Путінська Росія: намагання досягти геополітичного реваншу

січень 2006 року

Віктор Каспрук, політолог

Газова істерія Володимира Путіна відображає лише один бік намагання Кремля досягти геополітичного реваншу. Президент Росії панічно боїться експорту з України „помаранчевої революції”. А те, що за останній час в Україні, Грузії, Афганістані, Лівані, Іраку, Киргизстані пройшов „марш свободи”, лише підсилює опасання кегебістської влади в Російській Федерації. Проте перемога демократії в цих країнах не є остаточною і безповоротною. Тому, щоб уникнути її у Росії Путін й організував масштабну кампанію, аби щоб забезпечити виживання корумпованої російської автократії.

І хто б щоб там не казав, але певні досягнення у цій царині у Володимира Путіна вже є. Так – незалежні телеканали націоналізовані. Прозахідні партії вигнані з парламенту. Великі бізнесмени, котрі виступали проти Путіна, переслідуються вірними режиму правоохоронцями. Вибори губернаторів скасовано. Тепер Путін почав цілеспрямований наступ на тендітне громадянське суспільство в РФ. Як справедливо вважають західні експерти, наочним доказом такої антидемократичної кампанії є законопроект про неурядові організації. Один із авторів законопроекту Алексей Островський чітко визначив мету цього документа. Він наголосив, що новий закон повинен допомогти уряду зломити політично активні неурядові організації, які можуть пропагувати „помаранчеву революцію”.

Крім того, цей законопроект позбавляє російських громадян права спілкуватися, з ким вони побажають, об’єднуватись і висловлювати свої погляди, хоча це право зафіксоване в міжнародних договорах, підписаних Росією. А як підкреслила під час свого візиту в Київ держсекретар США Кондолізза Райс, це право – „сутність демократії”. Але саме народовладдя й боїться путінський Кремль. Він намагається скоротити можливості людей домагатися змін, котрі зачіпають їхнє життя. Схоже, що ціль Путіна – покласти кінець демократії, залишивши лише кілька порожніх пасток, щоб надати ілюзію законності автократії в радянському стилі.

Щоб повністю усвідомити з ким вони тепер мають справу, українському керівництву варто пригадати що сказав президент Путін у своєму звертанні до громадян Росії у квітні 2005 року. Його оцінка факту розпаду Радянського Союзу як „найбільшої геополітичної катастрофи XX століття”, якнайкраще пояснює ті кроки в напрямку реставрації імперії радянського зразка, котрі нині намагається робити путінська РФ на міжнародній арені і у внутрішній політиці. Таким чином, газовий шантаж України Росією є не чим іншим, як передчасне викидання Путіним своїх деяких козирних карт, а „наїзд” „Газпрому” у цьому контексті, став не чим іншим, як потужним інструментом реалізації міжнародної політики.

Зусилля Росії збільшити з січня 2006 року ціни на газ для України став лише першим кроком у довгострокових планах „Газпрому”. Водночас Кремль намагається купити прихильність до себе Заходу. Його реальною метою є підчепити західний світ на гачок енергетичної залежності. А природній газ є тією драгою, яка має його у цю залежність затягти. Прорахувавши ситуацію, що на сьогодні Сполученим Штатам не вистачає палива, „Газпром”, який фактично став за своїм впливом державою в державі, вже відправляє морем в американські порти пробні партії зрідженого газу в рамках підготовки до здійснення великого проекту. Й у цьому випадку мова йде навіть більше, аніж про довготермінову стратегію. Йдеться, про майбутнє Російської Федерації, її силу та впливи. Якщо вага цієї організації й надалі зростатиме у такій геометричній прогресії, то не треба дивуватися, якщо у 2008 році, після закінчення другого путінського президентського терміну, у кріслі голови правління „Газпрому” опиниться не хто інший, як сам Володимир Путін.

Аби краще зрозуміти те, що нині відбувається у путінській Росії варто звернутися до досліджень двох американських соціологів: Сари Менделсон – старшого наукового співробітника відділу з вивчення Росії і Євразії при Центрі стратегічних і наукових досліджень, та її колеги Теодора Гербера – професора соціології в університеті штату Вісконсін у місті Медісон. Їхнє дослідження є підсумком серії опитувань російської молоді у пострадянський період, які автори регулярно проводили протягом чотирьох років з 2001 по літо 2005 року. Під час дослідження вони опитали приблизно 2000 росіян у віці від 16 до 29 років. В ході опитувань ставилися найрізноманітніші питання, пов’язані із ставленням респондентів до демократії, авторитаризму, участі в політичному житті, сталінізму.

На підставі цих опитувань науковці роблять наступний висновок: у багатьох росіян у наявності ознаки колективної амнезії відносно подій минулого. Більшість молодих росіян впевнені, що Сталін приніс країні більше користі, аніж шкоди. Інтелектуали в багатьох країнах скаржаться на те, що російське молоде покоління не одержує достатніх знань з історії. Однак у Росії ці „провали пам’яті” мають відчутні політичні наслідки. Доти, поки в молодих росіян зберігається позитивне відношення до Сталіна, навряд чи вони зуміють сприйняти принципи законності й прав людини. Через відсутність розвинених демократичних інститутів і неправильного розуміння минулого, в росіян не сформувалися поняття про демократію, збереглося двоїсте відношення до Сталіна і викривлене уявлення про положення Росії у світі.

Загалом, чи не є це всеросійською ностальгією за часами „холодної війни”? В США щойно вийшла з друку книга професора історії Єльського університету Джона Льюіса Геддеса „Нова історія „холодної війни”. Чотирнадцять років тому, у грудні 1991 року, радянський лідер Михайло Горбачов оголосив країні, що „холодна війна” закінчилася. Своїм підписом під указом, що припинив існування Радянського Союзу, він повідомив і про закінчення „холодної війни” між Заходом і Сходом. Одночасно він оголосив про припинення гонки озброєнь і „божевільної мілітаризації”, яка зіпсувала, за його словами, ментальність країни і підірвала моральний дух. У тім же виступі він зробив і інші багатозначний висновок: загроза нової світової війни ліквідована.

Після розпаду радянської держави людство, здавалося, дійсно було готове вступити в епоху, над якою вже не нависає примара катастрофічної війни. Багато хто вірив, що за „холодною війною” з її загрозами настане більш спокійна епоха. Однак цим сподіванням не судилося збутися. На зміну остраху від загрози міжконтинентальних ракет, котрі готові були у будь-який момент обрушитися на Київ чи Вашингтон, прийшов сьогоднішній страх перед терактами й „брудними бомбами”. Так що сьогодні ледве чи не з ностальгією можна згадувати про післявоєнні десятиліття, коли США розуміли логіку поведінки свого противника СРСР і вірили, що навряд чи радянські керівники будуть діяти нерозумно. Залізна логіка „холодної війни” вказувала на те, що радянський напад на США спричинить невідворотну відплату. Розпочавши ж „холодну війну” з Україною Володимир Путін переконаний, щоб він не робив, з українського боку жодної відплати йому боятися не варто.

Таким чином, чи не є газова істерія Російської Федерації нічим іншим, як прагненням реваншу Росії за програш Радянського Союзу в „холодній війні”? Варто пригадати, що свого часу рішення Заходу запросити Росію до „великої вісімки” було продиктовано бажанням підкреслити її важливе міжнародне значення і зміцнити внутрішньополітичні позиції „демократичного” президента Бориса Єльцина. Однак, як наочно доводить новітня історія, ця тактика жодною мірою не спрацювала. Перспектива членства в західних „клубах” не призвела до розширення співробітництва, а демократія у РФ так і не одержала жодного шансу утвердитися. Якщо у майбутньому Росія і намагатиметься відігравати помітну роль на міжнародній арені, то за своїми економічними масштабами вона значно поступатиметься таким демократичним країнам, що не є членами „вісімки”, як Індія й Бразилія.

Відтак, єдиний сенс знаходження Росії в престижній „вісімці, як очевидного економічного карлика і такого ж карлика в сенсі розвитку демократії, полягає лише в потаканні колишнім амбіціям і залишковому статусу однієї з великих ядерних держав. І якщо з огляду на перспективу поступової демократизації в ельцинську епоху 90-х минулого століття подібне потакання можна було оправдати майбутнім стратегічним виграшем – одужанням Росією від манії імперсько-кегебістської величі, то нині така політика країн Заходу себе вичерпала. Мало того, вона є повністю деструктивною з огляду на сприйняття цієї політики як позитивного підкріплення щодо подальшого імперсько-реваншистського курсу Кремля. Не викликає сумніву, що нинішня політика настільки ж „конструктивна”, як свого часу була політика кабінету Адольфа Гітлера, котрий водночас бажав підтримувати (до певного часу) хороші стосунки з великими демократіями світу і, водночас, поглинати малі.

З цієї точки зору газовий шантаж України є таким самим пробним каменем для політики Путіна, яким було питання щодо польських та чеських земель для передвоєнної політики німецького канцлера. Тому демократіям Заходу не має сенсу далі очікувати. Ані угоди подібні до передвоєнної мюнхенської, ані політика іншого „умиротворення” на нинішній Кремль, що знаходиться в реваншистсько-шовіністичному угарі, позитивного впливу не справлять. Протверезити команду Путіна може лише холодний душ політичної та економічної ізоляції (можливо часткової і вибіркової, але обов’язково дошкульної). Важливим першим кроком мало б бути виключення Росії з переліку членів „вісімки”. Тим більше, що саме це питання вже неодноразово піднімалося самими членами елітного клубу потужних світових держав. Не виключено, що навіть один цей крок здатен протверезити кремлівських стратегів.

Опубліковано у Uncategorized | Теґи: , , , , , , , , , , , , , , , , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s