Північна Корея: диктаторський режим може стати наступним після Іраку об’єктом “зачистки”

сайт “Критика” 2003 рік

Віктор Каспрук, політолог

Коли адміністрація американського президента оприлюднила у минулому році довгождану “Стратегії національної безпеки Сполучених Штатів”, стало очевидно, що до будь-якої держави, котра спробувала б загрожувати США використанням ядерної зброї може бути застосована можливість превентивного удару. Оголошення Північною Кореєю про свій вихід з договору про нерозповсюдження ядерної зброї зміщує ідеологію адміністрації Буша в бік дипломатичної “холодної війни” з цією країною.

Демарші Пхеньяну є ознакою більш широкої кризи

Корейський півострів має всі шанси в майбутньому стати ареною воєнного протистояння диктаторського режиму Кім Чен Іра зі Сполученими Штатами. В американській адміністрації зауважують, що здоровий глузд і інстинкт самозахисту підказують Америці розпочати протидіяти загрозам з боку Північної Кореї перш ніж вони повністю сформуються. Політична еліта США все більше переконується в тому, що всі попередні спроби щодо ядерного стримування Кім Чен Іра не досягли бажаного успіху і тому переформатування дипломатичних зусиль у напрямку Пхеньяну є єдиним виходом. Цілком очевидно, що попередня доктрина ядерного стримання Північної Кореї і заблокування нерозповсюдження нею ядерної зброї зазнала повного фіаско.

Крім того намагання пройти до кінця “дипломатичний маршрут” з Пхеньяном може істотно ускладнити зусилля Джорджа Буша щодо інших країн “вісі зла” – Іраку і Ірану. Вже зараз досить важко пояснити навіть найближчим союзникам чому це щодо Північної Кореї існують одні критерії політичних підходів, а відносно Іраку вони є набагато жорсткішими. Проте одночасне збільшення міжнародного політичного тиску на Саддама Хусейна і Кім Чен Іра є не зовсім реальним, оскільки відволікатиме адміністрацію Буша і високопосадових дипломатів від “закриття” іракської теми.

Водночас бездієвість щодо Північної Кореї може посилати небезпечні сигнали іншим ймовірним ядерним державам типу Ірану про те, що США не будуть використовувати військову силу навіть якщо оголошений раніше поза законом режим вже володіє ядерною зброєю. Наразі проблема виглядає набагато більш складною аніж просто політичний шантаж з боку Пхеньяну, бо всі інші потенційні виготовлювачі бомб уважно спостерігають за тим, що ж буде далі.

Північна Корея у цьому випадку виступає своєрідним випробувальним “політичним полігоном”, на якому має апробуватися чи може бути скасований той підхід, який американська адміністрація застосовує відносно Іраку. Тобто – якщо режим не дотримується правил, котрі встановило міжнародне співтовариство і зміщується в бік виготовлення зброї масового ураження, то він опиняється сам на сам з американською військовою міццю. Демарші Пхеньяну є ознакою більш широкої кризи, що поширилась далеко поза кордонами Північної Кореї. Бо саме безконтрольне поширення ядерної зброї чи технологій її вироблення є прямою загрозою для встановленого раніше світового порядку.

Таким чином для президента Джорджа Буша, якщо він дійсно хоче послідовно дотримуватись розробленої його командою стратегії, виникає питання – якщо заплановано послати американські війська до Перської затоки, то чи не більше сьогодні потрібні вони на Корейському півострові? Хоча і зараз зрозуміло, що війна з Північною Кореєю може стати більш небезпечною і більш дорогою для США аніж війна з Іраком.

Балансування на грані війни

По суті, вже перетворилася на клаптик паперу угода від 1994 року між Сполученими Штатами, Японією і Південною Кореєю, за якою Північна Корея заморозила свою ядерну програму в обмін на допомогу у виробленні електроенергії атомними електростанціями, продовольство і постачання мазуту. Психологічний, не говорячи вже про операційний ефект ядерної зброї, може викликати нагнітання ескалації небезпеки у регіоні, при чому сусідні Китай і Росія могли бути втягненими у вир подій, а США не уникнули б залучення до конфлікту. Очевидно, що Північна Корея, яка матиме ядерну зброю, у кінцевому рахунку, спонукатиме Південну Корею і навіть Японію заново переосмислити їхню ядерну стратегію.

Проте чим гучніше Північна Корея “брязкає” своїми намірами знов запустити свою ядерну програму, тим більшою виявляється геополітична ставка і потенційна небезпека виникнення конфлікту. Кім Чен Ір прагне отримати дивіденди провокуючи ситуацію і намагаючись отримати швидку винагороду за стримування свого “ядерного шаленства”. І незалежно від того, що міністр оборони США Дональд Рамсфелд наголошує, що Америка здатна синхронно мати справу з кризами у будь-якому регіоні Азії, балансування на грані війни Кім Чен Іра зробило просування до війни з Іраком більш ризикованим.

Президент США Джордж Буш зіштовхується зі складною дилемою: у разі якщо він просто проігнорує “витівки” Кім Чен Іра він поставить під удар вимогу своєї адміністрації щодо необхідності не допустити небезпечних диктаторів до володіння ядерною зброєю і одночасно ризикує втратити довіру багатьох південнокорейських громадян, котрі ототожнюють безпеку своєї країни з союзом із США. Але у разі якщо Буш збільшить тиск на Кіма, то зможе спровокувати у Південній Кореї активні політичні сили, котрі вважають, що союз зі США збільшує небезпеку війни з Пхеньяном.

Однак не можна не помітити різні підходи американської адміністрації до двох країн “вісі зла”. Якщо у випадку з Іраком Білий дім вважає вторгнення оптимальним варіантом вирішення проблеми, то стосовно Північної Кореї Вашингтон досі намагався проводити політику стримування конфронтації. І хоча американські посадові особи визначають обидві нації, як небезпечні і непередбачені, стратеги вважають, що Ірак ймовірно швидко б капітулював після американського вторгнення, в той час, як Північна Корея могла б направити свій значний військовий потенціал на довгу і руйнівну боротьбу.

Важливим аспектом цієї проблеми для США є і наявність зброї масового ураження у руках диктаторів і погроза її застосування проти американських союзників. У випадку з Іраком – це Саудівська Аравія і Ізраїль, а у випадку Північної Кореї – Південна Корея і Японія. За даними американських спецслужб Північна Корея ймовірно вже має один чи два бойових комплекти ядерної зброї, Ірак, скоріше за все, поки що ядерною зброєю не володіє. До того ж Північна Корея виробляє і експортує ракети, що потенційно можуть використовуватись для комплектування зброї масового ураження. При цьому Пхеньян використовує експорт зброї, як джерело валютних надходжень.

Кривавий конфлікт США і їхніх союзників з Північною Кореєю і Китаєм закінчився п’ять десятиліть тому напруженим перемир’ям. Конфлікт Америки і її союзників з Іраком 10 років тому завершився перемогою над Іраком, але режим Саддама Хусейна було залишено при владі, що спровокувало тривалу напруженість і призводить до поновлення конфлікту. Кількість військовослужбовців у Північній Кореї є майже втроє більшою ніж в Іраку. Більше половини мільйонної північнокорейської армії сконцентровано біля Демілітаризованої зони, яка відокремлює Північну і Південну Кореї. Більшість же 375 тисячної іракської армії сконцентровано навколо Багдада і націлена на захист диктатора Саддама Хусейна.

Північна Корея потенційно викликає більшу загрозу ніж Ірак, оскільки підготовку до нападу і напад на союзників США відслідкувати буде набагато важче. Сьогодні американські супутники-шпигуни можуть попередити заздалегідь про підготовку Іраку до нападу на Кувейт чи Саудівську Аравію, але розгортання північнокорейських збройних сил у районі Демілітаризованої зони, при її великій протяжності і розгалуженій мережі потайних печер (у яких можуть ховатися військовослужбовці) значно збільшує небезпеку несподіваного нападу. Військові експерти США вважають, що американське вторгнення до Іраку може пройти швидко і переможно, але війна на Корейському півострові, через складний ландшафт і значну воєнну потугу Північної Кореї зробила б військове протистояння більш тривалим і руйнівним для обох сторін конфлікту.

Американські стратеги планують задіяти під час іракської кампанії не більше ніж 250 тисяч військових. План Пентагону війни в Кореї втягнув би у протистояння не менше 700 тисяч військовослужбовців, крім 37 тисяч американських військових, котрі постійно перебувають у Південній Кореї. Довга берегова лінія Північної Кореї робить її доступною для військово-морських і десантних військ США і це також враховується при прогнозуванні можливої ескалації конфлікту. Як і Ірак Північна Корея приховала свою важливу стратегічну зброю у глибоких і укріплених бункерах, які непросто виявити і ще важче знищити. Великою мірою саме це і є поштовхом до військового планування Сполученими Штатами кампанії, котра націлена на повалення диктаторських режимів у цих країнах.

Зрозуміло, що Пхеньян свідомо провокує кризу сподіваючись на пропозицію відновити економічну допомогу Північній Кореї. Північнокорейське керівництво запропонувало знову “заморозити” свою ядерну програму, якщо США нормалізують з Північною Кореєю стосунки і підпишуть угоду про ненапад. Сполучені Штати відмовляються підписувати таку угоду мотивуючи це тим, що у такому разі Північна Корея вимагатиме від Америки вивести свої війська з Південної Кореї. Отож можна не сумніватися, що ядерний шантаж з боку Кім Чен Іра матиме своє продовження.

В цій війні для перемоги потрібен мир

На сьогодні відомо, що офіційний Вашингтон відмежовується від планів нагального вирішення корейського питання силовим шляхом, натомість адміністрація президента Буша наголошує на виключно дипломатичних власних зусиллях щодо переконання Кім Чен Іра відмовитись від продовження реалізації воєнної ядерної програми. Чи є щирими подібні заяви? Видається що так і причина такої певною мірою нелогічної, з огляду на реакцію щодо подібних зусиль Іраку, позиції Сполучених Штатів аж ніяк не в їх слабкості чи відступі від намічених цілей ядерної демілітаризації в світі. Підставами подібної поміркованої політики стосовно Північної Кореї скоріше всього слугують відмінні від пов’язаних з Іраком стратегії США.

Як і у випадку вирішення питань іракської ядерної загрози, для Сполучених Штатів в цілому і для президента Джорджа Буша зокрема, надзвичайно важливо перевести мультиплекс рішень в площину мінімального використання звичайних збройних сил. І, відповідно, максимального використання невійськових засобів впливу та засобів спецслужб, в крайньому випадку – спецзагонів цих служб. Причина цього проста і зрозуміла – громадськість країни після шокових втрат часів війни у В’єтнамі дуже болюче, а відтак – в повній мірі негативно, сприймає будь-які військові дії, котрі супроводжуються надходженням цинкових трун до США.

Особливо, якщо подібне надходження відбувається масово, довгий час і супроводжується негативами в економіці країни. З іншого боку швидка і переможна операція проти ворогів Сполучених Штатів неминуче викликає досить тривалий сплеск патріотизму і пієтету стосовно батьків перемоги. Саме останнє і є надзвичайно бажаним для Джорджа Буша та республіканців з огляду на перспективи повторного переобрання на посаду президента Сполучених Штатів.

На відміну від Іраку, американським спецслужбам в заходах щодо Північної Кореї не вдасться обпертись в середині країни на агентурну мережу ані своїх союзників із НАТО, ані нових друзів із спадкоємиці колишньої “імперії зла” Росії. Тоталітаризм, посперечатись з котрим у всеоб`ємній тотальності могли б лише “червоні кхмери” Камбоджі, а режим великого Мао видається проти якого мало не вершиною лібералізму, не дав шансів розгорнути скільки-небудь дієву мережу жодній зі спецслужб. Радянська мережа КДБ, на яку теоретично тепер можна було б розраховувати з огляду на дружбу з Путіним, була “зачищена” ще у п’ятдесятих роках за зразком і за допомогою більш просунутих у цій справі китайських товаришів. Китайці зробили тоді це досить просто і суто по азійськи вишукано. Товариш Мао особисто попрохав товариша Сталіна надати списки китайських громадян, котрі зробили особливо великий внесок в справу визволення Китаю, допомагаючи радянським компетентним товаришам. З метою, звичайно, всіляко відзначити і нагородити цих не вповні відомих героїв.

Товариш Сталін, мабуть від не звичної навіть для Москви улесливості і старечого сприйняття реальності останніх років життя, надав ці списки – списки, по суті усієї мережі агентури КДБ та ГРУ… Після того безпосередній неформальний вплив в цьому регіоні був втрачений для СРСР назавжди. Не дивно, що в подальшому Північна Корея була звільнена від залишків радянських симпатиків і залишалась під переважаючим впливом країни товариша Мао. Не треба забувати, що, окрім усього іншого, корейці досить виразно відрізняються від європейців суто зовнішньо, що природним шляхом утруднює роботу в цій країні навіть найкомпетентніших служб.

Проте якщо агентурної мережі нема, то це зовсім не означає, що її не буде невдовзі. Адже існує, на щастя для компетентних служб, Корея Південна. І за умов курсу лікувального голодування (для “легенди” пересічного громадянина) або, відповідно, посиленого відгодовування (спецслужбівська “легенда” для вірних соратників товаришів Кім Ір Сена та Кім Чен Іра) та проходження психологічного курсу поводження під корейського “совка”, південнокорейські за походженням співробітники ЦРУ чи його побратима по фаху цілком можуть виконувати свою роботу. Потрібно лише виконання певних зовнішніх умов, а саме – відсутність жорсткої конфронтації та певне співробітництво, котре надає змогу легально перебувати в Північній Кореї співробітникам компетентних “фірм” під прикриттям фірм звичайних.

За проміжок, що передував нинішньому загостренню стосунків, країни Заходу досить суттєво просунулись на цьому шляху. В Пхеньяні було відкрито офіси десятків фірм, котрі офіційно (і досить успішно) займалися впровадженням на північнокорейських теренах досягнень світових технологій. Зокрема наприкінці 2002 року було розпочато розгортання в центральних регіонах Північної Кореї мережі стільникового зв’язку, що, окрім суто бізнесового та технологічного західного прориву означає безпрецедентний прорив до відкритості цієї країни. Цілком зрозуміло, що і без будь-яких спецакцій факт запровадження технологій відкритого суспільства на теренах цієї технологічно відсталої країни агітує на користь західних демократичних цінностей достатньою мірою. Подібне запровадження автоматично актуалізує цілі блоки відкритого демократичного суспільства, що означає незворотні зміни на шляху їх подальшої інституалізації – перетворення цієї тоталітарної держави на, принаймні, парадемократичну. Проте для цього всього потрібен мир, а не війна.

Віслюки з золотом та “товариш плейбой” проти “залізного Кіма”

Ще за часів завоювання ісламом сьогоднішнього свого ареалу виник мілітарно-політичний салоган: “нема такого міста, котре б не здобув віслюк, завантажений золотом”. Сьогодні цей древній, проте все ще свіжо актуальний слоган активно використовується спецслужбами Сполучених Штатів. В Ленглі після війни в Афганістані народився жарт, що цю країну завоював спецназ із бухгалтерів з мішками доларів. Найцікавіше в цьому жарті те, що тут майже нема перебільшення. Не випадає сумніватися в тому, що той самий “спецназ” успішно виконає своє завдання на північнокорейських теренах, де повно партійців спраглих за десятиліття побудови комунізму до готівки та життєвих насолод. Проте і робота бухгалтерського “спецназу” потребує аж ніяк не воєнних дій. Потрібен мир, співпраця – все інше лише справа часу, при чому не дуже великого. Потрібна південнокорейська “перебудова”, південнокорейська “гласність” і інші відомі нам, колишнім радянським громадянам, прогресивні речі. Яка ж тут може бути війна… Так що причина зваженості і поміркованості стосовно Північної Кореї зрозуміла. Та невже вона не зрозуміла товаришу Кім Чен Іру?

Це, мабуть, найцікавіше питання. І відповідь на нього – “так”. На відміну від своїх співвітчизників, котрі за десятиліття героїчної побудови світлого комуністичного майбутнього не раз і не два були вимушені переходити на багатомісячне споживання трави та коріння і загалом жили в побутових умовах старого доброго палеоліту, товариш Кім Чен Ір краще поінформований про умови життя на Заході. До того часу, як він перебрав на себе повноваження генія ідей чучхе, товариш Кім Чен Ір повною мірою вкусив переваги життя сповнене шикарних авто, красивих жінок, масштабних гулянок та великих грошей. Знайоме йому і красиве життя в умовах країн демократії. Внутрішня боротьба між “залізним Кімом” та “товаришем плейбоєм” давно закінчилася на користь останнього.

Тому, на відміну від його батька Кім Ір Сена, для Кім Чен Іра на сьогодні важливе не продовження побудови комунізму в окремо взятій нещасній країні, а гарантований процес конвертування безмежної влади в велику владу плюс великі гроші. Саме тому він останнім часом так наполегливо вивчає нюанси радянської та китайської моделі “перебудови”, а заодно шукає шляхи страхування від “кидка” і з боку зовнішніх спонсорів північнокорейської “перебудови” і з боку внутрішніх “вірних соратників в побудові комунізму”. Адже усім добре відомі правила гри, в котрій перед і під час “перебудови” необхідно буде віднайти і покарати північно корейського “Берію”, “банду чотирьох” і багатьох “примкнувших” до них. На всіх не вистачить ані грошей, ані демократії. А поки що “товариш плейбой”, а за сумісництвом “залізний Кім” у роздумах та пошуку. Не будемо йому заважати.

Advertisements
Опубліковано у Uncategorized | Теґи: , , , , , , , , , , , , , , , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s