Енергетична безпека США: витоки іракської кризи

Віктор Каспрук, політолог

Сьогодні енергетична безпека, наряду з військовою безпекою, є пріоритетною для Сполучених Штатів. Будучи однією із фундаментальних складових економічної безпеки країни енергетична безпека є гарантом безперебійного розвитку економічного життя Америки, унеможливлюючи економічний шантаж і політичний тиск ззовні. Виходячи з концепції енергетичної безпеки США, яка на відміну від “Стратегії національної безпеки Сполучених Штатів” широко не оприлюднюється, але впливи котрої чітко прослідковуються у поточній зовнішній політиці наддержави, можна спробувати зробити висновок, що розв’язання “іракського вузла” тісно пов’язано саме з цією причиною. Вашингтон, маючи попередній гіркий досвід енергетичного шантажу стосовно себе, нині не збирається допускати, щоб його економічне майбутнє хоч якоюсь мірою могло б залежати від чужої волі.

США у пошуку нових нафтових ринків

Проте з усього видно Америка посилено шукає нові, альтернативні джерела постачання нафти. Навіть у випадку, коли значна частина близькосхідних нафтових родовищ, після падіння режиму Саддама Хусейна, буде підконтрольною США, вони прагнутимуть диверсифікувати джерела постачання, шукаючи нові ринки від Росії, Азербайджану до країн Західної Африки. Видно в Сполучених Штатах, добре пам’ятаючи про арабське нафтове ембарго 1973 року, намагаються позбутися небезпечної виняткової залежності від близькосхідних поставок.
Нафтові інтереси США у Азербайджані, в Західній Африці і Росії мають далекосяжні плани. Що це саме так підтверджують минулорічні візити міністра енергетики США Спенсера Абрахама. У червні 2002 року Абрахам прийняв участь у зустрічі африканських міністрів нафтової промисловості, котра відбулася в марокканському місті Касабланці. Головною метою посланця Вашингтона було умовити Нігерію вийти зі складу ОПЕК і зайняти місце Саудівської Аравії, яка є головним постачальником нафти до Сполучених Штатів.

У вересні 2002 року міністр енергетики відвідав Баку, щоб обговорити подальшу долю проекту 1100 мильного нафтопроводу від Каспійського моря до середземноморського порту в Туреччині. В жовтні 2002 року Спенсер Абрахам головував на зустрічі “США-Росія”, де була присутня впливова американська нафтова еліта і російські нафтові магнати.

Очевидно, що не так просто і Росії і Нігерії зайняти місце Саудівської Аравії, яка володіє понад 25% всіх світових нафтових запасів. Але переговорна активність міністра Абрахама у цьому напрямку вказує на те, що Америка кровно зацікавлена позбутися монополії поставок з Близького Сходу і готова фінансово і технологічно допомагати своїм потенційним партнерам-постачальникам, щоб розширити їхню можливість у нафтовому секторі. Джордж Буш прагне досягти прориву там, де інші американські президенти зазнали невдачі. Нафтове ембарго арабських країн 1973 року спонукало президента Ричарда Ніксона до розробки плану унезалежнення Америки від зовнішніх енергоносіїв. План включав можливість масового використання альтернативних нафті енергоджерел – включно з сонячною енергією, енергією вітру, ядерною енергією… Спадкоємці Ніксона ставили собі більш скромні завдання – позбутися залежності від арабської нафти, та з цього також нічого не вийшло. Сьогодні ж Америка більше ніж коли-небудь залежна від ввозу енергоносіїв, імпортуючи 60% від своїх нафтових потреб. Але, як прогнозують експерти, до 2020 року потреба в імпортній нафті може зрости до 90%.

За іронією долі ОПЕК довгі роки підтримував ціни на нафту на дуже прийнятному для США рівні. Так наприкінці 1990-х років ціни здебільшого становили значно менше $ 20 за барель і були занадто низькими, щоб заохотити до нових геологічних розвідок. Але у березні 2000 року Саудівська Аравія зуміла переконати членів ОПЕК зменшити видобування нафти і таким чином підняти її ціну до $ 25 за барель. Що було б достатньо щоб фінансувати пошук нових покладів, але ціни не були занадто високими, щоб це зупинило економіки західних країн. Нині від Судану до Бразилії розробляються все нові нафтові родовища. Країни, котрі не є членами ОПЕК на сьогодні вже виконують близько 50% загального постачання нафти.

Нафта як геополітичний чинник

Нафтове протистояння може стати основним чинником геополітичних зрушень у першій половині ХХІ століття. Можливо про це не завжди відверто говориться, але афганська воєнна кампанія США крім всіх основних спонукальних чинників мала і додатковий – доступ американських військ до Центральної Азії, де Пентагон сподівається розгорнути свої бази в районі діючих і ймовірно майбутніх нафтопроводів. Наддержава має свої нафтові інтереси практично по всьому світу, так, наприклад, у Колумбії адміністрація США фінансує спеціальну армійську бригаду, яка задіяна для захисту трубопроводу серед власників акцій якого і є американська кампанія Occidental Petroleum. В даний час пильна увага США прикута до узбережжя Атлантики – від Західної Африки до Бразилії, хоча там справжній розмір нафтових полів і досі невідомий.

Однак новим об’єктом інтересу Пентагону є поклади нафти у Гвінейській затоці, особливо у невеличкій країні Сан-Томе і Прінціпі, що розташована на декількох островах. Навіть сам президент Буш виявляє до цього питання пильну увагу. Так у вересні 2002 року він зустрівся в Організації Об’єднаних Націй з лідерами західно-африканських нафтових держав, серед яких був і президент Сан-Томе і Прінціпі Фрадікюе де Менезес. Президент Менезес оприлюднив плани побудувати великий порт для танкерів і авіаносців, на яких будуть розміщені морські піхотинці, що дислокуватимуться у регіоні. Наразі американські посадовці поки що заперечують своє відношення до подібного глобального проекту, але підтверджують, що взаємні інтереси у цьому напрямку все ж існують. Сан-Томе і Прінціпі зацікавлені у політичному патронаті Америки, а контроль Вашингтону над портом і охорона його акваторії теоретично може стати в перспективі для США одним із головних джерел постачання нафти.

Для Америки найважливіше гарантувати свою енергетичну безпеку

Доля майбутнього Іраку після Саддама Хусейна тісно пов’язана з майбутнім ОПЕК. Схоже, що контроль за видобуванням і цінами на нафту став фатальним фактором для диктаторського іракського режиму. Після “повалення” Хусейна, можливого зміщення венесуельського президента Уго Чавеса і остаточного порозуміння з Нігерією Сполучені Штати можуть отримати вагомі політичні важелі щоб реструктурувати, демонтувати або і зовсім розпустити цю впливову міжнародну організацію, котра об’єднує найбільших виробників нафти в світі. Америку не влаштовують нинішні зависокі ціни на “чорне золото” і тому ліквідувавши ОПЕК вона зможе диктувати свої ціни на нафту, звільняючись від прямої залежності від кон’єктурних рішень “енергетичних королів”.

Якщо далі керуватися логікою Джорджа Буша то на повному серйозі можна поряд з Іраком, Північною Кореєю і Іраном зарахувати і ОПЕК до “вісі зла”. Ця організація у непідконтрольному вигляді небезпечна для Америки непрогнозованістю своїх рішень на дуже важливому для Сполучених Штатів напрямі – напрямі енергетичної безпеки. Якщо згадати недалеку історію, то американці вже раз зіштовхнулися з енергетичною недостачею, коли ОПЕК наклала нафтове ембарго на поставки нафти до США, яке тривало до 1974 року. Намагання уряду США взяти під свій контроль виробництво нафти і газу та ціни на них призвели у 1976-1977 роках лише до негативних наслідків. За президентства Рональда Рейгана вдалося стабілізувати ситуацію, скасувавши у 1981 році держконтроль на ціни за енергоносії. Нова енергетична політика та ефективне накопичення і збереження енергоносіїв відновили їх доступність за поміркованими цінами для населення США.

Проте, якщо проаналізувати ситуацію з енергетичною безпекою Америки, то за статистикою від 1973 року американське споживання енергії збільшилось на 30%, приблизно ж настільки, як і приріст населення у Сполучених Штатах. Якщо збільшилась кількість людей, котрі використовують енергію у різних її видах для обігрівання їхніх будинків, автомобілів, кондиціонерів, роботи комп’ютерів і телевізорів, то кількість електростанцій і нафтопереробних заводів пропорційно не збільшилася. Попит, як відомо породжує пропозицію, але іноді з пропозицією у відповідь на попит нічого не виходить. Так в пам’яті багатьох є свіжим приклад, коли губернатор одного з найбагатших штатів Америки Каліфорнії, Грей Девіс нічого не міг зробити, коли із-за енергетичної кризи жителі всього штату залишились без світла і тепла.

Населення США стрімко зростає і очевидним є збільшення його потреб відповідно до нової електронної економіки, яка потребує все більше електроенергії і енергоресурсів. Намагаючись знайти нові джерела енергетичних надходжень президент Джордж Буш-старший свого часу спробував був протягнути дозвіл на буріння нафтових свердловин на території Арктичного національного заповідника живої природи штату Аляска, але цей запит було відхилено американським Конгресом. Старший Буш вже тоді визнавав енергетичні пріоритети і незавершеність операції “Буря в пустелі” у 1991 році можна лише пояснити політичними обставинами (президентськими виборами, що мали відбутися незабаром) котрі склалися не на користь Буша.

Міністр енергетики США Спенсер Абрахам заявив, що попередня адміністрація просто склала список видів палив, які вона не любила –ядерну енергію, вугілля, гідроелектроенергію і нафту, що разом складають 73% від всього постачання енергії в Америці. Тому сьогодні (а це було сказано у травні 2001 року) нація зіштовхнулася з серйозною національною енергетичною кризою. Таким чином не важко прорахувати, коли у американської адміністрації з’явилися перші позови до безкомпромісної боротьби з режимом Саддама Хусейна і визначення нею ситуації у енергетиці як кризової.

Прогнозується, що у 2017 році в США проживатиме населення на 69 мільйонів більше ніж у 1990 році (причому воно проживатиме в енергоінтенсивному комп’ютеризованому світі). Звичайно можна піти по шляху зменшення енергетичних витрат в країні, як це свого часу пропонував в 1998 році колишній президент Білл Клінтон. Але адміністрація Джорджа Буша схоже зупинилася на новій енергетичній концепції, яка дозволить покрити запити на енергоресурси шляхом гарантованого постачання нафти, вдихання нового життя у ядерну енергетику, спорудження нових трубопроводів і електростанцій.

Однак для Буша проблеми недостачі енергії виявилися набагато більшими ніж очікувалось раніше. Бо дехто навіть у США порівняв необхідність зменшення споживання енергії з ефектом, котрий є морально еквівалентним війні. І якщо Рейган визначав недостачу нафти і газу, як дефекти економічного адміністрування, то президент Джіммі Картер і багато інших ліберальних політичних діячів небезпідставно стверджували, що криза надмірного використання енергії є прямим доказом моральної невдачі з боку американців.

Віце-президент США Дік Чейні все ж спробував послати імпульс нової енергетичної політики, наголосивши на тому, що американці живуть занадто добре, про що говорить що додаткове освітлення вулиць, безліч нових підключень до Інтернету і автоматичні машини миття посуду майже у кожному будинку. Нація, яка цілком є залежною від ОПЕК і інших постачальників нафти не може не задумуватись, що ж робити далі, коли можливість енергетичної кризи у будь-який момент може стати реальністю. Дбаючи про свою енергетичну безпеку Америка не може допустити зменшення альтернативних джерел надходження енергоресурсів. Енергія критично важлива для Сполучених Штатів. Образно кажучи – це двигун, який працює на всю економіку держави. Тому для Америки питання стабільного постачання нафти на сьогодні є економічним питанням номер один.

Від Саддама Хусейна значною мірою залежать нафтові ресурси індустріального світу і, як вважають американські аналітики, те що США виступають проти диктатора не суперечить ні закону, ні моралі. “Саддам є загрозою безпеці тому, що він у короткий термін може зруйнувати всю світову господарську систему, – вважає зокрема колишній директор ЦРУ Джеймс Вулсі, – або ми проводимо політику умиротворення і готуємось до такого ж розвитку подій, як це було у випадку з гітлерівською Німеччиною, або ми вчасно завдаємо удару”.

Ірак може стати символом зміни енергетичної політики США. Країна, яка володіє другими за величиною покладами нафти після Саудівської Аравії є дуже привабливою для енергоємної американської економіки. Недаремно деякі американські кампанії вже зараз готуються до контрактів з постсаддамівським Іраком. Хоча для багатьох експертів є цілком очевидним, що 10 раків санкцій ООН проти Іраку дестабілізували іракську нафтову промисловість, а нафтові родовища та їх обладнання потребуватимуть значних капіталовкладень для їхнього повноцінного функціонування.

Але і в разі позитивного вирішення для Сполучених Штатів “іракського питання” досить непросто спрогнозувати чи країни Перської затоки і надалі домінуватимуть на світовому і американському нафтових ринках чи їх істотно потіснять країни-аутсайдери, які, як ми бачимо, мають значні шанси відтіснити визнаних лідерів світового нафтовидобудування.

Advertisements
Опубліковано у Uncategorized | Теґи: , , , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s