Могутня надідея – збереження існування Ізраїльської держави

квітень 2008 року

Віктор Каспрук, політолог

29 листопада 1947 року Генеральна Асамблея Організації Об’єднаних Націй ухвалила резолюцію, що закликала до створення єврейської держави в Ерец Ісраель. І вже 14 травня 1948 року Національна Рада на чолі з Давидом Бен Гуріоном проголосила про створення єврейської держави в Ерец Ісраель, котра отримала назву Держава Ізраїль. Навколишні арабські країни, котрі не були згодні з державністю Ізраїлю, розпочали війну з молодою країною.

Ця війна велася військовими силами, які у багато разів перевершували єврейську армію. Сили Лівану і Сирії на півночі, Трансйорданії і Іраку – на сході, Єгипту – на півдні, а також палестинці і добровольці з таких арабських країн, як Судан. Це була найбільш кровопролитна війна Ізраїлю – в боях за незалежність загинули 6373 ізраїльтянина. Це була також і найбільш тривала війна – вона продовжувалася 15 місяців, з листопада 1947 року до перемир’я в липні 1949 року. Єрусалим був розділений і Старе місто залишилося в руках Йорданії.

Ізраїль за 60 недовгих років прийшов шлях від держави, яку було практично засновано на пісках, до високо розвинутої економічної і технологічної держави. З давніх пір процвітання і благоденство народу Ізраїлю безпосередньо залежить від ступеня його єдності і взаємної любові. Коли він об’єднувався, то народ піднімався до вершин — як в духовному, так і в матеріальному сенсі. Після тисячоліть вигнання, принижень і страшної катастрофи Голокосту – єврейський народ знайшов у собі сили повернутися на свою історичну батьківщину і силою своєї волі, розуму і працелюбності перетворив, колись пустельні землі, на квітучий сад.

Сучасний демократичний Ізраїль великою мірою відбувся завдяки тому, що його батькам-засновникам вдалося розробити і зреалізувати стійкі і дієві моделі парламентаризму. Блоками ізраїльської демократії, закладеними у фундамент будови державності, стали політичні партії, котрі не дивлячись на політичну відмінність і погляди на ключові проблеми, які відрізняли їх одна від одної, завжди мали одну могутню надідею – збереження існування Ізраїльської держави.

Якщо говорити про модель парламентаризму в Ізраїлі, то головним чинником, котрий пояснює велику кількість турбулентності в державному устрої – це політичні партії. Водночас, політичні партії відіграли важливу роль в досягненні державності Ізраїлю. Можна навіть сказати, що Ізраїльська держава фактично розпочалася з заснування політичних партій, що стали організуючими об’єктами, які розвивали початки державних інституцій в роки, котрі передували проголошенню державності. Сучасні ізраїльські політичні партії – це прямий зв’язок з минулим часом, в якому фактично закорінені більшість заздалегідь підготовлених державних політичних форм.

Завдання і проблеми, котрі стояли перед молодою Державою Ізраїль у 1948 році, були схожими на ті, з якими зіткнулися інші країни, що проголосили державний суверенітет. Проте історія становлення демократії в Ізраїлі не вписується в будь-які традиційні рамки і моделі, прийняті для аналізу політичних режимів в західних країнах. З одного боку, Ізраїль, разом з Індією, залишається однією із двох країн, що отримавши незалежність після другої світової війни, зуміли встановити і зберегти демократичну форму правління.

Іншими словами, з багатьох десятків країн, котрі проголосили державний суверенітет протягом останніх шістдесяти років, лише Ізраїлю і Індії вдалося утвердити пріоритет демократично вибраних інститутів влади, що вельми вражає, особливо враховуючи той факт, що обидві країни знаходяться в стані перманентного військово-політичного протистояння з ворожими мусульманськими країнами, котрі їх оточують. З іншого боку, і в Ізраїлі, і в Індії правлячі партії беззмінно зберігали своє лідируюче положення впродовж декількох десятиліть, що вельми нехарактерно для ліберальних демократій.

Британці покинули Індію в 1947 році, після чого правлячою партією в країні став Індійський національний конгрес, який вперше програв загальнонаціональні вибори в 1967 році. Британський мандат на управління Палестиною закінчився в 1948 році, після чого управління країною перейшло до органів влади, домінуюче положення в яких займали представники Робітничої партії Ізраїлю. Гегемонія Робітничої партії продовжувалася протягом двадцять дев’ять років – до 1977 року. Слід зазначити і те, що і в Ізраїлі, і в Індії (як і в багатьох інших країнах світу) вбивці обривали життя законно обраних лідерів країни: яскраво виражений політичний характер вбивств Іцхака Рабіна, Індіри Ганді і її сина Раджіва наочно продемонстрував крихкість демократичної форми правління. В той же час, всупереч поширеній думці, ізраїльське суспільство ніколи не відрізнялося високим ступенем єдності ані в питаннях внутрішньої, ані зовнішньої політики. За даними опитування, проведеного в 1962 році, 26% ізраїльтян виступали за розвиток економіки країни по капіталістичному шляху, тоді як 54% були прихильниками тієї або іншої форми соціалізму. Дана проблема не тільки відображала значні розбіжності між лівими і правими партіями, але і слугувала джерелом серйозних розбіжностей усередині самої Робітничої партії.

У питаннях зовнішньої політики Ізраїль намагався лавірувати між супердержавами, причому питання про взаємини з Радянським Союзом розколювало суспільство не менше, ніж питання про шляхи врегулювання конфлікту з арабськими країнами. Недовіра Бен-Гуріона до зовнішнього світу, його доброї волі і моральним критеріям по відношенню до євреїв поєднувалося в нього з переконаністю, що опора на єврейську діаспору має бути центральною віссю зовнішньої політики країни.

Принципово важливо відзначити в зв’язку з цим думку Бен-Гуріона про відповідальність Держави Ізраїль за долю світового єврейства, причому ця політика головним чином базувалася на принципах моралі і лише частково була результатом прагматичних міркувань. Цей «анти-прагматизм» стосовно єврейських общин країн діаспори поєднувався в світогляді Бен-Гуріона з вельми прагматичним підходом стосовно світових держав. Мабуть, чи не найбільш гострим було питання про можливість укладення угоди з Німеччиною, і Бен-Гуріон пішов на це, не дивлячись на безпрецедентний розмах антиурядових демонстрацій.

Ворожість Бен-Гуріона відносно комуністичної ідеології, радянського режиму і радянського керівництва (за словами єрусалимського політолога Урі Бялера, «Бен-Гуріон рішуче засуджував радянський тоталітаризм і не сумнівався в абсолютній ворожості комуністичного блоку по відношенню до сіоністського руху») не перешкодила йому вірити в те, що, не дивлячись на ідеологічні розбіжності, завдяки новій політиці Радянського Союзу в кінці 40-х років політичні контакти між двома країнами стануть можливими. Він вважав, що необхідно уникати будь-якої конфронтації з Радянським Союзом і навіть допускав можливість укладення військово-стратегічної угоди з СРСР.

Подібний прагматичний підхід Бен-Гуріон демонстрував і відносно Великої Британії. Не дивлячись на офіційне визнання Ізраїлю Великою Британією 27 квітня 1950 року, спогади про жорстку політику мандатних властей, особливо після закінчення Другої світової війни, викликали запеклі спори про можливість і доцільність політичного зближення з цією країною. Хоча під час Війни за незалежність Бен-Гуріон твердо вірив, що в цьому політичному і військовому конфлікті Велика Британія була «невидимим» ворогом Ізраїлю, в жовтні 1956 року він пішов на проведення спільної з британцями військової операції проти Єгипту.

Окрім іншого, досягнута політична стабільність багато в чому була обумовлена відсутністю сильних незалежних суспільних рухів поза партійною системою. Діяльність неурядових організацій в ті роки була обмеженою, а рухи соціально-політичного протесту виникали рідко і не були довговічними. Для ізраїльської моделі політичного устрою в перше десятиліття державної незалежності характерна відносна слабкість законодавчої гілки влади і її залежність від уряду. Взаємини між парламентом і урядом складалися таким чином, що реальний механізм взаємодії цих двох гілок влади багато в чому відрізнявся від того, який передбачався відповідними законами. Коаліційні угоди, що укладаються після кожних виборів між партіями, що входять в уряд, багато в чому визначали повістку роботи Кнесету до наступних виборів, причому окремі закони буквально «нав’язувалися» меншістю більшості.

Запозичений у англійців принцип колективної відповідальності, котрий означає, що рішення уряду обов’язкові для всіх міністрів, які до нього входять, привів до того, що при голосуваннях в Кнесеті депутати від партій, що входили до коаліції, могли проголосувати проти більшості в уряді тільки за умови, що вони були готові покинути коаліцію і бути усуненими від участі у владі. Створення широких коаліцій, що включали більшість представлених в парламенті партій, стали однією з основних причин, що привела до того, що на практиці виконавча влада панувала над законодавчою. Практика діяльності таких коаліцій показувала, що поки уряд спирався на стабільну більшість депутатів Кнесету, саме він, а не Кнесет, ухвалював всі дійсно важливі рішення.

Перший етап ізраїльської демократії (1949-1977) був «напівконкурентним»: хоча жодна із партій ніколи не отримувала абсолютної більшості місць в Кнесеті, домінування МАПАЙ і її спадкоємиці Партії праці (Авода) було очевидним. Ні ліва опозиція (МАПАЙ і її спадкоємці; арабські партії), ні партії правіші МАПАЙ/Аводи не могли кинути їй виклик: об’єднанню опозиції заважали непереборні ідеологічні розбіжності. А поза партійною системою сильні незалежні суспільні рухи поки що теж не сформувалися. Більшість установ, громадських організацій, груп лобіювання і засобів масової інформації було пов’язано з самим урядом, з «напівурядовими» органами, такими, як Федерація профспілок і Єврейське агентство, або ж з політичними партіями. Багато засобів масової інформації також належали тим або іншим партіям. У цих умовах опозиційні групи намагалися досягти своїх політичних цілей, не виходячи за рамки існуючого оперативного політичного консенсусу. Разом з тим і за наявності сильного центру влади найбільш важливі питання внутрішньої політики вирішувалися шляхом переговорів і компромісів між чи не всіма конфліктуючими сторонами.

Другий етап ізраїльського парламентаризму припав на кінець сімдесятих – першу половину 90-х років ХХ століття. Він характеризувався суперництвом двох провідних партій — лівоцентристській Партії праці (Авода) і правоцентристського Лікуда, а також супроводжувався важливими суспільними процесами: політичною і економічною лібералізацією, зміцненням громадянських, зокрема непартійних, інститутів, посиленням ролі ЗМІ і зростанням «прозорості» роботи законодавчої, виконавчої і судової влади. При цьому зворотною стороною лібералізації часто ставали серйозні соціальні диспропорції і «перегрів» економіки.

З введенням в 1996 році системи роздільного голосування за партійні списки і кандидата на пост прем’єр-міністра в Ізраїлі почалася епоха «партійного поліморфізму — різке збільшення числа партій і списків, представлених в Кнесеті при зниженні представництва обох провідних партій. «Партійний поліморфізм» став відповіддю на глибокі зміни і події в ізраїльському суспільстві в останні десятиліття, насамперед на його перетворення з «унітарного» в плюралістичне, легітимацію ідеї мультикультурализму, зростання політичної ваги нових еліт і різних соціальних, культурних і громадських груп, що у свою чергу не могло не викликати розвиток процесів реструктурування громадянських інститутів, причому далеко не завжди в позитивному напрямі.

Бо які б партнерські взаємини не існували б між учасниками коаліційних урядів Ізраїлю, вони закономірно розходяться в думках, іноді істотно, стосовно багатьох головних проблем: якою має бути економічна політика, наскільки гнучким має бути Ізраїль у переговорах з уповноваженими від Палестинської автономії, якою має бути ізраїльська політика стосовно поселень на Західному березі, або який вплив можуть мати ортодоксальні релігійні групи на політику держави.

Партійна ідеологія збільшує свої впливи і важливість під час виборів. В цей час з’являється унікальна можливість зворотного зв’язку і ізраїльські виборці прагнуть повідомити своїм обранцям, що важливим чинником мотивації надання їхніх голосів є ідеологічні погляди. Звичайно, до якоїсь міри, в цьому сенсі вся ізраїльська політика є ідеологічною. Але якщо ми станемо визначати «ідеологію» у більш специфічному спектрі, включаючи політичні позиції стосовно ставлення до різноманітності індивідуальних проблем, то можливо, навіть, зробити висновок, що за останні роки виборчі кампанії стали менш ідеологічними. Багато хто з ізраїльських експертів переконані у тому, що ідеологічні відмінності між партіями звузились до такого діапазону, що сьогодні загальна партійна розкрученість і популярність самих вождів партії почали займати місце ідеології. Причиною цього стало те, що люди голосують за тих, хто їм добре відомий чи кому вони симпатизують з тих, або ж інших причин.

До деякої міри, створення заздалегідь домовлених виборчих блоків між різними політичними партіями, спонукало деякі партії до ослаблення їх ідеологічної риторики. При цьому партії, котрі прагнули залишитися у великій політиці, мусили діяти в реальному світі, що іноді спонукало їх до необхідності укладання політичних угод і створення коаліцій з партіями, котрі мали певні відмінності з ними. Це іноді провокувало необхідність, при зіставленні ідеологічних позицій, йти на певні компроміси і модифікацію чистих ідеологічних стандартів.

Таким чином, на відміну від різноманітних «організаційних предків» сучасних політичних партій, котрі допомогли в утворенні Ізраїльської держави, сучасні політичні партії виконують значно більше важливу роль в державному функціонуванні. Й хоча усі ізраїльські партії виконують всі свої функції не однаково успішно, але більшість із партій виконують їх з максимальною позитивною віддачею.

Можна сказати, що спершу партії служили персональними агентствами, або механізмами для того, щоб допомогти в поповнені політичних лідерів. Адже очевидно, що в Ізраїлі один окремо взятий громадянин не може брати активну участь в політиці на національному рівні без дієвої участі в рамках партійної структури. Незалежні політичні діячі не обираються до Кнесету, і Кнесет не заохочує участь незалежного політичного діяча, котрий не є членом якоїсь партії. Політично активні індивідууми, котрі прагнуть влитися до політичного ізраїльського істеблішменту, повинні використовувати для цього, як «транспортний засіб» політичну партію.

Це підтверджується і тим фактом, що коли індивідууми відколються від політичних партій, членами яких вони були донедавна, то вони не розпочинають конкурувати на політичній арені, як незалежні виразники своєї ідеології. Швидше за все вони засновують свої власні політичні партії і починають діяти в соціумі, котрий розділяє їх ідеї. Ізраїльська формула пропорційного представництва робить неможливим приймати участь у гонці за місця в Кнесеті без партійної приналежності. А природа виборчої системи при цьому надає партійному лідерові набагато більше впливу в порівнянні з індивідуальними членами партії, навіть, після завершення виборів.

Другою важливою функцією політичних партій в Ізраїлі є допомога організованим групам своїх виборців і виконання даних їм передвиборчих обіцянок. Партії шукають підтримки у виборчих округах і після того, коли потраплять до Кнесету, працюючи над тим, аби не лише утримувати своїх прихильників, а й намагатися долучити до свої підтримки нових прибічників. В перекладі на конкретні дії, це означає, що партії видають газети, взаємодіють з медичними клініками, субсидують житло, керують послугами влаштування на роботу та забезпечують широкий ряд додаткових послуг для своїх членів.

Після того, як партії бачать нові проблеми, котрі ще може досить неясно вимальовуються на порядку денному суспільства, вони прагнуть діяти на упередження, щоб першими підняти ці питання, утвердивши таким чином вигідну позицію стосовно своїх конкурентів. Ізраїльські партії діють таким чином, щоб мобілізувати суспільні групи навколо вирішення назрілих актуальних проблем, здобувши цим більшу популярність, а значить в майбутньому і більшу підтримку виборців.

Ця ситуація особливо є вірною стосовно соціально-класового складу виборців. Так враховуючи електоральну важливість російськомовних іммігрантів з колишнього СРСР, створена політична партія Ісраель ба-алія зосередила надзвичайно велику увагу на проблемах цієї категорії іммігрантів. В цьому сенсі, партії в Ізраїлі є не лише політичним середовищем для прихильників тієї чи іншої ідеології, а й і рухами, котрі всебічно обслуговують нагальні поточні інтереси тієї чи іншої категорії виборців. Можливо, це важко зрозуміти громадянам, котрі живуть в інших демократичних країнах (зокрема в Україні, де від початку часів нашої незалежності, фактично, більшість партій ніколи не виконувала і не збиралася виконувати своїх передвиборчих обіцянок і при цьому не несла за це жодної відповідальності), в яких політичні партії обслуговують, перш за все, виборчі функції, але діяльність партій в Ізраїлі стосується широкого ряду аспектів життя ізраїльських громадян.

Третьою функцією є забезпечення ідеологічного охоплення виборців. При цьому враховуючи той фактор, що дуже часто громадяни (і виборці) не зовсім розуміють яким чином вони можуть впливати на зміну подій, котрі трапляються навколо них. В цьому сенсі партії виконують корисну функцію, висловлюючи свої позиції щодо широкого кола питань і проблем та намагаючись, в міру своїх можливостей і повноважень, впливати на зміну їх на краще. Подібне «виправлення» ситуації робить таким чином політичний світ більш зрозумілим місцем для індивідуумів і діє на них значно краще, ніж ідеологічна агітація, яка не підкріплена будь-якими конкретними діями.

В цьому сенсі партії в Ізраїлі виконують критично важливу роль в функціонуванні політичної соціалізації, процесі в якому індивідууми не лише збільшують свою довіру до політичного світу, а й входь із ним у стосунки та взаємодію. Разом з сім’ю, школою, етнічними групами, колегами по роботі, ЗМІ, суспільними лідерами політична партія відіграє важливу роль в орієнтації громадянина в соціумі. Оскільки індивідуум відчуває не лише свою приналежність і причетність до світу, котрий його оточує, а впевнений у тому, що цей світ ніколи його не залишить один на один з власними проблемами і питаннями, які потребують нагального вирішення.

Й нарешті, партії в Ізраїлі служать «механізмом зв’язку», допомагаючи пов’язати індивідуума з державним устроєм, в якому він або вона проживає. Хоча формальні механізми в ізраїльському державному устрої діють таким чином, що громадяни самі вибирають собі представників, існує багато двозначності щодо тієї ролі, котру має відігравати цей представник. Починаючи від того, що ізраїльтяни віддають свої голоси за політичні партії, а не індивідуальних кандидатів. Але через політичну партію, котру вони підтримують, громадяни відчувають себе одним цілим з державним устроєм. Ізраїльські партії – це не лише маса осіб, котрих об’єднує членство в тій чи іншій партії. Партія забезпечує для ізраїльтян можливість відчути те, що їхня думка має реальний вплив на політичний процес в країні.

В виборчій системі будь-якої країни дуже важливою є не лише висунення політичних лідерів, а й їхній вплив на природу і стиль політичних дискусій і діяльності. У випадку з Ізраїлем виборча система просуває такі відмінні і, навіть, несумісні явища, як розколювання існуючих політичних партій, сувору партійну дисципліну та жорсткий контролю за партійними висуванцями в межах окремої партійної організації. Сам характер ізраїльської виборчої системи часто стає спонукальним чинником головної причини існування такої великої кількості політичних партій. Існує небагато стимулів для того, щоб партійні функціонери залишалися разом і багато імпульсів від груп, котрі підтримують окремо взятого партійного лідера, щоб відколотися від батьківської політичної організації, і взяти участь в гонці за місця у Кнесеті під власними партійними прапорами. З іншого боку, рядові партійці, котрі не бажають розколу своєї партії, опиняються в досить уразливому становищі відносно вождів партії. Оскільки лідери партії спроможні використовувати виборчу систему як важіль для усунення потенційного кандидата зі списків до парламенту, прикриваючись при цьому узгодженням з партійними директивами.

Ізраїльські вибори повинні відбуватися, як мінімум, кожні чотири роки. Тобто максимальний термін обрання депутата до Кнесету становить чотири роки, і Кнесет може проголосувати за те, щоб розпустити себе до встановленого йому терміну і призначити нові вибори. І на відміну від інших парламентських систем, тільки сам Кнесет, а не глава держави, має владу розпуску до закінчення його легіслатури. При цьому вибори до Кнесету являються загальнонаціональними, прямими, рівними, таємними і пропорційними. На практиці це означає, що усі громадяни, котрі мають 18 років або старші можуть голосувати.

Ціла країна вважається єдиним виборчим районом і кожен виборець віддає свій голос за ту партію, чию політичну платформу чи кандидатів він визнає кращими. Відсоток голосів отриманих кожною партією під час національних виборів, визначає кількість місць, які відповідно ці партії отримають у Кнесеті. Партії, котрі отримають, як мінімум 1,5% голосів виборців проходять до парламенту. А партії, що набрали голосів менше цього прохідного порогу, до Кнесету не проходять. «Ключем» до представництва в парламенті стать «повні» голоси (мінус голоси партій, котрі отримують менше ніж 1,5% підтримки) і вони ділять пропорційно на 120 місць в Кнесеті.

Передвиборчий періоди не мають сталих термінів і можуть варіюватися за своєю тривалістю. Коли Кнесет оголошує про акт розпуску і проголошує нові вибори, він встановлює початок кампанії. Не існує жодного юридично визначеного періоду, хоча в основному тривалість кампанії варіюється від восьми до десяти тижнів. Виборчі витрати ізраїльських політичних партій були найвищими в 1960-их роках. Реформа 1969 року призвела до обмежень у витратах на виборчу кампанію і збільшила контроль уряду за тим, скільки коштів витрачають партії під час передвиборчого періоду. Для проведення агітаційної кампанії партіям надається безкоштовний час на телебаченні і радіо, а тим партіям, котрі вже мають місця в Кнесеті, надаються істотні пільги, бо виборча кампанія ведеться відповідно до кількості місць, котрі вони мають у Кнесеті на даний час.

ЗМІ відіграють суттєву роль в ізраїльських передвиборчих кампаніях. Протягом останнього місяця кампанії кожен із висуванців партії, внесений до партійного списку, отримує 10 безкоштовних хвилин телевізійного часу в найбільш популярний серед телеглядачів вечірній час, шість днів на тиждень. А партії, котрі вже представлені у Кнесеті, додатково отримують ще й чотири безкоштовні хвилини в розрахунку за кожне місця, яке вони тримають у Кнесеті.

Іноді, навіть, не обходиться без курйозів. Оскільки деякі з серйозних партій представляють списки зі 120 своїми кандидатами, відповідно кожному висуванцю по місцю у Кнесеті. Хоча керівництво цих партій добре усвідомлює, що ніколи не зможе здобути 100% голосів виборців. Менші і менш впливові партії часто надають менші списки, усвідомлюючи абсурдність висувати відразу 120 кандидатів. Офіційне формування місць у Кнесеті визначається виключно пропорційно до партійного списку. Так якщо партія здобула 25% голосів виборців, то вона отримає 30 місць у Кнесеті на підставі того, що 25% x 120 місць = 30 місць. Місця затверджуються за першими тридцяти прізвищами кандидатів, які внесені до списку.

Якщо ж член Кнесету вмирає протягом свого депутатського терміну, або ж подає у відставку з певних причин, то протягом місяця місце вибулого депутата закріплюється на наступним кандидатом по виборчому списку. Важливість конкретного кандидата, внесеного до партійного виборчого списку, стає відразу ж зрозумілою залежно від місця, яке він займає у цьому списку. Адже чим більш серйозним і необхідним для партії є кандидат, тим вищою є його позиція у виборчому партійному списку.

Втім, у ізраїльському суспільстві давно вже точаться дискусії з приводу того, що 1,5% виборчий бар’єр є занадто заниженим і не дає виборцям правильно оцінити важливість для них і дієвість конкретних партій. І це дійсно так. Так у 1999 році тридцять партій висунули своїх кандидатів на виборах до П’ятнадцятого Кнесету і 15 із них вибороли для себе місця в парламенті, здобуваючи як мінімум 1,5% голосів виборців. А у 2003 році двадцять сім партій взяли участь у передвиборчих перегонах і 13 з них здобули собі місця у Кнесеті.

Багато хто з ізраїльтян вважає, що виборча система діяла б значно ефективніше, якби кількість маленьких партій була зменшена. Вони впевнені, Ізраїль міг би досягти більшої стабільності, коли б партійний спектр країни був представлений правою, лівою і релігійною партією, або ще арабською як четвертою партією. Також суперечки тривають навколо того, що немає жодної потреби в існуванні аж чотирьох релігійних партій, хоча багато хто переконаний у тому, що ізраїльські релігійні партії достатньо відмінні одна від одної, і що тільки одна подібна партія не зможе відповідати усім соціальним потребам релігійної общини.

Можливо наявність існування такої великої кількості партій ще й обумовлена й тим, що партійні організації проводять набагато ширшу діяльність, ніж це визначено законодавством. Іншими словами, вони не обмежують свою діяльність лише політичною роботою. Ізраїльські партії стали чимось значно більшим, аніж виборчі механізми націлені на формування уряду. Партії займають в Ізраїлі більш значиме місце і поширюють свої впливи на різноманітні сфери суспільного життя.

Визначаючи взаємостосунки рядового члена партії з її структурами можна сказати, що це персона: що підписується на щоденну партійну газету; на неї розповсюджується медична турбота партії, котра спонсорує медичні витрати в клініці, лікарні або лікування на дому; проводить вечори у партійному клубі; приймає участь в спортивній лізі партії; отримує книги від видавництва партії; проживає в сільській місцевості чи міському анклаві, де мешкають інші прихильники партії; перебуває в щоденному природному оточенні членів партії і цілком протикається партійною атмосферою. Й хоча з часом подібне взаємопроникнення партії і її членів зменшується, але і на сьогодні в Ізраїлі взаємозв’язки між партіями і її членами є набагато ширшими і глибшими, аніж в інших країнах демократії і вони надають ширший ряд послуг для своїх членів. Все це разом слугує істотним фактором для розуміння ізраїльського державного устрою.

Партійний список може стати головним інструментом в руках партійних лідерів для вербування нових членів. Якщо лідер бачить індивідуума, котрий є популярним у ізраїльському суспільстві і його участь у партійному списку може привернути голоси нових прихильників під час голосування за дану партію, то вони не применуть розмістити його у кращій зоні списку, підкреслюючи цим його значимість для партії.

Наочним прикладом подібного залучення може стати кооптування до великої політики Іосифа Шагала, в минулому професійного письменника і журналіста. Так запросивши Іосифа Шагала до участі в парламентських виборах у 2006 році у списках партії «Наш дім Ізраїль» її голова Авігдор Ліберман зробив дуже правильний і гранично вивірений політичний крок. Адже аудиторія передач, які багато років вів на 9-ому російському каналі ізраїльського телебачення пан Шагал, це реальні голоси виборців російськомовної алії. Багато сотень тисяч голосів виборців, котрі тільки один цей канал і дивляться. Голоси тих виборців на які так розраховували провідні партії, але так їх і не одержали на цей раз, як не намагалися це зробити.

Іосиф Шагал став «золотою карткою» для Лібермана і НДІ, оскільки всі «російські ізраїльтяни» дуже любили його розумні і інтелігентні передачі. Він був сильним телеведучим, котрий завжди пропонував глядацькій аудиторії цікаві і актуальні програми. Тому вкидаючи свої бюлетені у виборчі урни за партію Авігдора Лібермана, багато виборців голосували саме за Іосифа Шагала. В 2006 році сенсацією стало те, що «Наш дім Ізраїль» привернув до себе увагу і симпатії навіть тих членів російськомовної общини, котрі раніше постійно голосували за Лікуд, Аводу та деякі дрібні партії.

Згідно з останніми опитуваннями суспільної думки, котре було проведено під керівництвом професора Ашера Аріана, ізраїльські виборці вірять у те, що політичні партії пропонують їм альтернативний вибір. Вони вважають, що ідеологічні погляди є важливим елементом мотивації під час голосування. А за умови, що ізраїльський державний устій є ідеологічним за своєю природою, можна сказати, що виборця спокушає сама ідеологія системи. Дослідження показало, що для 32% тих, хто проголосували конкретну партію, найголовнішим чинником було ототожнення з її впливовими персонами, 10% відповіли, що для них був важливим саме певний конкретний кандидат, 53% повідомили, що для них важлива платформа або ідеологія партії, 4% вказали що для них важливе перебування партії при владі чи в опозиції і 2% запропонували інші відповіді.

Шістдесят років парламентаризму в Ізраїлі наочно продемонстрували стійкість та надійність його політичної системи і можливість кооптування в ряди політичної еліти найкращих представників ізраїльського суспільства. Система парламентаризму стала фундаментом політичної влади в Ізраїлі і вирішальним фактором дієвості ізраїльської демократії, котра незважаючи на постійний зовнішній тиск і породжені ним проблеми, спромоглася привести ізраїльське суспільство до лав найбільш розвинених і добробутних країн світу.

Advertisements
Опубліковано у Uncategorized | Теґи: , , , , , , , , , , , , , , , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s