Фінансова драма в Аргентині – дзеркало світових глобалізаційних трендів

жовтень 2004 року

Віктор Каспрук

Глобалізація стукає в двері наших домівок і входить до них – хочемо ми цього чи ні. Наразі і найменш залученим на сьогодні до глобалізаційних процесів країнам, які всіма силами прагнуть уникнути втягнення до її орбіти, неможливо запобігти проникненню на їхню територію інфекційних хвороб, глобального потепління чи міжнародної злочинності. Так само і одні з найбільш істотних аспектів глобалізації – поширення культури, ідей та інформації. Проте ніде ця інтеграція не є так очевидною, як у функціонуванні фінансових ринків де, використовуючи модерні інформаційні технології, щодня переміщаються понад $1,5 трильйона. Вже сама ця цифра є наочним підтвердженням переваг глобалізації.

Стихія глобалізації викликає по всьому світі суперечливе сприйняття – від захоплення її потенційно безмежних можливостей і до повного її відторгнення з причини нищівного впливу не лише на архаїчні структури і компоненти оточуючого світу, й на все те, що є просто незахищеним від її агресивного впливу. Ще нещодавно, в історичному вимірі, людство приблизно так само відносилось до стихії електричного поля, найпоширеніший прояв, котрої – блискавка – викликав водночас жах, зачарування та сподівання на опанування її потуги. Нині ми навчилися частково використовувати силу цієї стихії, частково її остерігатися. Глобалізаційна стихія є ще новою, мало дослідженою і тому – потенційно необхідною та небезпечною в однаковій, але ще в незрозумілій мірі.

Сьогодні чітко можна визначити коло країн, де глобалізаційні процеси протікають в більш-менш стійких умовах. На одному полюсі глобалізації знаходяться найбільш економічно розвинуті країни Західної Європи, Північної Америки та, почасти, Південно-Східної Азії. На протилежному – країни Африки та Азії, котрі відстали в цивілізаційному поступі на кілька століть. І з тими і з іншими все більш-менш зрозуміло, моделі їх економічного та суспільного буття досить визначені. Проте є ще одна велика група країн, представники котрої однозначно аж ніяк не належить до числа відсталих, при цьому їх ще (або вже) не можна віднести до сонму економічних лідерів. За міжнародною класифікацією їх звуть «нові ринкові країни». До числа таких належать і такі великі країни американського континенту як Бразилія, Аргентина, Мексика і пострадянські країни Східної Європи, до котрих входить і наша Україна. Ці країни стосовно глобалізаційного процесу знаходяться в нестійкій фазі суспільно-економічної фуркації – переході від одного стабільного стану відсталості до стану цивілізаційного лідерства. Образно кажучи, в цивілізаційному казані, що підігрівається вогнищем глобалізації, згадані країни знаходяться в проміжку своєрідного “киплячого шару”, між статичною сталістю архаїчних цивілізаційних форм та динамічною сталістю модерної цивілізації. В цьому нестійкому стані найрізкіше виявляються всі позитивні та негативні риси сучасних процесів, найвища ступінь драматургії коливань між лівими та правими шляхами суспільно-економічного розвитку. Наразі на самому краї “киплячого шару” глобалізаційних трендів знаходиться Аргентина, котра має найяскравіший прояв усіх драматичних колізій через непомірний борговий вузол, накопичений протягом кількох десятиліть і низки режимів – від військових диктатур генералів до неоліберального правління президента Менема.

Складність ситуації

Аргентина, ймовірно більше аніж будь-яка інша латиноамериканська країна, схильна до різких змін думок та настрою. Десять років тому це проявило себе як динамічний ривок до двадцять першого сторіччя, як приклад для усієї Південної Америки економічної лібералізації й поліпшення контактів зі Сполученими Штатами. Сьогодні ці обидва напрями там вочевидь непопулярні, і це не дивно – переваги обох були повністю дискредитовані адміністрацією президента Карлоса Менема (1989-1999). Наприкінці 2000 економіка була фактично зруйновна; якийсь час здавалося, що країна може фактично розпастися як політичне ціле. Завдяки сильній руці сенатора Эдуардо Дуальде, що прийняв правління країною наприкінці 2000 від Фернандо де Ла Руа, спадкоємця Менема, громадський порядок було відновлено, хоча минулі чотири роки були найгіршими у сучасній історії Аргентини, порівнюючи навіть з часами Великої Депресії 1930-их.

Коли Аргентина не спромоглася виконати боргові зобов’язання на суму понад $80 мільярдів в грудні 2001, що було найбільшим борговим неплатежем в історії, то це було лише кульмінацією розвитку на основі боргу, котрий практикувався протягом останніх десятиліть. Протягом 1957-99, уряд Аргентини покладався на морфій довгострокових кредитів МВФ, замаскованих під короткострокові. Відношення боргу до валового національного продукту підвищилося від 29% в 1993 до 50% в 2000. Надмірна витрата уряду була основною причиною нарощування боргу, оскільки витрати уряду були майже подвоєні між 1991 й 2001, у той час як валовий внутрішній продукт виріс тільки на 57%.

Головним джерелом надмірних витрат уряду були неефективні провінційні уряди з надміру великими суспільними витратами, в той час як федеральний уряд закрив провінційні дефіцити. Нові інвестиції багатьма каналами надходили до країни, але внутрішні зміни в Аргентині відставали від економічного буму. Прикладом цього слугує трудовий кодекс, скопійований із італійського часів Муссоліні, система охорони здоров’я, котра втричі перевершувала необхідну за бюджетом і водночас була не в змозі надати якісні послуги; і надзвичайно роздута національна університетська система, в той час як початкові й середні школи були недофінансовані.

Проте і після грудня 2001 Аргентина продовжила накопичувати борг. Уряд демонстрував незацікавленість стосовно того, що повинно бути пріоритетами його політики: структурної реформи, щоб обмежити майбутні витрати та дефіцит, перегляді іноземного боргу, реорганізації банківської системи, котра тепер обтяжена урядовим боргом сумнівної ліквідності, дотриманні права власності. Повний урядовий борг, котрий складав $144 мільярди наприкінці року 2001, підвищився до $177 мільярдів на кінець 2003.
Несплата боргу Аргентиною в грудні 2001 була не тільки найбільшим борговим неплатежем в історії, але, ймовірно, найскладнішим. Оскільки розпачливі зусилля Аргентини залучити зовнішні фонди, щоб підтримати свій приречений валютний режим, обернулися в понад 150 окремих боргових зобов’язань. У спробі максимально розширити базу запозичень, Аргентина помістила боргові зобов’язання в не менш як сім окремих юрисдикцій й шість окремих валют. У результаті, Аргентина тепер обтяжена високо фрагментованою структурою зовнішнього боргу й дуже великою кількістю зовнішніх кредиторів.

Найбільшого удару по аргентинській економіці завдало те, що становило основу її процвітання в минуле десятиліття. Відповідно до Закону про конвертованість валюти 1991 року, Аргентина використовувала паралельну систему валюти в якій песо й долар мали однакове юридичне застосування в Аргентині й обмінювались у пропорції песо-долар 1 до 1.

2002 в січні року, за лічені дні після дефолту, закон про конвертованість валюти був анульований, песо було знецінено. Запаси іноземної валюти, котрі на той час становили $ 17,8 мільярдів і вважалися гарантією конвертованості для зарубіжних власників песо, не було використано для виплат цим власникам. Цей факт, що отримав ярлик “юридичного грабежу”, більше аніж дефолт за інституційними зобов’язаннями, обурив світову фінансову громадськість і підірвав міжнародну репутацію аргентинського уряду.

Криза довіри не була лише зовнішньою. Аргентинці не можуть легко забути минуле. Як вони можуть довіряти уряду, коли їхні депозити були заморожені, песо знецінене, а доларові депозити, були конвертовані до песо за новим обмінним курсом, що завдало значних втрат? Як бізнес і банки можуть бути впевнені в уряді, коли девальвація порушила контракти а пенсійні фонди й банки фактично змушені відповідати за зобов’язаннями уряду?

Криза Аргентини є не лише економічною, соціальною чи політичним, але й також духовною та культурною. Країна іммігрантів, заснована на аргентинській версії американської мрії, сьогодні, здається, є нацією, що втрачає віру сам в себе й власні можливості. Ця криза віри має багато виявів. Аргентинці, котрі можуть підтвердити іспанське або італійське походження, стоять в черзі в консульствах цих країн, щоб одержати паспорт і, разом з ним, право працювати в будь-якій країні в Європейського союзу. Сполучені Штати – також дуже популярне місце призначення для від’їжджаючих, приблизно 200 000 Аргентини незаконно працює лише в Південній Флориді. Навіть Ізраїль, під час його власної кризи, приваблює аргентинських емігрантів.

Країна перебуває в болісних роздумах про те, що пішло не так, як було треба – де був критичний, “хибний поворот” в історії Аргентини? Для одних це відбулося в дев’ятнадцятому сторіччі, для інших помилка перебуває в 1940-их; для ще інших – в часи військової диктатур 1970-их. Інші прагнуть покладати провину на війну.

Особливості правління президента Кіркнера

Уряд Едуардо Дуальде, котрий був не лише попередником нинішнього президента Аргентини Нестора Кіркнера, але й “хрещеним батьком” стосовно політичної кар’єри останнього – вивів нікому невідомого провінційного політика в кандидати в президенти на виборах 2002, 2001 року врятував країну від хаосу. Попри неоднозначну оцінку жорсткої позиції щодо державних боргів, відкладення на невизначений термін угод з міжнародними фінансовими установами, Дуальде врятував демократичну політичну систему країни, дав можливість провести вибори точно в запланований час Це було неабияким досягненням, оскільки три роки тому найпопулярнішим гаслом вуличних протестів було: “вкажіть їм усім на двері!”. І це стосувалося усіх без винятку політичних діячів. У минулі десятиріччя, ситуація, навіть віддалено подібна цій викликала б військовий переворот. Те, що цього не сталося три роки тому – беззаперечна заслуга демократичних перетворень в країні протягом останніх двадцяти років.

Нині політична сцена Аргентини фактично під владою однієї програми – націоналізм, поєднаний з популізмом, котра в ідеологічному спектрі повністю займає місце центру, наскільки можливо розширеного вліво і вправо. Саме цю ідеологічну нішу займають пероністи, до табору яких належить і діючий президент Аргентини. У результаті іншим політичним силам важко знайти вагому підтримку в Аргентині. Подібну унікальну політичну систему, за котрої увесь політичний спектр країни може зреалізуватись лише в межах правлячої партії, лише з деякими відмінностями, має нинішня Мексика та ще мав колишній СРСР в часи перебудови. Не можна, водночас, не відмітити, появу в Аргентині сильної лівої тенденції, особливо в столиці. Буенос-Айресі – одній з небагатьох латиноамериканських столиць, в котрій відбуваються великі, майже в масштабі Західної Європи, демонстрації, засудження американських дій в Афганістані та Іраку.

Сьогодні Нестор Кіркнер – найпопулярніший президент в історії Аргентини, його політика отримала схвалення 75% громадян країни. Ріст популярності Кіркнера значною мірою обумовлений твердістю і безкомпромісністю його характеру, впевненістю та зрозумілістю його дій. Вже протягом перших місяців, президент дав зрозуміти Аргентині, що він готовий анулювати не лише політику енергійних дев’яностих, пов’язану зі скасуванням держконтролю, приватизацією, і “автоматичним вирівнюванням” зі Сполученими Штатами в зовнішній політиці, але й політику вісімдесятих також. Його перші заходи включали звільнення з посади вищого керівництв збройних сил і начальника штабу, відміну амністії за злочини, здійснені військовими протягом так називаної “брудної війни” проти міських партизанів наприкінці 1970-их і вичищення Верховного Суду від висуванців Менема. Було, також, озвучено відновлення деякої відстані зі Сполученими Штатами та зближення з латиноамериканськими сусідами Аргентини, особливо Бразилією. Значною мірою ці вектори визнають зовнішню та внутрішню політику Кіркнера протягом двох років правління.
Окрім його очевидних і несподіваних для багатьох політичних талантів, Президент Кіркнер знайшов головну тему правління, котра резонує з думкою більшості громадян Аргентини – проблеми країни – помилка інших. Список винних містить військових, які керували країною в 1970-их (деяких з яких, були амністовані президентом Менемом і знову притягнуті до відповідальності), корумпований Верховний Суд (який було швидко очищено), іноземні бізнесмени й нечесні політичні діячі, і міжнародні кредитні організації (особливо МВФ), не говорячи вже про аргентинські “економічні групи” які зробили несправедливий розподіл і концентрацію багатства”. Багато з цих звинувачень є далеко не безпідставними. З іншого боку, подібний пошук офірних цапів завадить розвитку країни не лише у довготерміновій перспективі а й, навіть, у перспективі середньо терміновій. На що є цілком об’єктивні причини.

З іншого боку, Кіркнер, продовжуючи політику Дуальде, створив нову структуру суспільного добробуту, від якої тепер залежить більша частина його власної політичної влади. Система розвинулася у відповідь чи, навіть, одночасно з рухом суспільного протесту. Протестний рух фактично став частиною системи влади. Існує небезпідставна думка, що періодичні акції протесту тепер відбуваються із благословення діючої адміністрації.

Сьогодні 2,5 мільйонів домашніх господарств Аргентини одержують відносно скромну щомісячну субсидію, у середньому $ 50. Продовжувати ці виплати є вкрай необхідним для уряду, оскільки одержувачі потрібні політичному апаратові пероністів для участі в політичних демонстраціях або під час періодичних блокувань головних магістралей. Цікаві відносини між керівництвом Аргентини і “протестуючими” дозволяють урядові спускати пар у суспільстві та утримувати демонстрації в певних межах, проте це дорога домовленість. Виплати для 2,5 мільйонів по $ 50 виливаються в $1,25 мільярдів на місяць. Це – не дріб’язок, особливо для уряду настільки ж підвладному сильному фінансовому тиску як цей. Проте є ще й ліві групи, які ніколи не мали великого шансу виграти політичну владу на виборах, але мають значні навички вуличних дій. Щоб зберегти контроль над цими групами, уряд повинен буде продовжити фінансувати їх, але якщо економічна ситуація не поліпшується, навіть субсидії сімейств не можуть бути достатні, щоб тримати їх у прийнятних межах.

Аргентина Кіркнера – значною мірою є оновленою версією Аргентини кінця 1940-их, що відповідає класичній моделі перонізму. Головними особливостями цієї моделі були суттєві інвестиції в суспільні роботи, створення урядових фондів, для фінансування комунальних служб та інфраструктури, політика заміни імпорту шляхом підтримки стратегічно важливих галузей промисловості. Кіркнер, очевидно, також розглядає повернення до повністю фінансованої урядом пенсійної системи, завдання, полегшене для нього крахом в 2001 приватних фондів, створених в роки правління Менема. Насамперед, це означає повернення уряду й держави Аргентини в якості головної діючої особи в економічному й соціальному житті Аргентини. Проте сьогодні не 1940-ві, коли Аргентина могла дозволити собі великі соціальні витрати завдяки величезному активному сальдо від продажу продовольства європейцям. Водночас, Аргентина не може багато очікувати від перевідкриття для себе “політики неприєднання”, оскільки це не дасть на сьогодні суттєвих міжнародних дивідендів. Та найсуттєвіше – якщо якість державних служб й правосуддя не поліпшаться кардинально, централізована роль уряду в економіці відкриє нові можливості для корупції й хабарництва, що може стати причиною кінця уряду. Кіркнер і його оточення обрали образ чесності і це стало величезним фактором їх успіху. Але якщо вони повертаються до системи, де уряд, а не ринок визначає прибутковість підприємств, це дає підстави до побоювань, що корупція матиме змогу стати ще раз головним фактором у політиці Аргентини. Беззаперечне досягнення Кіркнера – заміна парадигми Аргентини, звільнення країни від орієнтованого на ринок корсета економічної ортодоксальності. Але закладаючи це в основу майбутнього, треба бути готовим прийняти усі довгострокові наслідки.

Економічна ситуація поліпшується – проблеми залишаються

Тим часом, економічна ситуація в Аргентині починає поліпшуватися. За прогнозами валовий внутрішній продукт цього року має вирости на 7-8 % після збільшення на 8,7 % в 2003. Активне сальдо досягло 123% у першому кварталі і склало $ 1,4 мільярда. Доказом одужання фінансової системи Аргентини є швидке скорочення об’ємів неповернення боргів і збільшення кредитування протягом минулого року на 40%. Хоча об’єм кредитування нині складає 7% ВНП або тільки 40% від його докризового рівня. Цифри зростання значні порівняно з нинішніми латиноамериканськими стандартами, проте загальний рівень економіки є набагато нижчим, аніж той, на котрому країна була нещодавно. Подібне зростання повинно продовжуватись протягом наступних десяти років, щоб країна досягла рівня процвітання, яким аргентинці насолоджувалися в 1998 році. Рівні бідності і безробіття впевнено знижуються від їхніх рекордних рівнів, хоча 60 відсотків аргентинців продовжує жити нижче межі бідності й безробіття офіційно сягає 20 відсотків.

Поточне економічне відновлення опирається на три чинники. Перший – рішуча девальвація аргентинського песо, котре втратило понад дві третини своєї вартості в порівнянні з доларом. Це зробило Аргентину експортоспроможною, особливо стосовно такої продукції як соя, сира нафта і деяка індустріальна сировина. Також надзвичайно дешеве песо перетворило Буенос-Айрес (і певною мірою, інші регіони країни) на популярне місце міжнародного туризму, заохочуючи швидкий ріст готелів й інших місць обслуговування туристів з твердою валютою. Другий чинник економічного відновлення Аргентини полягає в інтенсивному використанні основного капіталу, накопиченого протягом 90-их, коли Аргентина була бенефіціантом $ 120 мільярдів прямих іноземних інвестицій. І, нарешті, найважливішим чинником економічного росту слугує відродження низки галузей заміщення імпорту, котрі виробляють товари щоденного вжитку. Ці галузі в багатьох випадках фінансовані доларами, які Аргентина тримала поза банківською системою (де депозити були заморожені протягом більше двох років). Певною мірою це призводить також до росту неофіційної економіки.

Як довго буде тривати економічний ріст і низька інфляція без проведення ринкових реформ? Центральний банк повинен тепер підтримувати політику плаваючого курсу песо. Досить відкрита економіка Мексики наразі досягла успіху в підтримці на потрібному рівні інфляції за такого режиму. Чи зможе Аргентина, з її частково закритою економікою буде настільки ж успішною?

У всіх сучасних капіталістичних системах, близько 14 % валового внутрішнього продукту потрібно щороку повторно інвестувати, щоб відновити основний капітал. Протягом 1990-их в Аргентина, завдяки високому рівню прямих іноземних інвестицій, робила це винятково добре, повторно інвестуючи в середньому 20 % відсотків на рік. Але й тоді інвестиційні потоки мали компенсувати недоінвестованість попередніх десятиліть. Сьогодні Нестор Кіркнер і його міністр фінансів Роберто Лавагна вважають, що економіка країни може зростати до 4 % відсотків на рік без істотних вливань іноземних фінансів. Чи є вірним їх припущення, ще невідомо, оскільки це залежить, окрім іншого, від експорту таких зернових культур як соя та пшениця, світовий попит на які може змінюватися. Крім того, після тривалого потужного зростання в першому кварталі 2004, економіка показала ясні ознаки уповільнення, що також ставить під питання подальше економічне відновлення. Проблеми створює суперечлива урядова політика. Дворічне заморожування норм споживання електрики, наприклад, стримує інвестиції в промисловість та її розвиток.

Кілька років тому аргентинський економіст Альдо Феррер видав популярну книгу, назва якої перекладається, як “Давайте жити на власних ресурсах”. Великою мірою це те, що країна робить сьогодні. На жаль, подібна стратегія не веде до процвітання, до якого Аргентина була історично привчена. Нова квазіавтаркія має соціально-економічні й політичні виміри. Щоб виживати, багато з аргентинців були втягнені в напівзаконну або й повністю незаконну діяльність. Суттєво збільшилась кількість правопорушень й організованих злочинів, включаючи незаконний обіг зброї і наркотиків, викрадень людей задля викупу. Тепер неофіційна економіка виробляє підробки товарів багатьох світових брендів, розквітає промисловість незаконного копіювання програмного забезпечення, музики і відео.

Порушення Аргентиною угод з іноземними інвестиційними компаніями виявилося важливим повідомлення міжнародному інвестиційному співтовариству. В 2002 і в 2003 роках тільки близько $ 1 мільярда інвестувалося в країну з-за кордону. Якщо це продовжуватиметься, то ще до кінця десятиліття країна буде страждати від серйозного зниження основного капіталу. Через три роки після дефолту на майже $ 100 мільярдів зовнішнього боргу Аргентина не завершила переговорів з кредиторами. Якби Аргентина пробувала вести переговори у більш в найважчі часи кризи, то, можливо, виграла більше сприятливі умови виплати боргу.

У червні уряд запропонував схему реструктуризації боргу, котра полягає в обміні $ 100 мільярдів колишніх боргових зобов’язань на $ 40 мільярдів нових, включаючи несплачені належні відсотки. Більшість кредиторів відхилили цю пропозицію, вважаючи, що це відшкодує тільки 23-25 центів за долар, враховуючи такі фактори як відсоткові ставки на альтернативних інвестиціях, ризики і інфляцію. Після більше як двох років безвихідного положення, власники облігацій звикли на тверду лінію Аргентини. У світлі недавнього фінансового покращення, кредитори вимагають більшого відшкодування.

Посилюється тиск на аргентинське керівництво з боку міжнародної спільноти. Так, на вимогу групи семи націй G7 і МВФ, Аргентина в лютому мала найняти три інвестиційних банки – Merrill Lynch, Barclays і UBS – з допомогою яких виробляє нові пропозиції щодо реструктуризації боргу. Ринкові аналітики вважають, що в остаточному підсумку Нестор Кіркнер прийме пропозицію кредиторів, оскільки інакше Аргентину очікує уповільнення росту економіки. З огляду на це, ціни на облігації підвищилися до рівня, небаченого з часів дефолту. Тривала суперечка з кредиторами перешкоджає вкладенням іноземних і місцевих корпорацій. Попит на кредит залишається слабким навіть при тому, що облікова ставка в Аргентині сягнула історично найнижчого рівня – 6,7 %. Інвестиції усе ще на 31 % нижче рівня 1999, а з початку минулого року кілька великих транснаціональних корпорацій заявили, що вони виводять свої капітали з країни. У той час, як уряд наполягає на розмірі активного сальдо не більше, ніж 3% ВНП, представники кредиторів наполягають на його розмірі не менш як 4 %, вважаючи менший об’єм перешкодою розумному розміру погашення боргів. Дехто з найрадикальніших кредиторів навіть вимагає, щоб Аргентина підвищила її активного сальдо до 6,5 % ВНП.

Проте існує ще й внутрішній борг Аргентини. Президент Аргентини Нестор Кіркнер підписав декрет про реструктуризацію близько $ 17 мільярдів боргу, місцевим пенсійним фондам. Погоджено обміняти близько $ 15 мільярдів невиконаних зобов’язань і відсотків за ними на нові відкориговані щодо інфляції зобов’язання в песо терміном на 42 роки з щорічною відсотковою ставкою 5,96 %. Фонди також обміняють Казначейські зобов’язання, які вони були змушені прийняти наприкінці 2001, на нові відкориговані щодо інфляції зобов’язання в песо під 2 % ставку. Пенсійні фонди мали невеликий вибір, приймати чи ні цю пропозицію, з огляду на регулюючий вплив уряду. Підсолоджує пропозиції уряду пенсійним фондам виняткового звернення до них, оскільки вони були єдиною юридичною особою, котру примусили свого часу купувати Казначейські зобов’язання. Близько 10 мільйонів аргентинців охоплені програмами приватних пенсійних фондів. Зниження вартості їхніх заощаджень викликало серед них значну зневіру, більшість з них вже не очікують одержувати пристойну пенсію.

Перед аргентинськими політиками і суспільством постає питання – чи існує шлях для Аргентини, здатний вивести країну знову на міжнародні ринки капіталу? Відповідь на це запитання вимагатиме певної переоцінки цінностей як політичними діячами Аргентини, так і іноземними інвесторами. Потужний спосіб досягати цієї цілі полягає в тому, щоб відкинути модель розвитку за рахунок боргу, що перешкоджає Аргентині досягти реалізації її повного потенціалу. Досвід багатих країн підказує, що коли борг використається для фінансування вигідних інвестицій у приватний сектор, розвиток може відбутися. Натомість у випадку більшості країн що розвивається, борг використаються для фінансування урядового марнотратства та підтримати статус-кво. Мабуть прийшов час зменшувати роль уряду в створенні боргу. Це має призвести до кращих політичних рішень, до більш мудрих інвестицій та реального розвитку країни.

Світова історія подібних до аргентинського боргових неплатежів свідчить, що найчастіше між дефолтом і реструктуризацією боргу проходить понад 10 років. Протягом цього періоду сторони перебувають в процесі болісних спроб досягти взаємоприйнятих умов.

Обличчя антиглобалізації

Аргентинські економічні катаклізми не відбуваються в ідеологічному вакуумі. Буенос-Айрес став своєрідним міжнародним центром антиглобалізації, з листівками із зображенням Че Гевари в кожному газетному кіоску та книгарнях, повних творів лівацьких ідеологів. В суспільстві переважає думка – що проблема 1990-х полягала у застосуванні країною надлишку неолібералізму і що настав час вдатися до протилежних засобів.
Після незвично тривалого періоду бездіяльності, антиамериканізм, традиційно присутній в Аргентині, пробився крізь ґрунт знову, рясно розквітнувши в формі ненависті до Джорджа Буша та його намірів приєднати Аргентину до Вільної торгової зони Америки (ALСA), Проте цей супротив підкріплений не лише емоціями, а й досвідом інших латиноамериканських країн. Так, Мексика 1992 році підписала Угоду про створення зони вільної торгівлі з США і Канадою ( NAFTA), зона дії якої охоплює територію із загальною кількістю населення 370 мільйонів чоловік. NAFTA набула чинності з 1994 року. Її створення сприяло бурхливому зростанню мексиканського експорту до США і Канади, особливо продукції таких галузей, як легка промисловість, металургійна та машинобудівна. Водночас значно погіршився стан сільського господарства, харчової, нафтовидобувної, нафтохімічної та автоскладальної промисловості, які є для Мексики традиційними експортними галузями. Зростає хвиля банкрутств дрібних та середніх підприємств, котрі не витримують конкуренції з високорозвиненими виробниками з Півночі. Нині близько 15 % мексиканських банків (в тому числі таких крупних, як “Інверлат”, “Пробурса”, “Оріенте”), знаходяться під контролем іноземних банків. Існує величезна прірва в економічному розвитку між індустріальною північчю Мексики і відсталим півднем. Середня заробітна плата робітників у північному штаті Нуево-Леон у 5 разів вища, ніж у південному штаті Оахака. За час дії угоди NAFTA залежність Мексики від США значно зросла, насамперед, в економічній сфері (на США припадає більше 80 % мексиканського експорту), що може привести країну до політичної заангажованості.

Проте є ще один результат реалізації NAFTA для Мексики – тіньовий. Так, обсяг “наркогрошей”, які активно відмиваються в Мексиці, нині становить щорічно майже $ 15 мільярдів, що еквівалентно 5 % ВВП країни. Ці кошти вкладаються в нерухомість, циркулюють на товарній біржі та фінансових ринках, фінансують проведення політичних кампаній та проектів громадських робіт. Проте це зовсім не ті інвестиції, котрі викликають оптимізм.
Інший латиноамериканський приклад “міжнародного партнерства і допомоги” – Колумбія. Парадоксально, але до 50-х років ХХ століття Колумбія була одним з найбільших виробників пшениці. Проте все це було перекреслено американською програмою “Їжа для світу”, що підтримувалася за рахунок коштів американських платників податків і стимулювала експортний потенціал американського агробізнесу. Результатом стало катастрофічне падіння цін на колумбійську пшеницю, вирощувати яку стало невигідно для колумбійських селян. Це створило соціальне підґрунтя для сьогоднішніх наркопартизанів з FARC та ELN, котрі мають змогу вербувати собі поповнення з голодних і обездолених колумбійських селян, для яких вирощування коки сьогодні є єдиною можливістю прогодувати себе і свої сім’ї. З начебто добрих намірів виникли соціальна, економічна та політична деформація країни, підпалено гніт багатовимірного конфлікту, котрий живить десятиліттями насильство в Колумбії. Ці приклади “глобального партнерства”, а також фатальні уроки неолібералізму уряду Менема, справедливо не надихають ані політиків, ані простих громадян Аргентини на, принаймні, беззастережне сприйняття стратегії вступу країни до Вільної торгової зони Америки чи інших подібних об’єднань.

Цікаві результати дають цьогорічні соціологічні опитування. Коли аргентинцям запропонували оцінити 12 зарубіжних країн, відповідно до сприйняття (“позитивне”, “так собі”, “негативне”, “не знаю”), Сполучені Штати зайняли найостанніше місце. Беручи до уваги, що 72 % мають позитивне сприйняття Німеччини, 67 % Іспанії, 66 % Японії, 65 % Великобританії, 55 % Франції, тільки 21% висловлює схвалення Сполучених Штатів. Коли умови опитування повністю змінили, контраст виявився ще драматичнішим. Тільки 4 % аргентинців негативно ставляться до Німеччини; 28 % до Іспанії, 22 % до Японії, 21% до Великобританії, 36 % до Франції – але аж 57% сприймають негативно образ Сполучених Штатів. Хоч тут є певна двозначність. Країна, котру аргентинці “не знають” найбільше – Мексика – 8 %. Незнання стосовно інших в межах 2-5 %. Проте тільки 1 % аргентинців відмовився висловити свою думку щодо Сполучених Штатів.

Водночас, коли порівняти відображення суспільної думки багатьох націй, Аргентина виявляється не просто Західною країною найбільш налаштованою проти війни в Іраку – 89%, не просто латиноамериканською країною з найбільшими антимілітарними настроями, але й навіть більш рішуче налаштованою, аніж багато з мусульманських країн та країн з великими мусульманськими громадами (Боснія й Герцеговина – 84 %, Нігерія – 81 %, Малайзія – 78 %, Пакистан – 64 %).

Ці тенденції ймовірно впливатимуть на підходи Аргентини до таких глобалістських ініціатив як Вільна торгова зона Америки. Згадане вище опитування аргентинців, досить чітко відобразило їх погляди щодо цього проекту. Сьогодні 73 % громадян повністю проти, що є разючим контрастом 28 % у квітні 2001. З іншого боку, відомо, що представники демократів США не налаштовані на суттєве розширення Вільної торгової зони Америки зокрема на участь в цьому проекті Аргентини. Так що в разі зміни адміністрацій в США, Аргентина очевидно не повинна турбуватися про цей проект, хоча багато з аналітиків вважають, що Аргентина навряд чи буде запрошена приєднатися до цього об’єднання і у випадку перемоги у США республіканців. Дехто з них вважає, що Аргентина занадто віддалена від місць нинішніх вашингтонських геополітичних інтересів, щоб займати велику частку уваги США. Водночас без політичної підтримки адміністрації Буша сумнівно, щоб Кіркнер досяг би порозуміння з МВФ в останні три драматичні для Аргентини роки, включно з новою угодою цього року.

Безумовно, антиглобалізм та антиамериканізм явища, що не обмежені лише теренами Аргентини особливо в існуючому навколишнім середовищі. Практично уся Латинська Америка відповідає на процес глобалізації, який нав’язують світові США і інші економічно розвинені країни, висуненням на провідні політичні позиції представників лівих сил. Вражаюча бідність на одному суспільному полюсі і кричуще багатство на іншому провокують суспільства цих країн до пошуку альтернативних шляхів розвитку.

Уряд, МВФ та кредитори. Непростий пошук спільного рішення

Однією з найбільш неоднозначних сторінок сьогоднішніх стосунків Аргентини з міжнародною спільнотою є співпраця з МВФ. З цього року керуючим директором МВФ є Родриго де Рато, колишній іспанський міністр фінансів, що прийняв управління в один з найкритичніших моментів у шістдесятирічній історії Фонду. Однією з найбільших проблем МВФ якраз є надзвичайно великі неплатежі Аргентини по її зобов’язаннях приватним інвесторам. Це є чинником значного зниження довіри до Фонду З одного боку саме підтримка МВФ, котрий надавав протягом багатьох років країні стабілізаційні кредити, надала можливість уникнути ситуації повної некерованості та хаосу. З іншого – ринкові ортодокси закидають МВФ те, що без підтримки фонду Аргентина повинна була б діяти відповідально або зіштовхуватися з наслідками на глобальних ринках капіталу. На їх думку, відповідальність на ринку більше схильна просунути нормальну політику в Аргентині аніж спостереження МВФ та його кредити. МВФ закидають нездатність змінити внутрішню політику Аргентини та викликати фундаментальну реформу економіки. Критики з протилежного табору дорікають МВФ за те що, надавши Аргентині $ 14 мільярдів, для підтримки програми взаємної конвертованості песо-долар до 2001, МВФ тепер надає Аргентині суми кредитів, котрі є достатніми тільки щоб гарантувати, здатність Аргентини сплачувати МВФ по його минулих позичках.

В червні урядом Кіркнера, одночасно з пропозицією про реструктуризацію міжнародного боргу, було розроблено закон про фіскальну відповідальність, котрий обмежує об’єм запозичень на рівні провінцій. Це був виразний жест в бік МВФ, демонструючий контроль за урядовими витратами та запобігаючий дефіцитам. По суті, жест мав засвідчити безпідставність жорсткої критики стосовно цілковитої неринковості економічної політики аргентинського уряду та пом’якшити жорсткі вимоги як з боку МВФ, так і від приватних інвесторів. У серпні, коли час фактичного ультиматуму з боку МВФ та приватних кредиторів збіг, Аргентина призупинила свої відносини з МВФ, аргументуючи це потребою зосередитися на реструктуруванні $ 14 мільярдів боргу МВФ. Це викликало критику з боку Родриго де Рато, хоча для Кіркнера це був мало не єдиний вихід, щоб зберегти важелі управління ситуацією – не втратити довіру аргентинців та продемонструвати міжнародним фінансовим колам неприпустимість щодо Аргентини політики викручування рук в подальшому. Адже уряд Нестора Кіркнера не відмовляється взагалі від переговорів стосовно повернення боргів. По суті його пропозиції та дії означають заклик до світової фінансової спільноти поглянути на аргентинську ситуацію реалістично і виробити модель повернення, котра матиме шанс на виконання. Опосередковано слушність його позиції підтверджують і представники кредиторів, котрі неодноразово висловлювали цинічну думку, що урядам таких великих боржників як Бразилія та Аргентина не залишається нічого іншого як змовчувати небезпечну ситуацію і продовжувати обслуговувати безнадійний борг. Проте у випадку Аргентини ситуація вже вибухнула, тому й пропозиції усіх без винятку сторін мають опиратись ж ніяк не на фантастичні моделі.

Критики уряду Аргентини та МВФ вважають, що МВФ винен в існуючому стані Аргентини, оскільки був занадто щедрий у наданні Аргентині кредитів, особливо в 2001 році, на підтримку режиму валюти, що був приречений зазнати невдачі. На їх думку, чинячи так, МВФ обтяжив Аргентину кількістю зовнішнього боргу, що Аргентина не може сплатити і котрий майбутні покоління аргентинців будуть відшкодовувати. При цьому, вочевидь збуваючи, стабілізаційні кредити МВФ не є панацеєю що забезпечує абсолютне економічне здоров’я, а лише реанімуючим засобом, котрий не дає відбутись смерті кредитованої подібним чином економіки. Сумнівно, щоб шанси приватних кредиторів повернути аргентинський борг сьогодні були вищими, якби 2001-го економіка Аргентини, а за нею і політична система, без допомоги МВФ анігілювали і до влади прийшов аргентинський Кастро. І це не кажучи, про той ефект стабілізаційного кредиту МВФ, котрий не дав гангрені аргентинської кризи перекинутись на значну частину світової економіку і фінансову систему в цілому. Чи було б легше тим же апологетам чистої ринкової економіки, якби за останнього сценарію на 30-40 % знецінились усі їх активи у провідних валютах, що призвело б до в кілька разів, принаймні, більших втрат? Позиція подібних “чистих” ринковиків і стосовно МВФ, і стосовно великих боржників, таких як Аргентина та Бразилія, є не лише цинічною, а й непрофесійною з огляду на відсутність прорахунку на 2-3 кроки у своїх схемах міркувань.

Зараз можна безкінечно довго дискутувати стосовно невдачі місії МВФ з підтримки стабільних обмінних курсів та нездатності уряду Аргентини успішно провадити фінансову політику в протициклічній манері слідом за російською економічною кризою 1998 року, що пробують робити представники кредиторів Аргентини. Проте наскільки мудрою була фактична підтримка цими сьогоднішніми критиками політики жорсткої прив’язки песо-долар, коли вони охоче вкладали кошти в цю міжнародну фінансову “піраміду”? Невже не викликали підозри факти разючої відмінності економік, що прив’язувались, та практично усіх динамічних процесів їх функціонування? Невже їм нічого не говорила невдача попередніх історичних спроб подібної фінансово-економічної алхімії? Мабуть прийшов час визнати провину усіх сторін за аргентинську кризу та, виходячи з цього, шукати або просто компромісне рішення, прикладом якого є пропозиція Аргентини, або якесь інше – глибоко інноваційне. Лише останнього, інноваційного, типу рішення здатні забезпечити повне відшкодування кредиторам хоча б у віддаленій перспективі.

Глобалізація. Апокаліпсис чи шлях до земного раю

Глобалізація, як і кожен поступальний крок розвитку людства, містить свої позитиви й негативи. Проте це є цілком природним явищем, оскільки із викликаними нею змінами в цивілізаційних концепціях і структурах певні аспекти колишньої архітектоніки світу людей втрачають право на життя. Що для досить значних верств суспільства означає, в свою чергу, зміну, або й заміну не лише елементів оточуючого світу, а й себе персонально – непотрібність і відстороненість од сьогодення та його ресурсів. Це дуже болючі процеси у внутрішньому і зовнішньому світі людей мають часто апокаліптичне суб`єктивне сприйняття. Не даремно з часів древнього Китаю одним з найбільших проклять було побажання “жити в епоху змін” – пережити персональний апокаліпсис.

Для людства в цілому альтернативи глобалізації, власне, і не існує, оскільки в планетарному масштабі вона несе раціоналізацію та оптимізацію використання ресурсів людства, є шляхом до збільшення ефективності окремих галузей та світової економіки в цілому. Окрім того, глобалізація містить вельми потужний синергетичний ефект, котрий виходить далеко за межі простої суми оптимізаційних чинників. Глобалізація в цьому сенсі відкриває перед людством якісно нові горизонти можливостей, багато з яких на сьогодні навіть важко передбачити. Коротше кажучи, глобалізація є життєво необхідною і по-суті безальтернативною стратегією просування людства до більш повного розкриття власних можливостей та різкого поліпшення якості життя – майже земного раю. Проте далеко не для всіх. Фахівці підрахували, що скористатися повною мірою перевагами процесу глобалізації зможе лише відносно невелика частка населення землі – “золотий мільярд”. З рештою людства все не так просто.

Що ж має з тієї самої глобалізації решта людства. Перше і головне – це той “апокаліпсис сьогодні”, котрий викликаний зметенням матеріально-економічного та культурно-психологічного середовища життя тих 6-7 мільярдів, котрі в найближче десятиліття не входитимуть до “золотого мільярду”. Інший бік для “не золотої” більшості людства – глобальне відкидання на маргінеси через зростання прірви між двома частинами людства за всіма показниками. Якраз цей процес найчіткіше відбивають сьогоднішня криза в Аргентині та інші катаклізми в країнах “киплячого шару” глобалістичного розвитку, наприклад в Україні.

По-суті виникає класична ситуація на кшталт тієї, котра виникла після індустріального розподілу в ХVІІІ- ХІХ століттях і наслідки котрого людство не змогло, фактично, подолати і до сьогоднішнього дня. Можна сказати, що сьогоднішнє протистояння між Північчю та Півднем викликане не в останню чергу реакцією на наслідки глобалізації. Відтак процес глобалізації ставить перед людством деякі колишні виклики повторно, певну частину – вперше. Очевидно, що сьогодні найважливіше чи готове людство відповідати на виклики мудро і адекватно-конструктивно, чи за вчорашніми рецептами спробує впоратися з ними лише методами сили та демагогічної пропаганди. В останньому випадку і “золотий мільярд” очікуватиме зовсім не земний рай від глобалізації, а свій, відмінний від решти людства, проте цілковито конкретний “апокаліпсис сьогодні”.

Advertisements
Опубліковано у Uncategorized | Теґи: , , , , , , , , , , , , , , , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s