Квазіеліта розпоряджається Україною як своєю власністю

Віктор Каспрук , політолог

Свого часу авторитетний італійський політолог Гаетано Моска в своїй праці “Основи політичної науки”, досліджуючи форми діяльності еліт, дійшов висновку, що управління в промисловому суспільстві перетворюється в складну професійну діяльність. Динамізм і високий ступінь інституціоналізації сучасного суспільства потребують постійного реформування правового і політичного поля, котрі мають відповідати реальним суспільним стосункам.

Саме реальні суспільні стосунки не завжди співпадають в Україні з спробами реформування та трансформації політичного поля, а професійна діяльність політиків часто не є адекватною до нагальних потреб часу.

Спостерігаючи за циклічними ( інтервалом в 5 і 4 роки ) сплесками запеклої боротьби за вищі щаблі на українському владному Олімпі можна задатись питанням – чим же так приваблює влада тих , хто з таким завзяттям прагне влитись до публічної політики , часто-густо беручи на себе зобов’язання в реальності яких мав би засумніватися ( при детальному ознайомленні ) і школяр молодших класів ? Влада, у широкому розумінні цього поняття, перетворюється, в потрактуванні українською дійсністю, на інструмент постійного збагачення кланово-номенклатурної посткомуністичної еліти , котра власне українською за роки незалежності так і не стала. Саме задля конвертації завойованих владних повноважень у матеріальні здобутки , збереження і помноження власних статків і маєтностей , їх захисту від потенційних конкурентів і подальшу легітимізацію завойованих життєвих позицій, у більшості випадків, і відбувається систематичний переділ владних повноважень у верхніх ешелонах влади.

За подібних обставин влада і її безпосередні носії починають втрачати властиві для даних політичних субстанцій функції, і перетворюються з суб’єктів політичної влади на об’єкти політичного відчуження, котрі не лише втратили зв’язок з керованими ними народними масами, а й входять у цілковите протиріччя з інтересами народу (гіпотетично які саме вони і мали представляти й відстоювати на політичній арені). Владна еліта з кожним роком лише все більше поглиблює прірву між нею і керованим бездарно народом , втрачаючи при цьому не лише ресурси влади , а й довіру до самого інституту влади , який у даному випадку функціонує лише задля забезпечення потреб номенклатури.

Основним гальмом на шляху до виходу України з перманентної кризи є нескінченна круговерть клонування номенклатури . Ще на початку нашої незалежності зупинити процес номенклатурного клонування було цілком реально – ввівши в дію закон про люстрацію , тобто заборонити колишнім функціонерам КПСС і високопосадовим чиновникам часів СССР обіймати високі державні посади, принаймні протягом 10 років. Цей закон дуже добре спрацював у Чеській республіці, але з введенням якого в Україні ми безнадійно запізнилися. Оскільки “колишні” та їхні ставленики не тільки практично “окупували” всі підрозділи державної влади, а й поширили свій вплив на сфери бізнесу, економіки, політики, силових структур …

Фактично в Україні нині при владі знаходиться неповноцінна еліта ( з усталеним комплексом меншовартості і постійним озиранням на дії “старшого брата” ). І хоча ця номенклатурна еліта виявилась неспроможною побудувати повноцінну українську державу і її соціально-економічна політика не витримує жодної критики, нині саме в її руках зосереджені величезні політичні і фінансові можливості реально впливати на перебіг подій в Україні, безапеляційно нав’язуючи народу свою волю, при цьому анітрохи не рахуючись з його інтересами і бажаннями …

Номенклатурне клонування можливо буде припинити лише тоді, коли наше суспільство визріє політично. Коли громадяни нашої держави зможуть добровільно і усвідомлено утворювати повноцінні політичні угрупування. Тобто, коли набере силу масова, структурована партія, котра відбиватиме життєві інтереси українського народу. А поки що неструктуроване політично суспільство відверто пасує перед свавіллям влади корпоративно- номенклатурних кланів.

Відсутність традицій демократичного формування державної влади та не відпрацьованість механізмів громадянського впливу та контролю за її діями на всіх рівнях з боку суспільства призвели до того, що нині практично відсутній будь-який контроль за діями і рішеннями влади . Відповідно безконтрольна влада спромоглася вдало скористатися правовими вадами суспільства , його політичною аморфністю та соціальною апатією для цинічної приватизації державних інституцій на свою користь. Відчуваючи безучасність громадян до своєї долі і майбутнього Української держави бюрократична номенклатура все більше і більше нахабніє, а її політика стосовно українського народу стає дедалі цинічнішою та відвертішою.

Продовження в часі системної кризи в Україні об’єктивно лише на руку сучасній “команді влади”, так як одночасно з деградацією суспільства постійно зменшується спроможність спротиву народу проти його остаточного закабалення і взяття суспільства під тотальний контроль. Приватизувавши на першому етапі державні інституції номенклатура не може завершити остаточної приватизації держави не закривши повністю другого етапу – легалізації награбованих у народу і незаконно привласнених майна і капіталів, що б фактично мало узаконити її бюрократичний диктат над поневоленим народом.

Постійне рекрутування еліти з кланово-номенклатурного середовища стало визначальною рисою формування середовища носіїв політичної і фінансової влади, котре формувалося останніх 10 років, та одним із основних чинників можливості керувати і відслідковувати дії носіїв цієї влади безпосередньо через відпрацьовані механізми ієрархічної залежності . Процеси соціального динамізму в середовищі “владоносіїв” замінені на монополізацію влади і перерозподіл її атрибутивних чинників всередині вузько кастових замкнутих груп за принципом найближчого знаходження до того , хто на даний момент є ототожненням цієї влади , і може реально впливати на кадрові переміщення у закритому номенклатурному колі.

Монополізацію влади і її фінансові та майнові похідні сучасна українська номенклатура прагне зробити якщо не юридично спадковими, то принаймні легітимними практично. Корпоративно-кланові політичні угрупування намагаються всіляко прискорити процес “кристалізації” і остаточного “закриття” класу носіїв політичної влади та капіталів забуваючи про те, що відсутність постійного притоку “нової крові” призводить завжди лише до деградації і виродження правлячої еліти , і як наслідок до суспільного застою.

Нині, коли для номенклатури політика і бажання утримати владу домінує над економікою та іншими сферами суспільного життя і в особі бюрократичної номенклатури прослідковується тенденція до формування прообразу такого собі класу новітньої аристократії, владарювання подібного виду політичних еліт ( яке могло би бути можливо і досить успішним в спокійні періоди історичного розвитку ) стає абсолютно неприйнятним у момент трансформації політичної і економічної систем і може закінчитись повним крахом не тільки для носіїв влади, але й для держави в цілому.

По суті на теренах України продовжує діяти перелицьована стара радянська ( а часто і антиукраїнська ) квазіеліта. Її комуністичне минуле підсилене повною відсутністю соціального контролю і аморальністю легалізованих ділків тіневої економіки яскраво проявилися нині. Низькі ділові і моральні якості квазіеліти багато в чому пояснюють перманентність та глибину кризи українського суспільства, масове розповсюдження корупції і безвідповідальності. Оптимальним виходом з ситуації, котра склалася та успішне реформування суспільства можливе лише на шляху створення нової системи рекрутування еліт, котра має бути заснованою на конкурентних засадах та інституціалізації вимог до ділових і моральних якостей політичних, економічних, фінансових та адміністративних керівників. Саме моральність, професіоналізм і відповідальність представників влади мають стати основним критерієм залучення їх до керівного прошарку, бо соціальні механізми рекрутування всіх видів еліт безпосередньо мають великий вплив на трансформаційні процеси у нашій країні.

Набір реквізитів влади ( бюрократична ієрархія ) запозичений з минулого, і невправно адаптований до сучасної української дійсності, не може сам по собі забезпечити практичну реалізацію влади на місцях . Так як аксесуари влади у тоталітарному суспільстві і демократичному ( до якого нібито вже скільки років іде Україна ) істотно відрізняються між собою. В демократичному суспільстві елементи примусу і насилля не спрацьовують. А замінити їх на систему саморегуляції і самоорганізації політичного поля , введення єдиних для всіх правил гри в економіці, горизонтально і вертикально структурувати суспільний соціум на це теперішня “команда влади” не здатна погодитись. Бо ж подібна ситуація означала б для неї втрату останніх важелів керування державою і можливості отримувати надприбутки з “повітря”, користуючись економічною кризою в країні, на яку можна списати будь-які ґешефти.

Недемократичні методи контролю за суспільством, котрі були закладені ще від початку так званої “розбудови” держави нині схоже почали спрацьовувати проти своїх фундаторів. На сьогоднішньому етапі професійні владоможці повністю загрузли в кон’єктурі поточного моменту ( яка остаточно підриває принциповість і виваженість їх рішень та дій , підточує гарантії передбачуваності в відношенні перевищення своїх владних повноважень ) . З наближенням чергових парламентських виборів 2002-го року влада стає все менше передбачуваною . Фактично 2001-й і 2002-й роки стають для “команди влади” завершальним етапом їхньої політичної діяльності , своєрідним закриттям теми і спробою вийти з гри з найменшими втратами для себе.

Прикро те, що країна за 10 років незалежності так мало просунулася по шляху до громадянського суспільства. Успішно розбудовуючи свою власну економічну незалежність можновладці підмінили термін ” держава “, поставивши собі на слугування маховик державної машини, використовуючи державні інституції як власну вотчину, замінили силу права на право сильних. Правовий нігілізм і вседозволеність стали неписаними правилами життя, замінивши собою примат прав особи і захист прав людини на законодавчому рівні . Зміни в державі якщо і відбулися, то на користь чиновника. І нині ми маємо державу, орієнтовану на чиновника за ігнорування прав більшості громадян – чиновницьку республіку.

Очевидно, що сучасні “владоголіки ” – це продовжувачі справ колишніх “компетентних професіоналів “, ” прагматиків – господарників” та інших “незамінних” спеціалістів широкого профілю, яким однаково чи керувати колгоспом, чи заводом, чи навіть державою. Та нині новітня історія спростовує відому тезу – що країною може керувати і кухарка. Без відповідної підготовки, без знань, без певних моральних засад і колишній “червоний директор”, котрий намагається управляти великою країною як заводом може зазнати повного фіаско …
До 91-го року Україною керували московські намісники, після 91-го родовід українського можновладця формувався саме на основі номенклатурних яничарів у яких поняття любові до свого народу, моральності, честі і гідності були настільки атрофовані, що сподіватися інших результатів від їхньої діяльності було б просто наївно. Припинити трагедію України – сповільнену, розтягнуту в часі катастрофу можливо лише перервавши сам процес постійного клонування номенклатури. Сама ж кланова номенклатура не зацікавлена у формуванні в Україні повноцінного громадянського суспільства. Квазіеліта розпоряджається Україною як своєю власністю, й чинить усе можливе, щоб перепинити шлях до влади справжній, професійні і компетентній, національно налаштованій еліті. Ця квазіеліта дбає передовсім про забезпечення своїх меркантильних інтересів, про власне збагачення та якнайдовше утримання влади. Вона не ідентифікує себе з народом, не поділяє з ним страждань сучасного економічного колапсу. Інтереси псевдоеліти йдуть повністю урозріз з інтересами народу. Тож можна поставити закономірне запитання: якщо триває зубожіння народу, а його “еліта” при цьому стає все багатшою, то хіба ж це еліта ?

На загальному тлі морального і економічного “здичавіння” суспільства будь-які чергові псевдореформаторські потуги квазіелітних лідерів здаються більш ніж сумнівними. Бо доки кланово-корпоративна номенклатура клонуватиме собі подібних і протягуватиме їх у систему влади, доти триватиме у державі перманентна криза.

Свого часу 32 президент Сполучених Штатів Америки Франклін Рузвельт (котрого американський народ чотири рази вибирав на цей високий пост і під час правління якого була подолана “велика депресія”) сказав слова, які, на мою думку, сьогодні найбільше стосуються української дійсності – “Ми повинні старанно оберігати громадянські права і свободи усіх наших громадян, незалежно від їхнього походження. Ми повинні пам’ятати, що будь-яке гноблення, несправедливість, ненависть – це клин, спрямований проти нашої цивілізації”.

Advertisements
Опубліковано у Uncategorized | Теґи: , , , , , , , , , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s