У Франції розгорається новий політичний скандал…

грудень 2005 року

Віктор Каспрук

Не встигли ще охолонути дебати у французькому суспільстві щодо недавніх заворушень, як у Франції може розгорітися новий політичний скандал. В той час, як президент Франції Жак Ширак сподівався отримати підпис алжирської сторони на договорі про дружбу з Алжиром, у французькому парламенті депутати з партії „Союз за президентську більшість” знищили цю надію, підтверджуючи позитивну роль французької колонізації Північної Африки.

Преса Алжиру просто шокована французьким „прославленням колонізації”. Алжирські друковані засоби масової інформації буквально в один голос намагаються дати відсіч тим політичним силам у законодавчій владі Франції, котрі, на їхню думку, не позбулися елементів неоколоніального мислення минулих часів. Так щоденна алжирська газета „Liberte”, наголошуючи на тому, що „депутати французького парламенту відмовились змінити 4 статтю закону від 23 лютого 2005 року щодо позитивної ролі французької присутності саме у Північній Африці”, далі констатує, що „вислови, котрі містяться у цьому законі „є ні чим іншим, як прославлянням колонізації”.

Цю ж думку розвиває далі алжирська газета „L`Expression”. Зазначаючи, 4 стаття обумовлює те, що таким чином у Франції „учбові програми визнають особливо позитивну роль французької присутності за морем, а саме у Північній Африці. Подаючи історію, жертв французьких окупаційних військ та події котрі відбувалися на цій території у викривленому світлі”. Позиція „депутатів з „Союзу за президентську більшість” (UMP), котрі відмовились змінити закон від 23 лютого 2005 року про „позитивну роль французької присутності” і її вклад у „цивілізаційну колонізацію”, просто незрозуміла. 183 депутати, котрі взяли на себе всю відповідальність за подібне недостойне рішення, фактично висміяли великі принципи Французької революції.

Цивілізаторські прихильники тортур в кінці-кінців стають подібними до Ле Пена. І хоч люблять публічно висловлювати свою прихильність високим принципам, своїми діями однозначно скотились до „принципів низьких”. Що ж стосується військовослужбовців допоміжних військ, то через три покоління говорити про їхні заслуги, вимагаючи для них право на пристойне житло, роботу і т.д., просто гротескно. Франція UMP, котра намагається давати уроки прав людини країнам Півдня, сама зрадила великим принципам. Красиво у них виходить: учбова програма має наміри викладати дітям позитивну роль тих легіонерів, котрі порушували права людини, мордували, катували, убивали, з усіх сил намагаючись заслужити „почесне місце, на яке вони мають право” у підручниках історії.

Французька колонізація, котра розпочалася 5 липня 1830 року, головним чином принесла алжирському народу „викурювання” цілих племен з місць їхнього постійного проживання, групові ґвалтування, депортації до Нової Каледонії. А ще криваві репресії, подібні до трагічних подій 8 травня 1945, коли лише за один день було убито 45 тисяч чоловік.

Стаття 4, відміну якої вимагали депутати Соціалістичної партії, PC та UDF, є образливою для всіх жертв, котрі стали „надбанням” 132 років колоніалізму. Безумовно, що Жак Ширак є останнім „голлістом”, котрий намагається внушити своєму народу месіанську роль Франції. Чи може бути підписаний договір про дружбу між двома народами, коли французька урядова партія демонструє свою „розумову сліпоту, котра межує зі негативізмом і ревізіонізмом”, як це підкреслив недавно президент Алжиру Абдельазіз Бутефліка? Треба думати, що ні”.

Власне, констатує з жалем „L`Expression”, „відмовившись переглянути єдину статтю, як це вимагалося у проекті соціалістів (183 голосами проти 94), депутати французької „правиці” розбили мрію найбільших ентузіастів зближення, котрі вірили у чудо. На жаль, більшість, якою керує міністр внутрішніх справ Франції Ніколя Саркозі, заблокувала бажання зближення, за яке борються президенти обох країн з часу візиту Жака Ширака до Алжиру”.

Проте, можливо, найбільш гіркій тон допускає газета „Liberte” – „цим рішенням закон оживив болючі спомини у алжирській національній свідомості. Таки чином, військовослужбовці допоміжних військ, французи алжирського походження, спадкоємці OAS і всі, хто жалкує за французьким Алжиром продовжують користуватися повагою у французькому суспільстві. Той факт, що подібне визнання було внесене до учбових програм, вкотре піднімає хвилююче питання. Тим паче, що це питання виникає у той момент, коли обидві країни прагнуть перевернути сторінку болісної спільної історії. А яким чином можна перевернути цю сторінку, якщо шкільні підручники мусять доносити до французької молоді позитивну роль колонізації? Їм не викладатимуть, що між 1830 і 1948 роками масові вбивства і кровопролиття відбувалися одне за одним, що призвело до винищення чверті всього алжирського населення”.

Алжирська газета „La Tribune” у свою чергу пише про погано прикриті спроби частини французьких політиків та істориків здійснити ревізію історичних стосунків між двома країнами на свою користь. Це видання нагадує, що алжирський президент Абдельазіз Бутефліка також дав недвозначне визначення цьому закону. Президент Алжиру також висунув вимогу, аби Франція вибачилась „за всі злочини, котрі було скоєно протягом її колоніальної присутності”.

І як би там не було, коли депутати з „Союзу за президентську більшість” відмовились відмінити цей закон, ті, хто уклав парі про завершення переговорів між Парижем і Алжиром до кінця 2005 року, (і таким чином повірив у появу можливості укладання договору про дружбу), можуть лише поставити під сумнів свій оптимізм. Оптимізм, котрий ґрунтувався на привілейованих стосунках і взаємній повазі, котрі пов’язували обох керівників держав.

Таким чином, підсумовує газета „Liberte”, „дискусія між Парижем і Алжиром нагадує діалог глухих. UMP, партія влади у Франції, могла б скористатися шансом, наданим ініціативою соціалістів, для того аби розрядити обстановку і припинити полеміку. Але ця можливість не була використана. І не виключено, що на голосування правих французьких парламентаріїв вплинули недавні події у паризьких пригородах”.

Свого часу з оточення президента Франції Жака Ширака, котрий воював у Алжирі у чині лейтенанта, надходили сигнали, що він зовсім не проти створення комісії з компетентних фахівців для вияснення усіх обставин цієї, не дуже віддаленої від наших часів, колоніальної драми. Хоча пройшло вже більше 40 років з того часу, як у липні 1962 року безславно для Франції закінчилася колоніальна війна у Алжирі, але ця тема знову набуває актуальності наприкінці 2005 року.

Цілком очевидно, що ситуація алжирсько-французьких сучасних взаємин є прямою похідною французького колоніального минулого. Колись мій однокласник збирав дуже яскраві, багатокольорові марки англійських колоній з зображенням екзотичних африканських тварин і рослин. Він цілком правильно розраховував, що марки дуже подорожчають у ціні, коли цих колоній вже не буде. Колоній дійсно вже немає, але чи пропав сам колоніалізм? Хоча той же колоніалізм є нічим іншим, як по суті лише іншою назвою вічної боротьби за ресурси і території. Єдине, що винесло людство з колоніального негативного досвіду в ХХ столітті, то це те, що подібна боротьба може бути аморальною, а стремління загарбати чуже треба і можна обмежити.

Не намагаючись стати на чийсь бік у теперішній складній дискусії між Францією і Алжиром (а точніше – алжирцями і французами), варто лише визнати одне – алжирці мають підстави для того, щоб висувати подібні претензії до французів. Як говорять самі араби, країни Магриба – це священна птиця, тіло якої – Алжир. Праве крило – Туніс, а ліве крило – Марокко. Із цієї „священної птиці” у кінці 50 – початку 60 років ХХ століття повернулись додому французькі чиновники, які більше аніж за століття колонізації Алжиру розжиріли і роздобріли в колоніальних особливих умовах. Котрі отримували там запаморочливі оклади, набагато більші, від тих, що їх одержували їхні французькі побратими на континенті.

Коли ж у Алжирі розпочалася боротьба місцевого населення проти французів і французької присутності, а потім і проти алжирців, котрі служили французьким окупантам, тоді французи вивезли з собою разом із матеріальними благами ще й величезне відчуття вини. А оскільки французи є історично пам’ятливими, то вони перенесли це почуття вини на наступні покоління. Там добре пам’ятають про те, що Франція більше аніж за століття добре „видоїла” економічно Алжир, і тому тепер Алжиру винна. Власне цим почуттям вини у французькому суспільстві й викликана дуже непроста дискусія з приводу бажання зміни 4 статті закону від 23 лютого 2005 року.

Між тим, необхідно визнати, що у відносинах Алжиру і Франції не все пов’язане лише з суто негативними чинниками столітньої колонізації. Так провідні алжирські щоденні газети „Liberte”, „L`Expression”, „La Tribune” видаються французькою мовою. І це дає можливість ознайомитися з проблемами, котрі хвилюють алжирське суспільство, читачам поза межами Алжиру. І якщо спробувати абстрагуватися від самих понять „колоніалізм” і „експлуатація”, то неможливо не підтвердити, що, як би це не звучало парадоксально, на сьогодні Алжир отримує певні дивіденди від свого колоніального минулого. Це й система водопостачання і каналізації, створена французами у ті часи, коли Алжир був департаментом Франції, яка функціонує і до сьогодні. А також підготовка фахівців, та сотні мільйонів євро, котрі щороку переводяться до Алжиру вихідцями з цієї країни, які працюють у Франції та багато чого іншого.

Проте, жодна колонізація не може бути позитивною. Колоніальне минуле ще довго переслідуватиме і самих колонізаторів, і тих для кого ця колонізація перетворилася на жах тортур, катувань і насильницьких смертей. Власне, коли Франція робить спроби обвинувачувати Туреччину в геноциді вірмен у Туреччині в 1915-1917 роках, то постає закономірне питання – чи має вона моральне право звинувачувати когось у той час, коли сама так і досі ще не набралася мужності визнати свою вину у фактично геноциді алжирського народу? Можливо пошук істини таки треба починати з себе?

Відтак, тема легітимізації французької колонізації глибоко зачепила за живе і алжирських інтелектуалів. Так алжирська письменниця Афаф Аніба твердо переконана у тому, що „жодного прощення не може бути Французькій республіці, уряду, асамблеї, сенату і еліті. Ми терпіли у нашому розумі і на нашому тілі колонізаторську окупацію та французький тероризм протягом 132 років, і я не готова ані сьогодні, ані завтра це простити і вибачити. Франція має визнати свої злочини проти людяності, й компенсувати ту вину і збитки, котрі вона причинила алжирській державі та її населенню”.

Advertisements
Опубліковано у Uncategorized | Теґи: , , , , , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s