«Наука і оборона» – 10 років виданню

img050

ЯЯЯЯЯЯЯЯ ВОЛОДИМИР ВАГАПОВ

березень 2004 року

Взяв інтерв’ю політолог Віктор Каспрук

Думаю, що ніхто не будете заперечувати той факт, що візитною карткою української воєнної науки є журнал “Наука і оборона” – науково-практичне видання Міністерства оборони України, який на сьогодні фактично став журналом всіх відомств, що займаються питаннями національної безпеки і оборони. На нього є постійно зростаючий попит військових та цивільних, науковців та практиків, професіоналів сфери забезпечення безпеки і оборони держави, державних діячів та політиків.

Ось як, наприклад, характеризує журнал представник Міністерства оборони США Стейси Клоссон (директор напрямку Україна, Росія, Євразія): ” … В Україні є небагато періодичних видань, які публікують матеріали з військових питань, що змушують читача замислитися. “Наука і оборона” належить до таких видань, але потрібно, щоб їх було більше.”

У червні минає 10 років як побачив світ перший випуск цього наукового видання. Для ініціатора та організатора створення видання “Наука і оборона” його головного редактора професора Володимира Вагапова це були нелегкі роки боротьби за заснування видання, за його виживання та регулярність випуску в умовах фінансової скрути, за його визнання читачами і авторами.

Отже, наші запитання головному редактору журналу “Наука і оборона” Володимиру Вагапову напередодні 10-річного ювілею видання.

– Пане Володимире, чому після 25 років науково-педагогічної діяльності Ви відійшли від налагодженого “професорського” способу життя та праці, від звичних для вас викладацької роботи та наукових досліджень у військово-технічній галузі, забезпечених чималим досвідом, напрацьованим солідним багажем у вигляді підручників, монографій, наукових статей, учнів, кинули все і зайнялися видавничою справою, почали з повного “нуля” – з створення нового видання з розробкою усього комплексу питань: фінансових, виробничих, правових тощо, до того ж значно втратили, практично вдвічі, у заробітку?

– Я ще й досі не можу сам собі сказати, чи вірним був той крок. Згадаймо, що то був час страшенної розрухи перших років незалежності України. Скоріше за все рішення створити нове наукове видання базувалося на внутрішньому протесті проти руйнації науки та освіти. Розвиток науки без публікації результатів наукових досліджень неможливий – це аксіома. А на той час в Україні не було жодного видання з проблем національної безпеки і оборони з загальнодержавною сферою розповсюдження. До того ж на той час я вже непогано знав видавничий процес – ознайомився під час видання власних книжок. У народженні книги мені бачилося щось святкове. Тобто розрахунків, аналізу не було. Рішення було суто емоційним. Вже пірнувши у видавничі справи ще більше року продовжував читати курс з радіоавтоматики в інституті ВПС, поки не знайшов собі заміну. Розриву з наукою не сталося, але науковий напрям змінився, зайнявся дослідженнями у галузі національної безпеки, її воєнних аспектів, питаннями воєнної політики. Окрім наукових журналів став писати і для масових інформаційних видань. Хоча щонедавно вийшли друком монографія і підручник з старої тематики.

– Як був створений журнал “Наука і оборона”?

– З метою сприяння розвитку вітчизняної воєнної науки у 1994 році було розпочато на громадських засадах видання збірника наукових матеріалів “Наука і оборона”. Організував видання ваш покірний слуга, який і був призначений головним редактором. Перше число побачило світ 8 червня 1994 року.
Вже на другому році видання, стало зрозумілим, що вузьковідомчий науковий збірник як механічне об’єднання для публікації різношерстих наукових матеріалів, відібраних редакцією лише за критерієм відповідності наукового рівня, не може задовольнити нагальну потребу суспільства у виданні, на сторінках якого обговорювалися би актуальні проблеми реформування оборонної галузі держави. Тому редакцією було прийняте рішення трансформувати збірник наукових матеріалів у журнал із загальнодержавною сферою розповсюдження, що давало можливість значно розширити коло читачів та авторів, реалізовувати певну політику у формуванні суспільної думки стосовно розбудови сучасного професійного війська в Україні. Тому у грудні 1996 року збірник наукових матеріалів “Наука і оборона” було перереєстровано як журнал, призначений для публікації інформації з наукового обгрунтування питань будівництва та розвитку Збройних Сил України, результатів наукових досліджень з питань національної безпеки України, з воєнно-теоретичних та військово-технічних проблем. Хоча, чесно кажучи, довелося докласти чимало зусиль, щоб добитися офіційного рішення на відповідному рівні стосовно хоч би часткового фінансування видання “Науки і оборони” за рахунок кошторису Міністерства оборони України.

– Якою є сфера розповсюдження журналу “Наука і оборона” ?

– Раніше журнал мав дуже обмежене коло читачів. Цільовим призначенням він надсилався Президентові України, Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України, керівному складу Збройних Сил України, керівництву всіх міністерств України, державних установ, що мають відношення до оборони та національної безпеки України. Тому “Факти” й назвали його “засекреченим” журналом для вищих державних та військових чиновників. На сьогодні всі обмеження на розповсюдження журналу “Наука і оборона” зняті. Його можна передплатити у будь-якому поштовому відділенні. Це політика відкритості військового відомства, політика сприяння цивільному контролю над збройними силами. До речі, на сьогодні передплата компенсує більше половини витрат на видання. Ми дуже вдячні нашим передплатникам за підтримку журналу.

– У чому, на Ваш погляд, призначення “Науки і оборони”?

– Редакція журналу бачить основні завдання діяльності журналу у сприянні створенню необхідного науково-теоретичного підґрунтя для постановки та розв’язання задач військового будівництва шляхом опублікування інформації з результатів основних напрямів наукових досліджень, що стосуються оборонної сфери; сприянні обговоренню нагальних проблем реформування оборонної сфери всіма, хто опікується і професійно займається питаннями національної безпеки і оборони, та у поширенні наукових знань.

– Які є ще видання, що, на ваш погляд, пишуть про проблеми оборони професійно?

– Сьогодні в Україні вже є декілька видань науково-аналітичного характеру, які працюють у сфері національної безпеки і оборони. Мені особисто подобаються “Стратегічна панорама” Ради національної безпеки і оборони України (видається з 1998 року.), “Національна безпека і оборона” Українського центру економічних і політичних досліджень ім. Олександра Розумкова (видається з 2000 року), “Нова безпека” Центру європейських та міжнародних досліджень та Центру миру, конверсії та зовнішньої політики України (видається з 2003 року.). Ми щиро вітаємо наших колег з цеху національної безпеки і бажаємо їм творчої наснаги.

– Під час холодної війни, коли протистояли дві суперпотуги – СРСР та США, основним фактором стримування “гарячої” війни була ядерна зброя. Чи залишається й сьогодні ядерна зброя, високоточна зброя – зброя взагалі основним фактором запобігання воєнним конфліктам і стримування їх?

– Прогрес людства у галузі моралі та законності майже відсутній, людина – істота що схильна до конфліктів. Миролюбним державам зброя потрібна для захисту, агресорам – для нападу. Тому ми бачимо з Вами стрімкий прогрес у розвитку озброєнь та військової техніки. Зміцнення оборони водночас призводить до розвитку засобів нападу, що ставить нові, більш високі вимоги до оборони. Унаслідок цього засоби захисту та нападу невпинно вдосконалюються, а отже, набувають дедалі все більшої нищівної сили. Людство може просто захлинутися у бурхливому потоці військово-технічного прогресу. Вже давно настав час відійти від нагромаджування військової сили і зосередити зусилля на ліквідації чинників, що провокують конфлікти, джерел живлення конфліктів. Це досить утопічна мета, але ж, на мій погляд, ефективність вкладень у цю сферу дає значно більше для безпеки в світі ніж інвестиції у військову справу.

– Ваша відповідь не дуже схожа на відповідь полковника запасу.

– Не відношу себе до справжніх полковників. Дійсно, у збройних силах служив 35 років. Але тільки три з них служив безпосередньо у військах. Чверть століття займався науковими дослідженнями і викладав у військовому навчальному закладі, де професор – полковник за посадою. А справжній полковник це, на мій погляд, офіцер, котрий служив безпосередньо у військах, пройшов усі сходинки, командував взводом, ротою, полком.

– За радянських часів збройні сили Союзу мали найкращу на той час зброю, військових поважали у суспільстві, ймовірних противників лякали як чисельність війська так і високий рівень його бойової підготовки. І ніхто не казав про необхідність цивільного контролю на військом. Чи дійсно необхідний, на Ваш погляд, цивільний контроль над збройними силами та іншими силовими системами держави?

– За радянських часів контроль над збройними силами був, і контроль дуже жорсткий – контроль комуністичної партії, котра з одного боку можна сказати плекала, пестила, викохувала збройні сили, а з іншого міцно тримала генералів на відстані від політичного олімпу і ніколи б не допустила військового перевороту, хоча сама дуже часто спиралася на військових під час внутрішньої боротьби за владу.

Взагалі, коли виходити з того, що будь-яка силова система – це принципово жорстка авторитарна система (а інакше вона не буде спроможною виконувати завдання, що на неї покладені), то вона, безумовно, за довгі роки служби змінює людину, посилює одні її властивості, подавляє інші, тобто поступово й непомітно впливає на людину як особистість. На жаль, інколи вплив системи на людину призводить до, якщо можна так висловитися, “системного провінціалізму”. Людина починає вважати, що в світі існує єдиний вірний погляд на світ та його вдосконалення — погляд системи, у якій він служить. Силова система – силові погляди на вдосконалення суспільства та світу. Звідси недалеко до диктатури. Це перша причина, чому так необхідний цивільний контроль над військом та іншими силовими системами держави.

Друга причина полягає у тому, що без невпинної цивільної опіки розбудова міцної силової системи неможлива. Наприклад, послаблення радянського війська, падіння престижу військової служби серед населення колишнього СРСР з досить високого рівня часів хрестоматійного Максима Перепелиці почалося вже за останніх років Союзу, коли державні силові інститути занепадали разом з державою, з її престарілими керманичами, і навіть молода компартійна кров вже не була спроможною зупинити лавиноподібне падіння Союзу в безодню розпаду. Потім прийшов етап економічної розрухи всіх його колишніх республік – нових незалежних держав, етап мутної води перехідного періоду від планової державної економіки до дикого капіталізму кримінального характеру. Під час економічних катастроф державі не до війська, а громадян його проблеми зовсім не обходять, їм би вижити. Якість вишколу, стан зброї та військової техніки, бойовий дух військовослужбовців у такі часи, безумовно, не покращуються. Більш ймовірними стають помилки особового складу та відмови техніки, які призводять до подій з трагічними наслідками. В свою чергу все це призводить до більш негативного ставлення населення до війська, до зневіри військових в самих себе, у свою необхідність державі та народу.

– Чи не можна більш конкретніше за ситуацію із українським військом? Чому наша держава на 13 році свого незалежного існування ще й досі не має добре підготовлених та оснащених збройних сил, які б відповідали суспільному замовленню і були адаптовані до нових вимог безпеки?

– Це дуже болюче питання. На превеликий жаль, законодавча та виконавча влади майже 12 років з дня створення суверенної української держави до літа минулого не знали проблем військових і не бажали глибоко замислюватися над питаннями військового будівництва. Фактично військові були кинуті напризволяще, вони самі ставили для себе завдання і самотужки намагалися їх виконати. Саме через відсутність або неконкретність завдань з боку законодавчої та виконавчої влади, невизначеність питань фінансування і відсутність необхідного науково-теоретичного підґрунтя для постановки та розв’язання проблем військового будівництва у оборонній сфері не були досягнуті позитивні результати. Після здобуття незалежності Україна мала велику проблему у вигляді майже п’ятої частини радянського війська на своїй території. Ця спадщина не дуже радувала, вона була дуже небезпечною та вимагала значних коштів на її утримання. Прогодувати таке військо Україна не могла. Для війська наступив час обвального скорочення. Час, коли не варто очікувати зростання поваги до нього. Особливо коли такий стан затягується на роки. Вдалося тільки скоротити вдвічі особовий склад, позбутися ядерного озброєння та зробити деякі кроки у запровадженні нової організаційної та функціональної структур збройних сил. Втрачено ж було набагато більше. Не озброєним оком видно, що кошти від економічної та господарської діяльності збройних сил, від наданих послуг та реалізації надлишкового майна не пішли на фінансове забезпечення капітальних оборонних витрат, на будівництво житла для військових, а отримання військовими дозволу від держави на комерційну діяльність у значній мірі сприяло моральній деградації значної частки офіцерського корпусу. Значно впали якість вишколу та бойовий дух військовослужбовців, бойовий потенціал знижувався внаслідок фізичного і морального старіння військової техніки та озброєння, а закупівлі нового озброєння та військової техніки і фінансування науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт майже не здійснювалося.

В Україні з 1991 до 1997 року фактично не було комплексного документа державного рівня з питань військового будівництва. Тільки у 1997 році з’являється Державна програма реформування та розвитку Збройних Сил України на період до 2005 року. До речі, вона не мала законодавчого статусу, і це призводило до низького рівня реалізації прийнятих рішень у воєнній сфері.

Фактично ж діяльність держави з пошуку найкращих організаційної та функціональної структур Збройних Сил при обмеженнях на чисельність та фінансування можна було помітити починаючи тільки з 2000 року. На жаль, ця діяльність поки що мала більше декларативний характер, ніж практичний. Замовлення на музику є, а платня відсутня. Положення Закону “Про оборону України” щодо фінансування потреб національної оборони в обсягах “…не менше трьох відсотків від запланованого обсягу валового внутрішнього продукту” не виконувалося. Політики в поняття цивільного контролю вкладали лише інспекційний зміст.

Дійсно, сьогодні можна зробити висновок, що кошти і ресурси витрачені на військо у той час не дали не тільки жодних дивідендів національній безпеці України, а навіть призвели до збитків. Українське військо було схоже на довгобуд, коли через помилковість ідей старого проекту немає сенсу продовжувати будівництво, а проекту, який би відповідав реаліям сьогодення та враховував тенденції світових процесів, немає.

– Сумна картина.

– Так, але є підстави дивитися у майбутнє з оптимізмом. Все ж таки є дуже важливий результат того етапу військового будівництва в Україні  це досягнення і цивільними, і військовими розуміння необхідності запровадження механізму демократичного цивільного контролю над Збройними Силами, що дасть можливість перетворити Збройні Сили на підконтрольний суспільству інститут, за який воно (суспільство) несе повну відповідальність. У травні 2002 року, на одинадцятому році незалежності, Рада національної безпеки і оборони України визначила Стратегію щодо НАТО, маючи за кінцеву мету інтеграцію в систему євроатлантичної колективної безпеки. Важливо, що на сьогодні є політичне визнання на державному рівні існування проблеми створення професійного війська. Про це свідчить створення Указом Президента України Державної комісії з питань реформування, розвитку ЗСУ, інших військових формувань, озброєння та військової техніки на чолі з Прем’єр-міністром України Віктором Януковичем.

Коли вже на сьогодні українські політики визначилися, що наша стратегічна мета – вступ до НАТО, то з огляду на систему колективної безпеки Альянсу, Україні буде достатньо малочисельної армії, призначеної для миротворчих операцій та бойових дій на рівні локальних конфліктів, а не для широкомасштабних військових операцій. Вчені взмозі дослідити тенденції використання військової сили для ліквідації загроз національній безпеці в сучасному світі та визначитися з реально необхідними Україні збройними силами. Адже світ вже давно визнав, що ”оборона” не є сьогодні синонімом “безпеки”, що нацбезпека не вимірюється тільки військовою могутністю через появу нових загроз на кшталт корупції, незаконного обігу наркотиків, нелегальної міграції, тероризму, проти яких танки безсилі.

– Тобто, ми починаємо все з початку?

– Так. У таких ситуаціях найкраще рішення – зачисти будівничу ділянку, знайти компроміс між фінансовими можливостями та амбіційністю намірів, замовити новий проект та розпочати будівництво з нульового циклу.

Сказати, що перед Міністром оборони України Євгеном Марчуком, який був призначений, а скоріше кинутий у прорив у найкращих традиціях радянських часів декілька місяців тому, стоїть нелегке завдання – не сказати нічого. Євген Марчук повинен створити сучасне професійне військо з того військового формування, що мала Україна на день його призначення. На сьогодні Євген Марчук – останній резерв Президента на фронті військового будівництва. Високий інтелектуал, досвідчений політик, практик на рівні глави уряду, ”профі” національної безпеки, міцна постать державного рівня, людина сильної політичної волі та рішучих дій є надією всіх, хто опікується проблемами оборони, його призначення є доброю інвестицією у відродження українського війська. І вже можна побачити конкретні позитивні результати його діяльності.

– Хоча воєнна сфера не є серед пріоритетних для українських громадян і не всі вони поважають збройні сили, але всі вони бажають мати Збройні Сили України високого ґатунку. Що окрім політичних рішень необхідно для того, аби бажання громадян здійснилося?

– Дійсно, навряд чи знайдеться у нашому суспільстві людина, яка буде заперечувати необхідність мати у державі професійну армію, розуміючи під цим терміном військо високого ґатунку, що складається з добре навченого контингенту вгодованих, здорових фізично і морально хлопців рядового та сержантського складу, кмітливих офіцерів з відповідною виправкою, які дбають про своїх підлеглих, невеликої кількості розумних порядних генералів та має найсучаснішу військову техніку і озброєння. І військові не проти цього. Хто ж проти? Не будемо поспішати з відповіддю. Натомість розглянемо таке питання. Чи є провина вашого авто у тому, що воно все більше нагадує купу металобрухту, раптово десь зупиняється або в нього відмовляють гальма? Ні, це ви, його власник, вчасно не підвищили власну кваліфікацію водія, не зробили профілактику автомобілю, не купили нові запчастини, не заправили пальним, не вимили та не підфарбували. Ах, ви мало заробляєте!? Ви не можете дозволити собі ні нових запчастин, ні класного автомайстра, ні пального нормальної якості? Але ж ваше авто у цьому аж ніяк не винувате. З військовим механізмом подібна ситуація. До того ж, людський контингент у погонах не має стовідсоткового імунітету від соціальних хвороб суспільства, що теж послаблює військо. Тобто, що маємо те й маємо: злиденна хвора держава має відповідної якості військо. До честі військових, вони якимось чином все ж таки виконують основні завдання мирного часу, що підтверджується, наприклад, високою оцінкою з боку світових експертів дій українського військового контингенту під час миротворчих операцій. Мені пощастило почути такі слова – “Українські солдати в бою чудові”. Саме так оцінив підготовку українських вояків, які приймали участь в миротворчій операції в Косово під проводом НАТО Верховний головнокомандувач об’єднаними силами НАТО в Європі генерал Джозеф В. Ролстон у своїй промові на міжнародній конференції “Розбудова життєво важливого партнерства США – Україна”, яка відбулася 26-28 квітня 2001 року у м. Лоуренс, шт. Канзас, США.

Світла мрія громадян України щодо гідного їх війська може здійснитися лише за умови значних фінансових вкладень у військову справу. Спочатку – підйом економіки, а вже потім – військова реформа. Навіть коли скоротити військо втричі, все одне доведеться вкладати у декілька разів більше, ніж сьогодні, адже треба буде поновити озброєння та військову техніку, виконати всі програми соціального захисту захисників Вітчизни. Вимога відмовитися від призову та комплектувати військо на контрактній основі теж обійдеться недешево – витрати на утримання “контрактника” у 2,5 разів більші, ніж на “призивіста”.

Тобто задарма нічого не буде. Скільки б ми не казали військовим “Струнко! Наказуємо стати професіоналами!”, пілот, якому ми купуємо гасу всього на декілька годин польотів на рік, асом не стане. З’явилося бажання мати сучасні, добре навчені збройні сили — заробляйте, шановні громадяни, на це гроші.

До речі, невикористаною можливістю у побудові професійного війська було створення у 1991 році Національної гвардії України – елітного військового формування з ретельно відібраним особовим складом, який мав високу професійну мотивацію, добрі фізичні дані та фахову підготовку. Нацгвардія була ліквідована, хоч могла би стати наріжним каменем у фундаменті того професійного війська, котре зараз потрібне Україні.

– Дякую за відверті та змістовні відповіді. Бажаю процвітання Вашому виданню!

Мої найкращі побажання читачам та редакційному колективу журналу “Надзвичайна ситуація”.

На фото:
1. Брюссель 2000 рік. Біля штаб-квартири НАТО. зліва направо: Володимир Вагапов, Віктор Каспрук, Сергій Грабовський.
2. Володимир Вагапов

Advertisements
Опубліковано у Uncategorized | Теґи: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s