ЄС не завжди вдається говорити одним голосом щодо Білорусі

Andrei Fedorov

липень 2012 року

Віктор Каспрук

Андрій Федоров – білоруський політолог і політичний аналітик. Закінчив фізичний факультет Білоруського державного університету, працював науковим співробітником Інституту фізики Академії наук Білорусі. Кандидат фізико-математичних наук. З 1989 року – старший референт Комісії Верховної Ради РБ з питань науки та науково-технічного прогресу, в 1993 – начальник Управління міжнародних зв’язків Верховної Ради.
З 1997 року – незалежний експерт у галузі міжнародних відносин, зовнішньої політики і безпеки. Автор понад 2000 публікацій з цих проблем, виступав з доповідями на конференціях в Бельгії, Німеччині, Франції, Литві, Польщі, США, Росії і Україні.

– Пане Федоров, європейська «інтеграція» Білорусі дуже нагадує гру президента Олександра Лукашенка з Європою. Що у цій грі для нього важливіше, сам процес чи бажання показати Росії, що для Білорусі існують і альтернативні варіанти?

– Те, що відбувається у білорусько-європейських відносинах або, ширше, у відносинах Білорусі та Заходу, грою можна бути названо, на мій погляд, тільки зі значною часткою умовності. Набагато більш відповідним визначенням у даному випадку, мені здається, є слово «боротьба». Головним чином, боротьба за те, щоб сучасний білоруський режим був визнаний Заходом рівноправним партнером або, хоча б, аби до нього ставилися так само, як до інших пострадянських держав на території Європи, скажімо, як до України. Причому, що дуже важливо, і в персональному плані.

Про це свідчать численні висловлювання самого Олександра Лукашенка. Не виключено, що він дійсно щиро не розуміє, чому очолювана ним країна виявилася в положенні європейського ізгоя. Він постійно говорить про «подвійні стандарти», і не можна заперечувати, що певні підстави для цього є. Важко сперечатися, наприклад, з думкою, що в Азербайджані ситуація з демократією та правами людини мало чим відрізняється від білоруської. Тим не менш, Баку лише час від часу піддається з цього приводу осуду з боку західних держав, але при цьому, на відміну от Білорусі, є повноправним членом такої солідної організації, як Рада Європи.
У мене майже немає сумнівів, що білоруську владу повністю б задовольняло, якби Захід ставився до неї, як свого часу до Радянського Союзу. Подібно радянському керівництву, в рамках Realpolitik вони стали б надійним партнером і добросовісно б виконували б свої зобов’язання в економічній сфері, якщо б не відбувалося того, що вони вважають «втручанням у внутрішні справи».

Їхня біда у тому, що, по-перше, Білорусь за важливістю для Заходу не йде ні в яке порівняння з СРСР, і, по-друге, з того часу гуманітарним аспектам в світі стали приділяти набагато більше уваги, хоча говорити про те, що вони стали домінуючими у світовій політиці поки що, на жаль, зарано.

Що ж стосується використання погроз вибору європейського шляху в якості альтернативи інтеграції з Росією для того, щоб змусити Москву піти на ті чи інші поступки, то така тактика, безумовно, має місце. Як, втім, і зворотна ситуація. І, треба визнати, до деякої міри вона була успішною.

– Сьогодні Білорусь, як і Україна, «метається» між Європейським Союзом та СНД. Офіційний Мінськ вважає, що час для маневрів ще є?

-І знову я б не став говорити про «метання» стосовно ЄС. Можна, звичайно, згадати декілька зроблених на самому високому рівні заяв, в яких мова йшла про можливе приєднання Білорусі до Євросоюзу, але навряд чи їх хтось сприйняв всерйоз. Особливо якщо врахувати, що практично завжди вони звучали саме в часи загострення відносин з Кремлем. Хоча, звичайно, періоди «потепління» і «охолодження» справді мали місце.
Події, котрі відбулися в день останніх президентських виборів (19 грудня 2010 року, і інциденти, що відбулися після них, суттєво змінили стан справ. На даний час об’єднана Європа займає набагато більш жорстку позицію, що значною мірою скорочує для офіційного Мінську свободу маневру, в тому числі і тимчасову.

– Але, схоже, що з приходом в Росії до влади Володимира Путіна, вибір доведеться робити набагато швидше?

– Природно, Москва буде прагнути скористатися ситуацією, котра склалася. До недавнього часу її стримували власні електоральні кампанії, але зараз ці обмежувачі відпали, і Путін досить відкрито приступає до реалізації свого глибинного задуму: відродження чільної ролі Росії на пострадянському просторі з застосуванням для досягнення даної мети всіх наявних у неї ресурсів, в першу чергу, економічних.
А оскільки в силу вже існуючих обставин – наявності так званої «союзної держави Білорусі і Росії» – наша країна є першочерговою метою, то очевидно, що зусилля будуть зосереджені, перш за все, на ній. З плином часу подібний тиск буде тільки посилюватися, якщо тільки не наступить чергова глобальна економічний криза, в результаті чого ціни на енергоносії різко впадуть, і Москва не зможе продовжувати підживлення білоруського режиму. Але і в такому випадку є небезпека, що це відбудеться занадто пізно.

– Санкції Євросоюзу щодо Білорусі дають результати чи ж режим Лукашенко настільки вже до них адаптований, що може взагалі не звертати на них свою увагу і ігнорувати?

– На це питання важко відповісти однозначно. За великим рахунком можна говорити лише про заборону на в’їзд до країн ЄС і деяких інших держав Європи, яка введена для приблизно 230 офіційних осіб, що в тій чи іншій мірі причетні до брутальних дій під час розгону маніфестації в Мінську і подальших масових репресій.

З одного боку, ми бачимо, що до цього часу, тобто вже півтора роки, в місцях позбавлення волі, як і раніше знаходиться політичні в’язні. З іншого, спочатку їх було декілька сотень, причому багато отримали терміни ув’язнення на кілька років.

Навряд чи можна з упевненістю стверджувати, що тиск з боку ЄС не зіграв жодної ролі або, навпаки, мав вирішальний вплив. Мені здається, істина, як завжди, лежить десь посередині: за відсутності наполегливих вимог і дій Євросоюзу ситуація була б помітно гіршою, але й вважати їх панацеєю, на жаль, не можна. Застосовувані обмеження, безумовно, викликають роздратування у білоруського керівництва, але не до такої міри, щоб воно пішло на кардинальний перегляд своїх підходів у внутрішній політиці.

– Чи є взагалі у Заходу важелі впливу на президента Лукашенка?

– Гіпотетично вони, безумовно, є, проте в таких випадках неминуче виникає питання реальності та доцільності. Наприклад, частина білоруської опозиції наполегливо закликає Європу наслідувати американському прикладу і ввести проти офіційного Мінська всеосяжні економічні санкції. Мовляв, тоді рівень життя населення впаде настільки, що воно масово вийде на вулиці, і настане торжество демократії.
На жаль, набагато більш імовірним виглядає інший сценарій: для стабілізації ситуації білоруське керівництво звернеться до «головного союзника» з проханням про надання сприяння, і заради збереження влади, з готовністю піде на всі його умови. У результаті Москва відразу ж отримає все, чого домагалася. При цьому, як абсолютно ясно, ніякого просування Білорусі до демократії не буде.
Я вже не кажу про ту масштабну антиєвропейську пропаганду, яка моментально розгорнеться в державних ЗМІ. А оскільки альтернативи їм, особливо електронним, в країні фактично немає, то в умовах і без того не занадто твердої прихильності основної маси жителів Білорусі європейських цінностей цілком реально очікувати значне зростання відповідних негативних настроїв.

– Чи виграє Білорусь від конфлікту з Європейським Союзом?

– Взагалі-то, мені здається, жодна країна від конфлікту з ким завгодно, за великим рахунком, виграти не може. Тим більше не можна навіть припустити, які вигоди від протистояння з ЄС може отримати Білорусь як держава.

Існуюча влада може розраховувати на отримання деяких тактичних дивідендів. Як уже зазначалося вище, тим самим вона демонструє свою лояльність Москві з тим, щоб та оцінила це належним чином і продовжувала надавати матеріальну підтримку, перш за все, у вигляді низьких цін на енергоносії.

Інша справа, що в дещо більш віддаленій перспективі ця політика все одно приведе її до зовсім небажаних наслідків. У білоруських верхах це напевно досить добре розуміють, але вважають такий розвиток подій менш небезпечним для себе, ніж проведення демократичних перетворень. Крім того, вони вірять в свою спроможність вирішувати проблеми по мірі їх виникнення.

– Чи може Європа знайти нові підходи до білоруської влади?

– Вже були використані і батіг, і пряник, причому як те, так і інше протягом тривалого часу, проте рішучого зрушення не відбулося. І принципово нових підходів не проглядається.
Найбільш прийнятним варіантом уявляється розробка своєрідної «дорожньої карти», коли білоруська сторона буде чітко знати, що такому-її кроку назустріч закликам Європи неодмінно буде дана адекватна відповідь. І навпаки, відступ від руху в позитивному напрямку обов’язково призведе до якихось негативних наслідків.

Але ця схема потребує згоди офіційного Мінська, до чого він зараз зовсім не готовий, а також ретельного опрацювання в ЄС, що сильно утруднено тієї надзвичайно складною ситуацією, в якій він сьогодні перебуває. До того ж пріоритети у різних країн Європи щодо Білорусі не збігаються, а тому Євросоюзу не завжди вдається говорити одним голосом.

Advertisements
Опубліковано у Uncategorized | Теґи: , , , , , , , , , , , , , , , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s