Чи потрібна Росія Україні?

грудень 2003 року

Віктор Каспрук

Впливова російській газеті “Московские новости” надрукувала дві статі присвячені українсько-російським стосункам. Очевидно, що назви цих статей: “Чи потрібна Росія Україні”? та “Чи потрібна Україна Росії”? вже самі говорять багато про що. Російська преса мало коли реалістично і неупереджено коментує складні взаємини, котрі склалися між двома нашими державами і тому матеріали у “Московских новостях”, які орієнтовані переважно на російських інтелектуалів і політичний істеблішмент, на загальному фоні російських мас-медіа, справляють приємне враження своєю чесністю і достовірністю.

Як зазначає газета у першому матеріалі “Чи потрібна Росія Україні”? – “Схоже, Київ обігнав Москву по дуже багатьом параметрам. В тому числі – за рівнем готовності до життя в об’єднаній Європі. За дванадцять пострадянських років Україна поступово зникла з заголовків передовиць. Увага російських політиків і ЗМІ переключилась на інші проблеми. Вже ніхто не згадує про драматичні жести і заяви перших місяців і років здобуття сусідкою-слов’янкою “самостійності”. То Руцькой закликав буквально через тиждень після придушення серпневого путчу до територіальних анексій, то мер Лужков боровся з офіційним Києвом – спершу за “російський” Крим, потім тільки за Севастополь; але навіть йому це, очевидно, набридло.

На Україну махнули рукою. З її відходом звиклися, як звикаються болісно довго і боляче з відходом коханої людини. До порядку денного тепер включають питання про більш тісну інтеграцію Києва і Москви, сподіваючись хоч так “прив’язати і зміцнити”. Власне кажучи, і СНД, і Єдиний економічний простір – з арсеналу засобів залишеного чоловіка, котрий намагається вести хоч якесь спільне господарство з колишньою дружиною, сподіваючись, що вона “одумається”, що прожиті спільно роки і діти, які народилися, перетягнуть чашу ваг її сумнівів. Але поставимо провокаційне запитання: а чи потрібна Росія Україні? Що можемо ми дати нашим вчорашнім “братам”? Боюсь, що нічого.

Україні не потрібна Росія. Орієнтація на союз з останньою здатна лише законсервувати ті пробними, котрі залишилися від радянських років. проблеми, затягнути вихід України в глобальний клуб розвину демократичних держав. Чого зараз більше всього потребує Україна? Створення сучасних ринкових інститутів, структурної перебудови економіки, побудови громадянського суспільства, багатопартійної демократії і правової держави. Чи може хоч чимось допомогти їй у цьому Росія? Ні. Всі зразки необхідного знаходяться не на сході, а на заході – у єдиній Європі, котра розширяється. Тому західний вектор пошуків свого майбутнього для України природний і зрозумілий. Навіть якщо брати моделі й алгоритми переходу від тоталітарного ладу і командної економіки до демократії і ринку, то Росія – не найкращий зразок: реформи в Польщі і Чехії, у Литві й Естонії йдуть (багато в чому – вже пройшли) куди більш успішно і послідовніше.

Так що може дати Росія Україні? Зневагу людським достоїнством? Придушення свободи слова? Демонстративну неповагу закону? Багатовікові традиції рабства і раболіпства? Звичку до бруду і свинства? Нехлюйство і пияцтво? Саме цікаве, що навіть цього Росія дати не може: все перераховане існує в Україні майже тій ж мірі, як і у нас. Навіть наш бізнес, котрий активно проникає в Україну, несе із собою не кращі традиції підприємницької етики. Більш того: якщо в 1992 – 1993 р. російські реформатори ставили собі в заслугу, що за ступенем змін Росія істотно випередила Україну, то сьогодні – через десять років – не все так очевидно.

В Україні немає суперпрезидентського ладу – такого, як у Росії (при цьому РФ по визначенню – федерація, а Україна – унітарна держава, і могутня верховна влада скоріше пасує Києву, а не Москві). І парламент там не знаходиться в настільки приниженому положенні. В Україні є могутня некомуністична опозиція – впливова Соцпартія, альтернативна “червоним”, але жодною мірою не керована адміністрацією Леоніда Кучми. Так що в плані просування до європейських стандартів Україна нас випередила. Навіть те, що губернатори “у них” призначаються, а не обираються, на ділі приводить до недопущення кадрового застою: в Україні немає регіонів, де глава сидів би підряд десять років. Через призначення у владу попадають люди з мисленням, відмінним від традиційно чиновницького: в Полтаві, наприклад, недавно поставили банкіра, у Кіровограді – ректора вузу…

При цьому в Україні не існує надмірної столичної централізації: валовий регіональний продукт ряду областей істотно вище київського. Навіть назви самих впливових бізнесів-груп – “донецька”, “дніпропетровська”, “харківська”, “львівська” – говорять самі за себе. Зрештою, термін служби в українській армії – півтора року, і його хочуть скоротити до року, що теж свідчить багато про що. Та й зовнішня політика України куди більш послідовна, ніж російська. У Києві є міністерство економіки і євроінтеграції , на інтеграційному напрямку працює спеціально призначений заступник міністра закордонних справ. На відміну від нас – коли ми метаємось від багатополярності до підтримки світової антитерористичної коаліції, від осі Москва – Делі – Пекін до євроазіатських ідейок, – Україна свій шлях у цивілізований світ позначила чітко.

Росія ж у своїх відносинах з Україною поводиться вкрай незграбно. Чому слугувала люта боротьба з Ющенком в період парламентських виборів 2002 року? Що виграє Росія від перемоги, наприклад, Януковича? Хто б ні прийшов до влади в Києві (типовий радянський директор ВПК Леонід Кучма, який переміг у 1994 році на хвилі проросійських настроїв, це переконливо довів), він змушений буде йти в Європу. Інша справа, наскільки свідомо і послідовно новий український президент займеться цим процесом. Україна могла б стати для Росії мостом у Європу, місцем зустрічі західних технологій, культури, менталітету і традиційно російських багатств – надр і душі. Але для цього нам спочатку треба навчитися не переоцінювати власну значимість”.

Інша стаття в газеті “Московские новости”, котра називається “Чи потрібна Україна Росії”? – наголошує на тому, що “західні структури розширюються скоріше, ніж можна було припускати. ЄС “заковтує” порцію країн і, не встигнувши “переварити” її і перешикуватися, уже готується до прийому нової. На кожній наступній стадії розширення вирослий і зміцнілий європейський організм може увібрати в себе усі великі й все більш “важкі для переварювання” шматки. Так, зараз важко уявити собі Україну членом ЄС. Але зовсім недавно важко було представити членами ЄС і НАТО країни Балтії. “Буферна зона” між Росією і західним світом стрімко зникає.

Розширення це йде якоюсь мірою навіть опріч бажання країн Заходу. ЄС і НАТО – не ті імперії, котрі завойовують нові території самі. А ті, на вхід до яких в’ється довга черга. Вступ до них не тільки є вигідним, це – знак “зрілості”. І значною мірою розширення ЄС йде через неможливість відмовити. Мало кого в Європі, припустимо, радує перспектива приймати Туреччину. Але Туреччина перетерпіла в європейському передпокої всі можливі приниження, здійснила найглибші реформи, щоб привести свою систему у відповідність з європейськими вимогами. І ні в кого не вистачить духу сказати: “мусульман ми все рівно не приймаємо”. Україна теж усіма способами домагалася обіцянок, отриманих нею в Ялті.

Цей “наступ” – не наступ на Росію, а просте розширення. І створення жорсткого європейсько-російського кордону – теж не політика, спрямована на ізоляцію Росії, у ході якої реальне введення віз і економічних бар’єрів прикривається мало значущими запевняннями в дружбі. Це просто інша сторона об’єднання. Об’єднання і є створення загального кордону.. Запевнення в дружбі можуть бути зовсім щирими, але це нічого не змінює: кордон все рівно стає ближче і жорсткіше.

Через 15 – 20 років він зовсім наблизиться до Росії (ще питання, чи не буде цей кордон проходити у районі Смоленська, тому що у випадку падіння Лукашенка інтеграція Білорусії в Європу може бути досить швидкою). І тоді перед Заходом постане питання: чи треба припиняти розширення, визнавши цей кордон “природним” рубежем і визначивши Росії роль “буферної” зони (між ЄС, Китаєм і мусульманським світом), чи все-таки взяти курс ще і на Росію? Хоч ця інтеграція, котру зараз важко уявити, до того часу буде дещо легшою (Європа стане більшою, а Росія – за населенням меншою, і підготовленість її до інтеграційних процесів дещо збільшиться), все рівно це буде задача неймовірно складна. І особливих стимулів звалювати її рішення на себе в ЄС не буде.

Те ж питання, тільки в іншій формі – що нам робити із собою, – постане перед нами. Для Європи перспектива Росії як буфера більш прийнятна, ніж перспектива її інтеграції в ЄС: Росія-буфер не вимагає ніяких зусиль і витрат і не обіцяє ніяких небезпек. Але для нас перспектива буфера, відгородженого від Європи (включаючи Київ) шенгенськими візами, дуже сумна. Ми не так великі і “самодостатні”, як Китай, котрий може говорити з Європою і США “на рівних” і інтегруватися не в західний світ, а разом з ним – у єдину світову систему. А об’єднуватись нам більше просто ні з ким (об’єднання з Білорусією і Казахстаном не тільки мало реальне, але й тягне додаткове закріплення за нами ролі “буферної зони”). Фактично для нас немає іншого шляху, як стукати в європейських двері.

Але що значить стукати? Адже справа не просто в нашому бажанні (чи небажанні) увійти в Євросоюз, а ЄС, у свою чергу, – нас впустити. Європа може інтегрувати нові країни лише в тому випадку, якщо їхні організми в принципі сумісні з європейським. Україна споконвічно була ближче до Європи по своїй політичній структурі, ніж ми. Тут ротація влади відбулася вже в 1994 році. Але і вона пройшла – і ще пройде в майбутньому – через найгостріші політичні кризи, прямо пов’язані з вибором “геополітичної” орієнтації. Ще не завершена в Україні (очевидно, всі стане ясно на майбутніх президентських виборах) боротьба між російською моделлю безальтернативного президентства і європейською моделлю правової держави з ротацією влади – це українські митарства на шляху в Європу.

Росія за теперішнього ладу, при якому рада родини президента визначає, хто буде його спадкоємцем, а можливість перемоги опозиції навіть самій опозиції в голову не приходить, – організм, ідеально сумісний з роллю буферного утворення, але абсолютно не сумісний із вступом у ЄС. Тому і наш геополітичний вибір не настільки вже є невіддільним від майбутнього внутрішньополітичного вибору. Вирішити для себе, що ми хочемо ввійти в Європу, – це вирішити, що ми хочемо мати інший лад. І дуже імовірно, що кризи нашої системи і нашого геополітичного вибору накладуться в часі одна на одну.

Яку роль при цьому може зіграти Україна? Якщо Україна, на шляху до Європи і на шляху її внутрішньої демократизації зазнає невдачі, це буде сприяти закріпленню нашого теперішнього режиму і нашої ролі буфера (подібним чином і те, і інше було закріплено виникненням у Білорусії режиму Лукашенка). Але якщо в України все вийде, для нас це буде могутнім стимулом, щоб йти слідом. Україна іде. І нехай іде, нехай прокладає шлях і показує його нам. Може бути, нам відносно скоро знову прийдеться зустрітися – по ту сторону європейського кордону”. Залишається лише пожалкувати, що так реалістично і чесно думає про відносини України і Росії лише незначна частина російських інтелектуалів. Але попри все об’єктивні історичні процеси ще не вдалося змінити нікому, і будемо сподіватися, що поступ України до Європи, попри всі складнощі, не вдасться зупинити вже нікому…

Advertisements
Опубліковано у Uncategorized | Теґи: , , , , , , , , , , , , , , , , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s