Росія – назад до сталінізму чи опричнини?

грудень 2006 року

Віктор Каспрук

Не дивлячись на те, що президент Російської Федерації Володимир Путін розвертає свою країну у бік тоталітарного сталінського минулого, мало хто сьогодні на Заході хоче бачити в росіянах своїх ворогів. Там захоплюються їхньою музикою і літературою, співчувають їхній страшній історії, а ще декілька років тому щиро раділи, коли вони вийшли з темної, страшної комуністичної тюрми, у яку самі себе загнали, і де перебували більшу частину ХХ століття. Однак протрезвляючий шок після „серійних вбивств” Анни Політковської і Олександра Литвиненка змушує замислюватись – чому зараз, коли росіяни нарешті довідалися про смак свободи і демократії, вони вирішили повернутися до вбивств епохи сталінізму? Й чому нація, на яку завдяки величезному збільшенню цін на нафту і газ звалилося багатство, здатне зробити їхнє суспільство таким же процвітаючим і соціал-демократичним, як, наприклад у сусідній Норвегії, робить своїм кумиром і лідером президента Володимира Путіна, котрий цілеспрямовано і планомірно відновлює і реставрує в країні тиранію сталінського зразка?

Покращення економічної ситуації в Росії завдяки потужним нафтодоларовим ін’єкціям, дуже схоже на тимчасове покращення у тяжкохворого перед незворотною агонією. В путінський Росії введено у ранг політики культуру державного бандитизму, що обіцяє своєму народу лише репресії і остаточний економічний розвал, а іншому світу – страх і відчуження. Та й чув хто про росіян, яким вдалося „сколотити” значні статки чесним шляхом? Звісно, що ні. Бо у путінській Росії інструментами збагачення стають корупція, насильство, порок і індульгенція на вбивство – і все це розповсюджується по країні у колосальних масштабах.

Проте російський письменник Володимир Сорокін, котрий є об’єктом ненависті „путінської молоді”, бачить у сучасній Росії не ознаки повернення у радянські часи, а ностальгію по царату, з усім його блиском, привілеями… а також кривавою державною поліцією. Він недавно опублікував в Росії політичну сатиру в жанрі народної поеми в прозі „День опричника”, у якій описується вигадана Росія 2028 року, яка перебуває під п’ятою нової політичної поліції, що творить криваві беззаконня. „Ще три роки тому, – вважає Володимир Сорокін, – якби мені сказали, що я напишу подібну книгу, я б не повірив. Але от, написав – те, що відбувається в Росії впливає на вибір літературних жанрів. У цій книзі я намагався зобразити, яким було б майбутнє, якби Росія вирішила відгородити себе від Заходу і побудувала для цього стіну”.

Автор бачить у путінській Росії ознаки повернення до XVI століття – епохи Івана Грозного. Як зауважує Сорокін, „російська історія не розвивається по спіралі, як історія інших держав. Всередині своєї спіралі Росія вичерчує кола, які сьогодні можуть повернути нас, наприклад, в XVI століття. Я не згодний з тими, хто говорить, що Росія вертається в радянську епоху. Ми заглиблюємося в більш древнє минуле, у часи феодалізму і абсолютизму. Нинішнім керівникам Росії не потрібний соціалізм, вони переконалися в неефективності радянської економіки. Їм потрібна система феодалізму з відкритими кордонами. Вони більше не хочуть їздити на „Волгах” і носити сірі пальто, як це було в часи генсека Леоніда Брежнєва. Вони бажають одягатися в Armani, пити „Шато Лафіт”, проводити літо в Монако і посилати своїх дітей на навчання до Лондону. Ми живемо в часи освіченого феодалізму”.

Сьогодні російська національна свідомість визначається складними почуттями вразливості, заздрості і несприйняття Європи і Сполучених Штатів. В основі всіх відносин президента Володимира Путіна з іншим світом лежить вимога виявляти до нього повагу і „справедливий” гнів у відповідь на критичні зауваження Заходу на те, на що в самій Росії воліють закривати очі. Але найсумніше те, що ці погляди Путіна поділяє його народ, і це найбільш сильний фактор настільки широкої суспільної підтримки його політики.

Російська зовнішня політика століттями марно прагнула завоювати повагу інших країн. При комуністах це стало видно ще більш чітко. Один із західних громадян, котрому довелося відвідати Росію наприкінці 1944 року, був глибоко вражений тим, які злидні і злигодні терпів народ за правління Йосифа Сталіна. А відношення росіян до навколишнього світу від відзначив, як якусь суміш зарозумілості і комплексу неповноцінності: „вони усвідомлюють, які великі перемоги здобули, але в той же час бояться, що їм не виявлять належної поваги. І це їх дуже дратує”. Втім, реакція росіян на те, що Захід не виявляє стосовно них належної поваги, дуже часто схожа на дій хулігана в електричці, що б’є ні в чому не винного пасажира, лише тому, що той йому не сподобалося, чи не так на нього подивився. Ще з незапам’ятних часів насильство держави становить у Росії невід’ємну частину державної політики.

Цього року на Заході вже було заломлено чимало рук, коли російський парламент офіційно дав уряду право вбивати ворогів держави за її межами. Реакцію іноземних держав у Москві порахували проявом буржуазного лицемірства і уваги на неї не звернули. Хіба президент Буш не оголосив привселюдно про те, що США керуються доктриною превентивної війни – війни проти цілих держав, які Америка вважає загрозою для своєї національної безпеки.

Можна сказати, що швидше за все президент Володимир Путін не віддавав особисто наказу вбивати Олександра Литвиненка. Однак президент Росії – головна особа, котра узаконила культуру, у рамках якої таке вбивство стало нормою. Путін не може відкинути істинність одного простого факту: у тому суспільстві, яким він править, його друзі і прихильники живуть у достатку й без страху ходять по вулицях, а його супротивники зі страхаючою частотою йдуть у інший світ, причому найстрашнішими шляхами. Убивство одного російського журналіста, що критикував владу, ще можна прийняти за просту випадковість. Але після того, як гинуть два десятки людей, на спроби Кремля заявити про свою невинність й непричетність смішно і смутно дивитися.

В основі політики Путіна лежить курс на відновлення моці і впливів колишнього Радянського Союзу. Більше десятиліття тому були відкриті російські архіви, котрі тоді стали „золотим дном” для західних дослідників, але сьогодні вони знову закриті, і ніхто навіть не намагається пояснити, що це зроблено з міркувань національної безпеки. Просто президенту Володимиру Путіну не подобається, що папери, до яких дослідники і науковці одержали доступ, проливають світло на жахи сталінської епохи. Крім того, варто не забувати, що розпад Радянського Союзу, який весь світ вважав тріумфом свободи, сам президент Путін назвав найбільшою катастрофою ХХ століття.

Однак на Росію може чекати справжня катастрофа, якщо ситуація не зміниться. Бо хто може гарантувати, що війна за путінську спадщину або за чергове (цього разу безстрокове) продовження його мандата не почне вестися за допомогою політичних убивств? У такому випадку тактика Європи стосовно Російської Федерації, зрештою, зміниться. І усередині Європейського Союзу побоювання тих, хто як і раніше бачить у Москві скоріше загрозу, аніж можливості співпраці і мирного співіснування, візьмуть гору. Таким чином, знову розверзнеться та прірва ворожості і непорозумінь, котра, як здавалося, закрилася із завершенням часів „холодної війни”. То куди ж іде Росія – до сталінізму чи опричини?..

Опубліковано у Uncategorized | Теґи: , , , , , , , , , , , , , , , , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s