ІРАК ПІСЛЯ САДДАМА ХУСЕЙНА: хто і як вирішуватиме долю країни?

лютий 2004 року

Віктор Каспрук, політолог

Від самого початку мало хто сумнівався в тому, що американцям вдасться усунути режим Саддама Хусейна й полонити його. Проте успішно вирішивши ці, на перший погляд, важливі надзавдання, Сполучені Штати зіштовхнулися з не менш складною проблемою: що ж робити далі з Іраком? Усунути диктатора – це ще половина справи, утвердити демократичні цінності в країні, яка десятиліттями перебувала під тоталітарним диктатом, як ми вже бачили на прикладі країн колишнього Радянського Союзу, значно складніше, ніж тільки зміна політичної полярності…

Очевидно, що для “яструбів” у Пентагоні зміна режиму у Багдаді – це апофеоз досягнення мети. Проте так само зрозуміло, що лише одним автоматичним заміщенням Саддама на неСаддама демократії у цій країні так і не досягнули. Каток військової могутті Америки пройшовся по Іраку і формально все добре – режим усунуто. Але чи можливо в принципі менше, ніж за рік викорчувати коріння хусейнізму, яке диктатура плекала протягом десятиріч?

Демократичні зміни в Іраку мусять мати чітко виписану стратегами у Вашингтоні мету. Чи це буде новий план Маршала для Іраку, відбудова країни на основі використання надходжень від продажу іракської нафти, чи це буде федеральна або унітарна держава, керована США чи Організацією Об’єднаних Націй? Чи буде Америка так само ретельно дбати про реконструкцію Іраку, як вона приклалася до його руйнування? Чи справді Сполучені Штати планують створити в Іраку форпост демократії у Близькосхідному регіоні, через який демократичні зміни проникатимуть у суміжні країни? Чи новим “зачисткам” підлягатимуть такі країни, як Іран, Лівія та Сирія? Чи після Іраку Сполучені Штати впритул візьмуться за врегулювання ізраїльсько-палестинського конфлікту? Та й узагалі цікаво, чому американці зосередили свої зусилля виключно на Іраку, тоді як серед фігурантів нападу 11 вересня 2001 р. на США були терористи із Саудівської Аравії та Єгипту?..

Військові історики та аналітики ще довго аналізуватимуть перебіг війни в Іраку 2003 року. Але наразі можна спробувати зробити певні висновки. Майже за три тижні американські військові спромоглися окупувати країну розміром зі штат Каліфорнія. Це унеможливило синхронність дій армійських штабів, військових корпусів, важкої артилерії та транспорту іракців і поділило на частини війська Саддама Хусейна. За статистикою, із приблизно 110 смертних випадків серед військовослужбовців США у перші дні війни чверть сталася внаслідок нещасних випадків, обстрілів своїх же військ та інших збоїв. Таким чином, початок іракської кампанії став зразком незначного числа людських втрат у сучасній військовій історії, що повністю заперечувало апокаліптичні прогнози багатьох експертів. Утім, подальші втрати американців під час “мирної окупації” Іраку складають уже понад 500 військовослужбовців.

Феноменально швидкий успіх іракської операції та здобуття іракським народом свободи не повинні вводити американців у оману й викликати у них почуття ейфорії щодо усунення перешкод у ході проведення ймовірних військових операцій на Близькому Сході. Саме це підказує попередній досвід поразок росіян у Афганістані й Чечні та розгромні програші британців і французів від Галліроля до Алжиру. Наразі груба сила не завжди приводить до перемог на полі битви. Не на користь Сполученим Штатам і геополітичний пейзаж у регіоні: відверті вороги Америки, подібні Сирії та Ірану, “умовні” друзі типу Саудівської Аравії та Йорданії, несподівано ненадійний союзник Туреччина.

Критики американського повалення диктаторського режиму Саддама Хусейна, знаходячись під впливом спогадів першої війни у Перській затоці 1990–1991 років, пророкували чимало передбачуваних небезпек, котрі несло вторгнення США до Іраку. Це й підпалювання нафтових родовищ у Іраку, і забруднення води, і масовані ракетні напади на Ізраїль та Кувейт. До передбачуваного арсеналу заносили також застосування хімічної зброї, підривання мостів та дамб, задіяння бомбистів-самогубців та ін. Крім того, іракські військові не тільки були обізнані з тим, де американці накопичують свої ударні сили, а й приблизно знали, коли розпочнеться вторгнення.

Американці також не знали напевно, яку ймовірну реакцію з боку пересічних іракських громадян може викликати входження військ у їхню країну. Люди бажали бути звільненими з під гніту диктатури, але водночас їх непокоїло, як швидко, безболісно і з користю для них це відбудеться. Реакція іракців вилилась у коктейль із суміші неприйняття усунення силовим методом Саддама Хусейна (хоч вони здебільшого й не підтримували його диктаторський режим), щастя бути звільненими з-під влади свого деспотичного володаря, пограбування й руйнування національної культурної спадщини та інфраструктури до обвинувачення американців у нелегітимності воєнної кампанії і вимог негайно покинути країну.

Власне, ця війна була не схожа на жодну попередню. Воєнні дії розгорталися, так би мовити, на двох театрах дій – безпосередньо в Іраку та на екранах сотень мільйонів телевізорів, де демонструвалася моральна й бойова перевага “USA Army”. Виглядає на те, що це дійство є абсолютно новим у військовій історії – дивний симбіоз сучасної американської масової культури та героїчної концепції ХІХ століття, настояної на патріотизмі й гуманізмі. Усе це було серед тих факторів, які пояснюють перемогу США і поразку іракського режиму.

Утім, війна в Іраку могла бути й не настільки швидкою. Адже іракці, безумовно, мали певні переваги: наявність достатньої кількості зброї і боєприпасів, великої армії. Американські військові аналітики вказували, що принаймні декілька дивізій Республіканської гвардії, бригади Спеціальної республіканської гвардії та сили спецназу є досить добре вишколеними. Однак, як виявилось, США не спромоглися прорахувати наперед усі фактори. “Коли Багдад капітулював, раптово змінилося завдання для американських солдатів  від боротьби у війні до охорони міст і вистежування розсіяних залишків противника. Американці виявились не зовсім підготовленими до такого режиму роботи, позаяк відчувається брак знання мови та місцевих традицій” 1.

Отже, постає питання: чому ж іракський режим так швидко капітулював? Можливо, відповідь полягає в арабській військовій культурі ведення війни і методах реалізації військових дій, що останнім часом вже призводило до поразок арабських армій. Однак спершу варто говорити про ті умови, у яких опиняються солдати-призовники, котрі потрапляють до військових підрозділів на кшталт іракських. Ці солдати погано навчені, умови їх перебування в армії далекі від комфортних, а служба мало або взагалі не оплачується.

Крім того, більшість іракських командуючих мало обізнані із сучасною гнучкою тактичною доктриною, що домінує в епоху механізованої війни та скоординованих операцій “земля-повітря”. Натомість у їхній свідомості вкоренилися застарілі радянські ідеї 1970-х років, котрі передбачають нагромадженні танкових з’єднань та іншої бронетехніки на ключових напрямках ведення військових дій. Такі механічні методи виявилися абсолютно програшними перед діями “заточеного” під ведення сучасної війни противника, який повністю контролює не тільки наземний, а й повітряний простір.

Можна говорити і про ряд інших фундаментальних прорахунків іракської сторони. Зброя, що застосовувалась під час військових дій, була майже винятково імпортною, погано обслуговувалась, солдати не завжди були обізнані й мали досвід роботи з високотехнологічним військовим обладнанням. Іракська армія не оснащена супутниковим зв’язком, не володіє складними телекомунікаційними і комп’ютерними системами.

Наведені факти є свідченням наявності великих проблем, що виникли в арабських військових колах: відсутність вільного обговорення при плануванні воєнних операцій і аналізу після їх завершення, а також системи, котра винагороджує раболіпство перед вищим керівництвом і карає ініціативу знизу. Тільки в такому більш широкому контексті може стати зрозумілою дивна тактика Багдаду в останньому конфлікті.

Історичний момент нещодавнього полонення іракського диктатора Саддама Хусейна підвів закономірну риску під багатодесятилітнім правлінням цього арабського деспота. Однак, перефразувавши фразу Уїнстона Черчілля, можна стверджувати, що захоплення Саддама Хусейна  не кінець війни в Іраку і, може бути, навіть не початок кінця, а скоріше  кінець початку. Вірогідно, лише тепер Сполучені Штати зможуть упритул зайнятися реконструкцією і створенням демократичного Іраку. Тож захоплення іракського диктатора, схоже, є поворотним пунктом в історії Іраку.

Сам факт піймання тирана, який наводив страх на іракських громадян і сусідів, повинен служити нагадуванням усім, хто живе під жорстокою рукою не обраних народом лідерів, що сила влади не в особистості чи зброї, а в законах, виборчих бюлетенях і громадянських свободах  істинних гарантіях людської гідності. Однак жителів Іраку, розколотих тираном на різні табори, можна примирити лише тоді, коли вони повірять, що американці прийшли до країни не заради нафти, що іракці незабаром вершитимуть свою долю власноруч, а для досягнення цього необхідна міжнародна співпраця.

Судовий процес над Саддамом Хусейном має сприяти повороту у свідомості більшості арабського населення, від чого виграє увесь регіон. Американці можуть зробити великий внесок у цю справу, якщо покажуть, що події в Іраку навчили їх більшому, аніж географії. Цей процес обов’язково буде публічним та змагальним, і Саддам спробує використати його як міжнародну трибуну  такі правила гри. Проте в будь-якому випадку суд над Саддамом буде одним із основних актів історії нової Іракської республіки. І свідченням справді демократичного характеру майбутнього режиму.

Однак слід відзначити, що із затриманням Саддама Хусейна напади на американців в Іраку не припинилися. Як вважають численні експерти з іракських питань, рух опору складається з людей, відданих Саддаму, ісламістів, арабських націоналістів і племен, які бачать в окупації загрозу своїм древнім традиціям. Нерідко на передній план висувається почуття кревної помсти й особистого зведення рахунків з окупаційними військами. Неконтрольований розпуск регулярної іракської армії американське командування тепер визнає за найбільшу власну помилку, якої воно припустилося в Іраку.

Було б надто поспішно і не цілком реалістично очікувати повного припинення іракського опору. Та все-таки арешт диктатора став незаперечним сигналом усім соратникам Саддама: до влади вони не повернуться. Тож, можливо, краще було б відмовитися від безнадійного опору. Тоді й населення могло б позбутися страху перед помстою за найменше співробітництво з окупантами.

Між тим, “Саддам Хусейн був небезпечною людиною. Він залишив свій відбиток на всьому. Захопив партію “Баас”, змінив її внутрішні правила і підвищився над усіма в її ієрархії. Він захопив контроль над армією та митницею і керував ними за своїми правилами та принципами. Те саме трапилося з адміністрацією. Протягом усього його панування суди не були судами, а посольства не були посольствами. Він зруйнував усюди все. Після величезного спустошення Ірак потребує реконструкції, особливо у відносинах між арабами і курдами, сунітами і шиїтами, громадянами і урядом. Саддам був іноді небезпечний для своїх сусідів, але для свого народу він був небезпечним завжди.

Те, що трапилося в Іраку, повинно слугувати сигнальним дзвоником. Вогонь з Іраку може виявитись більш небезпечним, ніж ліванський. Бо вибух іракського вулкана порушить атмосферу регіону – лавою, попелом і струсом. Найбільш небезпечне, що може трапитися  це пробудження конфронтації по лінії араби  курди і перетворення самого Іраку на плацдарм для формування конфлікту. Тому відповідальність лягає на іракців і всіх арабів, аби не допустити розвитку ситуації в бік роз’єднання та самогубства. Кожен, хто прихильний до Іраку, бажає, щоб так не сталося і постсаддамівський Ірак не був для регіону небезпечнішим, ніж Ірак часів Саддама” 2.

Очевидно, що “колишній правитель Багдада зайняв своє місце серед найбільш безжалісних та холоднокровних диктаторів у сучасній історії… Суд над Саддамом слугуватиме протверезним уроком тиранам у інших частинах світу. Водночас можна сподіватись, що цей іспит не відверне увагу від потреби будувати новий, вільний і незалежний арабський Ірак та відновлення його природного місця в арабському регіональному порядку” 3.

Проте існують і інші думки з приводу потуг до демократизації арабського суспільства. “Президент Джордж Буш і його високопосадові радники заявили, що однією з їх головних цілей було встановлення демократичного уряду в Іраку. Як сказав Пол Бремер, американський адміністратор в Іраку, перехід до демократії в цій країні може бути зіпсований збільшенням насильства. Водночас він висловив сподівання на те, що “іракці спроможні побувати демократію, котра цінує релігійну й політичну свободу”. Якщо це і є американська стратегія стосовно Іраку, то турбує, що вона цілковито віддалена від дійсності і доводить, що американці не розуміють арабського світу.

Будь-яка можливість встановлення представницького уряду в Іраку чи в якій-небудь іншій арабській країні в цьому сенсі є марною ілюзією. Насправді пересічний араб здатен стати демократом не більше, ніж римський папа  атеїстом. Національний характер – це питання колективної структури індивідуальності, що формувалася сотнями років на основі традицій, освіти, релігії і фанатизму. Більшість арабів шукає владні повноваження, аби давати розпорядження іншим, що їм робити і коли. Мусульманські країни, головним чином, недемократичні, навіть, коли вони визначають себе такими. Вибори, проведені у цих країнах, якщо вони взагалі проведені, є фарсом із заздалегідь відомим усім результатом. Однак це не диктатури, що виявляють примус публічно. Недемократичне правління – це те, чого хоче більшість громадян.

Геракліт сказав, що доля людини – її характер. Тому й зрозуміло, чому прагнення США перетворити іракців на тих, ким вони не можуть бути, зазнають невдачі. Американці не мають жодного права змусити арабів чи будь-яку іншу націю до способу життя, який для них не підходить. Американці повинні базувати свої дії на реаліях, а не бажаннях. Тож найкраще, чого вони можуть сподіватися в Іраку, це не на представницький уряд, а на нетиповий уряд, котрий не прагнутиме тероризувати світ від імені ісламу” 4.

Утім, існують полярні думки з приводу домінування Америки у світі та її права одноосібно вирішувати долі інших країн. Приміром, аргентинський експерт-міжнародник Едуардо Галеано прямо запитує стосовно Джорджа Буша: “Хто обрав його президентом усієї планети? Мене, наприклад, ніхто на такі вибори не запрошував. А Вас? Сполучені Штати оголосили, що після перемоги на тривалий час установлять в Іракові військове окупаційне правління. І американські генерали займуться в цій країні створенням демократичного суспільства. Це буде така сама демократія, як і та, що Штати подарували Гаїті, Домініканській Республіці чи Нікарагуа? Окупація Гаїті тривала 19 років, американці встановили військове правління, що вилилося в диктатуру Франсуа Дювальє. Після дев’яти років окупації Домініканської Республіки американці заснували там диктатуру Рафаеля Леонідаса Трухільо. Американці окупували Нікарагуа протягом 21 року, після чого у влади опинився диктатор Сомоса” 5.

Виникає питання: якщо Сполучені Штати встановлять у Іраку перехідний режим, керований військовими, скільки ж часу знадобиться, аби перейти до світської форми правління? Де знову ж таки гарантія, що згодом до влади в Іраку не прийде новий диктатор  дружній до Америки, але ворожий до іракського народу?

Однак, крім відвертої демонстрації сили, проект адміністрації президента Джорджа Буша “Ірак без Саддама Хусейна” полягає в тім, щоб створити в регіоні взірець “еталонної моделі” для арабських країн, до якої різними методами потім будуть “підтягувати” й інші близькосхідні країни. Схоже, що частина бушівських радників є просто цинічними ідеалістами, для яких утвердження демократії за допомогою сили уявляється вершиною демократичних здобутків. Либонь, вони й самі вірять у те, що автоматичне експортування демократії американського зразка як універсальної цінності може легко прижитися та успішно функціонувати в арабській країні. У такому разі, дійсно, найпершою мотивацією нового американського проекту в Іраку і сусідніх арабських країнах є модернізація арабського світу. За такої передумови Ірак для США виступає в ролі своєрідного “полігону”, на якому відпрацьовуються “технології” майбутніх радикальних змін на Близькому Сході. Тому, як справедливо вважає професор Фуад Аджамі з американського університету Джонса Хопкінса: “Ірак – це країна, з якої можна розпочати: вона не згинається під тягарем релігійних заборон, володіє значними ресурсами, не страждає від серйозних демографічних проблем і не є ареною наступу ісламізму, а її релігійна строкатість зводить до мінімуму ексцеси панарабізму”

Власне кажучи, загальним принципом американської політики стосовно переможеної держави (який колись із великим “успіхом” використовував і Радянський Союз) є якнайшвидше встановлення в ній “законної” влади. Байдуже, що така “законність” часто-густо виглядає досить ущербною, а демократія декоративною і керованою відверто ззовні. Для американської сторони важливо, щоб у новому Іраку жодною мірою не зіштовхнути сунітів з шиїтами чи курдів зі християнами. Ймовірно, що за новим сценарієм розвитку країни вона набуде федеральних рис і кожна з територій (сунітська, курдська і шиїтська) надішле своїх представників до загальнонаціонального парламенту, де й буде обрано нового президента Іракської держави.

Проте було б наївно вважати, що реконструкція повоєнного Іраку розпочнеться сама собою у день закінчення війни чи із арештом Саддама Хусейна. Потрібно чітко визначити періоди поетапного просування до демократичного устрою, з урахуванням того, що на час, необхідний для перевірки та фільтрації іракських посадових осіб на лояльність до нового режиму керування державою і заповнення вакууму влади візьмуть на себе США. Саме вони мають вирішувати таке надзавдання, як заохочення населення до якнайшвидшого запровадження економічних реформ та стимулювання демократичного політичного розвитку. Надаючи оперативну фінансову допомогу для реконструкції країни, Сполучені Штати у такий спосіб демонструватимуть мирні дивіденди від усунення Саддама Хусейна і дискредитуватимуть колишній режим в очах громадян Іраку.

Післявоєнний, транзитивний період розвитку країни вимагає від перехідних властей політичної “дезактивації” та “десадаммізації” Іраку. Перевірка і чистка рядів колишніх посадових осіб в установах післявоєнної системи правосуддя повинна зламати систему безкарності щодо колишньої елітної частини суспільства, котра визначала правову культуру Іраку до американського вторгнення, і забезпечити пересічним громадянам країни правовий захист у всіх царинах нової постсадаммівської дійсності. Для американців важливо вже на початку перехідного правління довести практичні переваги військового уряду в Іраку, який усюди спиратиметься на силу закону.

Очевидно, американці мають враховувати гіркий досвід своїх попередніх військових втручань. Якщо вдатися до статистики, то з 18 правлячих режимів, які Сполучені Штати силою змістили у ХХ ст., лише в п’яти країнах переважило демократичне правління. Тож необхідно визнати, що успіху було досягнуто лише менше ніж у 30% випадках. Сьогодні для США важливо, щоб складність, особливість і політична чутливість іракського втручання не продовжили похмурий список невдач силової демократизації тоталітарних режимів. Бажано також, щоб відновлення Іраку відбулося успішно і в якомога стислі терміни. Ефективні політичні, економічні та соціальні зрушення в Іраку в перехідний період мають стабілізувати загальну ситуацію у Близькосхідному регіоні, закріпивши таким чином політичний успіх Сполучених Штатів і значно посиливши їх можливості впливати на події не тільки на Близькому Сході, а й у всьому світі. Відновлення повоєнної іракської держави має проходити таким чином, щоб із часом не привести до влади іншого східного деспота, який зруйнує регіональну стабільність і ввійде в протиріччя з американськими національними інтересами на Близькому Сході.

До того ж здійснити реформи в Іраку США мусять таким чином, щоб не спровокувати своїми діями громадянську війну й локалізувати той партизанський рух, який нині постав у цій країні. Також необхідно зважати на те, що десятиліттями на цій території влада Саддама Хусейна була абсолютною, а сама країна є етнічно та релігійно фрагментарною.

Непростим питанням для американської військової перехідної влади є курдське питання, оскільки невідомо, який статус у іракській державі вимагатимуть курди. Чи вони обмежаться входженням на федеральних засадах до нового Іраку, чи погодяться на якусь іншу форму автономії, чи спробують формалізувати свою незалежність, домагаючись створення незалежної курдської держави? Однак, відстоюючи справедливі права курдського народу, американці зіштовхнуться з інтересами союзної Туреччини, яка не визнає права курдів на самостійне існування і може намагатися спровокувати міжнародну кампанію, спрямовану на стримування курдських державницьких амбіцій. Також не слід скидати з рахунків племінні та етнічні чинники, адже в Іраку існують 150 головних племен і 2 000 кланів, що може якимось чином спровокувати ситуацію, подібну до афганської.

Окрім того, ще існує розгалужена мережа керівників і рядових членів правлячої колись партії арабського соціалістичного відродження “Баас”, які за режиму Хусейна перебували у привілейованому становищі. Звичайно, їм буде непросто змиритися із втратою колишніх дивідендів від своєї партійної приналежності. Не варто забувати і про тикрітський клан самого Саддама Хусейна, члени якого практично керували країною під час правління “останнього арабського героя”. Хіба можна сподіватися на те, що колись наближені до режиму особи легко інтегруються в нове постсаддамівське життя і не чинитимуть відвертих перешкод новій іракській владі, явно чи неявно саботуючи її заходи?

Зрештою, після закінчення перехідного військового правління відчутною проблемою може стати неспроможність жодної політичної чи етнічної сили в країні встановити повний контроль над іракською територією без допомоги ззовні. Стає очевидною довготермінова присутність американських військ. Однак неможливість, на перших порах, контролювати підвладні території без застосування елементів примусу дискредитуватиме в очах іракського керівництва на місцях самі основи демократичного політичного правління й підриватиме довіру до західних правових інституцій. При цьому під час переходу Іраку від стану війни до миру Сполучені Штати будуть особливо уразливі до звинувачень у імперському поглинанні та геостратегічному домінуванні над усім світом. Недовіра до Америки не сприятиме заохоченню до проведення демократичних реформ у Саудівській Аравії, Ірані, Лівії, Сирії, Лівані, Йорданії та інших країнах ісламського світу.

Наразі, чи повністю прорахували США якого “нахлібника” вони посадили собі на шию? За прогнозами ООН, аби уникнути гуманітарної кризи, Америка мусить узяти відповідальність не тільки за цю територію, а й за ті 5,4 млн. іракців, що потребують продовольства і задоволення інших мінімальних потреб. До того ж 39% населення мають нагальну проблему придатної для пиття води, 500 тис.  вимагають медичного обслуговування і т. ін. Необхідно спиратися на попередній досвід Афганістану, Косово, Боснії, Гаїті, Лівану, Гренади, Панами та Сомалі і зрозуміти, що військова перемога  це лише половина справи, а відновлення країни і переведення її на демократичні рейки потребуватимуть надзусиль. Позаяк навіть найбільш значна тактична чи стратегічна військова перемога може втратити багато чого зі свого значення, якщо супроводжуватиметься політичним і дипломатичним вакуумом влади…

Уже минув майже рік відтоді, як в Іраку закінчилася війна. Але країна ще й досі перебуває у стані політичного паралічу. У країні діє тимчасова Урядова Рада, члени якої не здатні дійти згоди навіть щодо кандидатури лідера Ради. Є також Комітет із конституційних справ, призначений тимчасовою Урядовою Радою, але він через постійні чвари з приводу майбутнього країни є невиліковно хворим. За такого стану справ до кінця червня 2004 р. перехідний іракський уряд має обрати тимчасовий Парламент, який, своєю чергою, обере власний Конституційний Комітет. Невідомо лишень, на якій підставі в новообраному Комітеті виникне більше порозуміння між його членами, ніж в уже існуючих органах?

Не можна не визнати, що ці символічні вибори спричинені планами Джорджа Буша досягти в Іраку певних перетворень на краще безпосередньо перед президентськими виборами у США. Однак насправді подібний план свідчить не тільки про стратегічні міркування американців, а й про їхню безпорадність в Іраку. І це, мабуть, головне. Звичайно, ніхто не заперечує, що Вашингтон споконвіку пропагує демократію. Але щодо іракців США вважають, що ті мають самостійно, без чиєїсь допомоги вирішувати долю своєї країни. Та саме це їм і не вдається. Надто великими є розбіжності в думках щодо її майбутнього. Курди прагнуть автономії, а шиїтська більшість, навпаки  міцного центрального урядового апарату, який би шанував закони ісламу. Суніти ж, зі свого боку, тужать за часами правління Саддама Хусейна. За допомогою певних процедур не можна усунути ці розбіжності в поглядах. Отже, необхідно розумне втручання ззовні. Якщо, як видається, Америка втратила мужність, справу мусить підхопити світове співтовариство.

За кілька місяців голова цивільної адміністрації США в Іраку Пол Бремер має передати кермо правління місцевим політикам. На них очікує чимала робота: заснувати перехідний уряд, розробити Конституцію і провести загальні вибори, що увінчаються створенням постійних інститутів влади. Демократичне будівництво в країні, жителі якої ніколи не знали демократії і не засвоїли її принципів  завдання складне. Але чи може бути демократія без демократів?

Подібним питанням немає кінця. Так навіть з передачею повноважень іракському тимчасовому уряду далеко не все ясно. Нинішній план передбачає добір по регіонах делегатів у тимчасові органи влади, що тільки наприкінці майбутнього року проведуть загальні вибори і визначать постійний уряд. Але вищий шиїтський аятола аль-Сістані висловлюється проти цієї ідеї і виступає за негайне проведення прямих виборів.

Однак не варто забувати, що організація виборів потребує багато часу, позаяк молоді демократії нерідко терплять фіаско, коли поспішають з виборами. Суть демократії  діалог, переговори і компроміс. За наявності загальної мети і готовності домовлятися можна, у принципі, завжди відшукати взаємоприйняте рішення.

Водночас, у демократичній іракській державі, яких конкретних ознак вона б не набула, необхідно дотримуватися права національних та релігійних меншин. Сьогодні активно обговорюються питання федералізму, і це є проблема загальнонаціональна, а не тільки курдська, як дехто стверджує. Курдські інтелектуали стверджують, що вони виступають за федералізм географічний, а не той, котрий засновано на вузьконаціональних чи сектантських принципах. Однак, з іншого боку, багато хто бачить в ідеї федералізму паростки дезінтеграції Іраку. Утім, слід зазначити, що цивільна адміністрація США поділяє курдську концепцію федералізму.

Наразі “Втрачені ілюзії” – назва твору Бальзака  є чудовим підзаголовком для нового розділу в романі “Європа та Америка”. Ще не так давно уряд Джорджа Буша робив ставку на силу. Тепер настав час прозріння: Європі не вдалося запобігти війні в Іраку, Америка не в змозі власними силами досягти миру. Скрегочучи зубами, обидві сторони намагаються розпочати нову сторінку у своїх відносинах. Роботи з відновлення стосунків, зіпсованих унаслідок власної переоцінки сил, сигналізують, що насамперед ідеться не про Ірак, а про, так би мовити, об’єднання колишніх союзників, зумовлене реальними політичними цілями. Прихильники твердого курсу в уряді президента США Джорджа Буша визнали, що дипломатія необхідна  її не можна нічим замінити. Натомість європейці, спираючись на набутий досвід, намагаються усвідомити, що безсилля не в змозі зарадити політичним амбіціям.

Водночас, у арабському світі існує занепокоєння щодо певного відторгнення арабів від розвитку подій у Іраку. “Ліга арабських країн зазнала невдачі в намаганнях залучити арабські інтелектуальні сили до міжнародного процесу політичної реконструкції Іраку. Критики доводять, що ця пан-арабська організація фактично не відіграє ніякої ролі у процесі відновлення Іраку і його переходу до самоврядування та демократії. На свій захист посадові особи Ліги арабських країн говорять, що вони беруть посильну участь у забезпеченні допомоги Іракові, зокрема політичної. І цей процес повинен просунутися в березні, коли міністри закордонних справ арабських країн зустрінуться, аби схвалити план дій, запропонований Лігою арабських країн щодо Іраку.

Цей план, як очікується, полягатиме в короткотерміновій стратегії, котра сфокусує зусилля з надання допомоги Іраку на реабілітації його економічної системи, збільшенні людських ресурсів, збереженні культурної спадщини та процесі політичного розвитку країни. Наприкінці грудня 2003 р. Генеральний секретар Ліги арабських країн Амр Мусса направив делегацію з чотирьох членів організації до Іраку, яка побувала в усіх частинах країни. До її місії входило проаналізувати взаємини, які склалися між сунітами, шиїтами, курдами і меншими етнічними та релігійними групами. Рекомендації, запропоновані делегацією і представлені Амром Муссою, висували на перший план аргументи, що Ліга арабських країн повинна надати активну допомогу Іраку у відновлені та реабілітації його інфраструктур” 6.

Деякі арабські країни налаштовані зробити цілком конкретні кроки в цьому напрямі. Наприклад, уже “Саудівська Аравія і Кувейт проінформували США про те, що вони готові обговорити питання про списання значної частини іракського боргу, але перш ніж досягти угоди, хотіли б побачити в Іраку суверенний уряд. Американський посланник Джеймс Бейкер відвідав обидві країни, розглядаючи можливість зменшення іракського зовнішнього боргу, який, за оцінками, становить 120 мільярдів доларів” 7.

Водночас, в Іраку є чимало серйозних позитивних чинників, які можуть сприяти швидкому відновленню країни. Йдеться насамперед про наявність: по-перше, значних природних ресурсів (запаси іракської нафти є другими у світі після Саудівської Аравії) та орної землі, по-друге, численної діаспори, котра готова повернутися до країни після стабілізації ситуації, по-третє, чималої кількості міського населення (нині понад 70% іракців проживають у містах або біля них), серед якого переважає світська культура.

1. “The Wall Street Journal” від 13 червня 2003 р.
2. “Al-Hayat” від 20 грудня 2003 р.
3. “Al-Ahram” від 18  24 грудня 2003 р.
4. “Jerusalem Post” від 19 грудня 2003 р.
5. “Pacificar” від 21 березня 2003 р.
6. “Al-Ahram” від 29 січня  4 лютого 2004 р.
7. “The New York Times” від 22 січня 2004 р.
8. “Al-Ahram” від 29 січня  4 лютого 2004 р.

Advertisements
Опубліковано у Uncategorized | Теґи: , , , , , , , , , , , , , , , , , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s