Саддам Хусейн і безвідмовний метод “а-ля Понтій Пілат”

лютий 2004 року

Віктор Каспрук, політолог

Від самого початку мало хто сумнівався у тому, що американцям вдасться усунути режим Саддама Хусейна і полонити його. Проте успішно вирішивши ці, на перший погляд, важливі надзавдання, Сполучені Штати зіштовхнулися з не менш складною проблемою, що ж робити далі з Іраком? Усунути диктатора – це ще пів-справи, утвердити демократичні цінності в країні, яка десятиліттями перебувала під тоталітарним диктатом, як ми вже бачили на прикладі країн колишнього Радянського Союзу, справа, можливо значно складніша аніж лише зміна політичної полярності…

Очевидно, що для “яструбів” у Пентагоні зміна режиму у Багдаді – це апофеоз досягнення мети. Проте так само зрозуміло, що лише одним автоматичним заміщенням Саддама на неСаддама демократії у цій країні так і не досягнули. Каток військової могутті Америки пройшовся по Іраку, формально все добре – режим усунуто, але чи можливо в принципі менше аніж за рік викорчувати коріння хусейнізму, яке диктатура плекала протягом десятиріч?

Демократичні зміни в Іраку мусять мати чітко виписану стратегами у Вашингтоні мету. Чи вони дійсно планують створити у Іраку форпост демократії у близькосхідному регіоні, через який демократичні зміни проникатимуть у суміжні країни? Чи новим “зачисткам” підлягатимуть такі мало симпатичні для дядька Сема країни як Іран, Лівія та Сирія? Чи після Іраку Сполучені Штати впритул візьмуться за врегулювання ізраїльсько-палестинського конфлікту? Та й взагалі цікаво те, що в той час, коли серед фігурантів нападу 11 вересня 2001 року на США були терористи з Саудівської Аравії і Єгипту американці зосередили свої зусилля виключно на Іраку…

Військові історики і аналітики ще довго будуть аналізувати перебіг війни в Іраку 2003 року. Але зараз можна спробувати зробити певні висновки. За приблизно три тижні американські військові спромоглися окупувати країну розміром зі штат Каліфорнія. Що унеможливило синхронність дій армійських штабів, військових корпусів, важкої артилерії, та транспорту іракців і поділило на частини війська Саддама Хусейна. За статистикою, з приблизно 110 смертних випадків серед військовослужбовців США під час військових дій, чверть відбулися у результаті нещасних випадків, обстрілів своїх же військ та інших збоїв під час кампанії. Таким чином можна зробити висновок, що початок іракської військової кампанії став зразком незначного числа людських втрат у сучасній військовій історії, що повністю заперечувало апокаліптичні прогнози багатьох експертів перед іракською війною і протягом її перших днів. Чого однак не скажеш про подальші страти американців, які за час “мирної окупації” складають вже більше 500 військовослужбовців.

Проте феноменально швидкий успіх іракської операції та здобуття іракським народом свободи не повинні вводити американців в оману і викликати у них почуття ейфорії щодо усунення перешкод під час проведення ймовірних військових операцій на Близькому Сході. Саме це підказує попередній досвід поразок росіян у Афганістані і Чечні та розгромні програші британців і французів від Галліроля до Алжиру. Наразі груба сила не завжди приводить до перемог на полі битви. Особливо, це часто буває, коли матеріально-технічне забезпечення відстає від передових армійських підрозділів, котрі ведуть бойові дії, місцевих жителів важко відрізнити від солдатів противника, а втрати у ворожому стані на порядки є меншими аніж у армії, що просувається по ворожій території. Не на користь Сполученим Штатам був і геополітичний пейзаж у регіоні: відверті вороги Америки, подібні Сирії та Ірану, “умовні” друзі типу Саудівської Аравії та Йорданії і несподівано ненадійний союзник Туреччина.

Критики американського повалення диктаторського режиму Саддама Хусейна, знаходячись під впливом спогадів першої війни у Перській затоці 1990-1991 років, пророкували чимало передбачуваних небезпек, котрі несло вторгнення США до Іраку. Це і масове підпалювання нафтових родовищ у Іраку, і забруднення води, і масовані ракетні напади на Ізраїль і Кувейт. До передбачуваного арсеналу заносили також застосування хімічної зброї, підривання мостів та дамб, задіяння бомбістів-самогубців, тобто всі методи, котрі могла задіяти злочинна держава, яка могла вповні врахувати попередній досвід вигнання її військ з Кувейту. Крім того, іракські військові не тільки були обізнані з тим, де американці накопичують свої ударні сили, а й приблизно знали коли розпочнеться вторгнення. На ранніх етапах операції вузький фронт у Кувейті був особливо уразливий, та як тисячі американських транспортних засобів та військові підрозділи США і їх союзників були сконцентровані на досить невеликій території.

Американці також не були впевнені у тому, яку ймовірну реакцію з боку пересічних іракських громадян може викликати військове вторгнення у їхню країну. Це не була реакція ворогів, подібно німецькій під час Другої світової війни. Скоріше її можна порівняти з резонансом італійського суспільства у десь у 1943 році. Люди бажали бути звільненими з під гніту диктатури, але водночас їх непокоїло як швидко, безболісно для них і їхнього оточення та з користю для них це було б реалізовано. Реакція іракців вилилась у коктейль з суміші неприйняття усунення силовим методом Саддама Хусейна (хоча вони і не підтримували в основному його диктаторський режим), щастя бути звільненими з під влади свого деспотичного володаря, пограбування і руйнування своєї культурної спадщини й інфраструктури, до обвинувачення американців у нелегітимності воєнної кампанії і вимог негайно покинути країну.

Власне кажучи, ця війна не була схожа ні на одну попередню. Воєнні дії розгорталися так би мовити на двох театрах дій – безпосередньо у Іраку і на екранах сотень мільйонів телевізорів, на яких американські військові вповні продемонстрували моральну і бойову перевагу “USA Army”. Громадяни США ще довго пам’ятатимуть бравих військових піхотинців, котрі на передньому краю йшли в бій під ревіння музики, а борти їхніх бронетранспортерів були прикрашені гаслами типу “Справедливий гнів”. Як виглядає, це дійство було абсолютно новим у новій військовій історії – дивний симбіоз сучасної американської масової культури та героїчної концепції ХІХ століття настояної на патріотизмі і гуманізмі.

Все це було серед тих факторів, які пояснюють перемогу США і поразку Іраку. Зрештою, війна в Іраку не обов’язково повинна була бути настільки швидкою. Іракці, безумовно, мали певні переваги: це і наявність достатньо зброї і боєприпасів, великої армії (американські військові аналітики прогнозували, що принаймні декілька дивізій Республіканської гвардії, бригади Спеціальної республіканської гвардії і сили спецназу є досить добре вишколені). Однак, не все, як виявилось, США спромоглися прорахувати наперед. “Коли Багдад капітулював, раптово змінилося завдання для американських солдат, від боротьби у війні до охорони міст і вистежування розсіяних залишків противника. Американці виявились не зовсім підготовленими до такого режиму роботи, так як відчувається брак знання мови і місцевих традицій”. (1).

Проте постає питання – чому ж іракський режим все таки так швидко капітулював? Можливо, відповідь полягає у арабській військовій культурі ведення війни і методах реалізації військових дій, що вже останнім часом призводила до поразок арабські армії. Хоча, спершу варто говорити про ті умови у яких опиняються солдати-призовники, котрі потрапляють до військових підрозділів типу іракських. Ці солдати погано навчені, умови їхнього перебування в армії навіть з великою натяжкою не можна назвати комфортними, а їхня служба мало, або взагалі не оплачена.

Крім того, у епоху механізованої війни і скоординованих операцій “земля-повітря”, більшість іракських командуючих мало що знали про сучасну гнучку тактичну доктрину. Замість того у їхній свідомості домінували застарілі радянські ідеї 1970-х років, котрі ґрунтуються на нагромадженні танкових з’єднань і іншої бронетехніки на ключових напрямках ведення військових дій. Такі механічні методи виявилися абсолютно програшними перед діями “заточеного” під ведення сучасної війни противника, який повністю контролює не тільки наземний, але й повітряний простір. Проте можна говорити і про ряд інших фундаментальних прорахунків. Зброя, що застосовувалась під час військових дій була майже винятково імпортною, погано обслуговувалась і не завжди солдати були обізнані і мали досвід роботи з високотехнологічним військовим обладнанням. Американські військові, котрі брали участь у цій воєнній кампанії, відзначали, що іракська артилерія неточно і повільно стріляла, вогонь з стрілецької зброї був погано спрямований, а броньовані транспортні засоби перебували у незадовільному стані.

Між тим, всі ці наведені факти є свідченням наявності великих проблем, котрі виникли у арабських військових колах: відсутності вільного обговорення при плануванні воєнних операцій і аналізу після їх завершення та системи, котра винагороджує раболіпство перед вищим керівництвом і карає ініціативу знизу. Тільки у такому більш широкому контексті може стати зрозумілою дивна тактика Багдада у останньому конфлікті.

Варто звернути увагу і на той факт, що серед вищого армійського командування практично не було тих видних іракських бойових генералів, котрі брали участь у ірано-іракській війні і пережили вторгнення до Кувейту. Поразка на бойовищі великою мірою визначається підкилимовою боротьбою іракських політичних босів з партії арабського соціалістичного відродження “Баас” (яка за режиму Хусейна перебувала на привілейованому становищі), котрі з великою підозрою та заздрістю ставились до професійних військових і робили все для того аби применшити їхні впливи у іракському суспільстві.

Проте іракцям не звикати до поразок. Хіба можна забути про те, як у війні з Іраном в 1980 році іракська армія зазнала повного фіаско? Раптовий напад на Іран при величезній чисельній перевазі “п’ять до одного” здавалося б обіцяв повний бліцкриг. Одночасно було задіяно 2750 танків, 1400 одиниць важкої артилерії, 340 бомбардувальників і 150 000 військовослужбовців. Однак Саддам Хусейн недовго насолоджувався чисельною перевагою, його армія була зупинена вже через 2 місяці і протягом наступних років зазнала нищівної поразки.

До серпня 1990 року, часу вторгнення до малюсінького Кувейту, Республіканська гвардія врахувала прорахунки в Ірані, однак навіть у випадку першої війни у Перській затоці іракські були дуже далекі до її тріумфального завершення. Їхня стратегія полягала у тому, що вони здатні витримати повітряні напади літаків США, збиваючи їх ракетами “земля-повітря”. А якщо вдасться знищити декілька тисяч американських солдатів і заплутати сили коаліції, то це, сподівались іракці, мало гарантувати їм договір про перемир’я.
Хоча навряд на що могли сподіватися іракці, чия армія не мала оснащення супутниковим зв’язком та не володіла складною системою телекомунікацій і комп’ютерів.

Війни, які проводив останні десятиліття Ірак наводять на думку, що іракська армія, основним поточним завданням якої була боротьба з беззбройними курдами і шиїтами у середині країни, виявилася абсолютно небоєздатною перед лицем реального противника. Окрім того, в арабських суспільствах не виробляється високотехнологічне складне сучасне озброєння і їхні мілітаристські програми майже цілковито паразитують на закупках західної зброї чи орієнтованих на Захід галузях виробництва озброєння. Потреба імпортування озброєння означає, що їхня військова культура не витримує конкуренції з суспільствами, котрі цю зброю розробляють і виробляють.

У ті часи, коли араби могли опиратися на підтримку Радянського Союзу проблема відсутності модерних мілітарних технологій закривалась імпортом радянської зброї типу протитанкових ракет, пластикових і наземних мін, котрі не були розраховані на те, щоб досягти військового паритету з противником чи використовуватись під час наступальних операцій. Це зброя розрахована на те, щоб знищувати і калічити краще озброєного ворога і переконати його відступити. Після втрати радянських збройних субсидій, а також поступового зникнення з близькосхідного регіону першокласного американського і європейського озброєння змінилися і методи протистояння, котрі вилились в шантаж, залучення “бомбістів”, убивства, тероризм та інші методи залякування.

Щоправда, можна пригадати, як бачилась ситуація американцям влітку 2003 року. “Після просування американських військ до Багдаду, щоб скинути режим Саддама Хусейна, одним з центральних військових питань стало те – з ким Сполучені Штати мали б боротися далі. Американські війська продовжили б шлях до Сирії? Чи адміністрація Буша посилила б військовий і політичний тиск на Іран? Тепер то ми вже добре знаємо відповідь: наступна боротьба точитиметься в Іраку.

На відміну від взяття Багдаду, ця боротьба не вимірюватиметься днями, а триватиме місяці, якщо не роки. Новий театр протистояння простягається на північ від Багдада і до західних регіонів країни, територій, які американські військові сили не встигли повністю взяти під свій контроль під час війни. Для американців – це кампанія “набігів”, нанесення бомбових ударів і облав, так як американське командування прагне ізолювати і знищити залишки старого режиму. Це скоріше превентивна протидія заколотам ніж вторгнення. Ціль американців полягає у тому, щоб не зменшувати тиск на їхніх противників доти, доки нова іракська влада не буде спроможною самостійно підтримувати порядок”. (2).

Очевидною помилкою адміністрації Джорджа Буша була певна відстроненість від подій на Близькому Сході. Сьогодні вже не виникає питання, що близькосхідна “стабілізація” здійснюватиметься силами США. Нині, звичайно, важко сказати хто ж буде наступним, але список “стабілізантів” на сьогодні є досить вагомий. Це і Іран, і Лівія, і Сирія і, нівіть, Палестина. Досвід вирішення проблеми з Саддамом Хусейном наочно доводить американцям, що зміна диктаторських режимів можлива лише за умови військової поразки агресорів. Тому ілюзії можливості вирішення конфліктів шляхом “педалювання” процесу розрядки Америка може надовго відкинути. Бо наряд чи Сполучені Штати спокійно спостерігатимуть за тим, що хтось вставлятиме палки в колеса реалізації їхньої міжнародної політики.

Однак, “під час періоду непевності в Багдаді, коли докладаються зусилля для того щоб швидше сформувати перехідний уряд, відчуваються спроби Ірану втрутитися в трансформаційні процеси в країні. Для Вашингтона очевидно, що Іран намагається дестабілізувати ситуацію, дискредитувати американський вплив і зусилля направлені на відновлення і, можливо, навіть підштовхує Ірак до теократичних основ” (3).

Хоча, звичайно, за останній час геополітична ситуація на Близькому Сході значно покращилась. Так на кордонах з Іраном знаходяться 100 тисяч американських солдатів, ця країна тепер межує з Афганістаном і Іраном, де при владі знаходяться реформістські уряди і населення яких щиро прагне до лібералізації. Водночас схоже, що пильна увага американців зосередиться на арабському світі. Очевидно, що сьогодні арабам без сторонньої допомоги своїх проблем самостійно не вирішити.

На сьогодні 22 арабські країни, чий сумарний ВНП в $ 531 мільярда на $ 60 мільярдів є меншим ніж ВНП у одної Іспанії, знаходяться у скрутному положенні. Після демографічного вибуху в регіоні майже 75% населення цих держав складає молодь молодше 18 років, природні ресурси є недостатніми, а економічна ситуація жалюгідною. Жадібність саудівського королівського сімейства, котре тримає $ 450 мільярдів в банках поза своєю країною не сприяє надходженню інвестицій до країн близькосхідного регіону.

Як виглядає, проблеми Близького Сходу сьогодні є гігантськими і лише нині Сполучені Штати вирішили зайнятися питаннями цієї частини світу. Вочевидь після перемоги у іракській кампанії американці нарешті позбулися травми нанесеної після падіння Сайгону у 1975 році. Бо саме цей “в’єтнамський синдром” завадив свого часу США втрутитися у реалізацію червоними кхмерами нечуваного геноциду в Камбоджі, що була перейменована на Кампучію. Без перебільшення можна сказати, що нині наступає момент істини для арабського світу, бо він був, великою мірою, також відповідальним за становлення і існування режиму Саддама Хусейна. В арабському регіоні Саддам Хусейн маніпулював настроями і почуттями людей, постійно змінюючи ідеологічний раціон, котрий складався з суміші світських, ісламських і націоналістичних гасел.

Саддам Хусейн зосереджував свою увагу на арабських засобах масової інформації і, розуміючи їхню силу в сфері формування і контролю громадської думки, витрачав величезні суми купуючи політиків, журналістів, письменників в арабських країнах. Після падіння диктаторського режиму і довгих десятиріч фізичного насильства і культурного тиску іракцям доведеться переглянути критично такі поняття, як націоналізм, ісламське суспільство і суверенітет. Наразі новий, демократичний Ірак може стати взірцем для країн арабського світу. Якщо на арабському Близькому Сході побачать реальні плоди економічних і демократичних реформ у Іраку і можливість соціального розвитку за нового політичного порядку – це може стати переломним моментом у прийнятті арабським світом ролі Сполучених Штатів в перебудові Близького Сходу.

Надзавдання “забезпечення тріумфу свободи”, яке президент Джордж Буш визначив, як місію американської зовнішньої політики у новому тисячолітті, потребує формування модерної ідеології, яка, поки що навіть і не проглядається у діях вашингтонської адміністрації. Іракська диктатура (а не просто президент Хусейн) є тільки частиною проблеми, бо Ірак не може бути лише одним єдиним фронтом боротьби з тероризмом. Але чи відбудеться відкриття “другого фронту” в Ірані і Палестині?

І через багато місяців не зовсім ясно, що конкретно планує адміністрація Буша після падіння Саддама Хусейна. Чи це буде новий план Маршала для Іраку, відбудова країни виключно використовуючи надходження від продажу Іракської нафти, чи це буде федеральна чи унітарна держава, керована США чи Організацією Об’єднаних Націй. Чи буде Америка так само ретельно дбати про реконструкцію Іраку, як вона приклалася до його руйнування? Одні питання нашаровуються на інші, так як ланцюжок спровокованих іракською кампанією мусульманських виступів здатен спровокувати прихід до влади у Пакистані ісламістських фанатиків, що можуть повернути свою зброю проти американських союзників. Так що місце Хусейна в такому разі ймовірно не довго залишатиметься вакантним і США будуть змушені кидати все нові і нові військові підрозділи для боротьби з вже новими диктаторами.

Історичний момент нещодавнього полонення іракського диктатора Саддама Хусейна підвів закономірну риску під багатодесятилітнім правлінням цього арабського деспота. Проте у Сполучених Штатів з моменту його піймання зовсім не зменшилось проблем. Наразі дилема, як судитимуть багдадського диктатора, хто його буде судити і де саме відбудеться судовий процес здатна вкотре пересварити євроатлантичних союзників, у яких бачення цього процесу знову діаметрально розходяться. Проте, навряд чи варто допустити аби після занадто жорсткого “суду переможців” страчений Саддам став легендарним героєм-мучеником в очах мільйонів одновірців-мусульман і всього арабського світу.

Полонення диктатора – це одночасно і психологічний, і політичний поворот. Психологічним він є для іракців: загроза повернення Саддама і колишньої правлячої партії “Баас” минула, звільнивши уми і серця від гніту, що давить. Бо, навіть, якщо американці підуть, Саддам уже не повернеться ніколи. Політичним він є тому, що, хоча американці аж ніяк не виграли мир, вони одержали в Іраку незаперечну перемогу, котра, безсумнівно, стане прелюдією до перемоги Джорджа Буша на президентських виборах у листопаді майбутнього року. За іронією долі Саддам-брезгун, який був відомий тим, що приймав душ по декілька разів на день, перетворився в повного вошей, розпатланого, немитого ізгоя. Саддам-багач, чиї розкішні палаци були розкидані по всій країні, витягнутий з ями, щоб понести покарання, на яке він з надлишком заслуговує. Знехтуваний, старий, брудний і нечесаний – саме такого Саддама побачив на екранах телевізорів світ.

Симптоматично, що “знайшли Саддама, як і має бути скорченим в норі. Тиран, котрий відправив в могили сотні тисяч людей, ганебно здався, викарабкавшись із своєї жалюгідної ями. На відміну від всіх своїх попередників-убивць – від Гітлера до Пол Пота – він, швидше за все, постане перед судом за свої злочини. І за це іракці повинні дякувати досвідченим американським солдатам і співробітникам розвідки, яким вдалося знайти місцезнаходження колишнього диктатора. Вони тепер можуть з більшою впевненістю думати про свою країну, про її гідне і процвітаюче майбутнє, забувши про жорстокість і злидні” (4).

Хоча у палестинської сторони у цьому сенсі палестинські бачення цієї ситуації є дещо інше: “незалежно від того, що ми думаємо про Саддама (і кожний погоджується, що він був справжнім тираном) ставлення до нього, як до військового трофею виглядало ганебним. Женевські угоди вимагають, щоб сторони, котрі їх підписали, подібно до США, “захищали ув’язненого від образи і громадської цікавості”. За будь-якими стандартами відеозйомки розтиражовані телестанціями по всьому світу явно були порушенням цих угод. Хоча, можливо, ці правила стосуються лише націй, котрі не піднялися до рівня супердержави. Для супердержави ж абсолютно прийнятно показати свого бранця подібно ослу в якого оглядають зуби чи бездомної людини, котра кишить вошами” (5).

Однак, перефразувавши фразу Уїнстона Черчілля, можна стверджувати, що “захоплення Саддама Хусейна – не кінець війни в Іраку і, може бути, навіть не початок кінця, а скоріше – кінець початку”. Отож, можливо, лише тепер Сполучені Штати зможуть впритул зайнятися реконструкцією і створенням демократичного Іраку. Між тим, захоплення іракського диктатора схоже є поворотним пунктом в історії Іраку. Хоча через неспроможну судову систему в Іраку, процес над Саддамом повинний проходити при участі міжнародних юристів, як це було зроблено стосовно колишніх лідерів Югославії і Руанди. І “суд над ним повинен бути справедливим, із всією наявною документацією про звірства, катування, масові убивства. Суд над ним не повинен бути просто процесом над однією людиною, але над усією системою. Адміністрація президента Буша повинна гарантувати схоронність і доступ до цих документів будь-якого суду, перед яким постане колишній іракський диктатор” (6).

Очевидно, що для народів Близького Сходу, побачити Саддама Хусейна перед справедливими іракськими суддями буде означати не тільки звільнення регіону від режиму, котрий породжує терористів, але і створення демократичного Іраку. Сам факт піймання тирана, який десятиліттями колись наводив страх на іракських громадян і сусідів, повинен служити нагадуванням всім, хто живе під жорстокою рукою не обраних народом лідерів, що сила влади – не в особистості чи зброї, а в законах, виборчих бюлетенях і в громадянських свободах – істинних гарантіях людського достоїнства. Однак, тиран розколов країну на різні табори. Арешт Саддама Хусейна може їх примирити у тому випадку, якщо жителі Іраку повірять в те, що все налагоджується, що американці прийшли до країни не заради нафти, і що жителі Іраку незабаром самі вершитимуть свою долю. А для досягнення цього – необхідна міжнародна співпраця.

Отож, безславний кінець панування Саддама посіяв у арабському світі гнів і розчарування, котрі змішується з надією, що до відповідальності притягнуть також і інших самодержців цього регіону. Однак, схоже, мине ще багато часу, допоки більшість арабів усвідомить, що антиізраїльська та антиамериканська пропаганда їхніх лідерів є передусім приводом для того, щоб відмовити власним народам у найменших правах на участь у процесі демократизації. Якщо судовий процес над Саддамом Хусейном сприятиме повороту в свідомості більшості арабського населення, від цього виграє увесь регіон. Американці можуть зробити великий внесок у цю справу, якщо вони покажуть, що події в Іраку навчили їх більшому, аніж географії. Цей процес обов’язково буде публічним та змагальним, і Саддам спробує використати його як міжнародну трибуну. Такі правила гри, проте Мілошевичу вони не допомогли. В будь-якому випадку це буде одним з основних актів нової іракської республіки. І свідченням справді демократичного характеру майбутнього режиму.

Після піймання Саддама Хусейна варто спробувати розібратись у суті поглядів скинутого диктатора. “Хусейн був одержимий оповідями про великі месопотамські імперії, про Саладдіна, мусульманського воєначальника, котрий розгромив християнських хрестоносців. Він мріяв про те, що баасистська партія, в яку він вступив ще молодим, створить велику світську, соціалістичну арабську державу, яка зможе взяти в зарозумілого Заходу його технічні досягнення, здолати Захід і повернути арабам їхнє законне місце в історії. Його колишні особисті приниження (його часто бив жорстокий вітчим) і його прагнення до помсти злилися у великому історичному баченні, котре поділяли політичні ідеалісти по всьому арабському світі. В цьому сенсі він дуже походив на Гітлера і Сталіна, які, кожен по-своєму, стали уособленням високих утопічних цілей величі і які вмерли, будучи упевненими, що всі страждання, що вони принесли, були виправданими, тому що тільки репресіями і масовими убивствами вони могли змусити свої слабкі народи зробитися по-справжньому сильними і переможними. Як і ці чудовиська, Хусейн був переконаний, що ті, хто йому протистоять, є не тільки особистими ворогами, але зрадниками великої справи” (7).

Однак після піймання Саддама Хусейна напади у Іраку на американців не припинились. За ними, вважають численні експерти з іракських питань, стоїть строкатий рух опору, котрий складається з людей, відданих Саддаму, ісламістів, арабських націоналістів і племен, які бачать в окупації загрозу своїм древнім традиціям. Нерідко на передній план виступає почуття кревної помсти й особистого зведення рахунків з окупаційними військами. З арештом Саддама з цього різнорідного руху опору були виключені тільки прихильники Саддама. Неконтрольований розпуск регулярної іракської армії в американському командуванні тепер визнають найбільшою власною помилкою, котра була допущена в Іраку. Однак і тут зовсім не ясно, з якими із груп опору співробітничають добре навчені військовій справі безробітні офіцери.

Було б надто поспішно і не цілком реалістично очікувати повного припинення іракського опору. І все-таки арешт диктатора і однозначне посвідчення його особистості стануть незаперечним сигналом усім соратникам Саддама: до влади вони не повернуться. Можливо, вони зрозуміють, що краще було б відмовитися від безнадійного опору. Населення, завдяки цьому арешту, могло б позбутися від страху перед помстою за найменше співробітництво з окупантами, що була б неминучою, якби Саддам коли-небудь, повернувся до влади.

Між тим, “Саддам Хусейн був небезпечною людиною. Він залишив свій відбиток на всьому. Захопив партію “Баас”, змінив її внутрішні правила і підвищився над всіма у її ієрархії. Він захопив контроль над армією і митницею і керував ними за своїми правилами і принципами. Те ж саме трапилося з адміністрацією. Протягом всього його панування суди не були судами, а посольства не були посольствами. Він зруйнував усюди все. Після величезного спустошення Ірак потребує реконструкції, особливо у відносинах між арабами і курдами, між сунітами і шиїтами та між громадянами і урядом. Іноді Саддам був небезпечний для своїх сусідів, але для свого народу він був небезпечним завжди.

Те що трапилося в Іраку повинно слугувати сигнальним дзвоником. Вогонь з Іраку може виявитись більш небезпечним, ніж ліванський. Бо вибух іракського вулкана порушить атмосферу регіону – лавою, попелом і струсом. Найбільш небезпечне, що може трапитися, полягає у тому, що може пробудитися протистояння по лінії конфронтації: араби-курди, а сам Ірак перетвориться на плацдарм з підготовки до формування конфлікту. Тому відповідальність лягає на іракців і всіх арабів, щоби не дати ситуації розвиватися в бік роз’єднання і самогубства. Кожен, хто є прихильний до Іраку, бажає аби так не сталося, щоб постсадамівський Ірак став небезпечнішим для регіону, ніж Ірак часів Саддама” (8).

Очевидно, що “Саддам Хусейн визначив свою долю і долю своєї країни вже давно. Замість реагування на арабські і міжнародні зусилля, щоб убезпечити іракців від трагедії марної війни, він увійшов у протистояння з єдиною у світі наддержавою. До нещастя, яке трапилося з Іраком доклали зусиль ті підлабузники, котрі вітали Саддама, як сучасного Саладдіна, підживлюючи його манію величі. Саме вони підвели його до того, аби проголосити, що загарбники зустрінуть свою смерть в воротах Багдада і заохочували до балансування на грані війни, що і скерувало Ірак до прірви.

Колишній правитель Багдада зайняв своє місце серед найбільш безжалісних та холоднокровних диктаторів у сучасній історії. Однак, незалежно від його величини провини, судовий процес над ним має провадитись відповідно до правил і процедур правосуддя. Такий іспит обов’язковий не тільки з почуття моралі і гуманітарних причин, але й також для встановлення суверенітету закону в країні, яка в часи Саддама випробовувала так довго на собі недоліки відсутності законності. Тільки тоді арешт та суд над Саддамом слугуватиме протверезним уроком тиранам у інших частинах світу. Водночас можна сподіватись, що цей іспит не відверне увагу від потреби будувати новий, вільний і незалежний арабський Ірак та від відновлення його природного місця в арабському регіональному порядку” (9).

Хоча існують і інші думки з приводу потуг до демократизації арабського суспільства. “Президент Джордж Буш і його високопосадові радники заявили, що одна з їхніх головних цілей була встановити демократичний уряд в Іраку. Як сказав Пол Бремер, американський адміністратор в Іраку, перехід до демократії в Іраку може бути зіпсований збільшенням насильства, але він висловив сподівання на те, що “іракці спроможні побувати демократію, котра цінує релігійну і політичну свободу”. Якщо це американська стратегія щодо Іраку, то турбує, що вона є цілковито віддаленою від дійсності і доводить, що незважаючи на все американці не розуміють арабського світу.

Будь-яка можливість встановлення представницького уряду в Іраку чи у будь-який іншій арабській країні в цьому сенсі є марною ілюзією. В дійсності пересічний араб не більше здатен на те, щоб стати демократом ніж римський папа стати атеїстом. Національний характер – це питання колективної структури індивідуальності, сформованої сотнями років. Формували цю індивідуальність – традиції, освіта, релігія і фанатизм. Більшість арабів шукає владні повноваження аби давати розпорядження іншим, що їм робити і коли. Мусульманські країни, головним чином, недемократичні, навіть, коли вони визначають себе такими. Вибори, проведені у цих країнах, якщо вони взагалі проведені, є фарсом, чий результат відомий всім заздалегідь. Однак це не диктатури, що виявляють примус публічно. Недемократичне правління – це те, чого хоче більшість громадян.

Та найбільше бентежить те, що з цього питання існує невелике розходження між арабськими інтелектуалами і простим народом. Фактично, у більшості арабських країн, якщо і існують якійсь розходження, то вони не на користь інтелектуалів. Арабські інтелектуали неймовірно слухняні, підтримують уряд практично по кожному пункту і часто їхня позиція щодо прав людини та процесів розрядки є надзвичайно екстремальною. Так інтелектуали Єгипту і Йорданії, а також і палестинські, набагато войовничіші в своєму запереченні мирного врегулювання з Ізраїлем ніж пересічні громадяни цих країн. Фактично, це інтелектуали, котрі прагнуть до увічнення існуючої ситуації, обслуговуючи її як фіговий листок.

Геракліт сказав, що доля людини – її характер. Відповідно до цього уявлення, якщо американці прагнуть перетворити іракців на тих, ким вони не можуть бути, вони зазнають невдачі. Американці не мають жодного права змусити арабів, чи будь-яку іншу націю, до способу життя, який для них не підходить. Американці повинні базувати свої дії на реаліях дійсності, а не на бажаннях. Найкраще, на що вони можуть сподіватися у Іраку, то це не на представницький уряд, а скоріше за все на нетиповий уряд, котрий не прагнутиме тероризувати світ від імені ісламу” ( 10).

Проте у світі і далі лунають полярні думки з приводу домінування Америки і її права одноосібно вирішувати долі інших країн. Так аргентинський експерт-міжнародник Едуардо Галеано прямо запитує стосовно Джорджа Буша: “Хто обрав його президентом усієї планети? Мене, наприклад, ніхто на такі вибори не запрошував. А Вас? Сполучені Штати оголосили, що після перемоги на тривалий час установлять в Іракові військове окупаційне правління. І американські генерали займуться в цій країні створенням демократичного суспільства. Це буде така ж демократія, як і та, що Штати подарували Гаїті, Домініканській Республіці чи Нікарагуа? Окупація Гаїті тривала 19 років, американці встановили військове правління, що вилилося в диктатуру Франсуа Дювальє. Після дев’яти років окупації Домініканської Республіки американці заснували там диктатуру Рафаеля Леонідаса Трухільо. Американці окупували Нікарагуа протягом 21 року, після чого біля влади опинився диктатор Сомоса.” (11).

І хоча Сполучені Штати встановлять у Іраку перехідний режим, керований військовими, скільки ж часу потребуватиметься аби перейти до світської форми правління? Де знову ж таки гарантія, що через роки до влади в Іраку не прийде новий диктатор дружній до Америки, але ворожий іракському народу.

Однак, крім відвертої демонстрації сили, проект адміністрації президента Джорджа Буша “Ірак без Саддама Хусейна” полягає у тому, щоб створити у регіоні подобу “еталонної моделі” для арабських країн, до якої різними методами потім будуть “підтягувати” і інші близькосхідні країни. Схоже, що частина бушівських радників є просто цинічним ідеалістами, для яких імпортування демократії методами сили уявляється вершиною демократичних здобутків. Можливо, вони й самі вірять у те, що автоматичне експортування демократії американського зразка як універсальної цінності може легко прижитися і успішно функціонувати в арабській країні. В такому разі, дійсно, найперша мотивація нового американського проекту в Іраку і сусідніх арабських країнах полягає у модернізації арабського світу. Для США Ірак в такому разі виступає у ролі своєрідного “полігону” на якому відпрацьовуються “технології” майбутніх радикальних змін на Близькому Сході. Тому, як справедливо вважає професор Фуад Аджамі з американського університету Джонса Хопкінса: “Ірак – це країна, з якої можна розпочати: вона не згинається під тягарем релігійних заборон, володіє значними ресурсами, не страждає від серйозних демографічних проблем і не являється ареною наступу ісламізму, і її релігійна строкатість зводить до мінімуму ексцеси панаболізму”.

Власне кажучи, загальним принципом американської політики стосовно переможеної держави (цей принцип колись з великим “успіхом” використовував і Радянський Союз) є якнайшвидше встановлення в ній “законної” влади. Байдуже, що іноді така “законність” часто-густо виглядає досить ущербною, а демократія декоративною і керованою відверто із зовні. Для американської сторони важливо, щоб у новому Іраку жодною мірою не зіштовхнути сунітів з шиїтами чи курдів зі християнами. Ймовірно, що за новим сценарієм розвитку країни вона набуде федеральних рис і кожна з територій (сунітська, курдська і шиїтська) надішле своїх представників до загальнонаціонального парламенту, де і буде вибрано нового президента іракської держави.

Проте було б наївно вважати, що реконструкція повоєнного Іраку розпочалася сама собою у день закінчення війни чи часу піймання Саддама Хусейна. Америка повинна чітко визначитись зі своїми пріоритетними військовими і політичними стратегіями стосовно цієї країни. Для Іраку мають бути визначені декілька періодів поетапного просування до демократичного устрою, з врахуванням перебирання США на себе керування державою і заповнення вакууму влади на час, котрий необхідний для перевірки і фільтрації іракських посадових осіб на лояльність до нового режиму. Надзавданням для США стане заохочення населення до якнайшвидшого запровадження економічних реформ та стимулювання демократичного політичного розвитку. Надаючи оперативну фінансову допомогу для реконструкції країни вони у такий спосіб демонструватимуть мирні дивіденди від усунення Саддама Хусейна і дискредитуватимуть колишній режим в очах громадян Іраку.

Утім післявоєнний, так би мовити, транзитний період розвитку країни вимагає від перехідних властей політичної “дезактивації” і “десадамізації” Іраку. Перевірка і чистка рядів колишніх посадових осіб в установах післявоєнної системи правосуддя повинна поламати систему безкарності щодо колишньої елітної частини суспільства, котра визначала правову культуру Іраку до американського вторгнення, і забезпечити пересічним громадянам країни правовий захист у всіх царинах нової постсадамівської дійсності. Для американців важливо вже перших порах перехідного правління довести практичні переваги військового уряду в країні, який у всьому опиратиметься на силу закону.

Очевидно, що американці мають вповні враховувати гіркий досвід своїх попередніх військових втручань. Якщо вдатися до статистики, то з 18 правлячих режимів, які Сполучені Штати силою змістили у вже минулому ХХ столітті, лише в п’яти країнах переважило демократичне правління. Тобто необхідно визнати, що успіху було досягнуто менше ніж у 30% випадків. Для США важливо, щоб у останньому випадку з Іраком складність, профіль і політична чутливість іракського втручання не продовжили похмурий список невдач силової демократизації тоталітарних режимів.

Для Америки критично важливо, щоб відновлення Іраку відбулося успішно і у якомога коротший термін. Ефективні політичні, економічні і соціальні зрушення в Іраку в перехідний період мають стабілізувати загальну ситуацію у близькосхідному регіоні і закріпивши таким чином політичний успіх Сполучених Штатів значно посилити їхню можливість впливати на події на Близькому Сході і в усьому світі. Відновлення повоєнної іракської держави має пройти таким чином, щоб з часом не привести до влади іншого східного деспота, що поруйнує регіональну стабільність і увійде в протиріччя з американськими національними інтересами на Близькому Сході.

Також для США важливо провести реформи в Іраку таким чином, щоб не спровокувати своїми діями громадянську війну і локалізувати той партизанський рух який нині ми бачимо в цій країні. Також необхідно зважати на те, що десятиліттями на цій території влада Саддама Хусейна була абсолютною і сама країна є етнічно і релігійно фрагментованою. Однак не дивлячись на те, що інфраструктура країни досить зношена, а також потребує відновлення після інтенсивних воєнних дій, до позитивних чинників можна віднести наявність значних природних ресурсів (запаси іракської нафти є другими у світі після Саудівської Аравії), орної землі, значної діаспори, котра готова повернутися до країни після стабілізації ситуації, а також те, що нині більше 70% населення проживають у містах, або біля міст, де переважає світська і чітко міська культура.

Непростим питанням для американської військової перехідної влади було і залишається курдське питання, оскільки невідомо який статус у іракській державі вимагатиме курдське населення. Чи воно обмежиться входженням на федеральних засадах до нового Іраку, погодиться на якусь іншу форму автономії, або спробує формалізувати свою незалежність, домагаючись створення незалежної курдської держави. Відстоюючи справедливі права курдського народу американці зіштовхнуться з інтересами союзної Туреччини, яка не визнає права курдів на самостійне існування і може намагатися спровокувати міжнародну кампанію, щоб спробувати стримати курдські державницькі амбіції. Також не можна скидати з рахунку племінні і етнічні чинники, враховуючи те, що в Іраку існують 150 головних племен і 2000 кланів, що може якимсь чином повторити ситуацію подібну до ситуації в Афганістані.

Крім того ще існує розгалужена сітка керівництва і рядових членів правлячої колись партії арабського соціалістичного відродження “Баас”, які за режиму Хусейна перебували на привілейованому становищі і котрим буде непросто змиритися зі втратою колишніх дивідендів від своєї партійної приналежності. Не варто забувати і про тікрітській клан самого Саддама Хусейна, члени якого практично і керували країною протягом правління “останнього арабського героя”. Хіба можна сподіватися на те, що всі ці наближені до колишнього режиму особи так легко інтегруються у нове постсаддамівське життя та не чинитимуть і на далі відвертих перешкод, саботуючи відкрито чи неявно всі заходи нової іракської влади?

Проблемою закінчення перехідного військового правління може стати неспроможність жодної політичної чи етнічної сили в країні встановити повний контроль над іракською територією без допомоги із зовні. Без довготермінової присутності американських військ існуватиме реальна можливість початку громадянської війни. Але ця військова присутність має і свої видимі недоліки. Неможливість, на перших порах, контролювати підвладні території без застосування елементів примусу дискредитуватиме в очах іракського керівництва на місцях самі основи демократичного політичного правління і підриватиме довіру до західних правових інституцій. При цьому під час переходу Іраку від стану війни до миру Сполучені Штати будуть особливо уразливі до звинувачень у імперському поглинанні і геостратегічному домінуванні над усім світом. Недовіра до Америки не сприятиме заохоченню до проведення демократичних реформ у Саудівській Аравії, Ірані, Лівії, Сирії, Лівану, Йорданії та інших країнах ісламського світу.

Наразі чи повністю прорахували США якого “нахлібника” вони посадили собі на шию? За прогнозами ООН аби уникнути гуманітарної кризи Америка має враховувати, що беручи відповідальність за цю територію вона також бере відповідальність і за ті 5,4 мільйонів іракців, що вимагають продовольства і задоволення своїх інших мінімальних потреб, 39% населення мають нагальну проблему придатної для пиття води, 500 тисяч вимагають медичного обслуговування… Необхідно опиратися на попередній досвід Афганістану, Косово, Боснії, Гаїті, Лівану, Гренади, Панами і Сомалі та усвідомлювати, що військова перемога це лише пів справи, а відновлення країни і переведення її на демократичні рейки потребуватиме надзусиль. Позаяк навіть найбільш значна тактична чи стратегічна військова перемога може втратити багато чого зі свого значення, якщо це буде супроводжуватися політичним і дипломатичним вакуумом влади…

Вже дев’ять місяців минуло після того, як в Іраку закінчилася війна. Але країна ще й досі перебуває у стані політичного паралічу. В країні діє тимчасова Урядова Рада, члени якої не здатні дійти згоди навіть щодо того, хто саме має стати лідером Ради. Є також Комітет з конституційних справ, призначений тимчасовою Урядовою Радою, який через постійні чвари з приводу майбутнього країни є невиліковно хворим. Завдяки такому стану справ та, насамперед, за бажанням американців до кінця червня перехідний іракський уряд має обрати тимчасовий Парламент, який, у свою чергу, обере свій власний Конституційний Комітет. Невідомо лише, чому в новообраному Комітеті має бути більше порозуміння між його членами, ніж в уже існуючих органах?

Не можна не визнати, що ці символічні вибори спричинені планами Джорджа Буша досягти в Іраку певних перетворень на краще безпосередньо перед президентськими виборами в США. Однак насправді такий план говорить не лише про стратегічні міркування американців, а більше про їхню безпорадність в Іраку. Ніхто не заперечує, що Вашингтон споконвіку пропагує демократію. Однак, що стосується конкретного випадку з Іраком, американці відсторонюються від будь-яких дій. Іракці мають самі, без чиєї-небудь допомоги, вирішувати майбутнє своєї країни, так вважають у Вашингтоні. Та саме це їм і не вдається. Надто великими є розбіжності в думках щодо майбутнього країни. Курди прагнуть автономії, шиїтська більшість, навпаки, – міцного центрального урядового апарату, який би шанував закони ісламу. Суніти ж, зі свого боку, тужать за часами правління Саддама Хусейна. За допомогою певних процедур не можна уникнути цих розбіжностей в поглядах. Адже йдеться про ясні принципи. Отже, необхідно розумне втручання ззовні. Якщо, як здається, Америка втратила мужність, справу має підхопити світове співтовариство.

Бо вже через чотири місяці голова цивільної адміністрації США в Іраку Пол Бремер передасть кермо правління місцевим політикам. На них очікує чимала робота: заснувати перехідний уряд, розробити конституцію і провести загальні вибори, що увінчаються створенням постійних інститутів влади. Демократичне будівництво в країні, котра ніколи не знала демократії – задача складна. Очевидно, що в Іраку є унікальна можливість розпочати все заново. Американці скинули Саддама, але будувати демократію – це вже завдання самих іракців. Між тим, шлях до демократії буде дуже важким, бо Іракці не засвоїли для себе демократичні принципи. А яка може бути демократія без демократів?.

Подібним питанням немає кінця. Яким повинен стати державний устрій Іраку? Яка йому потрібна конституція? Яким чином буде здійснюватися перехід від тиранії Саддама Хусейна до демократії? Так навіть з передачею повноважень іракському тимчасовому уряду далеко не всі ясно. Нинішній план передбачає добір по регіонах делегатів у тимчасові органи влади, що тільки наприкінці майбутнього року проведуть загальні вибори і визначать постійний уряд. Але вищий шиїтський аятола аль-Сістані висловлюється проти цієї ідеї і виступає за негайне проведення прямих виборів.
Водночас у демократичній іракській державі, які б конкретні риси вона не мала, повинні будуть дотримуватися права національних і релігійних меншостей. Сьогодні активно обговорюються питання федералізму і це є проблема загальнонаціональна, а не тільки курдська, як стверджує дехто. І, як вважають курдські інтелектуали, вони за федералізм географічний, а не той, котрий засновано на вузьконаціональних чи сектантських принципах.

Курдську концепцію федералізму розділяє і цивільна адміністрація США. На практиці, завдяки американській опіці, курди на півночі Іраку останні десять років фактично і так живуть в умовах автономії, і відмовлятися від цієї схеми не хочуть. Більш того, деякі курди ратують за повну незалежність. З іншого боку, багато хто бачать в ідеї федералізму паростки дезинтеграцї Іраку. Однак на організацію виборів буде потрібно багато часу, бо молоді демократії нерідко терплять фіаско, якщо поспішають з виборами. Суть демократії – діалог, переговори і компроміс. І почасти демократія – це механізм врегулювання розбіжностей за допомогою компромісу. При наявності загальної мети і готовності домовлятися учасники можуть, у принципі, завжди відшукати взаємоприйняте рішення.

Наразі “Втрачені ілюзії” – ця назва твору Бальзака є чудовим підзаголовком для нового розділу в романі “Європа та Америка”. Ще не так давно уряд Джорджа Буша робив ставку на силу. Тепер настав час прозріння: Європа не змогла запобігти війні в Іраку, Америка не в змозі власними силами досягти миру. Скрегочучи зубами, обидві сторони намагаються розпочати нову сторінку у своїх відносинах. Роботи з відновлення цих зіпсованих внаслідок власної переоцінки відносин сигналізують, що в першу чергу йдеться не про Ірак, а про так би мовити об’єднання колишніх союзників, зумовлене реальними політичними цілями. Прихильники твердого курсу в уряді президента США Джорджа Буша визнали, що дипломатія необхідна. ЇЇ не можна нічим замінити. Європейці вчаться з досвіду, що безсилля не може зарадити політичним амбіціям.

Проте у самому арабському світі існує занепокоєння щодо певної відторгненості арабів від розвитку подій у Іраку. Так “Ліга арабських країн зазнала невдачі у намаганнях залучити арабські інтелектуальні сили для присутності у триваючому міжнародному процесі політичної реконструкції Іраку. Критики доводять, що ця пан-арабська організація не відіграє фактично ніякої ролі у процесі відновлення Іраку і в плинові його переходу до самоврядування і демократії. На свій захист посадові особи Ліги арабських країн говорять, що вони беруть посильну участь у забезпеченні допомоги Іракові, включаючи політичну допомогу. І цей процес повинен просунутися в березні, коли міністри закордонних справ арабських країн зустрінуться аби схвалити план дій, котрий запропонований Лігою арабських країн щодо Іраку.

Цей план, як очікується, полягатиме у короткотерміновій стратегії, котра сфокусує зусилля допомоги Іраку на реабілітації його економічної системи, збільшення його людських ресурсів, збереженні його культурної спадщини та процесі його політичного розвитку. Наприкінці грудня 2003 року Генеральних секретар Ліги арабських країн Амр Мусса вирішив послати делегацію із чотирьох членів організації до Іраку. Делегація побувала у всіх частинах Іраку, відслідковуючи взаємини, які склалися між сунітами, шиїтами, курдами і меншими етнічними і релігійними групами. Рекомендації, котрі були запропоновані делегацією і представлені Амром Муссою, висували на перший план аргументи, що Ліга арабських країн повинна відігравати активну роль у допомозі Іраку у відновлені і реабілітації його інфраструктур” (12).

В цьому сенсі деякі арабські країни вже готові зробити цілком конкретні кроки у цьому напрямку. Так “Саудівська Аравія і Кувейт проінформували США про те, що вони готові обговорити питання про списання значної частини іракського боргу, але перш ніж досягти угоди, хотіли б побачити в Іраку суверенний уряд. Американський посланник Джеймс Бейкер відвідав обидві країни, виконуючи місію щодо зменшенню іракського зовнішнього боргу, який складає за оцінками 120 мільярдів доларів” (13). ї

Не можна обминути ще одну суттєву проблему, котра постає перед Іраком. Це проблема суду над Саддамом Хусейном. “На початку місяця Пентагон класифікував Саддама Хусейна, як ворожого військовополоненого. За таким статусом, згідно Женевським угодам від 1949 року, надаються істотні права. Як вважають експерти, його формальна класифікація, як ворожого військовополоненого є цілком справедливою, але це не звільняє його від судового переслідування за військові злочини, злочини проти людяності чи геноцид. Коли американський адміністратор в Іраку оголосив про захоплення Хусейна, він також оголосив, що Хусейн постане перед новим іракським трибуналом” (14).

Безсумнівно, що за свої злочини проти людяності Саддам Хусейн має бути притягнутий до відповіді. От тільки як повен цей суд проходити? І як би там не було, потрібно зробити так, щоб він не перетворився на політичне шоу. Можливо, одним із виходів з ситуації, котра склалася, міг би стати спецтрибунал в Іраку при особистій участі міжнародних спостерігачів. Хоча ще до того, як Хусейну було надано статус ворожого військовополоненого, саме на цьому наполягав міністр оборони США Дональд Рамсфелд. Долю свого мучителя повинні визначати самі іракці, – вважає глава Пентагона. Отже, відправляючи Саддама Хусейна на смерть, Пентагон може ймовірно скористатися безвідмовним і випробуваним методом “а-ля Понтій Пілат”…

1. “The Wall Street Journal”, 13 червня 2003
2. “The New York Times”, 13 червня 2003
3. “Christian Science Monitor”, 9 червня 2003
4. “The Washington Post”, 15 грудня 2003
5. “The Palestine Chronicle”, 20 грудня 2003
6. “The Boston Globe”, 15 грудня 2003
7. “The Washington Post”, 17 грудня 2003
8. “Al-Hayat”, 20 грудня 2003
9. “Al-Ahram”, 18 – 24 грудня 2003
10. “Jerusalem Post”, 19 грудня 2003
11. “Pacificar”, 21 березня 2003
12. “Al-Ahram”, 29 січня – 4 лютого 2004
13. “The New York Times”, 22 січня 2004
14. “Al-Ahram”, 29 січня – 4 лютого 2004

Advertisements
Опубліковано у Uncategorized | Теґи: , , , , , , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s