Ясир Арафат чи камінь спотикання близькосхідного мирного процесу?

сайт “Критика” 2003 рік

Віктор Каспрук, політолог

Чергова ескалація палестинсько-ізраїльсько конфлікту, котра розпочалася з відставки прем’єр-міністра палестинської автономії Махмуда Аббаса, поширилися на особу палестинського президента Ясира Арафата, з яким Ізраїль у переговорному процесі просто не бажає мати ніякої справи.

Коментуючи відставку Аббаса, впливова ізраїльська газета “Hа’аrеtz” стверджувала, що “хрест на його прем’єрстві” поставила відмова Ясира Арафата передати до рук Аббаса командування силами безпеки. “Hа’аrеtz” оцінюючи шанси нового прем’єра, Ахмеда Куреї наголошує, що “всі ставки робляться на те, що він провалиться, і його змусять піти з роботи, яку практично неможливо виконати” ( “Hа’аrеtz”, September, 9, 2003).

Хоча, як вважає президент Єгипту Хосні Мубарак, “заганяти Арафата в глухий кут не було ані корисно, ані мудро. Арафат – це єдиний обраний лідер, і він має великий досвід. До нього можна ставитися по-різному, однак він єдина людина, котра може робити поступки в мирному процесі і змусити свій народ прийняти їх. Тому жоден із прем’єр-міністрів не здатний керувати без підтримки Арафата”.

Проте, на думку американських експертів, Арафат не зацікавлений у настанні миру. Однак провину за зрив мирного процесу з Арафатом повинний розділити і Європейський Союз. Він забезпечив йому фінансову, дипломатичну і політичну підтримку, продовжуючи контакти з ним і розглядаючи його як лідера палестинців. І тут справа навіть не у тому чи підтримує палестинський народ Арафата чи ні. Питання варто поставити інакше – чи здатен Арафат забезпечити мир? Весь попередній розвиток близькосхідних подій вказує на те, що він ніколи не приведе свій народ до миру.

У заяві кабінету міністрів Ізраїлю говориться, що Арафат – це “головна перешкода до процесу примирення Ізраїлю і палестинців, і Ізраїль буде працювати в ім’я усунення цієї перешкоди”. На думку ізраїльтян, Арафат заохочує терор і несе відповідальність за палестинську політику насильства. Він спровокував провал зусиль колишнього палестинського прем’єр-міністра Махмуда Аббаса і користується великим впливом на палестинській вулиці. Якщо його там не буде, йому буде складно розпалювати пристрасті. Палестинці в свою чергу назвали рішення про висилку Арафата “оголошенням війни” і закликали арабів і інші країни перешкодити усуненню Арафата.

А провідна ізраїльська газета “Jerusalem Post” стверджує, що Арафат не давав боротися з терором попередньому прем’єру палестинської автономії і “навряд чи дозволить робити це новому прем’єр-міністру Ахмедові Куреї”. Ізраїль повинен піти на фізичне усунення Арафата, “оскільки мир не залишає нам іншої альтернативи”. “Арафат являтиме собою таку ж, якщо не більшу проблему, – пише “Jerusalem Post”, якщо одержить можливість вільно пересуватися по світу”. І, нарешті, головний аргумент: “нинішній джихад проти нас підживлюється думкою про те, що Ізраїль не має можливості діяти рішуче з метою самооборони”. Якщо араби зрозуміють, що Ізраїль буде планомірно викорінювати тероризм, вони будуть змушені зайняти конструктивну позицію з просування по шляху до миру. (“Jerusalem Post”, September, 12, 2003).

Ступінь залежності Куреї від Арафата ще підлягає перевірці, однак перші його кроки як ймовірного спадкоємця Аббаса, свідчать про те, що він не збирається “здавати” Арафата (проте це і неможливо, з огляду на вирішальне вплив, що той продовжує чинити на політичні процеси в ПА). Куреї відомий як досвідчений переговірник, котрий відіграв одну з головних ролей у підписанні угод в Осло, однак для надання його фігурі легітимності в очах ізраїльтян цього явно недостатньо – він досить близький до ненависного Арафата, до того ж угоди в Осло цілковито дискредитовані подіями останнього років. Здатність Куреї виконати головні на сьогодні вимоги Ізраїлю і США і перевести у ведення прем’єр-міністра палестинські служби безпеки також викликає сумнів – бо заради збереження контролю над ними Арафат пішов на відставку попереднього прем’єра Махмуда Аббаса.

Таким чином, якщо палестинський прем’єр залишиться неприйнятним для керівництва Ізраїлю, а ескалація конфлікту буде продовжуватися (останнє майже безсумнівно), ситуація може змусити ізраїльську владу до самих рішучих дій, серед яких цілком ймовірна окупація Сектора Газа і депортація Арафата.

Однак звертаючись до своїх прихильників, котрі зібралися біля комплексу урядових будинків у Рамалласі, Арафат заявив, що він не підкориться ізраїльському диктату. Мене можуть убити, але не зможуть депортувати з Рамаллаха, підкреслив палестинський лідер. Один з керівників руху ФАТХ заявив, що палестинці будуть день і ніч охороняти резиденцію Арафата. В палестинців немає танків, але вони повні рішучості чинити опір ізраїльтянам, підкреслив представник ФАТХ.

Якщо фатальне, авантюристичне рішення спробують запровадити в життя, то це приведе не тільки до безладь на палестинських територіях, але і до загострення ситуації у регіоні в цілому, відзначив прем’єр. 74-літній Арафат майже 20 місяців фактично знаходиться під домашнім арештом. У грудні 2001 року ізраїльтяни блокували його штаб-квартиру в Рамалласі на західному березі ріки Йордан. За повідомленнями ізраїльських засобів масової інформації, армійське командування розробило план депортації палестинського лідера. Ще в минулому році ізраїльські спецназівці провели навчання в рамках підготовки операції. За деякими даними Арафата передбачається вислати в одну із північноафриканських держав, можливо, у Туніс.

Наразі, як вважає провідна єгипетська газета “Al-Ahram”: “існує очевидне протиріччя між вимогою національного звільнення, яке використовується як джерело внутрішньої законності і мовою терору, що використовується як джерело зовнішнього спротиву. Саме це протиріччя позбавило Махмуда Аббаса посади. Це протиріччя не зникає зі зміною облич влади. Прем’єр-міністр Ахмед Куреї постає перед тією ж самою дилемою: вибрати єдине рішення з поміж двох можливих шляхів дій. Кожен повинен зрозуміти чого хоче Ізраїль – створення держави з обмеженим суверенітетом на 40 відсотках Західного берега. Дорога до цієї опції – через палестинську громадянську війну, котра б закінчилася створенням палестинської держави, керівництво якої було б пов’язане з Ізраїлем. Інший шлях дії – пов’язаний з національним звільненням. Останній шлях вимагає формування об’єднаного палестинського керівництва, котре б мало добре продуману стратегією політичних дій і опору” ( “Al-Ahram”, 11 – 17 September 2003).

Очевидно, що не спрацьовує політична модель США, за якої Америка і Ізраїль не бажали мати справу з Ясиром Арафатом. Саме під таке небажання ці країни наполягли на створенні посади прем’єр-міністра, сподіваючись обмежити впливи останнього на ситуацію в автономії. Однак ще на початку вересня в передовиці ізраїльської “Jerusalem Post” наголошувалося, що “прийшов час відмовиться від хибної позиції “недоречності” Ясира Арафата. Протягом двох років уряд Шарона робив все, що у його владі щоб зберегти цю фікцію. Що ж це дало? Насправді ж Арафат залишається незаперечним виразником повноважень палестинської влади, що й прояснює його недавнє ствердження влади над силовими структурами. Схоже виявились необґрунтованими сподівання на те, що Арафат поступово передасть палестинському прем’єру Махмуду Аббасу ще й повноваження верховного головнокомандуючого силовими структурами автономії.

З Ізраїлю ми чуємо, що Арафат є невідповідним до мирного процесу і що він здійснює таємне керівництво терористичними актами. Зі США ми чуємо, що Ізраїль не повинен робити будь-які кроки, щоб вислати чи убити Арафата, тому що це підірвало б місію Аббаса. При тому, що адміністрація США усвідомлює, що Арафат є ключовою перешкодою для миру і місії Аббаса. Точка зору Ізраїлю більш-менш тотожна і вона ґрунтується на побоюваннях міжнародної реакції. Проте після останнього бомбування автобуса ізраїльські високо посадові особи сказали, що, можливо, після наступного великомасштабного нападу майбутнє Арафата доведеться прийдеться переоцінити. Хоча ми не можемо бути переконані у тому, що видалення Арафата призведе до миру якого ми всі прагнемо”(“Jerusalem Post”, September, 1, 2003). Нині бачимо що подібна виваженість США стосовно тепер вже колишнього прем’єра Аббаса і сподівання на його політичну міць та довге політичне життя були марними.

Звісно, що Арафат не візьме на себе ризик розв’язання громадянської війни між палестинцями, не погоджуючись розпочати силові дії проти бойовиків у випадку, якщо Ізраїль не припинить рейди на палестинські території і не виведе війська з окупованих територій. Власне кажучи, палестинці і ізраїльтяни по суті дотримуються однакової стратегії, яку можна визначити, як напад – відповідь. Зрозуміло, що коли ізраїльська влада, продовжує полювання на ватажків екстремістських організацій на Західному березі та у секторі Газа, вона має розуміти, що це не залишиться без відповіді. Протягом останніх років маятник кривавого насильства з жахаючим автоматизмом розгойдується то в однин, то в інший бік. Теракт – акція відплати у виді військових репресій – відповідний теракт – відповідні репресії. Тому не розірвавши цього ланцюга взаємних відповідей на насильство мало шансів вирватися з зачарованого кола кривавого протистояння.

Продовження вбивства лідерів терористичних угруповань є найкращим методом провокування палестинських екстремістів на відплатні акції. Таким чином, “яструби” по обидва боки протистояння підіграють одні одним. Виглядає з усього, що в них є і спільна мета – зірвати “Дорожню карту” та не допустити реалізації концепції “двох держав”. Бо саме вона суперечить основам їхньої ідеології, фундаментом якої є нетерпимість і непримиренність.

Проте, як пише в своїй статті “Ніяка не дорога і не карта” в єгипетській газеті “Al-Ahram” Грем Ушер, “на руїнах перемир’я палестинська влада стає все більш ізольованою, розділеною і недієздатною. Палестинці на окупованих територіях стали заручниками ізраїльського наступу, що обмежує їхнє лідерство та підштовхує до війни з їхньою національною і ісламістською опозицією. Ізраїль проводить свою лінію і ніякий Махмуд Аббас чи Ясир Арафат не можуть цьому протидіяти. Майже завжди Ізраїль використовував димову завісу його нової “війни з тероризмом”, щоб поглибити свою колоніальну владу на окупованих територіях. Тому палестинське перемир’я можливе лише за умови повторного залучення США до політичного процесу і припинення практики вбивств зі сторони Ізраїлю. Якщо ж Ізраїль покінчить з агресією і нападами, припиняє будувати расистську стіну та розширювати свої поселення, то ізраїльтяни будуть насолоджуватись миром усюди. Постеремир’я може бути зовсім іншим аніж його преамбула передперемир’я: війна на виснаження, котра заснована на нерівній військовій конфронтації і політиці відповіді удару на удар”(“Al-Ahram”, 1- 6 September, 2003).

Але виявилось так, що Ясир Арафат після бажання Ізраїлю вислати його поза межі палестинської автономії навпаки – лише об’єднав палестинців навколо себе. Його майже зруйнована штаб-квартира у Рамалласі стала ледве не святинею для його прихильників і місцем паломництва палестинців. Навіть Держсекретар США Колін Пауелл визнав, що “США не підтримують вигнання Арафата. Це не є нашою позицією і ізраїльський уряд знає це”. Проте це не завадило Америці проголосувати проти резолюції Ради безпеки ООН яка вимагає аби Ізраїль утримався від висилки Арафата і припинив будь-які погрози безпеці законно обраному палестинському президенту.

В Палестині фактично склалася патова ситуація. Однозначно, що Ясир Арафат неспроможний привести палестинців до миру, але водночас, в разі його усунення від влади, ймовірний сценарій може бути ще набагато більш трагічнішим ніж продовження в часі інтифади. Після відходу від влади Арафата, безумовно, розпочнеться переділ його політичної спадщини. Це може спровокувати громадянську війну між Хамазом і ФАТХ, тому що ісламісти не зможуть поділити між собою впливи над палестинським суспільством. Та й в самому ФАТХ відбувається непримиренна боротьба між молодими екстремістські налаштованими його членами і більш поміркованим старим поколінням руху опору. Таким чином виходить дійсно замкнене коло – і з Арафатом погано, але без нього може бути ще гірше.

Як вважає та ж “Al-Ahram”: “Від’їзд Арафата зруйнував би рівновагу у межах палестинського суспільства, особливо між його ісламістською і націоналістичною течіями. Під критичним ізраїльським тиском та зіткненням зі збільшенням міжнародної ізоляції, небагато хто з палестинців вважає, що Хамаз прагне занепаду Палестинської автономії. Ізраїль і США можуть затято стверджувати, що ніщо не може зрушитись з місця з існуючим палестинським лідером, проте сам Арафат використовує цю кризу аби продемонструвати, що без нього взагалі будь-які зрушення є неможливими” (“Al-Ahram”, 18 – 24 September, 2003).

Між тим, рішення уряду Аріеля Шарона усунути Арафата лише потенційно збільшує позиції палестинського лідера. Можна пригадати, що ще у 1982 році Шарон вже намагався знищити Ясира Арафата під час ізраїльського вторгнення до Лівану. Тоді він очікував, що усунення Арафата допоможе Ізраїлеві ліквідувати причину конфлікту з палестинцями і увіковічити окупації палестинських територій від 1967 року. Тепер, через 21 рік Шарон не хоче відмовлятися від цієї ж самої мети, незважаючи на міжнародне визнання палестинської влади, включно із США.

Навіть і в Ізраїлі політичні коментатори не приховували свого розчарування політикою Шарона. Так оглядач Зє’єв Стернхелл газеті “Hа’аrеtz” відверто написав, що “Люди, котрі вирішують майбутнє Ізраїлю, знають, що вони не усувають тероризм, а лише підсилюють його. Вони вважають, що це важка ціна з якою ми повинні погодитись, щоб знищити здатність палестинців підтримувати національне існування. Остаточна мета Шарона полягає у тому, щоб зламати палестинській опір і перетворити на гетто палестинські населені пункти. Очевидно, що велика частина палестинців знає про проекти Шарона”.

Попри це все лідер палестинців Ясир Арафат наголошує на тому, що він хоче переконати ізраїльських лідерів в тім, що він залишається їхнім найкращим партнером для мирних переговорів за умови не нанесення йому шкоди чи його висилки. В інтерв’ю, яке Арафат дав ізраїльській газеті “Yedioth Ahronoth”, він сказав, що хоче переконати Ізраїль приєднатися до палестинців в намаганнях зупинити насильство. Водночас Арафат наголосив, що чинитиме спротив, якщо Ізраїль прагнутиме виконувати своє рішення про його депортацію.

На запитання стосовно ворожнечі з ізраїльським прем’єр-міністром Аріелем Шароном, котра продовжується вже більше 20 років, з часу вторгнення Ізраїлю до Лівану, Арафат відповів, що “сам Шарон визнає, що в Бейруті він робив спроби знищити мене 17 разів. Але я знаю – зброя націлена в мою сторону. І коли-небудь я не був до цього готовий?” В інтерв’ю Арафат підтримував запропоноване ним перемир’я. Його помічники сказали, що палестинці погодились б припинити всі напади на невизначений час, якщо Ізраїль припинить свої воєнні операції (“Yedioth Ahronoth”, September, 18, 2003).

Однак ізраїльське керівництво відхиляє пропозиції про перемир’я, вважаючи, що Ясиру Арафату не можна довіряти, бо він безпосередньо пов’язаний з палестинськими терористичними нападами. Однак в самому Ізраїлі не всі так думають. Палестинське видання “The Palestine chronicle“ передрукувало витяги з дослідження ізраїльського історика доктора Ілана Паппа ( Ilan Pappe) із університету Хайфи “Searching Jenin: Eyewitness Accounts of the Israeli Invasion”.

Доктор Папп зокрема вважає, що “Дорожня карта” веде в нікуди. Це не повинно нікого здивувати, хто знайомий з історією мирного врегулювання миру на Близькому Сході. Карта має всі неточності попередніх невдалих спроб вирішити конфлікт, при відсутності жодного з достоїнств, котрі були у минулому. Попередні спроби мали дещо загальний характер: хоча вони ухилялися від реальної серцевини питання, але були породжені справжнім занепокоєнням конфліктом і його жертвами. Крім того, вони були санкціоновані американськими і європейськими посередниками, котрі звичайно приймали ізраїльську, а не палестинську точку зору. Відповідно до таких уявлень, конфлікт у Палестині розпочався у 1967 році із анексії Західного берега і Сектора Газа. Отже мир залежав від повернення цих територій.

Кемпдевідська угода і потім мирний процес в Осло в 1993 році намагалися переконати палестинців, найкраще, що вони можуть одержати – це встановлення на цих теренах Бантустану без суверенітету і територіальної цілісності. Водночас палестинських лідерів переконували полишити єдину причину їхньої боротьби з 1948 року – визнання прав біженців, які були вислані Ізраїлем у 1948 році, на повернення”(“The Palestine chronicle“, September, 19, 2003).

Проте, якщо керуватись подібною логікою, то це означає лише одне, за подібних територіальних претензій держава Ізраїль просто не має права на існування. І тому абсолютно наївними виглядають висновки доктора Ілана Паппа про те, що “проблеми біженців може найкраще вирішитись зі створенням унітарної чи бінаціональної держави, до якої входитимуть Палестина і сучасний Ізраїль. Вона була б створена на принципах прав людини і громадянських прав, що дасть можливість людям, які проживають між рікою Йордан і Середземним морем виявляти увагу до таких проблем, як права жінок, екологія, питань економіки і бідності. Будь-який інший шлях, як показав минулий досвід, увічнить конфлікт на розмежованій землі Палестини і Ізраїлю”.

Проте схоже, що крихке перемир’я на Близькому Сході, котре так необережно було порушено в середині серпня, очевидно буде важко відновити. Наразі кожна зі сторін наполягає на тому, що саме вона виявилася несправедливо скривдженою. Знаменно, що на думку кронпринца Об’єднаних Арабських Еміратів шейха Халед бен Сакр аль-Касімі Рас аль-Хейма події в регіоні наглядно підтверджують точку зору, що мир між арабами і ізраїльтянами є “мрією, котра ніколи не стане реальністю”. Він вважає, що “боротьба між арабами і ізраїльтянами стосується не питання кордонів, а основана на праві існування цих народів. Ця боротьба носить релігійний характер і являє собою війну цивілізацій”.

Проте войовничі заклики та погрози “яструбів” з обох сторін не повинні нікого вводити в оману. Для цих представників специфічної людської породи конфронтація та агресія – єдино можливий спосіб життя, незалежно від їх місця базування в світі, національності та віросповідання. Модний нині постулат про “протистояння цивілізацій” і таке інше – є лише зручною ширмою для психологічно комфортного і безбідного існування цих санітарів політичного лісу. Історична та політична правда однак полягає в тому, що попри велику розмаїтість можливих варіантів вирішення палестино-ізраїльського протистояння, всі вони зводяться до одного – в основі вирішення буде неодмінно набір базисних конструкцій, котрі будуть компромісом для обох націй та їх політичних еліт.

Нинішня ж войовнича риторика та дії з обох сторін є лише димовою завісою, за котрою ховаються спроби вибудувати такий базис майбутнього на максимально вигідних для себе умовах. Для “яструбів” ізраїльтян таким рішенням було б згадане утворення сателітної палестинської держави через громадянську війну в палестинському суспільстві. Для палестинських “яструбів” подібним рішенням було б перетворення Ізраїлю на територіального та політичного карлика шляхом зненаселення країни через залякування терактами та масовий виїзд євреїв до країн Європи та Америки.

Відтак обидві сторони як заправські карткові шулери завзято перетасовують колоди та пересмикують карти з рукавів. Справа однак цілковито марна, оскільки будь-яке подібне вирішення буде настільки ж “надійним та тривалим”, як і знайомі з історії політико-воєнні авантюри з обох сторін в 60-70-х роках минулого століття. Скорботно лишень, що в цій безнадійній грі з обох сторін ллється кров та гинуть люди. Ще більше жаль що кров і втрачені життя належать аж ніяк не тим, хто цю гру веде, оскільки це було б більш справедливо і протистояння мало б досить швидке вирішення цілком природним шляхом.

Advertisements
Опубліковано у Uncategorized | Теґи: , , , , , , , , , , , , , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s