„Скандинавські тигри”: „дорожня карта” до процвітання і багатства”

журнал “Сучасність” листопад 2005 року

Віктор Каспрук

Вже протягом багатьох років скандинавські країни стабільно, за різними оцінками, потрапляють до найвищих рейтингів якості життя у світі. Так на сьогодні Норвегія, у сенсі розподілу національного багатства і рейтингу якості життя, є найбільш заможнішою і найблагополучнішою країною у світі. Не набагато відстають від неї сусіди зі „скандинавського чотирикутника” – Швеція, Данія й Фінляндія. Свого часу якийсь дотепник сказав, що Норвегія є країною для людей, які полюбляють екзотику. Напевно він таки мав рацію. Завдяки великим відстаням між окремими населеними пунктами та надзвичайній красі природи, цей північний аванпост Європи є країною контрастів – неймовірного поєднання мальовничих ландшафтів і найпередовіших науково-технічних технологій. Попереднім поколінням норвежців було досягнуто безпеки і процвітання.. На сьогодні Норвегія – багата країна з одним з найвищих рівнів життя у світі й незначним соціальним розшаруванням її населення.

Скандинавські країни спромоглися створити економічне чудо ХХІ століття завдяки своїй готовності до глобальної конкуренції. Конкурентноздатність у сучасному мінливому світі є доказом високої якості їхньої політичної системи, дієвості реалізації економічної політики і чіткого функціонування адміністративної системи. А це: організація виробництва і стратегія планування – підготовка кадрів, розкручування брендів, витрати на науку і освіту, орієнтація на споживача, інтеграція в регіональну торговельну систему, використання західних ліцензійних технологій і т.д.

Висока якість ділового середовища в скандинавських країнах – це фізична, технологічна та адміністративна інфраструктура, людський потенціал, розвиток ринку капіталу, специфіка внутрішнього попиту, захист прав інтелектуальної власності, наявність місцевих постачальників, ефективність процедури банкрутства. В Скандинавії створено привабливе для інвестицій, мізків і гарних рук ділове середовище як на макро, так і на мікро рівнях. Май стабільні гроші й збалансований бюджет, впускай іноземний капітал, але на рівних з національним умовах, створи просту податкову систему, лагодь дороги і розвивай зв’язок, вкладай в освіту, скороти владу бюрократа й дозволь підприємцям, великим і малим, інвестувати в нові технології. До того ж, зроби суд справедливим і доступним, закон – зрозумілим й однозначним – і ти забезпечиш собі стійкий розвиток, стрімке економічне зростання, створення потужних конкурентних виробництв, сотні тисяч нових робочих місць, а також великий середній клас, що міцно стоїть на ногах. Власне, рецепти процвітання не такі вже й складні. Єдине, що треба не грабувати свою країну, роблячи вигляд, що тотальні злидні і деградація економіки, це те зло з яким уряд зробити чомусь нічого не може.

Норвегія: запекла боротьба між „дуже хорошим і ще кращим”

Нещодавно новий прем’єр-міністр Норвегії 46-річний Йенс Столтенберг представив норвезькому королеві Гаральду V сформований уряд. В новому уряді 10 міністрів від Норвезької робітничої партії, головою якої є Столтенберг, 5 – від Соціалістичної лівої партії й 4 – від аграрної Партії центра. Старий уряд на чолі із прем’єр-міністром Кьєллом Магне Бондевіком представив парламенту проект бюджету на наступний 2006 рік, після чого пішов у відставку.

Більшість з нових державних міністрів є кар’єрними політичними діячами. Дев’ять із 19 нових міністрів – жінки, що стало деякою несподіванкою для норвезького суспільства. Норвезькі експерти від нового уряду не очікують серйозних змін. Відповідно до попередньої програми, новий уряд планує в основних рисах продовжувати політикові кабінету міністрів Бондевіка. Найбільші зміни очікуються в зовнішній політиці, тому що Столтенберг, зокрема, планує вивести норвезьких військовослужбовців з Іраку. Новий уряд також обіцяє більш ефективно використати нафтові доходи і направити їх на розвиток освіти, охорони здоров’я й пенсійної сфери.

Два партійні лідери, котрі сформували „червоно-зелену” урядову коаліцію з Норвезькою робітничою партією, отримали впливові пости. 45-річна Крістін Халворсен від Соціалістичної лівої партії – міністра фінансів, в той час як 45-річний Ослауг Хага від Партії центра, що відстоює інтереси фермерів і жителів віддалених районів Норвегії, є новим членом кабінету міністрів, відповідальним за місцеві органи влади. Важливу посаду міністра закордонних справ обійняв 45-річний Джонас Гахр Стир, давній член Норвезької робітничої партії, котрий займав ключові пости в урядах легендарного норвезького прем’єр-міністра Гро Харлема Брюндтланда. В останній час Стир очолював норвезький Червоний Хрест.

Ерік Солхем, Solheim, 50-річний колишній голова Соціалістичної лівої партії став керівником міністерства відповідального за іноземну допомогу. Перед цим він займав посаду посланника Організації Об’єднаних Націй, відповідального за мирні зусилля у Шрі-Ланці. Дещо несподіваним виявилося призначення 51-річного Одда Рогера Еноксена з Партії Центра, який до цього в Норвезькому парламенті Стортингу працював у комітеті з промисловості, на посаду міністра нафти і енергетики, одного з найважливіших постів в країні. До цього, як очікувалося, це місце мала зайняти Маріт Арнстад, колишня голова Партії Центра, котра була міністром нафтової промисловості у попередньому коаліційному уряді лівих партій. Однак пані Арнстад, котра є матір’ю-одиначкою, змушена була відхилити цю пропозицію, аби приділяти більше часу своєму маленькому синові. Також подив норвезьких експертів викликало призначення 55-річного Анн-Грет Стрим-Еріксона, колишнього мера Бергена від Норвезької робітничої партії, на посаду міністра оборони.

Далі міністерські портфелі у новому уряді Норвегії розподілились таким чином:
міністр праці – Бьярне Хокон Ханссен (42 роки) від Норвезької робітничої партії
міністр охорони здоров`я – Сільвія Брюстад (38 років) від робітничої партії
міністр рівності і інтеграції – Каріта Беккемеллем (40 років) від робітничої партії
міністр бізнесу і торгівлі – Одд Еріксен (50 років) ) від робітничої партії
міністр юстиції – Кнют Стурбергет (41 рік) від робітничої партії
міністр риболовства – Хелга Педерсен (32 роки) від робітничої партії
міністр культури і церкви – Тронд Гіске (38 років) від робітничої партії
міністр навколишнього середовища – Хелен Бджьорноі (51 рік) від Соціалістичної лівої партії
міністр модернізації – Хайди Гранде Рьойс (38 років) від Соціалістичної лівої партії
міністр освіти – Ейстейн Дюпедал (45 років) від Соціалістичної лівої партії
міністр сільського господарства – Терйе Рііс-Йохансен (37 років) – Партія центра
міністр транспорту – Лів Сігне Наварсет (46 років) Партія центра

Норвезька виборча система базується на принципах прямих виборів і пропорційного подання. З 1898 року усі норвезькі чоловіки отримали право голосу. Норвезькі жінки вибороли і відстояли своє право брати участь у виборах у 1913 році. До речі, Норвегія була однією з перших країн у Європі, де жінкам надали право голосувати на виборах.

Недавні парламентські вибори у Норвегії нагадували запеклу боротьбу між „дуже хорошим і ще кращим”. Колишній норвезький прем’єр-міністр Хьєль Магне Буневік, визнавши свою поразку на виборах, заявив – „Я політично розчарований”. При цьому додавши, що в нього і його колег по коаліції „немає відповіді для пояснення причин програшу”. Буневік привітав з перемогою свого суперника Йенса Столтенберга, котрий, як очікується, стане новим прем’єр-міністром.
Лідерам трьох партій, котрі здобули абсолютну більшість на недавніх парламентських виборах – Норвезької робітничої партії, Соціалістичної лівої партії та аграрної Партії Центра, вдалося сформувати „червоно-зелений” уряд Норвегії після інтенсивних переговорів у столичному готелі Soria Moria. Як зазначає провідна норвезька газета „Aftenposten”, попри певні розбіжності в баченні шляхів майбутнього розвитку країни, існувало досить багато точок зіткнення, котрих цілком достатньо для того, щоб сформувати новий уряд.

Власне, на виборах у Норвегії політична суперечка, в основному, відбувалася навколо питання щодо найбільш ефективного використання величезних фінансових потоків, котрі країна отримує від експорту нафти. Ліві пообіцяли приділяти ще більше уваги подальшому розвитку системи охорони здоров’я, освіти, а також турботі про пенсіонерів. „Норвегія здатна на більше. Багато з людей згодні з нами в тому, що в нас фантастичні можливості і ми можемо більш ефективно використати наші ресурси”, – заявив Столтенберг. І це дійсно так – сьогодні Норвегія є третім за величиною постачальником нафти після Саудівської Аравії та Росії, що дозволило уряду протягом декількох років неухильно піднімати рівень життя народу.

Очевидно, що виграти вибори в противників, котрі щороку постійно покращували рівень життя норвежців було дуже непросто. Шукаючи хоча б найменшу шпаринку для нападу ліва опозиція з усіх сил обрушилася на податкову політику кабінету Буневіка, наполягаючи на тому, що проведене урядом скорочення податків відповідає інтересам великого бізнесу, а не рядових норвезьких громадян. Опозиція з усіх сил робила акценти на необхідності створення соціально орієнтованої моделі держави, яка замість скорочення податків буде надавати пріоритети розвитку освіти, охороні здоров’я та системі соціального забезпечення. У підсумку виборці Норвегії розділилися на тих, кого цілком влаштовує жити в країні з найвищим у світі рівнем життя, і на тих, хто вважає, що в умовах зростаючих світових цін на енергоресурси можна й потрібно жити ще краще. Й останніх виявилося таки трохи більше.

Норвезькі вибори, як вважають аналітики, є наочним доказом того, що політична боротьба може проходити зовсім в іншій площині, аніж у інших європейських країнах. Політтехнологи лівої опозиції переформатували ситуацію таким чином, що боротьба велася не навколо питань Європейського Союзу, а навколо власних норвезьких соціальних проблем, котрих з точки зору менш успішних і менш добробутних країн не існує взагалі. Тому не дивно, що проблема виглядала дещо несподіваним чином – не як заощадити фінанси, а як доцільніше витрачати кошти накопичені бюджетом країни. Звісно, що для такого перебігу передвиборчої кампанії була потрібна особлива економічна ситуація, котра пов’язана з додатковими доходами бюджету, що зростають разом із цінами на енергоносії і відсутністю зобов’язань перед партнерами по спільному європейському ринку.

До речі, незадовго до виборів до Стортингу Організація Об’єднаних Націй назвала Норвегію країною з найвищим рівнем життя. Здавалося б, норвежці повинні були автоматично підтримати ті партії, які забезпечили їм такий добробут в умовах стійкого економічного зростання. Однак норвезька опозиція виявила достатню винахідливість і таки знайшла гасла, котрі повергнули на її бік більшу частину виборців. І головним питанням нинішньої передвиборної кампанії стало питання про шляхи розподілу стрімко зростаючих доходів від видобутку нафти й газу.

Нині Норвегія – одна з найбагатших країн світу й один з найбільших експортерів нафти. Гарячі дискусії перед виборами розгорілися з питання – на що повинні йти нефтодолари – на продовження економічних реформ і зниження податків чи на посилення соціальної підтримки населення. Останні чотири роки економічні реформи в країні проводила правоцентристська коаліція під керівництвом християнських демократів. На вибори вони пішли з обіцянкою знизити податки, одні з найвищих у світі, благо доходи від нафти це дозволяють зробити. Їхні суперники – соціалісти Норвезької робітничої партії – пропонували витратити нафтові доходи на збільшення соціальної допомоги і фінансування всього того, що прийнято називати соціальною державою. Соціальні гарантії в Норвегії – і так одні із найбільш щедрих на планеті, але соціалісти говорять, що межі тому, що може держава дати своїм громадянам, не існує. Хоча одностайності з цього питання немає. Опитування суспільної думки показують, що половина норвезького суспільства хоче більшої економічної свободи і менших податків, а інша половина – більшої соціальної підтримки й більш твердих гарантій з боку держави.

Попри це, у той час як вдалося сформувати коаліційний уряд, погляди партій, котрі мають сформувати майбутню коаліцію, різко розділені щодо підходів в реалізації кількох аспектів зовнішньої політики, включаючи видобуток нафти і газу в Баренцовому морі та регулювання чисельності хижаків типу вовків за умов дотримання концепції збереження різноманітності видів в природі. До речі, нинішній прем’єр-міністр Столтенберг вже займав пост прем’єра у 2000 році. „Ми дискутуватимемо щодо перспективних напрямків, бачення ситуації й ідей, – наголосив Столтенберг, – я думаю, що спочатку буде правильним закласти основу наших взаємин. Нормальна робоча обстановка і деталізація самого процесу будуть досягнуті вже на наступному етапі співпраці”.

Втім, впевненості у перемозі в Норвегії лівоцентристської коаліції не було до самого завершення виборчих перегонів. Опитування віддавали блокам, котрі суперничали між собою приблизно рівні шанси. Хоча в останні тижні намітилася незначна перевага нинішніх переможців. Вони лідирували в опитуваннях, обвинувачуючи правий уряд у зрадництві скандинавських ідеалів рівності. Головний акцент у виборчій боротьбі ліва коаліція зробила на розподілі доходів від продажу норвезької нафти. Лівоцентристський коаліційний блок пропонував направити левову частку величезного нефтодоларового стабілізаційного фонду на потреби освіти, здоров’я й створення нових робочих місць. А колишній прем’єр Буневік і близькі до нього політичні сили пропонували направити кошти на продовження економічних реформ і зниження податків. На сьогодні у спеціальному нафтовому фонді Норвегії скопилося вже 190 мільярдів американських доларів, тобто, приблизно, по 41 тисячі доларів на кожного норвежця. Норвежці, можна сказати, проголосували гаманцем за обіцяні лівоцентристами пільги.

Під час нинішніх виборів старше покоління стало найвищим пріоритетом у передвиборчій повістці. Боротьба з питань політики стосовно старих була пов’язана не тільки з контролем за бюджетними мільярдами крон і гостротою демографічних проблем Вона набула важливості й з ідеологічно принципових підстав. Столтенберг пообіцяв збільшити на 10 тисяч чоловік персонал національної системи соцзабезпечення, що є дуже важливим для повноцінного життя пристарілих норвежців. Гостра політична боротьба в Норвегії проходила на більш ніж благополучному соціально-економічному тлі. Завдяки нафті та своєї елегантній соціальної моделі Норвегія випереджає увесь світ за показниками „людського розвитку”. Вже п’ятий рік поспіль Програма розвитку ООН визнала її кращої у світі країною для проживання. Зі встановленням стабільно високих цін на нафту обсяги прибутків, котрі одержує норвезька держава, виросли до астрономічних висот. За прогнозами фахівців зростання ВВП у 2005 році складе 3,7 %. При цьому – ВВП на душу населення складатиме понад 42 тисячі доларів, рівень інфляції всього – 1,1%, а безробіття – 3,7%.

За внутрішньоелітної єдності щодо майбутніх перспектив розвитку країни і основними напрямками зовнішньої політики суспільно-політична дискусія звелася, по суті, до питань корекції політики доходів і удосконалювання системи соціального забезпечення. Хоча до широкої комерціалізації поки що тут справа не дійшла, але схеми самооплатності й „підвищення рентабельності” намагаються нині застосувати і у соціальній сфері. Більшість норвежців не спокусили гасла правих про заморожування рівня податків і скорочення ролі держави. Їм виявилися ближче обіцянки соціал-демократів підтримати державний сектор навіть при збільшенні податкового тягаря та розширити соціальні програми. Й особливо мережу дитячих садків і підвищити рівень соціального обслуговування пристарілих громадян.

Попри все, більшість норвезьких політичних коментаторів вважають успіх „червоно-зеленої коаліції” сенсаційним і побоюються не цілком зрозумілих поки що наслідків перерозподілу нафтових грошей. Газета „Aftenposten” відзначає, що якщо соціальна політика лівоцентристської коаліції все-таки передбачувана, то цього не можна сказати про інші аспекти їхньої майбутньої діяльності. Наприклад, Норвезька робітнича партія виступає за якнайшвидшу інтеграцію Норвегії до Європейського Союзу. А обидва її партнера по коаліції (Соціалістична ліва партія та Партія центра) є традиційними противниками приєднання країни до Євросоюзу. Ліві також проти будівництва нафтопереробних заводів і руху нафтових танкерів по Баренцовому морю з міркувань екології. Все це, коментують аналітики, може внести розлад у дії коаліції, котра перемогла, і загальмувати намічені Йенсом Столтенбергом економічні реформи.

Зрештою, соціальна сфера Норвегії базується, починаючи від 1960-их років на видобутку нафти. Всі ці роки рівень добробуту населення знаходиться в прямій залежності від цін на нафту, що й обумовило зміст нинішньої передвиборчої кампанії. Хоча заради справедливості слід зазначити, що істотну частину доходів пересічних норвежців „з’їдають” різноманітні податки. Податкове законодавство Норвегії не можна віднести до числа ліберальних. Муніципальний податок, надходження від якого йдуть у бюджет місцевих органів влади, становить 21% від доходу плюс 7% у так званий місцевий „фонд зрівнювання”.

На додаток до цього норвежці платять до скарбниці національний податок у розмірі від 9,5 до 13,7% від доходів, внески в соціальні фонди, що становлять 7,8% із заробітної плати й 3% з пенсії. Існують і інші податки, приміром, податок на вугілля. Фактично податки нерідко „з’їдають” майже половину зарплати. Ставка ПДВ становить 3% на продукти харчування й 25% на інші товари і послуги.
Проте, високий рівень оподатковування дозволяє уряду сповна фінансувати соціальну сферу. Рівень витрат на державну охорону здоров’я становить 8% валового внутрішнього продукту, або 3,5 тисячі доларів на одну людину в рік. На потреби безкоштовного навчання витрачається 7,6% ВВП. До того ж держава субсидіює і приватне навчання. Сьогодні Норвегія займає одне з перших місць у світі щодо грамотності населення. Передусім, чим би не завершилися переговори навколо створення урядової коаліції, очевидно одне, що пересічні норвежці нині живуть дуже добре, і, безсумнівно, у найближчі роки житимуть ще краще. Так як Норвегія країна для людей, і саме життєвий рівень її громадян є найвищим пріоритетом норвезького уряду.

Однак, чи є ще один народ на землі, котрий би так емоційно (на межі любові і ненависті) ставився до погоди своєї країни, як норвежці? Вони мають для цього усі підстави. Впродовж довгих зимових місяців арктичної температури „крижані обійми” сковують більшу частину країни.

Будь-яка нація формується на основі симбіозних впливів ландшафту та людей, внутрішніх і зовнішніх умов. Гори, льодовики, родючі долини, глибокі фіорди – мирна, незабруднена природа. Усе це не могло не вплинути на формування сучасного норвезького упорядкованого індустріального суспільства. Як ніде, до сьогоднішнього дня збереглися пустища і родючі ґрунти, оброблена земля та недоступні гірські вершини, дух незалежності та дух співпраці, усамітненість й згуртованість. Очевидно, тому, подібно до своєї країни, норвежці сповнені контрастів…

Швеція – країна суцільного благополуччя

Ще на початку ХХ століття Швеція вибудовувала систему соціального захисту й добробуту своїх громадян. Шведам пощастило з умовами в яких вони створювали таке суспільство: майже 200 років країна не знала війн. Швецію часто приводять як приклад успішного європейського розвитку. Також вона відома як передусім завдяки розвиненій системі соціального забезпечення. Знамениті шведські інвестиції в соціальну сферу існують вже давно. Але в 1990-ті роки (або можливо трохи раніше) стало очевидним, що система, яка функціонує в Швеції стала занадто дорогою і вже не здатна в достатній мірі ефективно підтримувати соціальну сферу. Постало питання, що необхідно внести корекції і зміни в саму систему. Мова йшла не про те, щоб взагалі від неї відмовитися ( тому, що це неможливо), а що необхідно модернізувати її таким чином, аби вона стала більш ефективною та дієвою. Тому протягом 1990-х років почали змінювати канали надходжень від податків та виплат із зарплат, щоб зробити її більш ефективною.

Коли на початку 1990-х років у Швеції виникла проблема безробіття (яке на подив урядовців стало великим і зовсім неочікуваним), а від звичайних 3-4% безробітних, безробіття по країні досягло більше 12%, шведи, звичайно, мусили акумулювати кошти для того, аби якимось чином за таких умов підтримувати суспільство. Це також означало, що уряд знаходячись в жорстких рамках фінансового цейтноту, був змушений тимчасово знизити деякі індикатори соціального благополуччя. На ті гроші і на ті фінанси, на які одна людина, чи одна сім`я могли розраховувати (вважаючи, що якщо у мене тимчасово немає інших ресурсів то все-таки держава зможе їх забезпечити) вже не доводилось так розраховувати.

Тимчасово “стеля” соціального благополуччя почала зміщуватись вниз.

Тоді в країні виникла політична дискусія про те, на який саме термін, чи можливо назавжди будуть знижені соціальні критерії. Соціал-демократична партія все-таки пообіцяла, що уряд підвищуватиме соціальну “стелю” як тільки з’являться реальні можливості для розвитку економічної сфери. У Швеції на той час був дуже великий іноземний борг. І відомий вислів шведського тодішнього прем’єр-міністра, що “той хто має борг – не є вільним”.

Шведський уряд працює саме в напрямку розвитку економічної сфери і нині ним визнається, що ніхто (не дивлячись ні на бажання самого уряду, чи то якоїсь політичної партії) не може ігнорувати економічні правила і змінювати закони економіки. Але політична дискусія в Швеції триває і дуже непросто визначитись з тим, що краще – знизити загальні податки, чи розподіляти, як раніше, кошти від їх надходжень для тих членів шведського суспільства, котрі цієї допомоги конче потребують.

Між тим, особливістю шведської системи є те, що більшу частину прямих податків визначає, стягує й використовує місцева влада. Як правило, кожен працюючий громадянин Швеції віддає їм близько 30% свого заробітку. Крім того, існує прогресивна шкала державного податку. Громадяни з високими доходами нерідко сплачують 45-50% податків. Податок на додану вартість у Швеції як правило становить 25%. Однак шведи не нарікають і погоджуються сплачувати такі високі податки. Річ у тому, що вони впевнені: їхні гроші використовуються правильно. Люди можуть побачити, що місцева влада зробила для шкіл, для лікарень, для пенсіонерів. При цьому, право контролю за використанням коштів мають всі громадяни. Вільний доступ до офіційних документів є дуже важливим.

Інколи “шведську соціальну модель” намагаються визначити, як “скандинавський соціалізм”. Але чи можна погодитись з цим означенням? Але, як зазначають шведські експерти, ті, хто намагаються користуватися подібним визначенням не зовсім правильно розуміють те, який зміст вкладається в цей термін. Шведи усвідомлюють, що у їхній соціальній моделі існують певні обмеження, котрі не підпадають під загальні правила. Але саме поняття соціалізму (в класичному його розумінні) дуже важко і підігнати під шведські реалії. Тому поняття соціалізм може залишитися як визначення для якихось інших соціальних побудов. А для сучасної шведської ситуації це поняття давно вже застаріло.

Не можна заперечувати того, що у Швеції існують певні соціальні особливості, але це звичайно зовсім не той „соціалізм”, котрий існував колись на теренах колишнього СРСР. У шведського народу (можливо навіть візьмемо ширше – у скандинавських народів) існують особливі почуття рівноправ’я між людьми. Та й у шведів досвід взаємостосунків народу з державними властями є більш позитивним, ніж, у українці, чи в інших країнах, наприклад, Східної чи Південної Європи. Тому що шведи не бояться своєї влади.

Власне, для більшості громадян в Швеції саме поняття держава означає щось позитивне. Держава є гарантом їхньої соціальної стабільності і якщо вона щось обіцяє, то неодмінно свої обіцянки виконує. В цьому сенсі існує позитивне відношення, як до держави, так і до уряду та структур різних рівнів влади взагалі. Таким чином, можна говорити про рівноправні і партнерські взаємостосунки шведських громадян та тих владних структур, котрі ці громадяни обирають. Важливо не ображати людей, приймаючи таким чином рішення, щоб інші громадяни, котрі не поділяють ваших думок та поглядів, не випадали з загального соціального контексту.

В Швеції звикли, і це вже стало доброю традицією, що прийти до якогось певного консенсусу суспільної думки можна лише через взаємне узгодження позицій та досягнення взаємоприйнятних компромісів. Очевидно, що ця тенденція не має бути стовідсотково, бо тоді б не мало сенсу існування різноманітних політичних партій. Але, як вважають шведи, за будь-якої ситуації залишається глибоко закоріненим бажання прийти до консенсусу та нівелювати можливі негативні сторони прийняття того, чи іншого рішення. Бо дуже важливо поважати думку іншої сторони, якщо ми хочемо аби прийняті рішення стали легітимними.

Однією зі шведських особливостей є також близькість влади до народу та відсутність корупції. Для нас українців це виглядає таки досить екзотично. Однак говорячи про те, яким чином було досягнуто подібного результату варто зазначити, що шведи у цьому сенсі мають зовсім інший досвід. Шведська традиція розвивалася в цьому напрямку таким чином, щоб виробити порозуміння між народом і тими структурами влади, котрі він вибирає. В шведському розумінні демократії залишається визнання, що особи, які представляють владу на будь-якій ступені державної піраміди все-таки вибрані народом. І якщо навіть народ не обирав представників державної бюрократії на всі без винятку важливі пости, все рівно враження виборності державних посадовців залишається сталим. Бо якщо ці державні посадовці будуть погано виконувати покладені на них функції – шведські громадяни можуть їх відкликати. Ось по чому ґрунтується враження близькості шведської влади до народу і порозуміння між політиками та народом.

Одним з найважливіших елементів демократії в Швеції є місцеве самоврядування. Майже завжди існує певне протистояння між містами і селами та центральним урядом. Досить часто вони успішно співпрацюють разом, але також часто бувають і випадки, коли погляди уряду істотно відрізняються від поглядів представників міст і сіл, котрі хочуть залишити якомога більшу частку від своїх податкових ресурсів, а також зарезервувати якомога більше повноважень при прийнятті рішень, які безпосередньо стосуються їхніх територій.

Кожне суспільство мусить знайти цей шлях. Це, безумовно, нелегко, але увесь попередній досвід Швеції показує, що це має бути саме так. Але якщо якась суспільна модель добре функціонує у Швеції чи Норвегії, це ще зовсім не означає, що за українських умов буде досягнуто тотожного ефекту. Очевидно, що політичні партії мають брати на себе функції прогнозування та корекції глобального розвитку суспільства і країни, а кожне місто і кожне село мають виробляти передумови до таких змін на місцях. Одним із таких пріоритетних питань є питання, якою має бути освіта в країні. І ось тут необхідно розмежовувати, що, наприклад, має вирішуватись в регіонах, а яке рішення мусить прийматися лише централізовано у Стокгольмі. Це ж саме можна сказати і стосовно охорони здоров’я. Питання це є соціальним. Підрахувати скільки коштуватиме обслуговування одного пацієнта в одній конкретній лікарні. Далі визначитись на рівні комуни, міста, області ( в Швеції також існує обласний поділ). Бо лише вони самі можуть, наприклад, визначитись з тим, якою має бути різниця при обслуговуванні одного пацієнта лікарні в різних регіонах Швеції. В Швеції подібні дискусії відбуваються постійно. Як показує шведський приклад для Швеції подібний досвід є оптимальним і система функціонує без збоїв.

Також одним з найважливіших пунктів досвіду шведського суспільства і шведської форми демократії є громадські організації. Шведське суспільство розвивалося гарантуючи великі свободи своїм громадянам, котрі розуміли, що для них самоорганізовуватись у різноманітні партії, асоціації, товариства, об’єднання, спілки (де погляди їхніх членів співпадають) надзвичайно корисно. І якщо політичні партії бралися за більш глобальні проблеми, то об’єднання чи товариства могли бути організованими для вирішення локальних питань. Питань, якими могли бути, наприклад, екологічний стан якоїсь окремої території чи, навіть, населеного пункту. Шведи вважають, що їхня форма демократії розвивалася саме на цих засадах.

Погляди і точка зору цих недержавних організацій є дуже важливою для шведського суспільства. Стало вже традицією, що шведський уряд чи парламент приймають остаточне рішення враховуючи точку зору різних громадських інституцій. Безперечно, значним є вплив екологічних організацій (які надзвичайно уважно і прискіпливо) нині ставляться до питання доцільності збільшення кількості електростанцій, котрі працюють на силі вітру. Вже існують сотні вітрових електростанцій на узвишшях Півночі Швеції та на морі коло острову Еланд. Громадяни, котрі проживають в цих місцевостях, підтримують збільшення чисельності подібних вітрових електростанцій, бо вони значно покращують екологічну ситуацію в їхніх регіонах.

В Швеції традиційно враховуються погляди організацій, які створені саме для того аби захищати саме інтереси громадян. Це не означає, звичайно, що не можуть існувати дискусії чи розбіжності у поглядах зі спірних питань на ту чи іншу проблему. Але всі сторони зацікавлені у досягненні консенсусу. Тому шведські громадські організації часто допомагають знайти спільний шлях, акумулюючи бажання і волю своїх членів, і в цьому сенсі їхню роль та впливи на життя суспільства важко переоцінити.

Данія і Ісландія – високорозвинені держави

Ще одна успішна скандинавська держава, Данія, є високорозвиненою промисловою країною. Рівень життя її громадян сьогодні один із нйвищих в світі. Данію вважають в багатьох відношеннях зразковою країною. Сьогодні тут в економіці переважає приватний сектор, але держава має значний вплив за посередництвом грошово-кредитної, фінансової й податкової політики та надання субсидій сільському господарству. В цілому промисловість Данії носить багатопрофільний характер. Хоча, займаючи сильні позиції у рибальстві і сільському господарстві, Данія спромоглася відновити свою економіку швидше ніж інші скандинавські країни, але нині вона поступається за рівнем розвитку добробуту сусіднім Норвегії і Швеції.

Водночас Данія, можливо, найбільш „сучасна” скандинавська країна. Якщо в ній приналежність до лютеранської церкви ніколи не була повселюдною, то нині кількість її прихильників поступово скорочується. Небагато датчан регулярно відвідують церкву, хоча широко розповсюджене хрещення дітей, вінчання молодят і відспівування небіжчиків у церквах. В кінці 1960-их років жінкам було дозволено приймати духовний сан і був гарантований доступ до всіх професій, політичної діяльності, підприємництва й мистецтва. В той же час з 1986 року жорстко обмежується імміграція для всіх іноземців, крім громадян Північного і Європейського Союзів.

Підстава для подібних обмежень, очевидно, існує. Але, великою мірою, подібне рішення дуже запізніле. „Прокол”, як і у багатьох європейських країнах вийшов, коли почали масово завозити до країни дешеву робочу силу з Північної Африки, Пакистану й Туреччини. „Нові датчани” переправляли по ланцюжку до країни свою численну рідню, благо закон про возз’єднання сімей надавав таку можливість. У результаті лише першої хвилі подібної міграції в Данії осіли 10 тисяч мусульманських сімей. В датській пресі часто можна знайти статті з приводу того, що Данія втрачає контроль над заселенням. Що це дійсно так підтверджує той факт, що на сьогодні в країні проживають 7% іноземців. Знаменно, що за останні тридцять років їх чисельність зросла семикратно, а іслам став другою за значимістю релігією у лютеранському суспільстві. Дехто з датських експертів прогнозує, що це лише початок. Статистика прогнозує, що до 2020 року (якщо нічого не зміниться), кількість іноземців у Данії подвоїться до 14%. Тобто кожен шостий буде іноземцем.

Часто датчани жаліються з приводу високих податків, але водночас погоджуються з тим, що такою є ціна за право жити у суспільстві, де соціальне забезпечення має такий пріоритет, як в жодній країні світу, за винятком хіба що Норвегії і Швеції. Хвороби, старість, втрата роботи завжди тяжко відбиваються на людях. Але якщо враховувати матеріальні витрати, то у Данії ця біда не така вже і велика. На матеріальне благополуччя і підтримку здоров`я кожного датчанина витрачається приблизно щорічно 3 тисячі доларів.

Захворівши, будь-яка людина може безплатно звернутися до лікаря. Більше того, фактично кожен із п’яти мільйонів датчан має свого лікаря, що його лікує. Всього ж практикуючих лікарів у містах і сільській місцевості 3 тисячі. В разі необхідності практикуючий лікар направляє пацієнта на огляд до спеціаліста або ж, якщо мова йде про серйозне захворювання, котре, може бути, вимагає хірургічного втручання, поміщає його до лікарні. Де пацієнту гарантована кваліфікована лікарська й хірургічна допомога, а також і чудовий догляд за хворим. І те й інше, зрозуміло, безкоштовно.

Ісландія – держава незвична. З населенням всього в 270 тисяч чоловік вона є найменшою країною, котра входить в організацію економічного співробітництва і розвитку. Проте це не заважає їй мати всі ознаки сучасної держави: власну мову, валюту, центральний банк, авіакомпанію, посольства, свою унікальну тисячолітню історію. До того ж ця мініатюрна держава являється, певною мірою, символом майбутнього. Так як на сьогодні у світі нараховується більше країн, аніж це було на початку минулого ХХ століття. Схоже на те, що і в ХХІ столітті на Землі існуватиме значно більше ”ісландій”, аніж сьогодні.

Невеликий розмір країни зовсім не свідчить про її бідність. А переваги, котрі надає великим державам їхній розмір, зникають з падінням торгівельних бар’єрів. Ідеальний розмір для ринку – це весь світ. Коли торгівельні бар’єри були достатньо міцними (в період між 1918 і 1939 роками), більша країна була дещо подібною до світового ринку. Нині ринки являються значно більш відкритими, до того ж технологічний процес різко знизив витрати на транспорт і передачі інформації на великі відстані.
Як виявилось, більше всього переваг від введення режиму вільної торгівлі одержують саме малі країни. Не дивно, що саме вони займають лідируючі позиції у світовій торгівлі. Як показали дослідження, у держав з населенням менше ніж 1 мільйон чоловік частина доходу від торгівельних операцій в ВНП складає 60%, що втричі більше, ніж в інших країн. Однак тут приховуються і їхні серйозні проблеми. Прагнення до прибутків спокушає малі країни покладатися на вузьке коло експортних товарів, що робить їх досить уразливими. Якщо головний предмет експорту – сировина, вона може швидко вичерпатися. Якщо ж це продовольство – стихійне лихо за день здатне позбавити країну половини її ВНП.

З іншого боку, вузька спеціалізація посилює ефективність виробництва. Так ісландські рибалки працюють вдесятеро ефективніше, ніж їхні канадські колеги з тієї причини, що держава не може виділяти їм істотні дотації, як це робиться в державах з різносторонньою економікою. В результаті цього Канада на даний час перетворюється на імпортера рибних продуктів.

Фінське економічне чудо

Фінляндії вдалося поєднати найкращі риси капіталізму і соціалізму. Всупереч підручникам, тут поєднуються найвищі податки та найвища ефективність бізнесу. В останні роки Фінляндія стабільно знаходиться серед країн, котрі очолюють World Economic Forum (WEF) список найбільш конкурентоспроможних країн світу. А декілька років тому вона лідирувала відразу за двома показниками – індексу глобальної й індексу поточної конкурентноздатності. А це означає, що у фінської економіки найкращі шанси на стійкий якісний ріст у найближчі п’ять років.

Тим що фінський народ на кам’янистій й перемерзлій землі спромігся створити багату і процвітаючу державу він завдячує великій і напруженій праці. Фіни десятиріччями йшли до піднесення своєї країни. До того ж, це правильно обрана індустріальна політика Фінляндії. Насамперед – підвищення фінансування науки і технології. Значні кошти – 3% від національного валового продукту спрямовано на науку і нові технології. Позитивний результат одержаний і від виробництва високотехнологічної продукції, котра й вивила фінів ряд найзаможніших держав світу. Так фінська фірма „Nokia” стала найбільшою в світі компанією з виготовлення мобільних телефонів, котрі сьогодні експортуються у більше аніж 130 країн.

Фінляндія – це соціально орієнтована держава: багаті платять величезні податки, розрив між найбільш і найменш забезпеченими прошарками суспільства невеликий. Так 10% найбільш заможних фінських громадян лише в п’ять разів багатші від 10% найбільш бідних. На 10% „багатіїв” доводиться приблизно по 41,5 тисяч доларів на людину, у той час як на 10% „бідняків” – по 7,5 тисяч доларів, при середньому ВВП на душу в 24,9 тисяч доларів. Крім того, фінська система охорони здоров’я також визнається, як одна з найкращих у світі. Разом з іншими факторами ця обставина забезпечує більшу тривалість життя: 73 років у чоловіків та 81 рік у жінок.

За оцінкою журналу Forbes, Фінляндія стала найбільш привабливою для американських інвесторів серед європейських країн завдяки успіхам в області телекомунікацій, інформаційних і біотехнологій. При чому, найважливішим фактором економічного процвітання Фінляндії є послідовне зниження собівартості продукції, що досягається насамперед за рахунок впровадження високих технологій. У фінів просто немає іншого виходу: зарплати ростуть, а кваліфікованої робочої сили, незважаючи на всі зусилля у сфері освіти, не вистачає (незайнятих достатньо, близько 9%, але це в основному та частина населення, котра не спромоглася вписатися у нову економіку).

Дружити з високими технологіями й впроваджувати їх у життя, наголошує американський журнал Forbes, змушує фінів не тільки орієнтація економіки на зовнішні ринки, але й суворі кліматичні умови: третина країни перебуває за полярним колом, а зими довгі, темні й холодні. Так що, жартують автори статті, „дослідникам більше подобається сидіти в лабораторіях, ніж виходити на вулицю”.

Фінська конкурентноздатність досягається і за рахунок постійного обладнання наукових і навчальних центрів найсучаснішим устаткуванням. І це приносить свої плоди. Фінські фірми всі частіше обходять закордонних конкурентів у високотехнологічних секторах. Взяти ту ж „Nokia”, витрати якої на науково-технічні дослідження складають 20% від загальнонаціональних. Східні скандинави по цілому ряду позицій обійшли навіть і Сполучені Штати. В тому числі по інтернет-послугах, лібералізації фінансових ринків, мірі відкритості торгівельних кордонів та за якістю підприємницького середовища. Обігнали фіни американців і за часткою національного ВВП, який направляється на науково-дослідні й дослідницько-конструкторські роботи У Фінляндії – 3,3% (друге місце серед країн – членів Організації економічного співробітництва і розвитку після Швеції), у той час як у США – 2,6%.

До досвіду Фінляндії уважно придивляються не лише на Заході, а й і у азіатських країнах. Японці надсилають до фінів групи експертів, щоб вивчити методи оздоровлення банків, застосовані в першій половині 1990-их років після того, як колапс радянської економіки завдав найсильнішого удару по фінансовій системі Фінляндії.

Фіни, як і інші скандинави, в основному лютерани. Їхній релігійний досвід сприяв тому, що між ними завжди була взаємна довіра. І це ще один фактор успіху. Багато скандинавських традицій пов’язані з лютеранською церквою. Фіни завжди високо ставили чесність і освіту. Все населення у Фінляндії було грамотне. Раніше навіть не можна було одружитися або вийти заміж, якщо хтось з майбутнього подружжя був неписьменним. Спочатку за освітою стежила церква, а потім цим зайнялося саме суспільство. Сімсот років Фінляндія була частиною Королівства Швеція. Потім, з 1809 до 1917, Велике князівство Фінляндія входило як автономне до складу Російської імперії, зі своїми законами, урядом, митницею й власною грошовою одиницею, але при цьому було найбільш розвинутою її частиною.

Як і в інших скандинавських країнах, у Фінляндії ніколи не було кріпосного права. Люди знали, що вони мають власність, знали, що потрібно працювати, щоб вижити в важких умовах, щоб краще жити. В цьому допомагала відкритість, взаємодопомога, чесність. А за останні п’ятдесят років, коли створювалися основи сучасного індустріального суспільства, освіті приділялося ще більше уваги. Один за другим відкривалися університети. За кількістю вузів університетського рівня і по числу студентів на душу населення фіни також серед світових лідерів.

Наразі стає очевидним факт, що підняття рівня державного управління, котре стало ключем до нинішнього скандинавського процвітання, є не лише важливим само по собі. Саме за цим рівнем оцінюється ділова дієздатність країн, їх здатність до ефективного освоєння та повернення інвестицій. Якість державного управління безпосередньо формує якість середовища для бізнесу, що є головним чинником для зростання ВВП та якості життя в країні. Наскільки важливою є якість державного управління можна зробити висновок з досвіду країн Скандинавії, котрі за умов відсутності, за винятком Норвегії, значних природних ресурсів, лише за допомогою цього цілковито рукотворного (вірніше інтелектотворного) ресурсу, що залежить від прагматичного патріотизму політичних та економічних еліт країни, створили той економічний та соціальний феномен, котрий нині називають „скандинавське диво”.

Відтак реальний рецепт для майбутнього і такого очікуваного „українського дива” відомий. Питання лише в тому, чи є кому цим рецептом скоритися, чи є в Україні політичні та економічні еліти, що сповідують не „шароварний”, а відповідний сьогоденню прагматичний патріотизм, патріотизм не лозунгів та обіцянок, а кропіткої та напруженої творчої праці?..

Advertisements
Опубліковано у Uncategorized | Теґи: , , , , , , , , , , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s