Шлях України до Європи пролягає через НАТО

липень 2002 року

Віктор Каспрук, політолог

Витоки партнерства

Перші контакти України з НАТО були започатковані ще восени 1991 року. А після підписання в липні 1997 року Хартії Україна-НАТО відбулися якісні зміни в взаємостосунках між Альянсом і Україною. Втілення в життя широкомаштабної програми “Партнерство заради миру”, котра стимулювала подальший розвиток зв`язків між НАТО і Україною, вже робить значний внесок у безпеку і стабільність у Європі. Водночас Україна прагне зміцнити співпрацю в галузі безпеки з іншими європейськими структурами. На сьогодні можна сформулювати найближчі цілі, що їх визначає Україна стосовно своїх взаємин з НАТО, таким чином:

1. активна участь у всіх заходах, котрі не вимагають членства, в межах програми “Партнерство заради миру”” та Північноатлантичної Ради співпраці
2.виконання підписаної на Мадридському саміті спеціальної угоди між Україною і НАТО
3. запевнення в тому, що Україна не виключає можливості свого вступу до НАТО в майбутньому

Сьогодні НАТО трансформується і має не лише великий військовий, а й політичний вплив. Нині Альянс є гарантом європейської безпеки та стабільності. НАТО мусить трансформуватися, бо інакше, (за сучасних геополітичних реалій) якби НАТО залишилося таким, яким воно було під час “холодної війни”, то діяльність організації не мала б сенсу, і Альянс не міг легітимно залишитися військово-політичною структурою. Зрозуміло, що більш пріорітетними надалі будуть залишатися політичні питання, і більш широко опрацьовуватимуться питання національної безпеки. Це особливо відбивається у співпраці між різними підрозділами структур, котрі задіяні у виконанні цих програм, зі сторони НАТО та України. Така співпраця є корисною і перспективною які для України, так і для Альянсу.

Бо коли Україна чи інші посткомуністичні країни співпрацюють з НАТО вони також допомагають йому трансформуватися. Можна навести для прикладу досвід таких західних держав, як Іспанії чи Португалії, що також в минулому мали тоталітарні режими. Ці країни також пройшли свого часу через процеси демократизації своїх збройних сил і силових структур. Тому вони можуть слугувати позитивним прикладом для України. Важливим чинником співпраці є те, що в Україні, попри певне несприйняття Альянсу ліворадикальними силами, немає масового спротиву проти співробітництва з НАТО та відсутня антизахідна політична культура.

Звичайно важко зпрогнозувати яким буде НАТО через 5-10 чи 20 років. Бо сам процес трансформації є складним та довготривалим. І якраз Україна може відіграти велику роль в проходженні цього процесу. Існують багато необхідних передумов, котрі необхідно виконати, щоб стати членом Альянсу. Так само необхідно серйозно готуватися, щоб увійти до будь-яких міжнародних структур -чи то є Європейський Союз, чи то є НАТО. Та якраз, можливо, цей процес приготування є набагато важливішим ніж саме членство.

Цей внутрішній процес демократизації, запровадження економічних реформ конче необхідний для України. Але Україна мусить визначитись в тому, що вона хоче здобути від цієї співпраці. Досі вона не могла повністю визначитись зі своїм остаточним вибором. Можливо це тому, що подібна співпраця є новою для нашої держави, і ситуація є ще не повністю ясною як в Україні так і в регіоні загалом. Але Україна може вибрати вступ до НАТО в майбутньому, або вибрати якийсь інший прийнятний для неї варіант співпраці з НАТО. Але у будь-якому випадку постійні контакти та співпраця зі структурою, котра є гарантом європейської безпеки та стабільності в регіоні є надзвичайно корисною для самої Української держави.

Адаптація НАТО в галузі європейської безпеки

Перш за все необхідно визначити, якою є головна загроза європейській безпеці. Очевидно, що нині такою загрозою не є можливість виникнення третьої Світової війни. Європейські країни, як західні так і східні, зараз вже не передбачають можливості масових військових дій. Таких, які призведуть до спалаху загальноєвропейської війни. Існують регіональні конфлікти, як ті, що відбуваються на Балканах (в певному сенсі ми можемо навіть говорити про регіональну війну). Ця локальна війна регіонального маштабу може бути не менш потенційно небезпечною для європейської спільноти ніж загальноєвропейська війна. На жаль, можливість вирішення спірних питань подібним шляхом все ще існуватиме в ХХІ столітті, навіть, якщо це будуть не широкомаштабні конфлікти. А відтак НАТО повинно готувати свої збройні сили для реальних дій. Хоча постає питання – які додаткові навички необхідні збройним силам в новому вимірі європейської безпеки?

Загроза національній безпеці в Європі зараз є, головним чином, невійськовою. Деякі з цих загроз включають в себе економічні проблеми. Котрі, в свою чергу, провокують соціальний неспокій, що виникає в результаті недостатнього економічного розвитку. Це може використовуватись для дестабілізації ситуації, як, скажімо, проблеми енергетичного сектору. Не потрібно скидати з рахунку й етнічні проблеми, які досить часто підсилюються релігійним протистоянням та сепаратиськими настроями. Крім того Європа має не завжди безпечні кордони, що дають можливість існувати таким явищам, як контрабанда, або незаконна міграція, котра загрожує, в свою чергу, добросусідським стосункам. Існує організована злочинність, яка сьогодні, мабуть, є найбільшою загрозою для життєздатності більшості держав в Центральній та Східній Європі. І яка може призвести до дуже серйозних наслідків у міжнародному маштабі. Це і питання урядової корупції, що не лише підсилюють ефект попередньозазначених ризиків і проблем, а й самі по собі є дуже серйозною загрозою для реальної демократії та розвитку здорової ринкової економіки.

Існує також проблема розповсюдження військових технологій, котрі включають в себе і створення зброї масового знищення і розробку засобів доставки такої зброї. Цей перелік можна було б продовжувати й далі. Але й цього цілком достатньо для того, щоб зрозуміти, що якщо ми звернемо увагу на сучасний стан збройних сил в Європі, то побачимо, що вони не зовсім відповідають нагальним потребам європейської безпеки.

10 років тому, на прикінці холодної війни, більшість єропейських країн, мали відносно великі збройні сили. Які, майже всі, базувалися на системі призову та масової мобілізації. Їх було розроблено і структуровано задля захисту національних територій європейських держав. Нейтральні країни змушені були утримувати досить значні збройні сили, щоб утримувати свою оборону на належному рівні.

Сьогодні, знаходячись під дуже серйозним фінансовим тиском, більшість європейських країн скоротили свої бюджети та структури своїх збройних сил. Але вони все ще не спромоглися глобально змінити саму загальну систему збройних сил. Покищо відбувалось скорочення лише заради скорочення. Тобто замість великих збройних сил, які забезпечували національну оборону сьогодні ми бачимо менші збройні сили, менші армії. Але все ще вони базуються на системі призову. А відтак більшість європейських країн та держав-членів Альянсу мають збройні сили, які (це абсолютно очевидно) не відповідають тим завданням, котрі може поставити перед ними ситуація безпеки в Європі в наступні 10 років.

Тобто, якщо підсумувати ті вимоги про які йдеться, проаналізувати завдання майбутніх збройних сил НАТО, то необхідно щоб вони, в першу чергу, були спроможними оперативно змобілізувати всі наявні резерви для того, аби протистояти будь-якій конкретній загрозі, яка може виникнути. Виходячи з цього Альянс має бути спроможним оперативно розгортати свої збройні сили поза межами національних територій держав, що входять до нього для конкретних дій впродовж певного відрізку часу. НАТО потрібні збройні сили, які будуть оперативно сумісними, тобто зможуть діяти разом. Що включає в себе і мовну підготовку, наприклад, для особового складу збройних сил. Альянсу потрібні вищі стандарти освіти, кращі механізми підготовки і тренування як солдатів так і вищих офіцерів. Ці військові в нових структурах збройних сил повинні бути спроможними виконувати також і певну низку адміністративних завдань, на додаток до їхньої основної військової підготовки. Подібно тому з чим НАТО вже стикалося в Косово – відповідати за розгортання польових шпиталів та забезпечувати відповідні транспортні засоби.

Ця нова структура повинна також бути спроможною діяти, як і поліційні сили та, в разі потреби, приходити на допомогу цивільним структурам і цивільним органам влади. Існує нова основа для мотивації подібних дій. Своєрідна нова мораль для збройних сил. Вона буде докорінно відрізнятися від тієї, яка існувала раніше і яка вже застаріла. Що виключно стосувалася захисту лише рідної землі. Тому, якщо подивитись на ті проблеми, з якими стикаються нині міністерства оборони європейських держав, то постає питання – яка армія потрібна Європі, щоб бути спроможними адекватно відповісти на нові проблеми, нові загрози ХХІ століття?

Та безпеку не можна гарантувати лише з одного боку, вона має гарантуватись з усіх боків. І тут, безперечно, є важливою не лише діяльність військових і збройних сил, але й сукупна співпраця всіх зацікавлених сторін. Важливим політичним питанням з яким стикається НАТО сьогодні, і яке є рушійною силою адаптації НАТО до сьогоднішньої ситуації в галузі безпеки є три основні елементи, що обговорюються кожен день, над якими працюють в штаб-квартирі НАТО. Саме вони і формують політику Альянсу:

1. Європейська система безпеки та оборони
2. Стосунки НАТО з Росією
3. Питання розширення НАТО

Європейська система безпеки і оборони на сьогоднішній день отримує пріоритетне значення для Альянсу. В кінці червня в Феєрі в Португалії відбувся самміт Європейського союзу, який також відвідали представники НАТО. На самміті відпрацьовувались механізми співпраці між ЄС та НАТО в напрямку розбудови власної європейської системи безпеки та оборони. Той факт, що НАТО нарешті провело переговори з Європейським союзом з чітко визначених цілей є дуже важливим. Політична воля посилити власне європейську систему безпеки і оборони в НАТО була заявлена ще в 1991 році в Лондоні. Знову була підкреслена в 1994 році і була повторена в Гельсінки минулого року. Але всерівно ця мета залишається ще досить розмитою. І тому виникає закономірне питання – що власне означає європейська система безпеки? Яким чином можна її визначити?

Найважливішим тут є те, що не повинно бути ніякого дублювання, а мають синхронізуватися зусилля, котрі спрямовані на розбудову оборони. Європейський компонент НАТО розвиватиметься на власних активах, на власній спроможності. Але ці активи, ці ресурси будуть знаходитись під парасолькою НАТО. Тобто, якщо є європейська країна, яка є членом НАТО, то неможливо мати одночасно два набори збройних сил. Один для діяльності ЄС, другій набір для діяльності НАТО і під командуванням Альянсу. Європейськими силами, буде керувати заступник Верховного головнокомандувача об`єднаними силами НАТО. Тобто вони входитимуть до структур Альянсу. НАТО також належатимуть і ресурси, (тобто військова техніка, військова зброя), але вони будуть використовуватись європейським контенгентом у випадку виникнення кризової ситуації, котра вимагатиме швидкої реакції європейців.

Існує певна угода між Європейським Союзом та Альянсом щодо використання ресурсів і потужностей НАТО для операцій, які будуть проводитись самими європейцями. Хоча це і легко задекларувати, але на практиці це питання є дуже складним. Головна проблема, яка тут постає – що відбудеться в разі, якщо виникне криза в якійсь частині світу, котра вимагатиме швидкого втручання НАТО, а в іншій частині світу виникає криза, що вимагає реакції Європейського Союзу? На жаль, точної відповіді на це питання покищо немає. Це якраз одне із питань, яке представники всіх країн залучених до цієї роботи опрацювали в Феєрі в Португалії. Однак є декілька комітетів та органів, які вже створені для розгортання співпраці між ЄС та НАТО. Це спільні військово-політичні органи. Постійний комітет з політики і безпеки, який знаходиться під егідою Європейського Союзу, але проводить постійні консультації з НАТО. І метою самміту у Феєрі було створення чотирьох робочих груп для консультацій і співробітництва між ЄС та НАТО.

Першим завданням цих робочих груп є вироблення угоди в галузі безпеки між ЄС та НАТО, щоб вона була більш точною і більш зрозумілою для громадськості. Крім того вони повинні визначити цілеспроможність цього проекту. Так як ще в Гельсінки глави держав ЄС заявили, що вони хочуть мати п`ятдесятисячний контенгент в розпоряджені Європейського Союзу, який був би готовий до розгортання до 2002 року. І тут постає питання – чи це реалістична мета, чи ні. Вона має обговорюватись, мусять розроблятися підходи для її конкретної реалізації з огляду на потужності, на ресурси, на існуючу політичну волю витрачати кошти на військові цілі. Крім того це і технічні питання, і питання взаємосумісності між різними збройними силами країн-членів ЄС та НАТО. Необхідно чітко визначити технічні та правові рамки, які б дозволили Європейському Союзу отримати доступ до ресурсів НАТО. ІТакож необхідно чітко визначитись з тим, які ж дії мають бути виконані у випадку виникнення одночасно двох різних криз, за вирішення яких відповідає з одного боку НАТО, з другого боку ЄС. Має бути механізм, який би розподіляв наявні ресурси між цими двома питаннями. Але остаточне рішення може бути прийняте лише тоді, коли виникне реальна криза і тоді доведеться діяти в конкретних умовах, а не просто теоретизувати.

Також мають бути більш чітко визначені постійні угоди між НАТО і ЄС. Не лише на випадок реагування на якусь кризу, але й під час щоденної роботи. Очевидним є те, що політична воля в ЄС та в НАТО (серед усіх членів Альянсу) полягає в тому, що Європа не може уникнути розвитку власної європейської системи безпеки та оборони. Тому, що Європа зобов`язана бути спроможною розв`язувати свої внутрішні кризи не залежачи у всьому від Сполучених Штатів. Не є секретом, що ідея, на якій базується нова система структур оборони й безпеки для Європи, багато в чому пояснюється кризою в Косово. Бо 75-85 відсотків військових ресурсів під час розв`язання балканської кризи були американськими. Звичайно це не є прийнятною ситуацією не тільки для Сполучених Штатів, але й для Європи. І тому виникає нагальна необхідність створювати власну європейську систему оборони і безпеки.

Серед інших питань, що стоять нині на порядку денному НАТО і які витікають з Вашингтонського самміту 1999 року, є розробка ініціативи оборонної спроможності. Ця ініціатива має на меті забезпечення наявності військових ресурсів та обладнання в європейських і в північно-американських країнах, та досягнення високого рівня їхньої оперативної сумісності. При цьому важливо уникнути дублювання зусиль і в такий спосіб максимілізувати ефективність оборонних потужностей НАТО. Ця необхідність ще раз була підкреслена подіями в Косово, що вимагають інтеграції і оперативної сумісності, які інколи ще не досягають необхідного для Альянса рівня.

Але НАТО має розробити механізми, які не будуть залежати від окремих рішень, що приймаються у момент якоїсь кризи. Необхідно розробити певні закони функціонування цих механізмів, яких дотримуватимуться як Європейський Союз так і НАТО. Це буде щось на зразок угоди, яка буде розроблена на рівні глав держав та урядів. І це рішення має базуватися на консенсусі всіх сторін. Але, коли буде створено цю законодавчу систему, вона буде працювати не залежно від того, які рішення прийматимуться в тому чи іншому випадку. Якщо буде приняте рішення залучити НАТО до вирішення якоїсь кризи, воно буде виконуватись. Але якщо ЄС захоче вирішувати це питання самостійно, це також стане можливим.

НАТО конкретно може запропонувати Європейському Союзу дві речі:

Перше – це плануваня. 400 старших офіцерів в Шейпі займаються питаннями військового планування. Це досить ефективна інституція. Після подій в Боснії і Косово НАТО накопичило великий практичний досвід проведення миротворчих операцій. Якраз це той ресурс, який ЄС зможе запозичити у НАТО, щоб не дублювати зусиль, а використати досвід набутий Альянсом за останні роки. Оскільки військові операції потребують досить детального планування, або ж вони просто не спрацьовують.
Друге – це створення мобільних штабів, які б були багатонаціональними і мали б всі засоби комунікації та інженерних ресурсів. Очевидно, що якщо не має ефективного штабу, то проводити операцію з залученням багатонаціональних військових сил просто неможливо. Маючи досвід інтегрованого командування, коли і командувач один, і існує набір правил за яким всі військові координують спільні дії, реалізовувати конкретні операції набагато легше і ефективніше.

Якщо європейці хочуть мати свої військові ресурси, а не дублювати те, що НАТО вже має в плані свого досвіду, перш за все необхідно зосередитись на тому, чого НАТО не може дати. Необхідно проаналізувати чого зараз немає у НАТО, чого бракує Альянсу і розробити перш за все в межах Європейського Союзу систему стиковки і сумісності транспортних потужностей.

Європейський Союз нині розвивається в напрямку певної форми союзу, яку, в великій мірі, можна визначити, як федерацію. Вже утворений валютний союз, відкриваються кордони, збільшується спільна економічна діяльність, існує ідея щодо спільного громадянства… Тобто серед країн-членів ЄС є відчуття того, що він не буде ідеальним союзом, якщо не матиме своєї оборонної політики та дієвих інструментів цієї оборонної політики. Саме ці бажання НАТО повинно визнавати.

В Європі розуміють, що їх вклад в ресурси НАТО має бути значно більшим. Події в Косово це чітко показали. Американський конгрес різко критикує неспроможність європейців надавати більше ресурсів для оборони. Літаків, які б літали за поганої погоди, точної зброї, розвідувальних данних. Виходить, що Сполучені Штати єдина країна, яка бере на себе всі ризики. Необхідно визнати, що ЄС можливо є найкращим місцем для того, щоб європейські уряди інтегрували свою оборонну політику і більше витрачали коштів на цілі оборони. Але необхідно визнати й те, що існують певні обмеження. Наприклад, Європейський Союз не може перебрати на себе питання оборони Європи від НАТО. Гарантії безпеки країнам-членам Альянсу у випадку нападу не можуть бути в компетенції ЄС, за це несе відповідальність НАТО.

Європейський Союз буде діяти тільки тоді, коли НАТО відмовиться від якихось конкретних дій. Спочатку має розглядатися можливість операції НАТО спільно з американцями. Тому, що це є найкращим варіантом, коли європейці і американці діють спільно. Американці мають значний політичний вплив, мають потужні ресурси. Але і є випадки, коли європейці можливо захочуть зробити щось самостійно, зробити щось, до чого американці не захочуть бути залучені. Необхідно мати власну європейську можливість діяти, також у випадку, коли американці чітко визначаться з тим, що втручання не є в їхніх національних інтересах.

В ХХІ столітті Європа потрібна Америці. Очевидно, що неможливо підтримувати світовий порядок в новому столітті маючи лише одного глобального гравця – Сполучені Штати Америки. Необхідно розподіляти тягар стабілізації світу. Інакше нічого не вийде. Тому, що світ занадто складний, багатополярний і проблеми, котрі весь час виникають є також дуже складними. Необхідно мати в Європі партнера, який був би рівний за вагою Сполученим Штатам. Який був би не менш потужний і не менш дієздатний ніж американці. Це саме в інтересах США, і тому вони намагаються підштовхнути Європу до того, щоб вона взяла на себе значно більшу роль. І після 50 років, коли США домінували в НАТО, має пройти певний період психологічної адаптації. Сполученим Штатам доведеться психологічно адаптуватися до того, що вони будуть поділяти вплив в процесі прийняття рішень з Європейським Союзом. Та з огляду на ті глобальні проблеми з якими стикається сучасна Європа можна погодитись, що два центра прийняття рішень значно краще ніж один.

Перспективи розвитку стосунків між НАТО та Україною

Аналізуючи в широкому сенсі стосунки між НАТО і Україною варто зазначити, що вони вже є постійною рисою євро-атлантичної безпеки. В цих взаєменах Комісія Україна-НАТО має сильний фундамент, як основа цих стосунків. На початку березня цього року в Києві було проведено дуже успішне засідання Комісії, що вказало на ступінь впливу цієї Комісії на стосунки України з Альянсом. Процедури функціонування цих стосунків успішно працюють. То що ж цих стосунках важливо для НАТО і що в цих стосунках важливо для України?

Що в них важливо для НАТО? По-перше, Україна має сухопутні кордони з двома країнами-членами НАТО, а також і величезний сухопутний кордон з Росією. Крім того Україна є важливою державою в Чорноморському регіоні. А відтак саме в інтересах НАТО мати якомога тісніші стосунки і співпрацювати з країною, яка є настільки важливою політично. Україна має потенціал стати сильною європейською державою і в майбутньому НАТО сподівається, що Україна буде мати не лише таке велике політичне значення, як сьогодні, але й не менш економічне. Буде справедливо відзначити, що і НАТО отримає свої переваги від політичної підтримки з боку України по багатьох питаннях. Наприклад, вони є корисними для відносин Альянсу з Росією, скажімо, коли Україна підтримала розширення НАТО. Очевидно, що Україна розглядає розширення НАТО саме так, як НАТО хотіло, щоб його розглядали. Як розширення стабільності у євро-атлантичному регіоні. В України зовсім інший погляд на це питання ніж в Росії.

Україна також надавала цінну підтримку під час військової операції НАТО в Косові. Україна здійснювала серйозні дипломатичні зусилля спрямовані на врегулювання цієї кризи, які були дуже високо оцінені Заходом. Альянс отримує певну вигоду від досвіду, яким Україна ділиться у певних особливих галузях, таких, як наприклад, операції з підтримки миру. НАТО вдячне Україні за ті обов`язки, які вона взяла на себе у миротворчій операції на Балканах. Україна з самого початку була задіяна до врегулювання кризи в Боснії і НАТО високо цінує зусилля і внесок, який робить Україна надаючи ескадріллі вертольотів та свої підрозділи окремої механізованої роти в Косові. Все це ті галузі в яких НАТО отримує свої дивіденди в стосунках з Україною.

А яку ж користь стосунки з Альянсом приносять Україні? По-перше, НАТО, як військово-політична організація відіграє провідну роль у розвитку нової структури євро-атлантичної безпеки. І це може бути тільки на користь для України, яка в своїй державній програмі заклала мету інтеграції до європейських структур. В цьому сенсі Україна може отримати лише користь від стосунків з НАТО. Через такий тісний зв`язок з НАТО наша держава отримує доступ до найбільших цінностей західних демократій і керівники України досить регулярно зустрічаються з провідними західними політиками частково якраз завдяки особливим стосункам, які мають НАТО і Україна. Це приносить користь розвитку українського суспільства, як в економічному так і в соціальному аспектах. Зв`язок з НАТО є каталізатором демократичного розвитку в Україні.

Те що відбувається і відбувалося на Балканах в 90-х роках показує, що перед Європою стоять досить складні завдання в галузі безпеки. Куди входять етнічні конфлікти, розповсюдження зброї масового знищення. Саме в такому геополітичному контексті, який ми маємо в Європі, інтереси України полягають в тому, щоб мати якомога тісніші стосунки з НАТО. Є також певні специфічні галузі співробітництва, які не можна оминути увагою. Це планування на випадок надзвичайних ситуацій (ПНС). Це досить широка галузь співробітництва. Співпраця в цьому напрямку розпочалась ще під час аварії в Харкові в 90-х роках і після цього вона розвинулась в досить тісну програму співробітництва. Згідно з робочою програмою “Партнерство заради миру” є близько 55 заходів із планування на випадок надзвичайних ситуацій до яких тільки цього року залучені Україна і НАТО. Один із основних цих заходів – це навчання “Закарпаття 2000”, які відбудуться в Ужгороді в кінці вересня цього року.

Вцілому більша участь програмі “Партнерство заради миру” надає Україні більше впевненності у стосунках із сусідніми країнами. Тому що це виявляє більшу прозорість в плані оборонних структур наших сусідів. Крім того діяльність в рамках “Партнерства заради миру” приносить певні кошти в валюті.

Серед інших специфічних сфер в яких НАТО допомагає Україні є оборонна реформа. НАТО організовує курси з мовної підготовки для українських військових. Ці курси призначені для звільнених в запас військових, щоб надати їм можливість краще працевлаштуватись в цивільному житті, після того, як будуть повністю перебудовані збройні сили. Курси проводять Інститут Гьоте і Британська рада. Їх діяльність постійно розширюється. Всі ці програми коштують НАТО близько 100 тисяч доларів. Зараз 50 українських військових отримали свої дипломи на цих мовних курсах і їх програма постійно розширюється.

Так склалося історично, що Україна має збройні сили структури яких дістались у спадок від збройних сил СРСР. Тепер Україні, як незалежній країні, необхідно визначитись з тим, якою має бути та концепція, що буде охоплювати конкретно такі питання, як – що треба мати для нашої оборони? Якою має бути концепція цієї оборони? І коли Україна визначиться з тим, якою має бути чисельність війська, яким військовим обладнанням мають комплектуватись її збройні сили та з рядом інших концептуальних питань, тоді оборонна доктрина нашої держави зможе набути конкретних вимірів. Але військова реформа є надзвичайно важливим і важким питанням, на яке необхідно буде дати відповідь самій країні, що стане цю реформу проводити.

Зрозуміло, що для НАТО значно краще співпрацювати з такими країнами збройні сили яких є сумісними з збройними силами Альянсу. Які були б оснащені сумісним обладнанням, котрі б функціонували за тими ж самими доктринами. Щоб військові вміли співпрацювати між собою і які б мали такі структури, що були б готові до операцій, котрі вимагають швидкого розгортання. Україна в цьому сенсі є значним партнером для НАТО. Очевидно, що НАТО хотіло б бачити реалізацію чіткої схеми військової реформи в Україні. Хоча це дуже непросто, тому що Україна успадкувала від часів Радянського Союзу величезну армію. Дуже непросто її швидко скоротити до таких розмірів, які б Україна могла б собі дозволити економічно. І щоб при цьому ця армія була дієздатною і ефективною.

Будь-яка реформа потребує значних фінансових витрат. Непросто визначитись тим з чого необхідно її розпочати. Чи треба розпочати з програмного забезпечення, чи з оснащення озброєння? Чи починати з офіцерів, чи починати з рядових? Чи починати реформу з Генерального штабу, чи з Міністерства оборони? Все це складні питання. Але практично всі країни проходять через цей процес. Оскільки в кінці холодної війни країни НАТО також мали армії, які були занадто великі, занадто статичні і які базувалися на системі резервістів. І дуже мало підрозділів можна було вислати за межі країни для участі в миротворчих операціях. Але Альянсу вдалося провести таку реформу. І тому значно легше проводячи таку реформу в Україні вже вчитися на помилках інших.

Через НАТО – до Європи

Те, що НАТО не збирається зачиняти свої двері після першого раунду залучення нових членів, є для України імперативом. Але навряд, що при нинішньому українському політичному керівництві може змінитися позиція офіційного Києва, згідно з якою він не претендує на членство в НАТО. Хоча з деякої непрямої інформації можна зробити висновок, що зміна позиції можлива у випадку- або якщо напруга між НАТО і Росією спаде настільки, що Україна зможе претендувати на вступ не озираючись на російську протидію, або ж якщо виникне серйозна військова загроза для України з боку Росії.

І хоча з одного боку Україна декларує, що вона має стратегічну мету приєднатися до Європи, (особливо до європейської спільноти) вона ніколи відкрито не заявляла, що хоче стати членом НАТО. Тому виникає протиріччя, коли Україна декларує, що хоче інтегруватися до всіх європейських структур (сумарно це означає європейську спільноту, НАТО і Західно-європейський союз), але говорить відкрито тільки про Західно-європейський союз та європейську спільноту.

Проблема в тому, що співпраця з цими європейськими структурами є набагато складнішою, ніж співпраця з НАТО. Парадоксальність її полягає в тому, що реально набагато складніше стати членом європейської спільноти а ніж членом НАТО. Для прикладу, країни, які тепер готуються до членства в європейській спільноті, мусять перенести, приблизно, 80 тисяч сторінок законів до свого законодавства. А знаючи як поволі працює наша Верховна Рада, і як довго може тривати затвердження цих законів, можна спрогнозувати, що цей процес може розтягнутися на довгі роки. Так само гальмом входженню до європейських структур є не завжди ясна українська позиція по питанню членства в СНД.

Формально Україна ніби-то не є членом СНД (бо вона не підписала хартію). Але на Заході думають, що Україна все ж входить до СНД, так як вона приймає участь хоча не в усіх, але в багатьох різноманітних структурах СНД. І ця неясність закордонної політики України ускладнює стосунки з західними країнами, бо не завжди ясно, де Україна хоче бути. Й дійсно, важко зрозуміти, коли з одного боку декларується стратегічна мета повернутися до Європи, але з другого боку внутрішньо Україна не готується до цього. Бо не робиться того, що необхідно для цього зробити. І тут виникають розбіжності між задекларованими цілями і тим, що насправді відбувається. Мова йде не тільки про питання економічних, чи політичних реформ, а також про питання національної ідентичності, та про питання державотворення.

Україна є стратегічною країною в системі європейської безпеки. Ця думка була проголошена Збігневом Бжезінським сім років тому. В той час, коли він її висловив, він був в меншості, але тепер розуміння того що, коли Україна залишається незалежною державою (і в разі, якщо реформи в Україні будуть успішно проведені), це також допомаже реформам в Росії і її трансформації від колишньої імперської держави до демократичної держави, поділяє більшість.

На підставі того, що Україна почала дуже близьку співпрацю з НАТО було підписано Хартію з Україною. Це важливо з різних точок зору. По-перше, Хартія точно зафіксувала те, що Україна є складовою частиною Центрально-Східної Європи. По-друге – це додатково показало, що Україна є важливою для європейської безпеки. А по-третє, підтримувалисьі думки, які є тепер широко визнані на Заході, що Україну і її незалежність треба підтримати, бо це важливо не тільки для європейської безпеки, а й також для пострадянської трансформації в Росії. Всі розуміють, що в разі якби Україна об`єдналася в союз з Білоруссю і Росією, то це була б загроза не тільки для країн Центральної і Західної Європи, а це було б також і кінцем демократичної трансформації в Росії. Бо як колись наголосив Бжезінський – Росія не може бути одночасно і імперією і демократичною державою. Політичний і психологічний момент, пов`язаний з цим, є дуже важливим. Так як ці питання якраз пов`язані з тим, що є Хартія підписана між НАТО і Україною. Це допомагає, з одного боку, Україні підтримувати більш рівноправні стосунки з Росією. І це не випадково, що президент Росії приїхав в травні 1997 року підписати угоду з Україною, за два місяці перед самітом НАТО в Мадриді.

У цьому випадку Україна скористалася картою НАТО, щоб прискорити підписання угоди з Росією. А по-друге, і це також важливо, цей психологічний момент показує, що певні держави, які б хотіли мати свою гегемонію в СНД, (хотіли б, щоб західні держави визнавали СНД, як сферу їхніх, так званих, стратегічних інтересів), цієї гегемонії не спромоглися досягти. Бо для Заходу щонайменше країни Балтії і Україна є країнами, які не можна включати до зони їхньої сфери впливу. Так як з цими країнами існують тісні зв`язки по питаннях безпеки з Заходом. Бо в разі якби виникала якась загроза для України з зовні, то відразу це питання піднімалося б в рамках політичної дискусії в НАТО і інших структур на Заході.

Зрозуміло, що в основі прозахідного тяжіння України лежить побоювання того, що з часом російський ревізіонізм чи гегемонізм може знову набути сили. Але це буде лише частковим поясненням. Стурбованість своєю безпекою – то лише один із факторів, котрі визначають зовнішньополітичну стратегію. Союз із Заходом має для України більшу стратегічну цінність, аніж протистояння російській загрозі. Бо саме партнерство з Заходом (який вийшов переможцем у холодній війні) є визначальним фактором майбутнього української держави, і на цій “хвилі майбутнього” Україна матиме шанс приєднатися до європейської спільноти, стати повноцінним партнером країн демократичного вибору і увійти до системи європейської безпеки.

НАТО трансформується і разом з Альянсом зазнає адаптації і об`єднана Європа. Сьогодні ми бачимо Європейський Союз із спільною валютою та спільною політикою у сфері зовнішніх відносин та безпеки. Європейський Союз, до складу якого зараз входять 15 країн, узяв на себе зобов`язання прийняти до своїх лав нових членів. Цілком природно, що НАТО відзеркалює цю еволюцію. На сьогодні Альянс має чіткіший європейський вимір. В його рамках північноамериканські та європейські союзники зможуть вирішувати, як їм найкраще діяти у відповідь на кожний виклик. Розвиток власне Європейської системи безпеки й оборони в межах Альянсу дозволить НАТО підтримувати операції, керовані європейцями. Це не лише допоможе уникнути дублювання, а й сприятиме розвиткові зрілішого трансантлантичного партнерства, котре грунтуватиметься на більш справедливому розподілі функцій та обов`язків. Все більше стає очевидним, що шлях України до об`єднаної Європи пролягає саме через НАТО. І лише від нас залежить чи зможемо ми пройти цим шляхом до кінця, не зважаючи на перепони і перешкоди, що виникали і ще будуть виникати по дорозі до європейської цивілізації.

Потенціал стосунків України та НАТО і досі залишається нереалізованим

Цього року виповнилось два ювілеї у стосунках НАТО і України. По-перше, п’ять років тому, в липні 1997 року, на Мадридському самміті було підписано Хартію між Україною і НАТО, по-друге 5 років тому (в травні 1997) у Києві відкрито Центр інформації і документації НАТО. Але після святкування річниць цих знаменних подій обидві сторони мають серйозно замислитись над тим, що треба зробити, аби Україна вийшла на якісно новий рівень співпраці з НАТО. За ці п’ять років чимало змінилося у міжнародному житті, що не знайшло свого відображення в Хартії 97, тому Хартію необхідно модернізувати.

Україна багато чого отримала корисного від співробітництва з НАТО і досить таки далеко просунулась по шляху співпраці з Альянсом. Але попри те, що в Україні навіть нова військова техніка нині створюється за стандартами НАТО, а Генеральний секретар НАТО лорд Джордж Робертсон є частим гостем на київських пагорбах, схоже, що українська сторона не спромоглася вповні використати всі потенційні можливості, які надавала ця співпраця. Так на думку Джеймса Шерра, провідного наукового співробітника британського Центру досліджень конфліктів: “сьогодні доцільність співпраці між НАТО та Україною є більш очевидною, ніж будь-коли з моменту підписання Хартії про особливе партнерство. Є ознаки того, що сподівання врівноважуються зваженим підходом. Це — питання часу. Ніхто не виграє, якщо Брюссель не зрозуміє сподівань України, і водночас — якщо Київ не позбавиться своїх ілюзій. Брак розуміння з одного боку, ілюзії — з іншого, призвели до нинішніх парадоксальних взаємин: сподівання України на НАТО перевищили потенціал НАТО, і водночас фактичний потенціал НАТО залишається нереалізованим. Через вісім років після приєднання України до програми “Партнерство заради миру” питання полягає в тому, чи дозріли ми і чи маємо достатньо мудрості, щоб розірвати замкнене коло та скористатись перевагами, що випливають з наших спільних інтересів. Питання не просто важливе — воно стало невідкладним”.

Після “чорного вівторка” 11 вересня 2001 року, коли стало очевидним, що формат російсько-натівських зв’язків, закладений в “Основоположному акті” вже не влаштовує ні Москву, ні Брюссель, Кремль прийняв пропозиції Північноатлантичного союзу і російський статус у стосунках з Альянсом нині на декілька порядків вже перевершує український. І хоча не можна сказати, що план прем’єра Великої Британії Тонні Блера, щодо зближення Росії та НАТО повністю втілений в життя, але на гребні хвилі боротьби з тероризмом Росія реально все більше зближується з Альянсом.

Зрозуміло, що за даної ситуації Україна б мала робити спроби внести істотні корективи до своєї співпраці з Альянсом, розглядаючи цю співпрацю як інструмент наближення нашої держави до Європи і європейських структур. Особливо це є важливо напередодні Празького самміту НАТО. Перебуваючи з візитом у Празі Генеральний секретар НАТО лорд Робертсон виступив з промовою в Карловому університеті на тему “НАТО у ХХІ столітті”, у якій він зазначив, що “Празький самміт… стане саммітом нового визначення НАТО – його всеохоплюючої зовнішньої та внутрішньої адаптації”. Продовжуючи, він окреслив основні складники цієї адаптації, серед яких він назвав розширення Альянсу, партнерські ініціативи НАТО, проблему боротьби з тероризмом та потребу пристосування військового потенціалу до нових загроз. “Порядок денний самміту НАТО у Празі, – наголосив Джордж Робертсон, – охоплюватиме широке коло питань, починаючи від поширення стабільності на увесь наш континент, побудову нових “мостів” у відносинах з Росією, сприяння у боротьбі з тероризмом та надання європейським країнам змоги відігравати більш визначну роль з військової точки зору щодо розвитку трансатлантичного партнерства”. Схоже, що на самміті буде поставлено крапку ще під одним розділом визначення нового переділу світу. Перетворення будуть ґрунтовними і формуватимуть нове мислення. А що ж Україна? Знову пастиме задніх?

Можливо варто до Празького самміту подати заявку до НАТО

Можливо Україні до осені, часу початку самміту, варто терміново виступити з реальними пропозиціями щодо свого бажання вступити до Альянсу. Час досить слушний. До президентських виборів залишається ще майже 2 роки, парламентські ми щойно відбули, то здається ніякі політичні кон’єктури не мали б стати у цьому питанні на заваді. Першими кроками могли б стати:

1. заявити про свою готовність подати заявку про вступ до НАТО
2. заявити про необхідність внести зміни до Хартії між Україною і НАТО, які відповідали б сучасним реаліям міжнародної ситуації
3. підготувати свої конкретні пропозиції до Альянсу стосовно цих питань
4. переконати країни-члени НАТО, що Україна для них так само важлива, як НАТО для України
5. вивчити реакцію зі сторони НАТО на українські ініціативи
6. подати заявку до НАТО напередодні Празького самміту НАТО

Якщо Україна цього не зробить, то через певний час і Росія буде серед тих, хто прийматиме рішення про вступу нашої держави до Північноатлантичного альянсу. Варто звернути увагу, що Росія вже потроху залучається до прийняття рішень і фактично її статус наближається до статусу асоційованого члена НАТО. Пропозиція від України має обов’язково надійти ще й тому, що НАТО поступово перетворюється з дієвого механізму захисту Заходу від Сходу на визнаний загальноєвропейський механізм безпеки. Для України, за ситуації котра склалася, шлях до об’єднаної Європи пролягає лише через НАТО і колись же треба зробити перші кроки по цьому шляху.

Сьогодні НАТО є вже більше політичною ніж чисто військовою структурою. Відповідно до цього головною стратегічною ціллю альянсу є – забезпечення глобальної безпеки у Європі. Нині НАТО – інструмент безпеки, який більше ніж за 50 років свого функціонування успішно довів ефективність свого існування. Можна констатувати, що НАТО довело і свою здатність адекватно реагувати на геополітичні зміни, які відбуваються і Європі. Відбувається і перерозподіл акцентів – з функції колективної оборони (хоча вона й залишається актуальною), на нові завдання Альянсу як найефективнішої структури європейської безпеки: миротворчі операції, ліквідація наслідків надзвичайних ситуацій цивільного характеру, пошуково-рятувальні операції.

Очевидно, що Україні потрібна не лише модернізована Хартія з НАТО, а й договір який би фіксував зобов’язання сторін у наданні політичної, а в разі необхідності і воєнної допомоги одна одній. Найперше слід зафіксувати поширення “ядерної парасольки” НАТО над територією України, щоб будь-яка ядерна загроза нашій державі викликала відповідну реакцію НАТО. Те, що таку угоду не було укладено раніше, під час відмови і знищення Україною ядерної зброї, є трагедією України. Бо ті посадовці, котрі приймали подібне безвідповідальне рішення видно менше всього думали про передбачувані наслідки такої односторонньої акції.

Схоже, що нині для України наступає момент істини. Швидкий вступ України до НАТО є в інтересах і об’єднаної Європи і самого НАТО. Поглиблення співробітництва України з європейськими країнами в рамках НАТО – це ключ до тривалої стабільності в Європі. Тому, на мою думку, за тих декілька місяців, що залишилися до Празького самміту НАТО Україні необхідно вийти з конкретними пропозиціями до керівництва Альянсу щодо підписання в Празі нової Хартії Україна-НАТО, яка б враховувала всі геополітичні зміни в регіоні, котрі відбулися від 1997 року. Враховуючи те, що еволюційні процеси в НАТО тривають, варто зробити все можливе, аби Україна займала в їхньому проходженню не останнє місце.

Варто пам’ятати, що вступ України до НАТО – це не просто вступ до авторитетної військової організації – це вибір європейського виміру України, вибір європейського способу життя, котрий базується на верховенстві права, на відповідальності влади перед всім народом, на безпеці людини, на поступальному розвитку економіки. Вступ України до НАТО – це має бути логічний крок реалізації вибраного українським народом шляху до політичної і економічної стабільності, демократі і європейського майбутнього нашої держави.

Перспективи розвитку стосунків між НАТО та Україною

В статті “Перехідний період в Україні не завершений” у американській газеті “International Herald Tribune” Генеральний секретар НАТО Джордж Робертсон з приводу взаємин НАТО і України зокрема зазначив: “внесок України в європейську безпеку за 10 років з моменту здобуття незалежності є значним… Я пишаюся тим, що ми серйозно ставимось до України. Розвиток відносин з НАТО сприяє посиленню суверенної, незалежної, демократичної й орієнтований на ринкову економіку України. Ці відносини обов’язково зіграють позитивну роль у зміцненні стабільності і безпеки в Європі. НАТО гостро зацікавлено і дуже сподівається на те, що Україна доб’ється успіхів. Часом здається, що надії НАТО занадто високі, і що до реформ на Україні виявляється більш пильна увага, чим в інших партнерських країнах. На це треба відповідати, що ми і справді звертаємо особливу увагу на цю важливу країну. Керівники України ясно заявили про те, що хочуть інтегрувати свою країну в Європу. Це – гідне бажання, але для його перетворення в життя буде потрібно перебороти деякі серйозні політичні, економічні й оборонні перешкоди”.

Аналізуючи в широкому сенсі стосунки між НАТО і Україною варто зазначити, що вони вже є постійною рисою євроатлантичної безпеки. В цих взаєминах То що ж цих стосунках важливо для НАТО і що в цих стосунках важливо для України? Що в них важливо для НАТО? Україна має сухопутні кордони з двома країнами-членами НАТО, а також і величезний сухопутний кордон з Росією. Крім того Україна є важливою державою в Чорноморському регіоні. А відтак саме в інтересах НАТО мати якомога тісніші стосунки і співпрацювати з країною, яка є настільки важливою політично. Україна має потенціал стати сильною європейською державою і в майбутньому НАТО сподівається, що Україна буде мати не лише таке велике політичне значення, як сьогодні, але й не менш економічне. Буде справедливо відзначити, що і НАТО отримає свої переваги від політичної підтримки з боку України по багатьох питаннях.

А яку ж користь стосунки з Альянсом приносять Україні? НАТО, як військово-політична організація відіграє провідну роль у розвитку нової структури євроатлантичної безпеки. І це може бути тільки на користь для України, яка в своїй державній програмі заклала мету інтеграції до європейських структур. В цьому сенсі Україна може отримати лише користь від стосунків з НАТО. Зв`язок з НАТО є каталізатором демократичного розвитку в Україні.

НАТО трансформується і разом з Альянсом зазнає адаптації і об`єднана Європа. Сьогодні ми бачимо Європейський Союз із спільною валютою та спільною політикою у сфері зовнішніх відносин та безпеки. Європейський Союз, до складу якого зараз входять 15 країн, узяв на себе зобов`язання прийняти до своїх лав нових членів. Цілком природно, що НАТО віддзеркалює цю еволюцію. На сьогодні Альянс має чіткіший європейський вимір. В його рамках північноамериканські та європейські союзники зможуть вирішувати, як їм найкраще діяти у відповідь на кожний виклик.

Україна вітала перший раунд розширення НАТО в 1999 році, в ході якого членами альянсу стали її західні сусіди, Польща й Угорщина. Для українців це означає підвищення власної безпеки і стабільності на західному фланзі – по суті, політика страхування на майбутнє. Цей фланг України був у той час вже досить безпечним. А от південний фланг України, сьогодні демонструє відносний дефіцит безпеки і стабільності внаслідок, законсервованого конфлікту в Молдові, котрий загрожує розпадом цієї керованої комуністами країни, що може позначитися також на Україні і на більш віддалених територіях. Отже, Україна знов-таки має всі підстави вітати стабілізуючий ефект НАТО.

Натовським політикам надається безпрецедентна історична можливість включити території між Балтійським і Чорним морями до складу західного світу. Основні передумови для цього вже є і вони щодня підсилюються самими країнами, що прагнуть до вступу в альянс, за допомогою їхньої праці над економічними і політичними реформами та перетворення в життя планів підготовки до вступу в НАТО. Нерідко успіхи цих країн бувають нерівномірними, але кожна із семи країн, що бажають одержати запрошення до Альянсу в 2002 році, принесе з собою дивіденди для Альянсу в сенсі її місця розташування, політичної рішучості, союзної дисципліни і готовності нести свою частку військової ноші. Празький Самміт країн – кандидатів на вступ у НАТО дозволить збалансувати повістку розширення Альянсу, привівши балтійський і чорноморський напрямки в гармонію один до одного та з вимогами світу після 11 вересня 2001 року. Але без України балтійсько-чорноморський напрямок НАТО буде все ж фрагментованим і неповним. Чи розуміють це в Брюсселі ті, хто приймають остаточне рішення?

Advertisements
Опубліковано у Uncategorized | Теґи: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s