Пані Марта Зєлик – перекладач президента Клінтона

Марта Зєлик

квітень 1999 року

Інтерв`ю з дипломатичним перекладачем Державного Департаменту США Мартою Зєлик політолога Віктора Каспрука

Під час поїздки до Сполучених Штатів Америки пощастило зустріти людину, яку добре знав раніше по передачам української служби радіо “Свобода”. Це пані Марта Зєлик, яку ми всі пам`ятаємо по псевдоніму Наталя Мартенко.

– Пані Марто, які дороги привели вас на радіо “Свободу”?

– Я думаю, що шлях мій на радіо “Свободу” розпочався ще давно до того, коли я народилася. Коли мої батьки з своїми батьками виїхали із України під час Другої світової війни. Через табори переселенців в Німеччині прибули до Сполучених Штатів. Вони виїхали ще малими дітьми і познайомилися вже в Сполучених Штатах, там одружилися, і я народилася в Нью-Йорку (ще маю дві молодші сестри). Ми завжди розмовляли українською мовою вдома, це була перша моя мова в дійсності, завжди мова українська мене цікавила. Для наших батьків було дуже важливо, щоб ми зберегли рідну мову і традиції. Згодом, поступивши до університету, я вибрала журналістський фах, але зовсім не думала, що колись буду працювати на радіо “Свободі”. Та коли така нагода з`явилася, я радо прийняла цю пропозицію.

– Розкажіть будь-ласка з ким вам довелося працювати в ті роки?

– О, на тій радіостанції скільки цікавих людей було. Наприклад, Надія Світлична дуже довго працювала на радіо “Свободі”, я її вважаю своєю доброю знайомою. Було дуже, дуже багато і інакодумців, котрі приїжджали з України (і ті які поверталися в Україну, і також ті, які залишилися вже на Заході). Але це були зустрічі не лише з особистостями, з якими я зустрічалася, що було цікаво, це було, взагалі, ціле середовище. Середовище радіо “Свобода”, інтелектуальне середовище, мене це дуже цікавило. І мене дуже радував той факт, що я могла розмовляти із своїми ровесниками в Україні за допомогою радіо. Я писала. та, готувала програму “У світі молоді”. Вона була скерована на молодь в Україні. В той час мені було найцікавіше готувати таку програму, бо мені здавалося, що я розмовляю із своїми ровесниками в Україні.

Хоча чи хтось там чи слухав, чи ні я не знала цього, бо за радянських часів листи від слухачів важко пробивалися на Захід. Так що я в дійсності багато років не знала чи мої програми взагалі торкають когось, чи хтось там слухає, чи “глушителі” роблять свою роботу і ніхто мене не чує. А тоді, десь, 89 року, 90 року почали прибувати листи, і я зрозуміла, що так, люди слухали ці всі роки. Цілі торби листів почали приходити, не лише на мою адресу, але на адресу всіх нас тих, хто працював на радіо “Свободі”. Я працювала завжди в надії, що хтось мене слухає, і, нарешті, це було підтверджено. То я думаю, що я зробила свій маленький вклад у нашу спільну українську справу.

– Пані Марто, ви американка українського походження, а що то для вас є Україна?

– Це важке питання. Я може почну з того, що я себе вважаю по суті американкою. Але душа моя, якщо можна якось уточнити душу, я думаю, душа моя є українська. Я знаю, що це важко торкнутись тієї душі, але, коли я думаю про ті речі, які найближчі моєму серцю, (коли є враження дуже сильні і почуття) то я думаю українською мовою. Тому я думаю, що моє ядро – українське.

Хоч я маю американський паспорт, і дуже вільно почуваюся в американському суспільстві, але коли їду в Україну, я також відчуваю, щось дуже рідне, дуже спільне з Україною. А що для мене Україна? Я думаю, що кожен із нас дійсно носить Україну в душі, в своєму серці. Я би бажала, щоб Україна, яка тепер існує була інакшою. Очевидно. Я би хотіла, щоб вона була багатою, добробутною державою, такою ж самою, як Америка. Але це неважливо. Важливо є, що я знаю, що є люди в Україні, є населення в Україні, яке поважає українську мову. Оскільки це мій фах – це для мене дуже важливо, що українська мова поважається, що традиції продовжуються. Це мене дуже радує, а що Україна колись буде багатшою, пліднішою, добробутнішою я цьому переконана. Цей перехідний період не приватиме довгий час, і ми мусимо трошки терпеливо до цього всього ставитись.

– А які зміни ви вважаєте потрібні в Україні?

– Я думаю, що зміни потрібні в кожному українцеві, або в кожному жителеві України незалежно чи він українець, чи ні. Зміни потрібні в психології, категорії мислення мусять змінитись в кожній людині. До того часу, коли це не відбудеться на індивідуальній основі, я думаю, сама держава не зможе перетворитися на таку державу, якою ми всі бажаємо, щоб Україна була, і про яку ми мріяли в діаспорі десятиліттями. Думаю, що українці мусять розпочати мислити демократичнішими категоріями, (це само по собі), але кожний мусить брати відповідальність за свою власну долю, так як ми американці це робимо.

Американці – прагматичні, реалістичні, самовистачальні, і саме ці якості дуже допомогли Сполученим Штатам стати передовою державою в світі. Немає жодної причини, щоб Україна не могла бути такою ж передовою державою також. Я думаю, це не залежить від верхівки, від керівництва, а залежить від кожного з тих 50 мільйонів, які живуть в Україні.

– Так. Але тут я дозволю собі з вами не погодитись, бо існує певний парадокс, що коли українець живе в Україні, то чомусь він є бідним, але коли він виїздить до Канади, чи Сполучених Штатів не стає жити добробутно, і набуває середнього статку, або стає іноді навіть і досить багатим. Тому мені здається, що в цьому сенсі багато залежить саме від того, хто саме керує країною?

– Очевидно, що це також дуже багато залежить від того, хто керує країною, допровадить до того чи держава є багатою на своє населення чи ні. Очевидно, як населення бажає виїжджати то щось тут не в порядку. Але я не думаю, що все залежить від керівництва, тому, що якщо люди почнуть думати своїм власним розумом – логічно, раціонально, то вони обиратимуть таке керівництво, яке буде їх гідно представляти. І тоді все піде своїм шляхом, розвиватиметься так, як має розвиватись.

– А коли це може бути не вашу думку?

– Я думаю, що як найшвидше. Але мушу сказати, що найоптимістичніші мої підрахунки є такі, що мусить вирости нове покоління. Покоління, яке буде ознайомлене із світом, перед яким відкриється цілий діапазон науки, філософії і теорії і практики політики. І тоді те покоління зможе своїм власним розумом вибрати те, що вони бажають для своєї держави. Я маю надію, що лише одне покоління мусить пройти, а не два, або три покоління.

– Пані Марто, я хотів би ще в вас запитати, ви маєте честь презентувати українців в Державному Департаменті США. Розкажіть будь-ласка про свою співпрацю із президентом Сполучених Штатів Біллом Клінтоном і іншою елітою американської нації?

– Я почала співпрацювати із Держдепартаментом Сполучених Штатів приблизно 90-го року, ще до розвалу Радянського Союзу. Але в той час, коли вже стало ясно, що українська мова буде відігравати якусь роль на міжнародній арені. Держдепартамент почав шукати україномовних американців, і вони вийшли на мене, коли я працювала на радіо “Свободі” у Вашингтоні. Звернулися до мене чи б я могла допомогти перекладати. Перше це почалося з малих зустрічей інакодумців українських із низько поставленими представниками американського уряду, але після того, як Радянський Союз таки розвалився і Україна заявила про свою незалежність, а відтак українська мова стала державною мовою України, то тоді вже не було жодних сумнівів, що потрібний буде український перекладач у Держдепартаменті.

Я мушу тут сказати, що мені особисто дуже приємно було, (може це недипломатично з моєї сторони так казати), але дуже приємно було, що мою посаду (треба було створити посаду українського дипломатичного перекладача) було створено за рахунок скорочення штату російських перекладачів. Їх було шестеро, а тепер тільки є п`ять. Так, що це, я вважаю є перемога сама по собі. І в основному, моїм головним шефом є президент Клінтон. Я на нього маю працювати. Коли мої послуги перекладача йому не потрібні, тоді я працюю на віце-президента, на Раду національної безпеки і на рівні міністрів. Міністра оборони, Держсекретаря та інших міністрів.

Мушу сказати, що стільки роботи є, такий великий попит є на українську мову, що дуже легко нас двоє українських перекладачів могли працювати і ніхто би не сидів без діла протягом тижня. Я дуже багато працюю з віце-президентом Гором, який є головою міждержавної комісії між Україною та Сполученими Штатами. З української сторони є Президент Кучма, або будь-який президент, який буде на цій посаді. Ми маємо дуже багато зустрічей протягом року, я подорожую в Україну з американськими делегаціями, а також перекладаю, коли українські офіційні делегації приїжджають до Сполучених Штатів.

А крім мене, (я мушу сказати, що я маю список приблизно з тридцяти позаштатних перекладачів виключно україномовних) на яких в даний момент я можу покластись, щоб вони мені допомагали, коли я не можу одночасно працювати з трьома – чотирма делегаціями одночасно. Так, що це не лише я сама працюю, але є дуже багато українських перекладачів, які мають постійні роботи, а тоді час від часу (під час своєї відпустки, чи у вихідні дні ) допомагають мені з українським перекладом. Так що роботи є багато.

– Але я був прикро вражений коли ви лише у нас одна були перекладачка, котра перекладала з англійської на українську мову під час відвідин США нашою делегацією, а всі інші перекладачі були російськомовні. Чи вважаєте ви це за нормальне, коли перекладають для делегації з України іноземною, по суті, мовою?

– Очевидно, що це я не можу вважати нормальним. Я думаю, що це неправильно. Але тут є дві причини. З американської сторони причина така, що багато офіційних урядових осіб, які виростали і навчалися в той час, коли існував Радянський Союз, ототожнюють всі колишні республіки Радянського Союзу, сьогодні незалежні держави, із Росією. І вони далі мислять категоріями Радянського Союзу і, на жаль, не дуже розрізняють українську мову від російської мови. Не розуміють, що мова в той час була не лише засобом спілкування, а була засобом політики, засобом репресій. Вони не розуміють тонкощів мовної політики і кажуть: нічого, українці всі розуміють російську мову, так, що будемо на російській розмовляти.

З української сторони, я дозволю собі сказати, що якби українська делегація наполягала на тому, що вона бажає, щоб перекладачі були українськими, американська сторона дуже радо надала українських перекладачів. Але, на жаль, деякі українські офіційні делегації, коли приїздять сюди і їм пропонують російських перекладачів, кажуть: хай буде, в порядку, ми розуміємо російську мову також. Отож виходить така ситуація.

– Яке життя української діаспори в США?

– Що можна сказати про українську громаду? Після розвалу Радянського Союзу, після того, як Україна стала незалежною, українська громада у Сполучених Штатах дещо розгубилася. Можна сказати, щодо своєї власної причини для існування. Були такі, які казали: навіщо нам вже існувати, Україна тепер вільна, незалежна. Україна тепер може взяти на себе відповідальність турбуватися про свою власну долю. Інші казали, що ми є громадою не лише, яка живе задля України, але ми живемо задля себе також. І громада повинна існувати, чи є Україна незалежною, чи ні. Та що громада тепер також переживає різні перетворення. Але я думаю, що одним з найкращих явищ протягом, останніх, скажімо, 10-12 років серед української громади, це є поява щораз більше організацій молодих україно-американських професіоналів. Тобто тих, які не хочуть займатися дрібничковою політикою серед українців, (ви знаєте, як це може бути – серед українців завжди сварки на політичному фронті), не хочуть займатися тими питаннями “шароварної” культури української. Це є організації професійних людей, (наприклад, вашингтонська група) така назва україно-американських професіоналів столичного міста і навколишніх районів.

Це є юристи, політики, лікарі, які вже досягли певних престижних посад серед американського суспільства і тепер використовують свої позиції, свій вплив для того, щоб працювати на добро незалежної України. Тобто вони хочуть служити, так би мовити, лобістами перед американським урядом, щоб захищати інтереси України. Але з позиції сили і влади, а не з позиції прохачів (там дайте нам, підкиньте якусь там копійку на українські цілі). Так, що я думаю, що це є один з найкращих феноменів української громади протягом останніх років. Це є переорієнтація української громади в Сполучених Штатах на таку громаду, яка може дійсно використовувати ті здобутки, надбання, досягнення попередніх поколінь іммігрантів. Тепер діти досягли певних результатів, і діти цих іммігрантів тепер працюють на добро України.

На світлині: пані Марта Зєлик – дипломатичний перекладач Державного Департаменту США

 

 

Advertisements
Опубліковано у Uncategorized | Теґи: , , , , , , , , , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s