Вашингтон: європейське обличчя американської столиці

ЯЯЯЯЯЯЯ КАПІТОЛІЙ

1999 рік

Віктор Каспрук, політолог

В минулі часи нас так довго і настирливо привчали ненавидіти Америку і американський спосіб життя, що ми встигли її полюбити назавжди. Очікувана подорож до серця Америки – Вашингтона виявилась таки досить тривалою. Так як прямих рейсів з Києва до Вашингтона поки що немає, довелося добиратися в два етапи. Спочатку до Франкфурта на Майні, а вже звідти через океан літаком американської авіакомпанії “United Airlines”. Думаю, що не варто особливо акцентувати увагу, переповідаючи про комфортність і чудовий сервіс на американських авіалініях, але переліт довжиною у вісім годин дуже таки скрасила можливість переглянути телевізійні програми з вмонтованого в спинку крісла сусіда попереду екрану телевізора і послухати музику з навушників. Коли до прибуття до Вашингтона залишалося менше ніж дві години у ілюмінаторі літака десь далеко внизу можна було розгледіти снігові острівці серед безмежних канадських лісів, далі побережжя Атлантичного океану, літак проминув Бостон, Нью-Йорк, Філадельфію і ось робить плавний розворот над пригородами Вашингтону. Свого часу багато довелося прочитати про одноповерхову Америку, та все ж дуже здивували масиви невеликих будиночків на підльоті до столичного аеропорту.

Даллас

Вперше у житті вступити на американську землю пощастило у столичному аеропорті Даллас. Нас зустрічали представники військово-повітряних сил США і морської піхоти, тому паспортний і імміграційний контроль для нас виявився дещо простішим. Але цікавою була перша зустріч в Америці з земляком паном Василем. В вагоні імпровізованого метрополітену, що перевозить пасажирів в аеропорту від одного терміналу до іншого він звернув увагу на мій паспорт з тризубом і заговорив українською мовою. Виявляється пан Василь летів з нами з Франкфурта на Майні одним рейсом. Він перебував в Німеччині зі своїм колегою у науковому відрядженні і ось повертався додому в Сполучені Штати. Перемовитись вдалося недовго, але україно-американець зрадів, що вдалося зустріти земляка з України. Народжений в Америці він сам зберіг материнську мову, але одружився з американкою і вже його діти мови не знають. На моє запитання з ким же він спілкується українською – відповів, що переважно з батьком. Цікаво, що неодноразово подорожуючи до Європи в службових справах він так ніколи і не побував в Україні, хоча й дуже хотів це зробити.

Поки наші супроводжуючі віднесли паспорта для контролю познайомилися з двома перекладачками, сержантами морської піхоти Джеккі та Яніною, котрі далі супроводжуватимуть нашу групу в подорожі по США. Як потім виявилось дівчат привабила армія можливістю паралельно одержати вищу освіту, так як для військовослужбовців у цьому питанні існують в Америці істотні пільги.

Та ось всі митні процедури завершені і ми можемо рушати далі. Симпатична сержант Яніна сідає за кермо мікроавтобусика, котрий через сім хвилин довозить до готелю “Marriott”. Замість звичних ключів видається пластикова картка і номер 3308 на третьому поверсі стає на декілька днів моєю американською оселею. Готель “Marriott” знаходиться, як і сам аеропорт Даллас, приблизно в 40 кілометрах від Вашингтону і є дуже зручним місцем для транзитних пасажирів, котрі чекають на свою стиковку рейсів, або ж подорожують до Європи чи до іншої частини світу. Єдиним, можливо, його недоліком є те, що чотири його крила розташовані таким чином, що навіть своєрідний проспект, у якому подано схему готельного “лабіринту”, не дуже допомагає розібратися, де ж знаходиться крило блоку Rooms 3301-3329 куди можна дістатися лише через блок Rooms 3202-3237, або блок Rooms 3400-3434.

Огляд міста

Ми приїхали до Вашингтону в кінці березня. В місті було досить таки тепло і цвіла японська саккура. Перші деревця саккури подарували столиці японці вже більше 40 років тому. Жовте цвітіння цього дерева прийшло до вподоби вашінгтонцям і саккура стала для міста ледве не таким же символом, як каштани для Києва. Та й сам Вашингтон – місто пам’ятників і парків, своїм затишком і зеленими масивами посеред міста нагадує Київ. Варто відзначити, що 4/5 всіх американців нині проживають у містах, більшість з яких зосереджені на океанських побережжях. У ХХ столітті завдяки широкому розповсюдженню автомобілів та густій сітці автомобільних доріг міста встигли обрости десятками передмість, що обумовило процес утворення міських агломерацій з “центральним” містом та оточуючою його приміською зоною. Знаменно, що населення цих зон за останні десятиліття істотно виросло. Міста Атлантичного побережжя створюють своєрідний урбаністичний ланцюжок з більше ніж 30 мегаполісів, котрі злилися між собою, що протягнувся від Бостона (3,5 мільйона жителів), Нью-Йорка (19 мільйонів жителів) до Балтимора (2,5 мільйона жителів) та Вашингтона (з пригородами – 4,5 мільйона). Це так званий Босваш – пояс міст в 800 кілометрів, який займає площу в 100 тисяч квадратних кілометрів. Тут, у великих містах на північному-сході сконцентровані штаб-квартири провідних фінансових і промислових груп.

В столиці Сполучених Штатів Америки – Вашингтоні (що була закладена в 1790 році) з 1800 року знаходиться офіційна резиденція президента – Білий Дім. Важко передати відчуття, коли опиняєшся біля металевої огорожі споруди, яку сотні разів довелося бачити по телевізору. Місце у якому часто вирішується доленосні рішення, що мають резонанс по всьому світу, не виглядає таким помпезним, як московський Кремль. Не видно такої агресивної охорони, як біля Кремля. А недалеко на Пенсільванія авеню, (що була в цей час перекрита для руху машин), підлітки на роликових ковзанах, одягнені в хокейні строї, з насолодою ганяють клюшками маленького м’яча. І всі дорослі проблеми поки що їх не обходять. Американське дитинство виглядає з боку доволі таки комфортним і безжурним.

Американська демократія вочевидь продемонструвала нам свої переваги. Купка демонстрантів з транспарантами хвилин з п’ять проскандувала перед Білим домом свої чергові вимоги. І хоча до демонстрантів так ніхто і не вийшов, але й поліцейських, котрі б мали за службовим обов’язком їх розганяти також не було видно. Чоловік і жінка похилого віку, що проходили мимо зненацька зупинилися. Здоровеньки були, раптом, з насолодою вимовляючи ці слова, протягнув чоловік. Виявляється, дійсно земляк… з Москви. А зараз живе років з 15 в Ізраїлі. Дуже таки хвалив цей чоловік Горбачова і його “перестройку”, що не лише дала йому змогу свого часу вирватись з Союзу, але й побачити вже в досить поважному віці світ.

Якщо ви вже потрапили до Вашингтону не варто проминати своєю увагою Капітолій (де працює Конгрес США); пам’ятник першому президенту Сполучених Штатів Америки Джорджу Вашингтону (1732-1799) – обеліск висотою в 152 метри; пам’ятник президенту Аврааму Лінкольну (1809-1865) – величний храм у грецькому стилі на 36 колонах, які символізують кількість штатів, що входили до США на день смерті Лінкольна; меморіали президентам Томасу Джефферсону (1743-1826), автору Декларації незалежності Сполучених Штатів Америки; та Франкліну Рузвельту (1882-1945), 32 президенту США, (котрого американський народ чотири рази вибирав на цей високий пост і під час правління якого була подолана “велика депресія”); Національний кафедральний собор; бібліотеку Конгресу (одну з найбільших бібліотек в світі, де зберігається 26 мільйонів книг, більше ніж 36 мільйонів рукописів, карт, фотографій, газет, а також архіви 23 президентів США) та численні музеї і картинні галереї.

Вашингтон у березні по вінця наповнений весняним яскравим сонцем, небо голубе і чисте, ніби прозоре, без єдиної хмаринки на обрії. До речі. Вашингтон одне з небагатьох міст світу, котре було побудоване, як національна столиця. Після Американської революції нова країна, котра постала на мапі світу, ніяк не могла визначитись з тим, де ж має бути розташована її майбутня столиця. В решті решт Конгрес вибрав річку Потомак між штатами Меріленд та Вірджинія, а саме місто і його околиці виділив у федеральний Округ Колумбія, котрий розташований на землях, які не належать жодному штату.

Але в Сполучених Штатах є ще 120 Вашингтонів – міст і сіл. А на північному-заході знаходиться штат Вашингтон. Також ім’ям першого президента США названо 7 гір, 8 рік, 10 озер, 33 округа та 9 коледжів. Суворий погляд Вашингтона уважно дивиться з банкнот та поштових марок, а його профіль викарбуваний на монетах. Портрети та статуї Джорджа Вашингтона є обов’язковою частиною обстановки багаточислених американських офісів, а у штаті Південна Дакота, на скелястому схилі (серед ряду голів “батьків-засновників США”) першою зображена масивна голова Вашингтона – 20 метрів від маківки до підборіддя.

Вашингтон більше нагадує європейське місто, ніж американське. Можливо тому, що його характер великою мірою визначається присутністю федерального уряду, великою концентрацією центральних відомств та численних комерційних та банківських установ. Загалом чисельність різного роду управлінців складає третину населення Вашингтона, а ще приблизно 41 тисяча жителів міста – це громадяни інших країн, котрі акредитовані в столиці на різних представницьких рівнях.

В столиці США немає жодної споруди, яка б була вищою за 98 метрів (тобто за баню Капітолію). Забудова міста – переважно садибного типу: вілли та багаті особняки. А ще Вашингтон – це місто широких проспектів, зелених парків та скверів. Стиль а ля Європа прослідковується у всьому. І це зовсім не дивно. Варто лише пригадати хто саме його проектував. Можливо француз П’єр-Шарль Л`анфан, котрий планував місто у ті далекі від нас часи, бачив перед собою Париж і намагався перенести на береги Потомаку шарм таких милих його серцю паризьких бульварів, вулиць і проспектів…

Арлінгтонське національне кладовище

Арлінгтонське меморіальне кладовище знаходиться в пригороді столиці. Знаменно, що колись на цьому місці був маєток, котрий належав знаменитому американському генералові Роберту Лі. За далеких часів боротьби за незалежність Сполучених Штатів Америки там відбувалися гучні бали, нескінченні зібрання американських аристократів, вирувало життя… Тепер тут найвідоміший серед ста національних кладовищ в Сполучених Штатах і знаменитий на всю Америку цвинтар, знаменитий тим, що на його зелених схилах поховані видатні державні і військові діячі Сполучених Штатів Америки, а також всі без винятку американські військові (і солдати і генерали – тут всі рівні), котрі загинули на війнах, починаючи від Громадянської війни. Розташовано воно в мальовничій місцевості на пагорбах за річкою Потомак і вражає своїми масштабами та доглянутістю. Тут на 612 акрах вірджинської землі спочиває вічним сном понад 250 тисяч військовослужбовців Серед них видатні американські воєначальники, генерали і адмірали, президенти та рядові солдати. І кожного тижня тут відбувається приблизно 20 похоронів.

На могилах воєначальників часто встановлюють пам’ятники, а на могилах солдат розміщені прості бетонні стовпчики, на яких позначені ім’я та прізвище загиблого та дати народження і смерті. Вражають ряди і ряди з нескінченних бетонних обелісків, котрі стоять на сотнях тисяч могил достойників Америки.

Арлінгтонське кладовище відвідують численні відвідувачі. Це і школярі, що прибули в усіх куточків Сполучених Штатів, і члени різноманітних делегацій та туристи, котрі прибули до Америки. Є на кладовищі меморіал Невідомого солдата, де вдень і вночі несуть почесну службу солдати і офіцери 3-ої піхотної дивізії, яких з неприхованим пієтетом самі американці називають старою гвардією. Почесна варта з двох солдат та офіцера (змінюючись щопівгодини) проводить почесну церемонію віддання військових почестей пам’яті загиблих героїв. Ритуал визначений і регламентований до секунди. 21 крок перед могилою невідомого солдата, повертаються обличчям до надгробка, стоять 21 секунду, далі, твердо карбуючи крок, проходять віддаючи честь могилі Невідомого солдата, що загинув за перемогу американської демократії.

Сам меморіал Невідомого солдата являє собою чималеньку площадку вимощену плитами. Над нею храм в грецькому стилі з 6 колонами при вході, до якого ведуть 10 східців. Натовп глядачів розмістився на східцях. Строката палітра вбрання екскурсантів контрастує з уніфікованими одностріями військових.

“Тут спочиває у шанобливій славі американський воїн, відомий лиш Богові” – твердить напис на саркофагу Невідомого солдата Першої світової війни, похованого тут у 1921 році. До свого товариша по зброї приєдналися поруч у підземних склепах Невідомі воїни з Другої світової війни, з Корейської та В’єтнамської воєн.

Є ще на Арлінгтонському меморіальному кладовищі місце куди не заростає народна тропа. Це могила 35 президента Сполучених Штатів Америки Джона Фіцджеральда Кеннеді. Поруч похована його дружина – королева Америки, як часто називало її оточення – Жаклін Кеннеді. Знамениті могили виглядають досить просто. Дві кам’яні плити з роками народження та смерті. Коли ми підійшли до могил, вони були оточені американськими школярами старших класів, котрі з великою повагою та пієтетом стояли перед останнім прилистком сорокашестирічного президента вбивство якого 22 листопада 1963 року змінило не лише хід історії США… Джон Кеннеді був символом нової Америки і її загальним улюбленцем. Тому вистріли в Далласі, здавалось, настигли не лише президента – вони настигли всю країну.

До Кобзаря

Одним з пам’ятних місць у Вашингтоні, яке обов’язково має відвідати кожен, хто приїздить з України є пам’ятник Тарасу Шевченку. Монумент Великому Тарасу, котрий мріяв, щоб Україна діждалась свого Джорджа Вашингтона стоїть в столиці США вже 37 років. Правда пам’ятник знаходиться на віддалі від основного туристичного маршруту, котрий проходить між Білим Домом, монументом Лінкольну та Капітолієм з численними вартими уваги місцями між ними. Та поза цим місце, що відведене для пошанування пам’яті Шевченка не знаходиться на периферії американської столиці. Це трикутна площа на перетині вулиць 22, 23 та Пі.

Непростою була історія його створення. Але під час п’ятирічної кампанії за побудову пам’ятника українська діаспора в Сполучених Штатах мала підтримку чотирьох дуже впливових прихильників – президентів: Гаррі Трумена, Дуайта Ейзенхауера, Джона Кеннеді та Ліндона Джонсона. Гаррі Трумен, 33 президент США, погодився очолити Почесний комітет пам’ятника Шевченку. До речі, до цього комітету також входили 85 членів Конгресу США (16 сенаторів і 69 конгресменів) та більше ста видатних американських громадян: губернаторів штатів і відомих діячів науки та культури.

21 серпня 1963 року Джон Кеннеді надіслав свого вітального листа з нагоди освячення площі під пам’ятник у Вашингтоні. У ньому Джон Кеннеді зокрема писав: “Я радий, що можу прилучити свій голос до тих, хто шанує великого українського поета Тараса Шевченка. Ми віддаємо йому данину поваги за щедрий вклад в культуру не тільки України, яку він дуже любив і так яскраво відображав, але і у світову культуру. Його творчість є благородною складовою частиною нашого вітчизняного спадку”.

Музеї Вашингтону

Столичний Вашингтон багатий на різноманітні музеї. За планом наша група мала відвідати Музей космонавтики. Можливо комусь з периферійної Оклахоми такий музей вдався б в дивовижу, але для вихідців з колишнього СРСР (де поклоніння космонавтиці свого часу досягало майже культових форм) багато з експонатів були або добре знайомими, або не викликали особливого ентузіазму. За винятком, можливо, частини експозиції, котра була присвячена першій висадці людей на Місяць, бо свого часу ця інформація в нас перебувала на рівні майже секретної.

Американський колега, котрий супроводжував групу, пан Кен побачивши, що мій інтерес до історії космонавтики впевнено досягає нулевої відмітки, запропонував частину відведеного часу для Музею космонавтики витратити більш раціонально – відвідати вашингтонську Національну галерею образотворчих мистецтв. Й до того далеко ходити було не треба. Ці два музеї розділяла величенька зелена галявина, сама та яку так дуже полюбляли показувати кіношники, показуючи як невимушено вміють розслаблятися американці вмощуючись компанією на траві з банкою пива чи кока-коли і нехитрим сніданком з гамбургера чи чізбургера. Отже галявина, на якій і зараз перебувало чимало відпочиваючих, перейдена і ми вже опинилися в Національній галереї образотворчих мистецтв.

До речі, масові закупки американцями з країн Європи та Азії витворів мистецтва сприяли накопиченню в Сполучених Штатах художніх колекцій, котрі згодом стали прикрасою багатьох музеїв та картинних галерей. В Національній галереї образотворчих мистецтв зберігаються безцінні полотна Рафаеля, Рубенса, Рембрандта, Тиціана. Для того, щоб оглянути всю Національну галерею звичайно потрібно чимало таки часу. Мій гід пан Кен запропонував спочатку оглянути експозицію з картин французьких експресіоністів Сазана і Моне, саму цю частину експозиції він полюбляв найбільше і при кожній нагоді відвідати галерею поспішав саме сюди. Як і все в Америці музеїв також торкнувся технічний прогрес, в разі бажання в музеї вам видадуть плеєр з навушниками і ви можете, переходячи з залу до залу, прослухати лекцію записану фахівцем. Цікавим є і той факт, що відвідання всіх музеїв у Вашингтоні є безкоштовним, так само як і щоденні концерти й вистави в Кеннеді-центрі. Як видно американці почали на практиці освоювати недавню тезу, що так культивувалася в колишньому Радянському Союзі: мистецтво – народу.

“До України повернусь…”

Де б вам не довелося мандрувати світами, але, мабуть, самою приємною стороною кожної вашої подорожі є повернення додому. Знову оформлення квитків і багажу у вашингтонському аеропорту “Даллас” і до відльоту залишається часу трохи менше двох годин. Всі трохи напружені, адже по переду знову довгий переліт через океан. Скоротати час декому допомагає аеропортівський буфет, де, наприклад, склянка содової тягне більше ніж на 1,5 долара. Та більшості смакує пиво. Американське пиво чимось схоже на наше, хоча інколи деякі сорти, можливо, мають більшу міцність. Раптом на весь аеропорт пролунали захоплені вигуки –“Будьмо!” “Будьмо!”. Це один з наших американських друзів вирішив за час спілкування з нашою групою наочно вивчити українську мову. І ось уже на прощання саме слово “Будьмо!” звучить в його вустах, як співпричетність до великої української культури.

Важко прощатися. За тиждень перебування в США і перельоти до штатів Арізони і в Міссурі ми звикли до наших американських гідів, а вони до нас. Сержант Джеккі має десь у вересні народити дитину і ми їй бажаємо доброго здоров’я. Сержант Яніна незабаром збирається вийти заміж за колишнього військового (серба за походженням) і можливо полишити військову службу. Сержант Ден, так втомився за час нашої спільної подорожі по Америці, що провів нас лише до аеропорту і поїхав додому. Майор Айк в понеділок знову повертається на свою службу в Вашингтоні.

Ми відлітаємо в суботу. Настає час посадки. Черга на літак – це єдина черга, яку довелося побачити в Америці. Мабуть навряд нам ще колись доведеться побачитись з нашими супроводжуючими. Останні моменти прощання і ми разом з іншими пасажирами опиняємося в вузькому коридорі, який веде до трапу літака. Нашою сусідкою по кріслах є молода американка (схоже в’єтнамського походження), котра подорожувала зі своїми дітьми: дівчинкою 4 років і хлопчиком, якому було не більше ніж кілька місяців. Її “перенс” живуть у Франкфурті на Майні і вона їхала до них на гостини. Було дуже приємно спостерігати, як стюардеси ставились до проблем молодої матері. Відчувалося, що обслуговуючий персонал в літаку, який таки добре вишколений і навчений, надавав допомогу більше не за своїм службовим становищем, а з солідарності до молодої жінки.

Півтори години польоту. Раптом об’ява з бортового радіовузла. Якщо на борту літака є лікарі, прохання підійти в кінець салону до стюардес. Ситуація позаштатна і досить подібна до тієї, яку вже довелося колись бачити в американських фільмах. Стюардеси заметушилися, а в кінець салону почали підходити люди. Нас і нашу сусідку-американку попросили пересісти з 46 ряду (де вкінці стояли поспіль 4 крісла), а хвора людина, після відповідних процедур, зайняла наші колишні місця. Слава Богу, що на борту авіалайнеру знайшлися кваліфіковані лікарі, а загострення вдалося на якийсь час зняти після кількох уколів та відповідних процедур.

Долітати час, що залишився довелося на інших місцях. Народ переважно дрімає. Але хтось дивиться телевізор, хтось читає газету, чи прилип до навушників радіо. Мою увагу привернули дві жінки, що були одягнуті в однакові білі куртки і одна з них мала золоту коронку. Схоже явно не американки. Мої прогнози підтвердились, коли одна з цих жінок почувши, що ми говоримо між собою по українськи, запитала, як їм пересісти з Франкфурта на київський літак. Виявилось наші землячки, сестри з Волині, яких доля закинула в Америку років з п’ять тому. Їм вдалося знайти в штаті Кентуккі роботу на птахофабриці. Зарплатня, як для США невелика – 1100 доларів. От і летіли вони додому, щоб побачити, чи вже можна повертатися, чи все ж і далі залишатися низькооплачуваними працівниками за океаном.

З Вашингтону вилетіли увечері, а у Франкфурті на Майні потрапили в ранок. Коли в аеропорту ми згуртувавшись почали шукати наш термінал, одна з наших колег сказала фразу, яка запам’яталась надовго: ”Ура, ми вже дома, в Європі!” Та й дійсно ми вже дома. До нашого Києва рукою подати – трохи більше двох годин польоту. Після 8 годин в повітрі, ще якихось 2 години виявляються просто таки дрібничкою. Бориспіль зустрічає сонячним ранком. Як таки добре повертатися додому…

Advertisements
Опубліковано у Uncategorized | Теґи: , , , , , , , , , , , , , , , , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s