Демократична „помаранчева революція”: трансформація в перманентну революцію розвитку України

2005 рік

Віктор Каспрук

Останнім часом події в Україні розгортаються настільки динамічно і стрімко, що майбутнім історикам, досліджуючи й аналізуючи цей переломний момент в українській історії, доведеться немало потрудитись, намагаючись виділити основні віхи утвердження Української держави. „Помаранчева революція” на Майдані, котра стала однією з найзначніших подій не лише в Україні, а й для цілого світу, скінчилася. Вважається, що Україна увійшла в постреволюційний період. Проте це вірно лише почасти. Нинішній період, значною мірою, можна визначити не як постреволюційний, а революційний.

1

На сьогодні Україна як країна, як держава і як суспільство все ще знаходиться в точці системної фуркації. Відбуваються зміни в державних інституціях, визначається персональний склад керівників держави, фактично закладається нова державна ідеологія і політика, котра має її реалізовувати в майбутньому. Водночас, такою ж мірою закладаються нові структури соціуму, суспільні ідеологія, політика, народжуються нові соціальні стратегії, котрі матимуть вплив на життя країни і її громадян більший аніж їх відповідники із системи держави. Усі ці процеси є ні чим іншим як найважливішою фазою української системної суспільно-політичної революції, котру лише започаткувала революція помаранчева. Як і належить за системними законами, кінцевий результат нинішньої української революції ще далеко не до кінця визначений. Якою саме постане Україна в період наступної постреволюційної стабільності залежить від суми впливів, в першу чергу від впливу суспільства, окремих громадян та їх об’єднань.

Причина вказаного суспільного впливу полягає в тому, що, як відомо, будь-яка політична революція лише закріплює на інституційному державному рівні те, що уже склалося, причому склалося невідворотно, в суспільстві. Відтак, можна цілком підставно вважати, що політична революція завжди на крок чи півкроку – але йде позаду революції в суспільстві, у світогляді і відносинах громадян. „Помаранчеву революцію” справедливо можна визначити, як „революцію сподівань”. Сьогодні ж „критичні зауваження на адресу нової влади сприймаються болісно не лише нею, а й багатьма нашими громадянами. Передусім тими, чиї промені надій на помаранчеве світле майбутнє склалися в потужний смолоскип Майдану. Це зрозуміло, оскільки більшість вірить, що в країни з’явився шанс. Та для того, щоб цей шанс був реалізований, потрібна низка умов, не останньою з якої є розуміння наступного: закон демократії полягає не в тому, що „народ має право сподіватися”, а в тому, що „народ має право знати”. І вже базуючись на знанні вирішувати, чи сподіватися йому, якою мірою і на що” [ 1 ].

Екстраполюючись від цього права знати можемо спробувати визначити чи справді можна очікувати на якісь радикальні зміни в розвитку Української держави, чи недавні події в Україні є лише перелицюванням „старої” частини української еліти на „нову” таким чином (а це вже стає зрозуміло вже і через декілька місяців після революційних подій), що навіть за умови зміни історичної парадигми розвитку держави, реалізовувати ці зміни збираються особи, котрі тією, або іншою мірою тасувалися у „номенклатурній колоді”. Ще задовго до помаранчевих подій багатьом було зрозуміло, що змінити ситуацію знизу буде надзвичайно важко. Аби надати поштовх до радикальних змін до влади мають прийти „номенклатурні прогресивісти”, котрими по суті, при всій повазі до їхніх заслуг та політичних сподівань на них, є президент Віктор Ющенко, прем’єр-міністр Юлія Тимошенко та переважаюча частина членів їхньої нової команди. „Кадри вирішують все”. Цей класичний вираз товариша Сталіна, як завжди, був гучним, влучним і правдивим лише частково. Адже головним питанням у будь-якій, тим більше жорсткій, владній вертикалі є питання не просто про „кадри”, а про те, хто саме вирішує, які конкретно кадри і на які ділянки поставити [ 2 ].

Пробуючи провести аналогію з 1917 роком, можемо констатувати, що революційні події в Україні кінця 2004 (за всієї масовості участі українського народу) це скоріше за все – аналог лютневої буржуазної революції. І тому нині усі сили української демократії необхідно задіяти для того, щоб унеможливити подобу „жовтневого перевороту” силами політичних люмпенів, котрі навряд чи так легко змиряться зі своєю недавньою поразкою. Між тим, необхідно визнати, що хоча перемога Віктора Ющенка була незаперечною та остаточною, але існувала і значна частина виборців, котра за нього не проголосувала.

А це „на сьогоднішній день є 44 відсотки населення, яке не підтримало Віктора Ющенка на президентських виборах. Хтось змінить свою думку, хтось із прибічників навпаки розчарується в новій владі, і ця цифра, зазнавши деякого коригування, може й надалі визначати обсяг протестного електорату. Хто стане виразником їхніх ідей? Поки що на це запитання відповіді немає, але знайти її необхідно. Це в інтересах усього населення країни, яке має усвідомлювати те, що опозиція — це основний засіб контролю за владою. Хоч якими благими були б наміри президента й хоч як щиро ми в них вірили б, ми пам’ятаємо, що будь-якій владі потрібний контроль. Тим паче, що влада — це не тільки один президент чи один прем’єр, які розуміють, що цим роком їхня політична кар’єра не закінчується. Це команда, яка у своїй переважній більшості, хоч як крути, виросла з шинелі Леоніда Кучми” [ 3 ].

Очевидно, ця реалія, що революційні зміни збирається здійснювати команда, котра „виросла з шинелі Леоніда Кучми” мусить найбільше насторожувати українське суспільство, бо у такому разі „коло номенклатурного клонування” знову замкнеться саме на себе, а те, що ми спостерігали, беручи участь у „помаранчевій революції”, було не що інше, як „випускання пару” після десятиліття „кучминого застою”. Також мав би насторожити і той факт, що й досі нова влада нічого не говорила з приводу шляхів набуття економічної самодостатності українськими громадянами. А це, на мою думку, є найсуттєвішим моментом революційних змін не лише економічної незалежності, а й політичної свідомості українського соціуму. Тому не може не виникнути закономірне запитання – яким чином збирається Віктор Ющенко і Юлія Тимошенко трансформувати реалії української дійсності, не змінивши самої феодальної системи залежності української людини від класу чиновництва, за якої будь-яка економічна самодіяльність є можливою лише за умови набуття „даху” від силових, державних чи інших контролюючих органів? Чи можна взагалі говорити про громадянина, котрий усвідомлено робить свій політичний вибір (а парламентські вибори 2006 року вже не за горами), якщо нова влада не буде здатна розкріпачити його економічно?
Ще одним небезпечним моментом є повторення постулатів минулого з приводу того, що нині ми будуємо краще життя для прийдешніх поколінь. Якщо влада апелюватиме до народу, що необхідно перетерпіти, а там далі у нас з’явиться реальний шанс на покращення економічної ситуації у кожній окремо взятій родині, такий підхід може призвести до її повного фіаско. Об’єктивно, що демократія не має права розслаблятися. І хоча, після перемоги „помаранчевої революції” в Україні настало певне політичне затишшя, однак чи варто забувати про те, що повний штиль та безвітряна погода бувають лише напередодні бурі.

Зрозуміло, що президенту Віктору Ющенку не вдасться за короткий термін реалізувати повністю усі ті обіцянки, котрі він та його команда видавали під час демократичної революції. Однак, існують критичні параметри, які жодною мірою проігнорувати не можна. Мова йде про соціальну сферу, на яку його опоненти з номенклатурної опозиції у першу чергу звертатимуть увагу виборців вже через рік. В жодному разі, не можна допустити такого розвитку подій, за якого Україна розпочне успішно виконувати належні вимоги реформ, котрі наближатимуть нас до омріяного вступу до Європейського Союзу і НАТО, а злиденне життя переважного числа українських громадян, по суті, і надалі залишатиметься без істотних змін. В жодному разі, не варто перетворювати мрію європейської інтеграції на подобу колишньої комуністичної утопії, під облудливі гасла якої терпіти нестатки задля добробутного життя майбутніх поколінь, перекреслювались долі поколінь сучасних.

Нині, коли ще до кінця не закладено ані державні, ані суспільні підвалини, надзвичайно важливо розглянути й осмислити історичний цивілізаційний досвід, передусім досвід західноєвропейської гілки цивілізації, з метою обрання вірних суспільних та державних напрямків розвитку. Необхідно, також, обернутись у недавнє минуле початку державної незалежності та визначити – як і де в попередніх революційних періодах України ми припустились помилок та що послужило їх причиною. Потрібно зробити це не з природної чи наукової цікавості, а з набагато прагматичніших та нагальніших міркувань – тільки так можна зрозуміти, до чого ми можемо прийти за різних ситуацій розвитку подій і за реалізації різних суспільних та політичних стратегій. „Виборчий марафон 2004 року яскраво продемонстрував дві протилежні лінії електоральної поведінки громадян: успадковану від минулого пасивну приреченість і активну боротьбу з державою за власного кандидата. Хоч і не відразу, але перемогла активна позиція виборців. Помаранчева революція показала, що суспільство справді стає іншим. А влада?” [ 4 ].

Проте, стратегією українського суспільства від самого початку незалежності й до часу помаранчевої революції фактично була стратегія очікувань, котра відображена в сумнозвісних афоризмах „моя хата з краю” чи „перезимуємо літо”. Саме через це втрачено економічний потенціал України. Саме тому до голосу окремих аналітиків і інтелектуалів, котрі попереджали про небезпеку згортання купівельної спроможності під час так званих „реформ”, котрі проводились і деякими нинішніми націонал-демократами, не було взято до уваги. І на сьогодні українська економіка є на порядок меншою від тієї, що могла бути за умови розвитку за власними законами, без будь-якого втручання держави. Не кажучи вже про варіант, якби економікою опікувались фахівці з патріотичними переконаннями.

Сказане стосується не лише економіки. Так само, якби в суспільстві не було пасивного (навіть агресивно-пасивного) очікування під час переходу до „ери кучмізму”, котра не настала зненацька, а наповзала з 1992 по 1994 рік, ми не мали б в Україні такого загального розвалу, який існує на сьогодні. Розвалу, котрий має дуже багато вимірів, починаючи від економічного та політичного й закінчуючи морально-етичним та світоглядним, що були за ці роки суттєво спотворені і мають відбиття у скалічених душах та мізках десятків мільйонів людей.

На жаль, сьогодні соціальна стратегія та парадигма фактично не змінилися. А це означає найбільшу небезпеку для української помаранчевої революції, нової, безперечно, демократичної влади та для суспільства в цілому. Адже владу складають конкретні живі люди зі своїми слабкостями. Не варто забувати, що будь-яка влада, під якими б прогресивними та демократичними гаслами вона не розпочиналась, під тиском обставин та за умов безконтрольності незворотно перетворюється на авторитарну та тоталітарну. І тому саме сьогодні, а не через кілька років, коли вже буде пізно, треба говорити про те, що найнагальнішим та найважливішим завданням України є зміна соціальної стратегії, соціальної парадигми. Необхідно здійснити перехід від особистої та суспільної стратегії очікувань-перечікувань до стратегії активного і динамічного розширення загального простору свободи. Починаючи од простору власної думки окремого громадянина та його сім`ї – до простору загальнодержавного та загальносуспільного.

Безперечно, це мусить мати відбиття, в першу чергу, в поведінці та діях кожної людини, але на сьогодні цього замало. Якби громадяни, котрі розуміли, що відбувається з Україною на зламі 90-х, встигли об’єднатися в дієві масові громадські або політичні об’єднання, зуміли донести до суспільства і запровадити в життя вірні стратегії розвитку України, то на сьогодні ми були б приблизно на тому рівні, що і Польща. Але маємо рівень, котрий і в економічній і в інших площинах незрівнянно нижчий. Практично вже всі наші західні сусіди інтегровані до єдиної Європи. Україна, попри ніби то щирі бажання владних структур, залишилася на тій же межі, що і Білорусь та Росія, хоча ще декілька років тому подавала надії як більш демократична і перспективна країна. Проте в таких процесах, як в спорті – або ти перестрибнув планку, або ні. А те, що ти стрибав і майже дострибнув не зараховується.

У 1990 році Україна мала економічні і інші потуги рівні польським, а за деякими економічними показниками значно перевершувала Польщу. Були сподівання, що Україна через 10 чи 15 років матиме стосовно Польщі приблизно ті ж позиції. Потенціал енергії, котрий вивільнився під час перебудови, давав на це підстави, але виявилось, що чинники, котрі тягнули Україну в минуле були потужнішими. На сьогодні Польща, хоча і значно відстає від передових країн Заходу, в економіці суттєво просунулась вперед, а Україна втричі зменшила свій економічний потенціал. В політичній галузі – Польща є членом Європейського Союзу, а Україна – ні. І таких царин є дуже і дуже багато, їм нема ліку.

2

Багаторічний страждальний шлях нашого народу і країни наводять на думку, що щось негаразд в процесі просування з радянського минулого в демократичне майбутнє. Чотирнадцять років мандрів України цим шляхом швидше нагадують блукання по замкненому колу, аніж рух вперед. Безперечно, великі проблеми залишились у нас від радянських часів. Це економічні проблеми, такі як диспропорції в галузевому розвитку економіки, відсутність інтеграції в систему міжнародного розподілу праці і міжнародної торгівлі, нерозвинутість ринку фінансів. Це і політичні проблеми: недорозвинутість „третього сектору”, залишкова паракомуністичність політичної орієнтації населення. Додають проблем недостатність сучасних механізмів соціального захисту і вітчизняна правова база, котра сумбурністю нагадує вінегрет, заплутаністю – лабіринт, мінливістю – картинку кіно, а процесуальна дотриманість котрої відповідна флюгеру в вітряну погоду.

Сучасну Україну іноді порівнюють з Європою повоєнного зразка. Та це не пояснює рух по колу протягом чотирнадцяти років незалежності. Змінювалися закони, проголошувалися міфічні „радикальні курси” розвитку, проте країна знову і знову поверталася у злиденні будні. Виникає закономірний висновок, що усі негаразди, навіть сам рух по колу, є відбиттям якихось більш глибинних, але не обов`язково глибоко прихованих, реалій. Як і в житті, головне часто знаходиться на видному місці.

Шукане головне має міститись у тій відмінності від нас, яку мають втікачі з соціалістичного табору котрі вже вступили до ЄС. Перше, що кидається у вічі – їх національна однорідність та згуртованість. Дійсно, це важлива умова структурації суспільства і інституцій держави. Проте зважаючи на досвід, наприклад, національно однорідного В`єтнаму, це недостатня передумова для поступу цивілізаційного прогресу. З іншого боку, досвід Сполучених Штатів Америки, де національна однорідність не вища у відсотковому відношенні, аніж в Україні, а расові проблеми роблять багато складнішими міжнаціональні стосунки, вказує на можливість подолання цих гальмівних чинників і нашою країною. Достатньо, як і в Сполучених Штатах, досягти поваги всіх національностей до державної мови, культурних традицій з одного боку, та толерантності правової й побутової щодо самобутності етнічних меншин з боку переважаючого етносу.

Головне дійсно знаходиться на найвиднішому місці. З руйнуванням комуністичної системи дотримання прав людини та повага до особистості не з`явилися автоматично. Замало просто проголосити їх, прийнявши одну з найдемократичніших в світі Конституцію. Необхідно, щоб права людини у повному обсязі були запроваджені в законодавчому полі на всіх рівнях – від Конституції до стосунків громадянина та чиновника. Саме тут ми разюче відрізняємось від сусідів з близького заходу – чехів, поляків, угорців.

Отримавши свободу думки, слова та віросповідання, ми не зуміли отримати свободу діяльності – найважливішу свободу. Оскільки громадянин, наділений свободою говорити будь-що, може знаходитись в місці повного обмеження дій – в`язниці, а громадянина вповні вільного в своїх діях важко обмежити у свободі мислити та висловлюватись. Вільний у своїх діях громадянин здатен забезпечити власну економічну свободу, а відтак – і свободу вибору: вибору місця та способу проживання, занять, дозвілля, допомоги та сприяння громадянам та організаціям, врешті-решт реалізації свободи вибору політичного, котрий без свободи діяльності є фікцією. Усі свободи без свободи дій як птах з обрізаними крилами – крила нібито і є, а летіти – ніяк.

Пройшовши через довгі роки поневірянь, краху обманутих надій та сподівань, через загальнонаціональне піднесення помаранчевої революції, ми маємо визнати, що українське суспільство не було готове до здобуття свободи дій своїх громадян в 1991 році. Причин цього декілька. Одна з них – сп`яніння від самого факту отримання якихось свобод. Та найголовніша з причин – відсутність у громадян відповідних навичок, технологій поведінки та стереотипів сприйняття. Спрацювала і відсутність в Україні відповідних структур та інституцій. Як стосовно особи, так і стосовно країни в цілому, причини виникли історично, внаслідок семидесятирічного відлучення громадян від самостійної діяльності каральними методами аж до вищої міри покарання включно. Нашим сусідам на заході пощастило більше. Руйнування їх зачепило менше і в сфері стуктурно-іституціональній, і в сфері психології особистості. Тому реабілітація свободи особистості пройшла там в повному обсязі, що й привело до швидкого відновлення економіки, права, науки, культури, соціальної сфери.

В Україні проголошені в Конституції права особи залишалися на папері. А в повсякденній практиці домінував принцип котрий можна визначити, як принцип „чиновницької правосвідомості”. За цим принципом чиновник приймає рішення, котре вигідне особисто йому і усьому класу чиновництва. Чиновництво почувається, як раніше комуністи, господарем країни. Для цього в нового класу є вагомі причини – хіба не хазяїном є меншість, котра споживає близько половини державного бюджету країни? Питання для кого і яку Україну ми будували, за колишнього президента було вирішено на користь нового правлячого класу – чиновництва.

„Чиновнизація” України перекинулась і на правове поле. Якщо головний закон країни проголошував права та свободи громадян, то законодавчі і підзаконні акти нижчих рівнів установлювали права чиновників стосовно громадян, залишаючи самим громадянам тільки обов`язки перед чиновником. Процес перевертання законодавства з ніг на голову був тим сильніший, чим нижчий рівень відповідних законодавчих актів, правил, інструкцій, тощо. Чим ближче до конкретного громадянина, чим насущніші правові акти – тим безправніший громадянин. Таким чином, в „допомаранчевій” Україні склалася ситуація, коли суспільство живе в неконституційному правовому полі, утвореному численними роз`ясненнями, розширеннями механізмів реалізації та іншими тлумаченнями Конституції, котрі її спотворюють.

Стан справ, безперечно, може змінити на краще прийняття новою українською владою низки нових законів. Проте в ситуації чиновницького свавілля, котра склалася у нас еволюційним шляхом і тому є стійкою до змін, цього буде замало. Необхідно викорчувати той корінь, з котрого розвинулось беззаконня, інакше воно буде відроджуватися знов і знов. Потрібно на найвищому законодавчому рівні запровадити як основні принципи свободи та прав людини, так і прості й прозорі механізми їх гарантування та здійснення.

Необхідне встановлення примату основних прав та свобод особи над усім іншим. Це має забезпечуватись принципами прямої й безпосередньої дії відповідного законодвства. Жоден інший закон, підзаконний акт, а також розпорядження та дії будь-яких осіб не можуть ущемляти права громадянина. В разі якщо закони, підзаконні акти, тощо, а також дії будь-яких посадовців ущемляють права особи, то вони є незаконними. Громадяни, права котрих було порушено, мають беззастережно отримати відшкодування, відповідно сукупним матеріальними та моральним збиткам. Закон, котрий спроможний запровадити наведені положення, існує лише один – Конституція, до неї необхідно внести відповідні поправки. Інакше знову – тривале ходіння по колу фактичного беззаконня.

3

Громадянське суспільство в країнах розвинутої демократії знаходиться в стані постійних змін. З’являються все нові гілки громадянських організацій, ростуть, видозмінюються та ширяться інституції, механізми і традиції життя суспільства. При цьому громадянське суспільство країн розвинутих демократій набуває більш досконалої форми, стає більш пристосованим до потреб, як всього суспільства, так і кожного громадянина.

При цьому кожні два роки суспільства західних демократій подвоюють обсяг накопичених знань, котрі нині там становлять головну суспільну цінність і основу економіки – на відміну від України, орієнтованої своїми олігархами переважно на брухт, прокат, труби та арматуру. Ще десятиліття тому можливі лише в фантастиці електронні (що базуються на можливостях Інтернету) громадські організації, електронні міністерства і цілі уряди, в країнах розвинутих демократій стають реальністю прямо на очах. Зв’язок між державним механізмом та суспільством стає не тільки все більш адекватним за рахунок інфраструктури третього сектора, але і зручним та миттєвим. Уряд та держава все більше стають лише одним із видів суспільного сервісу.

Держава, українська в тому числі, є центральним інститутом політичної системи. В її діяльності концентрується основний зміст політики, а її взаємини з індивідуумом, по суті, складають основу політичної історії людства. Розуміння суті взаємин індивідуума і держави в минулому, з одного боку, дає можливість пояснити зміст глобальних змін, котрі відбуваються на початку ХХІ століття, а з іншого боку – прогнозувати, хоча б приблизно, загальний напрямок розвитку громадянського суспільства. За українських реалій, „від того, чи вірно оцінює політична й інтелектуальна еліта проблеми і перспективи переломного етапу суспільних трансформацій, великою мірою залежить перебіг подій під час наступних, еволюційних етапів розвитку. Іншими словами: у точці біфуркації вибір подальшої еволюції може напряму залежати від такого ефемерного, здавалося б, чинника, як, говорячи словами класика, вільний розум і думка розкута. Відтак подивимося на події останнього часу саме під цим оглядом. „Що ж відбувається на наших очах? Це революція чи еволюція? Ідеться про докорінний злам чинної структури влади чи про компроміс з її певними представниками? Де житимуть українські громадяни після завершення „помаранчевого вибуху” – у справді новій чи лише перефарбованій у нові кольори старій країні?” [ 5].

Поза тим, нове розуміння держави стало наслідком не загальносвітового еволюційного процесу, а з’явилося винятково завдяки заслузі Західної цивілізації. До глобальної експансії європейської культури держави традиційного, а точніше незахідного типу, панували майже повсюдно. Лише з установленням фактичної гегемонії Західної цивілізації можна говорити про формування нового, пануючого підходу до розуміння громадянського суспільства, де індивід підкоряється тільки формальній системі інститутів, а не групі людей, частиною якої він є та від якої цілковито залежить. Варто зауважити, що під час помаранчевої революції „Україна не розділилася, а виявила реальну несумісність європейської та російської цивілізацій, їхній задавнений, хоч в останній період і майстерно завуальований прагматичними потребами конфлікт. Адже в Україні відбулося протистояння не України „україномовної” та „російськомовної”, а України європейської та пострадянської (чи ще навіть і радянської), з неминучою внаслідок цього конфронтацією категорій населення в залежності не від мовної їхньої приналежності, а від їхньої політичної культури, — а в цілому і від культури взагалі (пам’ятаємо суґестивні криві на статистичних діаграмах виборчих преференцій, де на діаграмі представника від влади культурний рівень електорату понуро й неухильно котився вниз)” [ 6 ].

Свого часу принципи індивідуальної свободи, рівноправності і невтручання держави в соціально-економічні відносини надали індивідууму права і свободи без їхнього реального забезпечення. В підсумку „дикий капіталізм” викликав такі негативні явища як монополізм, кризовість економіки і жорстку систему експлуатації, що привело до економічного розшарування суспільства. Фактична воля індивіда стала опосередковуватись його класовою приналежністю. Період мінімальної залежності індивіда від держави призвів до такого класового протистояння, що в ряді країн затвердилися режими, які прагнули покінчити з внутрішньо суспільними протиріччями шляхом повного поглинання суспільства державою. Однак спроба повного підпорядкування інтересів індивіда державним інтересам, не удалася. Егоїстичне начало людської природи призвело до нового розшарування суспільства (чиновники – народ) і повного безправ’я індивіда перед всесильною державою. Крім того, слабкість економічної бази тоталітарних режимів обумовила їхній програш більш розвинутим у цьому відношенні країнам з ринковою економікою.

Слабкість моделі правової держави і реальна загроза встановлення тоталітарних диктатур підштовхнула Захід до перегляду державної політики. Із середини 30-х років держава починає все активніше втручатися практично в усі сфери громадського життя, природно, не в тоталітарних масштабах. Підсумком цього стала поява на початку 60-х років діючої моделі соціальної держави, де „третій сектор” (громадські організації, недержавні неприбуткові організації (НДО), політичні партії, релігійні організації, профспілки), досяг вирішального значення. Його функціями стали: перерозподіл національного доходу на користь найменш забезпечених суспільних прошарків, політика зайнятості та охорони прав працівників, соціальне страхування, підтримка родини і материнства, забезпечення широкого доступу населення до освіти, охорони здоров’я і культури. У громадянських суспільствах Заходу в цей період не тільки ліквідуються загальнонаціональні класові протиріччя, але і розмивається сама класова структура суспільства. Фактично, сучасна держава на Заході є безкласовою завдяки своїй енергійній соціально-економічній внутрішній політиці.

4

У західному суспільстві третій сектор (перші два сектори – державний та економічний) виник як додатковий інструмент державного регулювання суспільних відносин. Держава відчула свою нездатність вирішувати суспільні проблеми вдаючись до колишніх механізмів впливу, як на національному, так і на регіональному рівнях. Зіштовхнувшись з реальною загрозою безпеці країни, вона ніби сказала своїм громадянам: „Хочете вирішувати свої проблеми – вирішуйте їх самі, ми ж постараємось не занадто вам заважати”. При цьому, забезпечивши на державному рівні організаційну і фінансову підтримку створенню нових соціальних інститутів третього сектора. Ключовим елементом цієї системи була “поступка влади”, у тому числі фінансових ресурсів, у вирішенні соціальних проблем через систему місцевого самоврядування.
Третій сектор став ефективним механізмом перерозподілу матеріальних ресурсів і направлення їх на вирішення найбільш злободенних соціальних проблем. Його появу можна визначити, як соціальну революцією. Ідея громадських об’єднань органічно об’єднала традиційну опору на індивідуалізм та прагнення до успіху з прихильністю до християнських цінностей, зокрема – допомоги ближньому. Важливо те, що ініціатором створення впливового третього сектору виступила сама держава, яка була у цьому зацікавлена. Вона ж і забезпечила необхідні умови для повноцінного розвитку громадських об’єднань.

Українська пострадянська держава втратила багато атрибутів тоталітарної, але, по суті, багато в чому залишилося радянською. Контроль над суспільством утратив партійну ознаку і деідеологізувався. Однак серйозних змін у володінні власністю не відбулося, боротьба за ресурси мала клановий характер. Основна мета “ринкових реформ” – провести найбільш безкровний перерозподіл ресурсів та власності з урахуванням нових груп впливу. Займаючись переділом власності як найбільш нагальною справою, влада цікавилася іншими проблемами лише в тій мірі, в якій ці проблеми сприяли чи загрожували її (влади) процвітанню. Суспільство і влада в Україні існували паралельно, а незалежність останньої від суспільної думки була майже абсолютною. Навіть з урахуванням досягнень кількісного зростання останніх років та якісних досягнень „помаранчевої революції” говорити про створення повноцінного третього сектору в Україні досить проблематично. Адже досі з боку держави не спостерігалося ані найменших ознак визнання механізмів врахування інтересів суспільства на всіх рівнях. Повноцінний третій сектор у суспільстві – неодмінний атрибут дійсно демократичного суспільства, чіткий показник свободи його громадян. І саме цей показник слугуватиме критерієм не лише розвитку свободи суспільства, а й критерієм справжньої демократичності нової української влади.

По суті, „з іншого боку, „помаранчевий вихор” не призвів до кровопролиття, до арештів представників старої влади, до руйнації владної вертикалі. Ба більше – його наслідком стала низка компромісів між старою владою й опозицією, які так і не дали поки що остаточної відповіді на запитання: у чи ж руки переходить повний контроль за ситуацією в державі?.. Як видається, максимально адекватне бачення останніх українських подій можливе тільки у відчутно ширшому контексті. Йдеться про те, що „помаранчева революція” 2004 року, як і „революція на граніті” 1990 року, як і акції „Україна без Кучми” чи „Повстань, Україно!”, як і ухвалення Конституції України 1996 року, є складовими більш тривалого та масштабного процесу. Цей процес саме і слід назвати новітньою Українською революцією” [ 7 ].

5

Зростання від 300 громадських організацій в 1991 році, 12 тисяч в 1996-го й до понад п’ятдесят тисяч на сьогодні, доводить велику зацікавленість громадян, в першу чергу в облаштуванні найближчого життєвого простору та в місцевих справах, що відкриває широкі перспективи для співпраці третього сектора та органів місцевого самоврядування. Громадські організації, беручи безпосередню участь в політичних процесах, отримують можливість впливати на прийняття політичних рішень. Можливо, цей вплив ще не є визначальним, але він постійно зростає.

Громадські організації мають найбільшу питому вагу у третьому секторі, якнайкраще репрезентуючи саму ідею третього сектору – добровільне об’єднання громадян. Найбільш цінним здобутком громадянських організацій є те, що вони перемелюють на жорнах демократичних цінностей залишки посттоталітарного минулого українського суспільства, наближаючи цим майбутнє нової України.

Світовий досвід підтверджує, що найдинамічнішою та надзвичайно ефективною формою самоорганізації демократичних суспільств є діяльність недержавних неприбуткових організацій (НДО), спрямована на вирішення важливих суспільних проблем. До пріоритетних напрямів діяльності НДО належать: права людини та верховенство права, економічні реформи, громадянське суспільство та громадянська освіта, підтримка громадських ініціатив, розвиток третього сектору, екологічні програми, соціальні програми, медичні програми, науково-освітні програми.

Програми НДО розвитку громадянського суспільства переважно спрямовані на досягнення стратегічних цілей, а не потреб одного дня. Вони націлені на вибудову структур громадянського суспільства, котрі в майбутньому дадуть можливість Україні впоратись зі своїми проблемами власними силами. НДО на кшталт „мізкових центрів”, аналітичних центрів і організацій з моніторингу суспільних проблем не лише краще за державні організації відслідковують ситуацію та продукують необхідні рішення. Вони роблять це набагато професійніше і швидше, слугують своєрідним владно-управлінським „гіпсом”.

Проте в діяльності НДО на українських теренах вистачає проблем. Найгостріша проблема НДО – відсутність надійної фінансової бази, котру становлять донорські організації. Для досягнення швидших і масштабніших результатів необхідні багато більші донорські ресурси, глибші знання стосовно специфічно українських місцевих проблем, охоплення ширших кіл виконавчих структур. Для цього потрібно мати своїх власних – українських потужних донорів. Нині іноземні донори забезпечують 95% фінансування українських НДО. Стосовно розширення кіл вітчизняних організацій-донорів є суттєві проблеми. Головна – недосконале законодавство, котре гарантує мінімум податкових пільг жертводавцям. Сама держава забезпечує фінансовою підтримкою лише окремі НДО, а НДО не можуть надавати послуги та заробляти гроші.

Без зрушень в справі розвитку громадянського суспільства кількість вітчизняних організацій-донорів значно не зросте. З іншого боку, без зростання кількості вітчизняних організацій-донорів неможливе швидке просування у справі розвитку громадянського суспільства. Замкнене коло, штучно створене колишньою владою. Якщо нова українська влада його не розірве – швидких зрушень в розбудові громадянського суспільства і збільшені території загальної свободи очікувати не варто.

6

Інформаційні технології спричинили не менш фундаментальні наслідки, ніж вступ людства на рубежі ХІХ і ХХ сторіч у світ субатомного виміру буття з квантовою механікою і теорією відносності. Світ відтепер стає усе більше інформаційно пов’язаним – єдиним цілим. Інформація по своїй суті дорівнює владі. Цей факт підтверджений навіть формальною теорією керування, не говорячи вже про дослідження пана Макіавеллі.

Вперше за всю історію людства технічний прогрес зачепив не лише пересічного громадянина, а й носіїв та реалізаторів влади – владоможців. Публічність інформації, з огляду на тотожність інформації і влади, означають публічність самої влади. Оскільки рівень охоплення потоків інформації відповідає рівню владності, в чому ЗМІ є лідером, якщо не монополістом, ЗМІ перетворилися з четвертої влади “так би мовити” на дійсну четверту владу. Платформою реалізації найсучасніших ЗМІ стали мережеві засоби комунікації, зокрема Інтернет. Значення інформаційних технологій полягає не лише в їх всеохоплюючих можливостях. Головне – у загальній інтерактивності, не тільки в розумінні інформаційно-обмінному, але й у розумінні операційному – можливості здійснювати соціальної операції (у тому числі і владні) миттєво, прозоро й об’єктивно. Що означає кінець чиновницькому свавіллю, перехід влади з суб’єктивно-визначених в об’єктивно-закономірні простори.

Інформаційні технології і ЗМІ є технічними інструментами здійснення інформаційної демократії. Соціальні механізми третього сектору реалізують цю закладену потенцію в життя, їх наявність є достатньою умовою реалізації інформаційних демократій. Якщо сформулювати коротко, то:
ЗМІ та інформаційні мережеві технології + третій сектор = демократія інформаційної епохи.

Що ж реально українське суспільство має на сьогодні. Недорозвинені сучасні ЗМІ та Інтернет, такий самий третій сектор, котрий знаходиться без державної підтримки.

Україні потрібні нові, могутніші суспільні інструменти і механізми. У першу чергу, це стосується механізмів і інструментів третього сектору. Лише з часу їхнього впровадження українське суспільство зможе вступити в епоху розвитку, економічного підйому та процвітання.

7

Втім, аналізуючи перші кроки Віктора Ющенка варто, в першу чергу, акцентувати свою увагу на тому моменті, що поки що (і така ситуація ще триватиме певний час) Ющенко перебуватиме у тіні негативного іміджу екс-президента Леоніда Кучми. І як би це не звучало парадоксально, ця тінь минулого і порівняння з Кучмою, лише контрастно підсилює і без того сильні позиції Ющенка, як у самій Україні, так і на міжнародній арені. Очевидно, що довго подібна ситуація продовжуватись не може, проте вона, великою мірою, нині спрацьовує на користь нового українського президента. Нині ж Віктор Ющенко наразі має певну часову фору і дуже важливо аби він встиг нею скористатися на користь всього українського суспільства. Різкий старт, який набрав Ющенко у перші ж дні перебування при владі говорить про те, що Україна має шанс побачити нову парадигму президентського правління. Правління націленого на євроінтеграцію України і входження нашої держави до євроатлантичного простору.

За ситуації активного пресингу з боку опонентів демократичного вибору України команді Ющенка необхідно буде чітко визначитися зі своїми основними союзниками. І мова тут іде не лише про стратегічних партнерів на міжнародній арені. З ними на сьогодні усе більш-менш зрозуміло. Таких же стратегічних союзників президент Ющенко має шукати і в самому українському суспільстві. На сьогодні, цілком очевидно, що успішно протистояти усім викликам історії Віктор Ющенко зможе лише у тому випадку, якщо буде спроможним залучити під свої знамена усіх представників демократичних сил і, в першу чергу інтелігенцію та інтелектуалів. Лише опираючись на патріотичну і професійну інтелектуальну українську еліту можливо трансформувати понівечену режимом кучми українську реальність на демократичне і добробутне українське майбутнє.

Леонід Кучма всі роки свого правління завжди з підозрою ставився до українських інтелектуалів, від яких він не міг чекати нічого хорошого (за його, зрозуміло, мірками) окрім різкої критики його режиму. Активне неприйняття українською інтелектуальною елітою маразматичного кучминого правління, по суті, стало одним з каталізаторів революційного заперечення правонаступності олігархічно-кланової влади. Сьогодні залучення інтелектуалів в якості стратегічних союзників нової української влади мало б стати одним із основних пріоритетів президента Віктора Ющенка. Необхідність такої співпраці і кооперації наочно підтверджує увесь попередній світовий досвід.

Поза тим, статистика все ж дуже цікава галузь, принаймні інколи за її сухими цифрами стоїть набагато більше, аніж просто величини якихось мір. Взяти хоча б один приклад. Кожен сотий громадянин Сполучених Штатів – мільйонер за своїми щорічними доходами. Вдвоє більше громадян цієї країни переступили межу мільйонних статків за загальною сукупністю власних грошових активів, нерухомості та іншої власності.

Цікаво що саме в розмірі близькому до одного відсотка населення будь-якої країни оцінюється кількість людей, котрі спроможні утримувати „на плаву” та рухати країну вперед. Саме ця жменька людей своєю діяльністю створює і розвиває структури суспільства та держави в вимірах економіки, політики, культури та інших. Фактично вони створюють увесь навколишній світ обумовлений цивілізаційним та культурним чинниками. Всі інші громадяни лише користуються цими набутками, живуть в їх контексті, здебільшого сприймаючи створене згаданим відсотком співгромадян як дане одвічно природне явище і навіть обурюються якщо хтось вважає інакше.

Один відсоток населення пересічної країни є водночас конструктором і локомотивом всіх складових поступу країни, економічного в тому числі. В разі скорочення кількості громадян, спроможних до творення реальності навколишнього світу, локомотив слабне. Якщо локомотив слабкий, то і потяг пересічної країни посувається вперед повільно, або швидко – але в протилежному напрямку. З цієї причини мудре керівництво пересічної країни, котре бажає своїй країні процвітання, а собі – слави і також процвітання, головні зусилля спрямовує на збільшення кількості „одновідсоткових” громадян. Прагне, щоб таких громадян було не один відсоток, а два чи навіть більше. Тоді кожен зможе займатись своєю справою. „Одновідсоткові” витчуть і вчасно оновлять мережу життєвої реальності, законодавці прийматимуть у відповідності з нею закони, Президент та уряд керуватиме державними інституціями та механізмами, щоб вони не відхилялись від реалій створеної „одновідсотковими” мережі і, не приведи Господи, не вступили протиріччя з нею. Оскільки вступати в протиріччя з реальністю так же смішно й небезпечно, як пробувати гальмувати на ходу поїзд власними підошвами об залізничне полотно.

Згадане вище корелювання між кількістю мільйонерів у Сполучених Штатах та необхідною для процвітання країни кількістю „одновідсоткових” громадян не свідчить про повну відповідність між поняттями „мільйонер” та „одновідсотковик” в цій країні. Проте зазначене корелювання є ще однією ілюстрацією до наполегливої політики керівництва Сполучених Штатів стосовно збільшення кількості „одновідсоткових”. Тут можна привести і внутрішню складову цієї політики, котра спрямована на виявлення „одновідсоткових” та максимальне сприяння їм усіма засобами. Сюди ж можна віднести і політику по залученню „одновідсоткових” з інших країн. Не важко здогадатись, що переважно з тих, де „одновідсоткових” не цінують, не дають їм можливості реалізувати свої здібності на користь країні і, безперечно, самому собі. Проте, чи готовий сьогодні президент Віктор Ющенко визнати пріоритети інтелекту для нової української влади?

Хто ж такі „одновідсоткові”? Це, в першу чергу, люди талановиті. Звичайно, до їх числа відноситься творча інтелігенція. Проте сюди ж відносяться таланти спортивні, таланти управління, військові та будь-які інші прояви непересічності. Проте головний талант, котрий є неодмінною складовою будь-якого таланту, складовою котра надає змоги проявитись здатностям і особистості, складовою, котра є пальним здатності „одновідсоткових” бути локомотивом суспільства – є здатність, названа Льовом Гумільовим „пасіонарністю”. Саме наявність внутрішньої енергії пасіонарності визначає потенцію прояву таланту особи або здатності до розвитку держави. До речі, саме наявність достатнього заряду „пасіонарності” протягом історії людства була гарантом не лише процвітання а й можливості виживання народів. І навпаки.

Не дивно, що таку увагу до „одновідсоткових” проявляє далекоглядне і прагматичне керівництво Сполучених Штатів. Проявляє не від часу досягнення цією країною процвітання, а навпаки – від часу такого прояву уваги до „одновідсоткових” процвітання почалося.

В часи „перебудови” мої знайомі, котрі починали бізнесову діяльність, були типовими „одновідсотковими”. Переважна більшість з них (хто вижив за режиму Леоніда Кучми) полишила бізнес, коли здоровий глузд полишив гілки вітчизняної влади, котрі визначають податкову та інші складові економічної політики. Решта українського відсотка займається бізнесом в країнах, котрі не ставлять „одновідсоткових” поза законом. Можна вважати, що колишнє керівництво України масово експортувало „одновідсоткових” до розвинених країн. Між тим, відкритим залишається питання – звідкіля тепер будемо імпортувати?

Не менш небезпечною для майбутнього України була тенденція „виштовхування” інтелектуалів і фахівців за межі держави. Нині наводяться різні (хоча й достатньо вражаючі) цифри стосовно того, яка кількість дипломованих вчених залишила рідні домівки. Важливішим є інше. Цей процес набував від року в рік все більших і більших масштабів, і може знекровити остаточно вітчизняну науку, яка і без того, за умов залишкового фінансування, і так дише на ладан. Постійне перетікання за океан та до країн Європейського Союзу найбільш мобільних та адаптованих інтелектуальних ресурсів, за одночасного зниження рівня підготовки вітчизняних спеціалістів може поставити Україну не тільки економічно, але тепер і інтелектуально в один ряд з країнами третього світу.

Українська нація, яка мала від початку незалежності 1991 року можливо найкращий економічний та інтелектуальний потенціал серед країн пострадянського простору, за часи „розвинутого кучмізму” поступово перетворилася на відстійник застійних технологій в керованій чужинською волею імпровізованій резервації. Україна стала країною дешевої робочої сили, масового безробіття та втрачених інтелектуальних орієнтирів. Обмеження інтелектуальних ресурсів країни та звуження і штучне стримування сфер прикладання інтелектуальних зусиль тих, хто ще залишився попри застосування варварських методів вівісекторної „селекції”, неминуче переорієнтує весь „інтелектуальний комплекс” на другорядні рейки обслуговування потреб замовлених із зовні, унеможлививши тим поступ України в майбутнє. По суті, в 1994-2004 роках відбувалося планомірне та цілеспрямоване витоптування інтелектуального поля і переведення його структури на маргінеси суспільного життя. Таким чином втрачається стратегічна орієнтація суспільства. Інтелектуальна зачистка суспільства відбувалася за умов повного ігнорування владою інтересів соціуму та цілеспрямованого витіснення „чужих” з оперативною заміною їх на „своїх” на зачищеному інтелектуальному полі.

Таким чином ми підходимо до означення терміну „інтелектуальної безпеки” суспільства, яка, на мій погляд, наряду з економічною, політичною, соціальною та військовою безпекою суспільства є важливою складовою загальної національної безпеки країни. Інтелектуальна безпека є не менш важливою для успішного розвитку будь-якого соціуму, особливо в період становлення держави. І тому нехтування інтелектуальною безпекою може призвести в Україні до викривлення політичного простору та відповідно до деградації простору соціального. А зміщення інтелектуальної ідентичності нації може в свою чергу спровокувати незворотні зміни в культурній і національній ідентичності української нації.

Стимулювання процесу відтоку інтелекту та штучного інтелектуального фрагментування соціуму, який замінив собою акумулювання кращих сил задля вирішення нагальних поточних проблем, стало ознакою деградації колишньої влади і неоспореним доказом її виродження. А ознакою її слабкості є повна відсутність цивілізаційно-інтелектуальних орієнтирів. Еклектизм влади в підходах до проблем інтелектуального наповнення суспільного життя та окреслення похідних від їх визначальних пріоритетів свідчить про відсутність у її апологетів надійних світоглядних начал. Розмиття інтелектуальної ідентичності нації примітивізує та послаблює і без того ослаблені останнім часом її позиції.

Хочеться вірити в те, що нова українська влада на чолі з президентом Віктором Ющенком врахує усі ті негативи, котрі призвело ігнорування режимом Кучми питання інтелектуальної безпеки України та зробить з цього відповідні висновки. Неврахування і далі чинника інтелектуальної безпеки може призвести до наслідків, які виправляти доведеться титанічними зусиллями не одному поколінню українців майбутнього.

8

На сьогодні, найголовнішим завданням громадян, які розуміють, що відбувається з Україною, які мають власне бачення, власне розуміння і знання в галузі подальшого динамічного розвитку України, є об’єднання спільних зусиль в розвитку третього сектору. Громадяни, котрі усвідомили себе громадянами і котрим зрозуміла цінність наших спільних демократичних надбань, мають об’єднуватись в ті інституції громадянського суспільства, котрі незворотно приведуть до закріплення і подальшого розвитку досягнень помаранчевої революції. Демократична помаранчева революція має трансформуватись в перманентну революцію розвитку України в європейському цивілізаційному напрямку, або ж в еволюційний поступ, але в тому ж напрямку.

Тільки в разі, якщо нова влада буде підпиратись потужними структурами громадянського суспільства, котрі проводять подальший демократичний і цивілізаційний розвиток, вона буде здатна (і вимушена, певною мірою) рухати Україну в тому напрямку, який було задекларовано в революційні дні. Нова українська влада мусить приділити першочергову увагу саме розбудові третього сектору, законодавчому та функціональному забезпеченні його підтримки. Тільки це може забезпечити не декларативний а дійсний характер розширення території свободи громадянина і усього суспільства. Інакше для цього не буде ані об’єктивних, ані суб’єктивних причини і ми, майже незворотно, скотимось до того чи іншого, можливо дещо більш демократичного, варіанту олігополії в Україні. Вдруге потрапимо в системну пастку „дикого капіталізму”, ціна виходу з котрої – нова і вже не обов’язково мирна революція. Адже олігархи та чиновники нікуди не поділися, їх світогляд, бажання і технології дії абсолютно не змінилися. І в разі, якщо суспільство й надалі буде пасивно перечікувати, вони активізуються і нав’яжуть суспільству знову своє панування – як це вже одного разу сталося в 1991 році. І знову можна буде сказати, що ми „маємо, що маємо” та придумувати безліч так званих „об’єктивних” причин для оправдання невдач. Чи хочемо цього ми, нині мусить визначитися і відверто сказати кожен – принаймні сам собі.

Свого часу 32 президент Сполучених Штатів Америки Франклін Рузвельт (котрого американський народ чотири рази вибирав на цей високий пост і під час правління якого була подолана “велика депресія”) сказав слова, які, на мою думку, сьогодні найбільше стосуються української дійсності – “Ми повинні старанно оберігати громадянські права і свободи усіх наших громадян, незалежно від їхнього походження. Ми повинні пам’ятати, що будь-яке гноблення, несправедливість, ненависть – це клин, спрямований проти нашої цивілізації”.
_________________________________________________________________________
1. 1. Юлія Мостова „Як нам не побудувати Росію”, „Дзеркало тижня”, 12-18 лютого 2005
2. 2. Сергій Грабовський, „Хто „кадрить” кадри для вирішення кадрового питання?”, „Українська правда”, 14 лютого 2005
3. 3. Юлія Мостова „Як нам не побудувати Росію”, „Дзеркало тижня”, 12-18 лютого 2005
4. 4. Станіслав Кульчицький, „Таємниця Великого терору „Вільні вибори” 1937—1938 років. Сучасний контекст”, „День”, 12 лютого 2005
5. 5. Сергій Грабовський, „Так, революція!”, „Українська правда”, 24 січня 2005
6. 6. Оксана Пахльовська, „Російська мова і демократія: нерозв’язана дилема історії”, „День”, 15 лютого 2005
7. 7. Сергій Грабовський, „Так, революція!”, „Українська правда”, 24 січня 2005 1
2 – 18

Advertisements
Опубліковано у Uncategorized | Теґи: , , , , , , , , , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s