Привид “троїстого союзу”. Загроза чи нові можливості

img080

15-21 січня 1998 року, газета «Час-Time»

Віктор Каспрук, політолог

Страсбурзький саміт глав европейських держав, котрий відбувся в середині жовтня, розглянув дуже широке коло поточних й перспективних питань. Проте питання, котре може стати вирішальним для перебігу европейської та світової історії на найближче століття, прозвучало в Страсбурзі лише опосередковано. Втім, серйозна політика ніколи не тяжіла до передчасного розголосу, навпаки, вона до останнього прагне залишатись в таємничій тіні, доки результат не спливе як само собою зрозумілий довершений факт і переможцям залишиться лише стригти купони політичних дивідендів й прибирати тлінні останки наївних та невдах.

Початок новій політичній інтризі поклав президент Росії Борис Єльцин, котрий запропонував утворити в Раді Европи щось на зразок Ради Безпеки ООН в складі представників трьох найбільших европейських держав – Росії, Німеччини та Франції, що, по-суті, означає утворення нового европейського “троїстого союзу” в складі цих країн. В випадку реалізації пропозиції Єльцина, для легітимності котрої необхідно ще досягти згоди інших країн-учасниць Ради Европи, всі три держави автоматично отримають статус европейських наддержав і, завдяки цьому, фактично наддержав світових. Така феєрична перспектива миттєвого досягнення заповітних прагнень стратегічного домінування має бути на руку цілком конкретним політичним силам Росії, Німеччини та Франції, котрі неодмінно будуть її лобіювати у владних структурах своїх держав та пропагувати перед громадськістю.

На мій погляд пропозиція, озвучена з трибуни в Страсбурзі, це не просто ініціатива Єльцина та його оточення, а розробка відповідних аналітичних служб Росії. Не випадково, також, було обрано час і місце першої спроби просування цієї ідеї. Саме зараз, викликані цілою низкою процесів поточного та стратегічного характеру, визріли передумови для проштовхування ідеї, мета котрої полягає в зміні структури міждержавних стосунків та в перекрої сфер впливу на континенті і в світі.

В Европі відбуваються два головні поточні процеси. Першим з них є продовження об`єднання в европейському союзі країн західної, центральної та південної Европи, що включає процес розширення европейської інтеграції на схід, котрий за умов продовження в попередньо намічених межах загрожує Росії ізоляцією од Европи і конфронтацією з північно-атлантичним блоком в воєнній сфері та ЕС в політико-економічній. За подібних обставин досить негнучка імперсько-орієнтована політика Росії, котра не хоче до кінця відмовитись від претензій на статус світової держави, неминуче має зазнати краху або ж Росія має оперативно пристосуватись до нових реалій. За подібного перебігу подій російське керівництво мало б суттєво змінити свій зовнішньополітичний курс та здійснити нарешті внутрішні структурні демократичні перетворення, що утвердило б незворотність приєднання цієї країни до сім`ї країн европейської демократії. Проте, як і завжди, теоретично існує альтернативна можливість: не можеш чи не хочеш пристосовуватись до нових реалій – можеш спробувати змінити самі реалії.

Другий поточний процес – це продовження виникнення протиріч між провідними европейськими державами і головним їхнім партнером по НАТО – Сполученими Штатами Америки. Можемо пригадати, що за останні пів-року вже кілька разів виникала певна конфронтація між европейськими країнами та США стосовно різнобачення питань прийняття нових країн до НАТО, питань врегулювання конфлікту в колишній Югославії і стосовно ситуації, котра виникла після рішення консорціуму за участю французької, російської та малайзійської фірм прийняти участь в розробці іранських газових родовищ. Якщо в перших двох питаннях більшість очок завоювали ініціативи американської дипломатії, то в вирішенні останнього питання у Вашінгтоні були змушені тимчасово змиритися з порушенням консорціумом заборони уряду США на такого об`єму співробітництво з Іраном. Подібні тертя між позиціями Франції та США перманентно протікають на протязі останніх десятиліть. Хоча повоєнна Франція після втрати, внаслідок деколоніалізації, іноземних володінь значно зменшила свій вплив у світі, проте входження до світового й европейського “ядерного клубу”, котре створює позиційні переваги перед іншим европейським гігантом – Німеччиною, дає можливість постійно нагадуати про свої інтереси, як однієї з великих країн. До цього треба також додати тихе протистояння між США та новим індустріальним европейським гігантом – об`єднаною Німеччиною, котра після повоєнного ураження в правах, тепер більш як через пів-столяття, вважає це несправедливим й претендує на відповідну своєму сьогоднішньому потенціалу домінуючу роль в Европі й відповідну цьому роль в світі.

Об`єднання Европи тісно пов`язане з процесом наростання відмінностей суто европейських інтересів з відповідними устремліннями Сполучених Штатів, котрі більше зацікавлені в об`єднанні Европи задля вирішення внутрішніх проблем, аніж націленого назовні політичного й економічого об`єднання.

Водночас прагнення різних европейських країн до об`єднання мають дещо відмінні вектори спрямування. Більшість країн вбачають в такому об`єднанні можливість консолідації зусиль для вирішення спільноевропейських проблем та спосіб уникнення зайвих перепон економічній та соціальній діяльності на континенті. При цьому вони бачать евросоюз як суто демократичну організацію з рівними правами всіх країн. Проте, як відомо, Франція і Німеччина додатково розглядають еврооб`єднання як інструмент опосередкованої реалізації, за рахунок політико-економічної вагомості, власних амбіцій континентальних лідерів.

За подібного, цілком специфічного, бачення основ інтеграції Німеччиною та Францією, від принципу “всі рівні поміж собою” залишається один крок до додатку “… проте деякі рівніші за інших”. Якраз цей крок і пропонує зробити президент Росії, закріпивши принцип потенційної вагомості структурно і від самого початку. При цьому мають бути повністю зруйновані як засади об`єднання Европи, так і умови розповсюдження доцентрових процесів на континенті, оскільки відразу після утворення “троїстого союзу” виникають полюси відштовхування між країнами “трійки” та всіма іншими. І навпаки, мають зростати відцентрові сили, котрі в першу чергу зачеплять нових членів евросоюзу та кандидатів до об`єднання.

Виходячи з наведених вище поточних протиріч між провідними европейськими країнами і США та потенційної можливості зародження різновекторності інтересів в самому европейському співтоварстві, Росія робить спроби будувати свою політику, спрямовану на ослаблення міжатлантичного партнерства і, натомість, створення нового розкладу сил на політчній карті Европи та світу, за якого могли б зреалізуватись амбіції Росії, як европейської та світової наддержави і, водночас, цілком відновився б її вплив в межах колишнього так званого “соціалістичного табору”. В першу чергу в країнах колишнього СРСР. На користь таких висновків свідчать постійні зовнішньополітичні ініціативи Росії, спрямовані на перешкодження вступу до НАТО колишніх країн-членів Варшавського договору та країн прибалтики. Ще одним підтвердженням існування подібних цілей є постійні спроби контролювати в межах СНД діяльність міжнародних державних та громадських організацій, шляхом проштовхування ідеї утворення в Москві регіональних представництв цих організацій на все СНД. Останнім таким кроком була ініціатива керівництва з Москви СНДівською діяльністю Інтерполу.

Проте якби політика Росії будувалась на підвалинах поточних чинників, то вона не могла б зреалізувати створення в своїх інтересах потужного та довготривалого европейського політичного перерозподілу сил. Існують причини, що мають глобальне геополітичне та історичне значення й котрі лежать в основі усіх поточних світових процесів.

Однією з глобальних підвалин світових процесів є перспектива наростання конфронтації европейської спільноти, як єдиного цілого, з Сполученими Штатами. Відблисками цього глобального процесу є згадані вище поточні суперечності цих двох найпотужніших сучасних центрів свсітової цивілізації.

Вже зараз европейське співтовариство виступає як економічна і політична сила, не слабша, а в найближчому десятилітті потужніша за США, принаймні за тими показниками, котрі є першорядними на сьогодні. За чисельністю населення об`єднана Европа вже переважає Сполучені Штати, промисловий, науковий та освітньо-культурний потенціал европейців також не поступається, а подекуди й випереджає відповідні показники свого північноамериканського союзника-конкурента. Водночас в Старому світі сформувались власні загальноевропейські геополітичні й економічні інтереси, що по багатьом позиціям не співпадають з відповідними американськими. Головна причина полягає навіть не в обмеженості світових ринків збуту та джерел забезпечення паливом і сировиною. Справа полягає в конкуренції за вплив сам по собі, котрий в наш час став найсерйознішим стратегічним ресурсом, роль котрого буде з часом лише збільшуватись. В цьому розрізі США та об`єднана Европа є найбільшими та найпотужнішими опонентами в наступних переділах сфер економічного та політичного впливу.

Проте існує ще один цілком конкретний чинник, котрий поки що не привертає до себе значної уваги, хоча може спрацювати щонайближчим часом. Це можливий переділ валютного впливу в світі. Справа в тому, що сучасна всесвітня доларизація економічних процесів має для Сполучених Штатів подвійне значення. З одного боку всесвітнє визнання й використання долара є факторм моральної переваги США, найкращою рекламою їх досягнень. Окрім того використання країнами світу сотень і тисяч мільярдів доларів для проведення фінансово-розрахункових операцій між фізичними та юридичними особами є ні чим іншим як безвіддсотковим кредитуванням економіки США на тривалий термін. Враховуючи, що, попри всю свою стабільність, долар все ж за рахунок інфляційних процесів потихеньку знецінюється, використання долара в якості світової валюти означає ще й пряме щорічне фінансування економіки США на суму знецінення доларової маси.

Проте, попри всю вигоду, використання долара в якості світової валюти містить в собі приховану небезпеку. Під час використання долара може відбутись накопичення готівкової й безготівкової маси в якихось точках світу і спрацювання цієї фінансової маси як знаряддя впливу на США. При чому, це може відбутись як навмисно, так і спонтанно при різкому пред`явленні доларів для обміну або “отоварення” безпосередньо в США. Проте і це не все. За законом зв`язаних мас будь-які збурення в доларових потоках за межами США можуть викликати суттєві негаразди у всіх ланках механізму країни. В цьому розумінні США стали заручниками свого добробуту та своїх прибутків від світового використання долара.

Сьогодні урядом сполучених Штатів проводиться цілий ряд програм, котрі покликані впорядкувати світові фінансові доларові потоки, взяти під контроль частину світової доларової маси, достатню для нейтралізації можливих “доларових тайфунів”. Відомими механізмами керування доларовими потоками є, так звані, “трейдові” і “ролові” програми, котрі стали популярними в фінансових колах за останні роки й котрі забезпечують необхідну стійкість світової доларової системи.

Але з введенням европейською співдружністю нової спільної валюти “евро”, застосовані Сполученими Штатами механізми грошової стабілізації будуть неспроможні захистити їх від доларової повені, оскільки значна частина, а в перспективі більша половина, сьогоднішнього ринку використання доларів може бути заміщена на “евро”. Наслідки цього неважко прорахувати. В першу чергу, звичайно, має відбутися витіснення “евро” долара з світових фінансових ринків і падіння, через це, прямих прибутків США. В подальшому це втрата ринків і, відповідно, втрата політичного впливу на ці регіони. Проте набагато трагічніші наслідки стануться в результаті падіння глобального статусу США в світі через падіння авторитету їх грошової одиниці.

Значне зменшення ринків використання долара, якщо не буде прийнято якихось екстраординарних заходів, призведе до підриву економіки США і, можливо, занепаду цілих галузей економіки. Проте і в разі запровадження урядом у Вашингтоні екстраординарних заходів економіка США змушена буде різко скоротити об`єми випуску сьогоднішньої продукції, значно зросте диспропорція між різними галузями економіки країни. Все це призведе до не повністю передбачуваних наслідків, соціальних змін, не виключено, перевтілень в державній машині США і навіть зміни державного устрою країни. Звичайно, подібний драматичний й несприятливий для Сполучених Штатів перебіг подій може відбутись лише за лінійного розвитку подій, без врахування можливостей переходу загального механізму країни на якісно новий щабель розвитку постіндустріального інформаційного суспільства. Згадані вимушені зміни соціуму, державного механізму та внутрішньо й міжгалузевої структури економіки цілком можуть відбуватися зі знаком “плюс”. Враховуючи прогнозованість можливого фуркаційного моменту, існуючий історичний досвід переходу суспільствами подібних змін, а також роботу профільних аналітично- прогнозових центрів, можна сподіватись, що Сполучені Штати вже підготувались до очікуваних змін. Мало того, за умілого використання потужних імпульсів, котрі супроводжують подібні історичні зрушення, США можуть за рахунок енергії фуркації отримати додаткове прискорення свого суспільного розвитку, подібно до того, як космічний апарат за фахового прокладення курсу може отримати енергію розгону від сусіднього космічного тіла, замість зіткнутись з ним і зазнати аварії.

Підстави для переходу на інший щабель суспільно-економічної еволюції у Сполучених Штатів є. Досягнення в галузях нанатехнології, електроніки та інформатики відкривають перспективи створення цілковито нових галузей економіки, де нема конкуренції і природний монополізм дає нові неперевершені важелі фінансового та політичного впливу у всьому світі. Якщо до цього додати системологічні досягнення в розробці концептуальних моделей використання віртуальних сутностей, котрі дають можливість “матеріалізувати” в повсякденності інтелектуальні й інформаційні переваги, то стає зрозумілим, що перехід до нових цивілізаційних вершин з залишенням іншим країнам чорнової роботи в застарілих галузях є неабияк вигідним для країн готових до такого переходу. До речі, однією з найдревніших “матеріалізованих” віртуальних сутностей, котрими ми звикли щодня користуватись, не здогадуючись про це, є звичайні гроші.

Не можна стверджувати, що відповідна підготовка до переходу на нові орбіти постіндустріального інформаційного суспільства не ведеться країнами Европи. Безперечно ведеться, проте й цей аспект діяльності створює додаткові конкурентні стосунки, оскільки подібні стратегічні приготування є цілквито таємними і про роботу опонентів можна лише здогадуватись. Достовірним є лише прямування всіх розвинутих країн до подібних орієнтирів. Але для переходу на нову суспільну ступінь треба мати як необхідні передумови розробок, так і значну фінансову потужність для проведення відповідної структурної пребудови не лише економіки, а й усіх споруд та механізмів держави й соціуму.

Виходячи з ситуації що склалась, можливий новий “троїстий союз” Німеччини, Франції та Росії має бути націлений на прекроєння політичної карти світу, посилення позиції европейських країн, більш раннє загострення протистояння між Европою та Сполученими Штатами в площинах сьогоднішніх політико-цивілізаційних реалій. З другого боку такий союз зреалізує цілком інший, недемократичний варіант структуризації Европи – ієрархію европейських країн. Проте це ще не все. На пребіг подальших подій, безперечно, найбільший вплив буде мати внутрішня суть сьогоднішньої Росії. Попри те що посткомуністична Росія вже сприймається не як ворог, а як свій, можливо дещо не цілком цивілізований брат по демократично-капіталістичній спільноті країн, Росія містить в собі, як і раніше, дуже потужний імперський стрижень, котрий і буде домінувати в “троїстому союзі” і, через нього, у всьому европейському товаристві, оскільки має вищий потенціал відповідної енергії та не конкурує з переважно іншовекторними економічними та геополітичними устремліннями двох інших членів можливого союзу, а лише є їм підпорою. Амбіції Росії, як члена европейського триумвірату, будуть націлені, у відповідності з традиціями, що існують від часів Російської імперії, в першу чергу на сферу впливу в межах колишніх СРСР та Варшавського договору.

Таким чином, можливий “троїстий союз” містить небезпеку деградації традицій европейської демократії. Окрім того подібний союз буде першим кроком поділу країн Европи на кілька сортів. До першого сорту належатимуть три найбільші країни – Росія, Німеччина та Франція. До країн другого сорту будуть відноситись країни, що не входитимуть до Ради Безпеки Европи, проте мають великий міжнародний вплив, а до третього сорту – всі інші. Такий прерозподіл політичного впливу в Европі найбільш несприятливий для країн колишнього Радянського Союзу з країнами прибалтики включно, а також для країн колишнього “соціалістичного табору”, окрім, з зрозумілих причин, НДР. Як показав досвід мюнхенської предвоєнної угоди, з котрою можна порівняти можливу угоду щодо “троїстого союзу”, в упоїнні вдоволення найамбітніших інтересів так звані “великі країни” ладні жертвувати всіма іншими задля власних політичних і економічних дивідендів. Хоча наслідки предвоєнного Мюнхену для Франції зможуть підказати її керівництву сумнівність такого кроку.

Проте ігри в великій політиці ніколи не проводилися в одній площині і гра, котра “засвічується”, здебільшого слугує лише димовою завісою для інших ігор, хоча за відповідної ситуації все може помінятись місцями й зреалізується якраз та політична гра, котру через “засвіченість” всі сприймали як прикриття. Франція та Німеччина розвивають партнерство по НАТО зі США й водночас готові, спираючись на европейські структури, протистояти своєму стратегічному північноатлантичному союзнику в питаннях, в котрих їх інтереси не збігаються. В такому випадку додаткова політична вага та ядерний потенціал Росії нададуть европейським країнам перевагу в подібному протистоянні.

Однаково й Росія робить спроби розіграти можливість нового “троїстого союзу” та посилення своїх позицій в світі на противагу США задля збільшення зацікавленості Сполучених Штатів в політичних діалогах, досягнення свободи маневру в двосторонніх стосунках. За сприятливих обставин в цій грі Росії випадає виторгувати посилення свого впливу в регіонах своїх традиційних інтересів і, в першу чергу, СНД, колишнього соцтабору та Близького сходу. Включно з ідеальним для російського керівництва варіантом дійсного утворення надоргану впливу в Раді Европи в складі трьох впливових країн, будь-який перебіг подій задовольнить Росію, оскільки означатиме вдалий розіграш карти суто европейських інтересів.

Окрім заміни демократичної структури об`єднання Европи на ієрархічну, як з стратегічних, так і з тактичних міркувань Росія зацікавлена в підміні самого центру структурування. Замість ЕС центр політичного впливу має переміститись до Ради Европи і, відповідно, Ради Безпеки Европи. При цьому роль структур ЕС зводитиметься до вирішення “провінційних” питань. За подібного перебігу подій зміниться й роль НАТО в Европі, якщо взагалі не зведеться до воєнної структури керованої “троїстим союзом” – Радою Безпеки Европи, а через нього – під преважним впливом Росії.

Фатальним подібний “троїстий союз” може стати для України, оскільки коротка історія державості і незміцнілі державні механізми а також географічна близькість до проімперськи налаштованої Росії роблять її особливо вразливою до впливів подібного гатунку. За одного з можливих варіантів розвитку подій Сполучені Штати, природний союзник України, будуть не тільки далекі географічно, а й суттєво ослабленими, що також негативно вплине на Україну. НАТівське оточення за умов зреалізованого “троїстого союзу” також зіграє ніяк не позитивну роль для України, оскільки, за значного впливу Росії в европейських головних структурах, позаблоковий та безядерний статус зробить її розмінною монетою в будь-якій грі.

Страсбурзький привид “троїстого союзу”, котрий вже пішов блукати Европою, ставить перед українськими політиками й відповідними урядовими службами питання, котрими, не чекаючи поки проблеми повністю визріють, необхідно займатись вже сьогодні. Оскільки подібний потенційно можливий глобальний переділ політичного й економічного впливу в світі буде відігравати свою роль, як вчить історія, на протязі всього наступного століття. Якими будуть роки життя в наступному столітті залежить, наряду з іншими чинниками, від всіх політичних сил України. В той час, коли провідні держави світу, з Росією включно, готують багатоходові комбінації глобальної політичної гри з залученням в якості “козирних карт” найновітніших досягнень в стратегічно важливих областях, аж ніяк не годиться Україні займати пасивну позицію і лише безучасно спостерігати за навколишніми подіями, віддаючи при цьому раз за разом атрибути держави високого рангу.

Ніхто не посмів би вимагати від України ядерного роззброєння, якби начолі нашої держави в 1991 році стала сильна й авторитетна команда фахівців державного управління. Тим більш не могло б бути й мови про якісь санкції в разі відмови від ядерного роззброєння. На сьогодні вже більше. Україна ніяк не з достоїнством вирішила питання Чорноморського флоту та врегулювання питань кордону з Румунією. Врегулювання кордонів з Росією не відбулося, попри неймовірно великі поступки України стосовно Чорноморського флоту. Вже почались розмови про необхідність знищення Україною ракет середньої дальності і ракетних технологій. Річ тут не в знущанні з нашої держави з боку світового товариства. Коріння подібного ставлення містяться в безладній внутрішній політиці, безпорадній зовнішній, а головне – в відсутності почуття справжності ситуації у нинішньої “команди влади”, відсутності справжньої фахової відповідальності, за яких політичні діячі або з гордістю вирішують належні своєму посадовому положенню питання, або з гідністю йдуть у відставку, поступаючись новій команді політиків.

Вбачаючи відверту слабкість, нефаховість наших політиків, світове товариство чинить так само, як дорослий, помітивши зброю в руках малюка – спокійно але твердо відбирає її. Поки малюк не виросте. Але допустити, щоб подібне ставлення до України продовжувалось не можна ні за яких обставин. Ліпше почати думати і працювати політикам та урядовцям. Тим хто може це робити. Хто ні – змінити рід занять, негайно. Найліпший і найнадійніший рецепт, котрий спрацює за будь-яких умов – це необхідність пожвавлення активної міжнародної політики України, посилення зв`язків зі всіма европейськими країнами, водночас з провідними державами світу – США, Японією а також поглиблення зв`язків з новими індустріальними державами з усіх світових регіонів. Проте головний засіб протистояння негараздам в геополітичному кліматі – це сама наявність зрілої, активної та результативної міжнародної політики України, чим поки що ми похвалитись не можемо. Саме цей чинник буде означати для України, як однієї з найбільших европейських держав, вихід з тіні колишнього СРСР та Росії, перейдення дитсадкового періоду в міжнародних стосунках.

Advertisements
Опубліковано у Uncategorized | Теґи: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s