Дивний симбіоз Європи з арабо-мусульманським світом

Віктор Каспрук

Нещодавнє тимчасове призупинення Францією в односторонньому порядку дії на її території Шенгенської угоди наводить на думку, що й ця країна, котра традиційно загравала з мусульманським і арабським світом, починає усвідомлювати небезпеку котру несуть їхній країні ісламські екстремісти.
Варто пригадати, що французька держава давно пов’язувала свої життєві інтереси з арабськими країнами. Кампанія 1798 Наполеона Бонапарта і французьке вторгнення до Алжиру в 1830 році були ризиковими військовими авантюрами, розпочатими з недвозначною ціллю наслідувати імперській Великій Британії. Британія могла володіти Індією, а Франція намагалася просуватися у напрямку остаточної колонізації арабського світу.

Крім того, Франція традиційно намагалася захищати права католиків і християнство в Османській імперії і особливо на Святій землі. У 1843 році французьке консульство було відкрито в Єрусалимі, а до 1850-х років Наполеон ІІІ та його адміністрація ретельно продумали і розробили концепцію помпезного „Франко-арабського королівства”.

В 1926 році французька влада вирішила зробити широкий жест в бік північно-африканських арабів, намагаючись їх залучити на службу під час Першої світової війни – було відкрито Велику Мечеть у Парижі. Проте великомасштабна імміграція не починалася до закінчення кінця алжирської війни у 1958 році, коли 250 тисяч так званих „харкіс”, алжирців, котрі виступили проти незалежності Алжиру, шукали притулок у Франції. В 1960-х і 1970-х роках іммігранти прибували до Франції з усіх Магрибських країн, котрі отримали нещодавно незалежність. Спочатку їм дозволялося перебувати на французькій території на правах гостей-робітників, котрі шукають безпосередньо заробітку і мають повернутися назад додому. Але після зміни закону у 1974 році вони отримали право на проживання і інші права.

Сьогодні чисельність арабського співтовариства є спірним питанням. Так за одними даними їх вже 6 мільйонів, колишній міністр внутрішніх справ і можливий кандидат у президенти Ніколас Саркозі оприлюднив у напівофіційній французькій газеті Le Monde цифру 5 мільйонів, в той час як демограф Мічел Трібалат зменшує цю цифру до 3,65 мільйонів. Мусульмани мають тенденцію поселятися у передмістях великих міст, де погані житлові умови та недоліки зайнятості призводять до насильства і відчуженості від решти суспільства.

На сьогодні більше ніж 5000 мечетей служать для арабського співтовариства національними центрами. Деякі вимоги й методи, котрі намагаються реалізувати прихильники ісламу входять у протиріччя з атеїзмом республіканської основи французького суспільства, І тому виникають конфлікти подібні тому, як право мусульманських дівчаток носити „hijab” у школі. Французькій владі потрібно було п’ятнадцять років аби визнати, що подібні дії є прямим викликом конституції.

Не можна не звернути увагу на той факт, що толеруючи на своїх теренах мусульманам, християни в жоднім разі не отримують подібної толерантності у відповідь. Повчальною у цьому сенсі є історія дхіммі – не мусульман, котрі проживають у мусульманських країнах. Протягом багатьох століть в різних куточках землі, де біля влади перебували мусульманські правителі, приходило в занепад християнство та „в’янули” інші конфесії. Ця модель культурних взаємин, від якої іслам ніколи не збирався відмовлятися, геть-чисто забута поборниками відкритого суспільства. Недавні теракти у Великій Британії наочно показали, що Європа зовсім не застрахована від джихаду.

Британська дослідниця Бат Йеор у своїй статті „European Fears of the Gathering Jihad” („Європейські страхи перед насуванням джихаду”), розмірковуючи про те, які політичні і культурні наслідки тягне за собою залежність, котра не зменшується Європи від арабської нафти, постійно використовує термін Eurabia, тобто Europe + Arabia, коротше кажучи Європа арабська.

Просадамівські маніфестації, що прокотилися свого часу по Європі (коли на вулиці вийшли мільйони людей), стали кульмінацією того образа європейської долі на чолі із Францією, який свого часу виплекав Шарль де Голль. Хоча він і був лідером опору нацистам, але його післявоєнний антиамериканізм згуртував довкола нього багатьох з його колишніх ворогів. Адже ворожість до Америки та антисемітизм були властиві й комуністам, і лівим, і всім тим, хто під час війни співробітничав з німцями. І всі ці політичні течії мали близькі зв’язки з арабо-мусульманським світом.

Отже, де Голль прагнув повернути Франції домінуючу роль у міжнародних справах, побудувавши сильну Європу як противагу Америці. Втративши в 1962 році Алжир, останню арабську колонію Франції, він переорієнтував свою політику, спробувавши створити геостратегічний союз із Європейського Співтовариства та Ліги Арабських Держав. Але араби готові були на взаємність із однією умовою, це була відмова європейців від підтримки Ізраїлю. Незважаючи на тиск французів, інші європейські країни не прагнули міняти свої симпатії. Однак після війни 1973 року і початку нафтового бойкоту вони виявилися більше податливими. В 1974 була утворена Парламентська асоціація з співробітництва між Європою й арабськими країнами. У неї ввійшли близько 600 парламентаріїв 18 держав, котрі представляли різні політичні рухи. Це було наймогутніше лобі арабських інтересів, здатне впливати на урядові рішення на найвищому рівні. На допомогу йому пізніше була створена політико-економіко-культурна структура за назвою Європейсько-арабський діалог. Хоча європейці воліли використати її як механізм для поглиблення економічного співробітництва, араби жорстко погоджували поставки нафти й відкриття ринків зі схваленням своєї антиізраїльської політики.

Але крім цього Діалог став також інструментом для створення в Європі сильного арабо-мусульманського плацдарму, і мільйони мусульман рушили до Старого Світу, без зволікання одержуючи рівні з корінним населенням права. Так замишлялася своєрідна інтеграція Європи та мусульманського світу в єдиний політичний і економічний блок водночас з послабленням атлантичної солідарності й ізоляцією Сполучених Штатів.

Для полегшення переселення мусульман та їхньої адаптації на Заході в європейських країнах були здійснені серйозні зміни в культурній політиці і освіті. Підручники були переписані з видаленням фактів й оцінок, неприємних для мусульманського сприйняття, університетські курси піддалися коректуванню з тієї ж точки зору. Стало пропагуватися і заохочуватися вивчення арабської мови та високих досягнень ісламської цивілізації. При сприянні Діалогу і підлеглих йому організацій, а відповідно, і вповноважених інстанцій Європейського Союзу політика зближення стала включати книговидання, університетські обміни, співробітництво між ЗМІ, теологічні контакти, молодіжні програми, профспілкову діяльність і т.д. Активно розвивалося науково-технічне й військове співробітництво, так само як і у галузі атомної.

Три кити Європи арабської, Франція, Німеччина і Бельгія , мертвою хваткою тримають за горло Європейський Союз та його африканські сателіти. В ООН ця компанія, об’єднавшись із Організацією Ісламська Конференція з 56 держав, здатна забезпечити прийняття будь-яких політичних рішень. І от тепер перед європейськими урядами, після трьох десятиліть малодушності і раболіпства перед арабською нафтою, арабським ринком й короткочасними економічними вигодами, виникла терористичних актів вже безпосередньо на її теренах.
Між тим, ліберальні політики і публіцисти, опираючись на ідею „загальнолюдських цінностей”, посилено переконують слухачів й читачів, що жодної небезпеки не існує. Але, якщо влада в Європі й далі буде діяти за їхніми рекомендаціями, то десь року приблизно до 2050 року „білий світ” Західної Європи більше аніж наполовину буде складатися зі старих, а молода й працездатна частина приростатиме лише мусульманами і представниками кольорових рас.

Світ людей – це взаємодія двох процесів: “демографічного наступу” і “демографічний відступ”. Очевидно, що так було вчора, так буде і завтра. Молодий динамічний Схід стрімко заковтує старіючий Захід, котрий або не здатний, або не бажає глянути реальності у очі. Чи не краще зробити це зараз, поки ці очі остаточно не затулила паранджа?

Найбільш наочним прикладом приклад демографічного “наступу-відступу” є взаємодія французів і арабів Північної Африки. Ще в першій половині ХХ століття французи вели демографічний наступ на арабський світ Північної Африки. Кожен десятий житель Алжиру був за походженням французом. Але в другій половині ХХ століття французи відступили з Північної Африки. Араби ж Алжиру, Тунісу й Марокко, навпаки, почали активний демографічний наступ на Францію.

Схоже, що Європа вже практично не в змозі самостійно протистояти ісламістському терору, і навіть будь-яка спроба Європейського Союзу розірвати дивний симбіоз, створений політиками Європи з арабо-мусульманським світом, несе в собі загрози для її безпеки. Ні самі європейці, ні тим більше американці не усвідомлюють повною мірою, як глибокі структурні і демографічні зміни відбулися в Європі. Ця цивілізація, заснована на християнстві, поступово перетворюється в ісламізованого мутанта, і сьогоднішнє дистанціювання Європи від Америки є наслідком аж ніяк не міфічної моральної переваги, а елементарного страху перед неминучими соціальними катаклізмами за будь-якої спроби виправити положення.

Ну а що далі – чи Європа арабська в чистому вигляді? Хто може гарантувати, що років так через 50 офіційною релігією Європейського Союзу не стане іслам, офіційним законом шаріат, а папі Римському не доведеться тікати із Ватикану до Бразилії?

Advertisements
Опубліковано у Uncategorized | Теґи: , , , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s