Індія в епоху глобалізації: індійська демократія та проекція індійського досвіду на інші країни Сходу

вересень 2006 року

Віктор Каспрук

Вважати, що глобалізація є новою силою, котра сьогодні стала одним із чинників трансформаційних процесів в Індії не випадає. Той хто так думає повинен ігнорувати різноманітну і плюралістичну давнішню індійську цивілізацію, котра має довгий список “вторгнень” із зовні глобалізаційної культури, які й зробили Індію такою країною, якою ми бачимо її сьогодні.

1

Шлюзи попередніх глобалізаційних процесів відкривали її перед арійцями, індусами, скіфами, греками, буддистами, турками, афганцями, мусульманами, а у відносно недавні часи європейцями – португальцями, французами, голландцями і нарешті англійцями. Варто усвідомити, що тисячоліття колоніалізму також можна вважати своєрідною глобалізацією, оскільки відкритість до інших культурних надбань (попри увесь негатив колонізаційного минулого), привносили у індійське середовище ту модерну модель цивілізаційних побудов, котра забезпечила індійському суспільству сучасний рівень його розвитку.

В жодному разі, не намагаючись ставати на колоніальні позиції чи робити спроби виправдати легітимність останньої колонізації Індії Великою Британією, проте заради об’єктивності необхідно визнати, що саме знання великою частиною індійського суспільства англійської мови на рівні рідної, дозволяє нині індійським програмістам стати провідною силою серед фахівців в Силіконовій долині у американському штаті Каліфорнія.

Знаючи про своє глобалізаційне минуле Індія бачить себе, як одну з великих націй світу. Але сьогодні Індія, щоб завоювати міжнародний вплив і повагу, користується не тільки колишньою величчю своєї цивілізації. Вбачаючи себе тотожною Сполученим Штатам, Китаю і Росії, і вірячи в це, вона має багато чого, що запропонувати іншим частинам світу. Історично це має підстави. Варто пригадати, що важливі аспекти тригонометрії були розвинуті саме у Індії, так само як і десяткова система, що, була пізніше перейнята з Індії арабськими математиками і повернулася потім до Індії через багато століть за посередництвом книг із Заходу.

Точно так само на початку ХVІІІ століття (відповідно до даних економічних істориків) Індія стала головною економічною потугою з 23 % від світового Валового Національного Продукту та більше ніж 25 % ресурсів глобальної торгівлі текстилем. До 1995 року ці показники знизились до менше ніж 5 % світового ВНП і менше ніж 0,5 % всієї світової торгівлі.
Найсучасніша хвиля глобалізації, котра мала вирішальні впливи на розвиток індійського суспільства, проникла до Індії разом з британцями, котрі мали важливий вплив на індійський розвиток, як позитивними, так і негативними способами. Важко заперечити той факт, що саме британці спромоглися об’єднати землі багатьох роз’єднаних регіонів та королівств у одне ціле утворення, котре ми знаємо тепер, як сучасну Індію. В той час, як експлуатоване населення британської Індії та її ресурси однозначно використовувались на користь метрополії, британці (після двох століть колонізації), залишили у 1948 році Індію з демократією, законами, судовою владою, вільною пресою та 40 000 милями залізничних доріг, каналів і гаваней. А англійська мова, мова індійського бізнесу й елітних шкіл – є, можливо, однією із важливих складових спадщини британців, відкриваючи перед Індією лінгвістичний глобальний шлюз, котрим не змогли стати ані французька, ані іспанська чи голландська мови, якими свого часу говорили колонії.

Майже кожний, хто прагне пояснити переваги Індії в глобальній економіці, починає з англійської мови. Хоча доведено, що це – майже рідна мова політичних, інтелектуальних і ділових класів Індії. Привілейовані діти починають вивчати англійську мову в дитячому садку; діти з найбільш привілейованих станів вивчають її вдома. Для кожного з них, англійська мова стала першою перешкодою для їхніх амбіцій, переборовши яку вони зможуть досягти успіху в більшості видів комерційної діяльності.

Сьогодні, перш за все, Індія – це сильна демократія. Мало того, що Індія – найбільша у світі демократія, це і все більш і більш стійка демократія. Також Індія може похвалитися тим, що має найбільш чисельне у світі мусульманське населення (більше ніж 120 мільйонів), яке дійсно є вільним, порівнюючи, наприклад, з демократією у Туреччині, котра є обмеженою. А оскільки її демократія поглибилась, Індія стала більш толерантним суспільством. Сотні мільйонів індусів і мусульман (так само і представників інших віросповідань) працюють разом в уряді, у армії чи бізнесі. На фоні ісламського екстремізму, котрий щодня загрожує тендітному порядку у Пакистані чи Бангладеш, Індія дійсно видається дуже терпимим суспільством. Індуський фундаменталізм, котрий має тенденцію час від часу нагадувати про себе, при цьому не має ані свого терористичного лідера подібного до Осами бін Ладена, ані мережі схожої на „Аль-Каїду” [ 1 ].

Минула глобалізація, котра проникала на індійську територію одночасно зі вторгненнями армій, нині все більше і більше замінюється менш сильним, але однаково могутнім глобалізаційним чинником. Мова йде про телебачення, можливо, найбільш домінуючий шлюз глобалізації, що впливає сьогодні на сучасну Індію. В той час, як телебачення було запущене в Індії наприкінці 1950-х, воно досягло широкого розповсюдження у 1980-і роки, після того, як уряд скасував державну монополію на телеканали. Супутникове телебачення розпочало свої трансляції з 1991 року, привносячи в суспільство індійські версії американського розважального каналу MTV, а пізніше передачі типу “Хто хоче стати мільйонером?”

Після скасування монополії державних каналів і швидкого завоювання симпатій глядачів супутниковими телеканалами, “підрівні” впливи й „руйнівні” досягнення набули куди більшого поширення, аніж деінде в світі. Яскравим прикладом руйнування традицій минулого, може слугувати той факт, що традиційний одяг у побуті все більше і більше заміняється одягом західного зразка, який глядацька публіка могла спостерігати на телеекрані.

Чинником самої глобалізаційної індійської експансії є поширення на сусідні країни її телевізійної продукції. В той час, коли англійська мова сприймається, як домінуюча мова телебачення, на півдні Індії домінуючою мовою телебачення є хінді. Що перетворює сусідні країни на пасивних споживачів індійського телебачення, котре транслюється на хінді та відтісняє місцеві мови, подібні бангладешській у Бангладеш й непальській в Непалі. Все більше місцеві мови у самій Індії та в державах на її південних кордонах зникають під тиском хінді після переглядання індійських фільмів та інтерв’ю зі спортивними зірками, котрі стали настільки ж знайомими бангладешцям і пакистанцям, як і самим індусам.

Іншим чинником телевізійної глобалізації є те, що вона допомагає зберігати свою національну ідентичність індусам, котрі знаходяться поза Індією й перекидає місток контактів до культури їхнього походження. За оцінками експертів, на сьогодні чисельність індійської діаспори становить близько 22 мільйонів чоловік, які часто більш освічені, ніж домінуюче населення серед якого вони живуть. Індійська імміграція є третім за обсягом прямим іноземним інвестором до Індії після Сполучених Штатів і Великої Британії. Вона не полишає контактів з батьківщиною й послуговується материнською мовою в домашньому побуті по всьому світі.

Субхаш Чандра, засновник одного з найбільш відомих телеканалів India’s Zee Television, пропонує за посередництвом кабельного телебачення, трансляцію індійського популярного телеканалу у багатьох країнах світу. Подібна інформаційна глобалізація відбувається й через духовних гуру, чиї бесіди доступні західному і індійському глобальному співтовариству завдяки кабельному телебаченню та Інтернету. Подібним чином “Indi-pop music” – сплав індійської популярної музики з західними ритмами, який спочатку з’явився серед індійської молоді у Великій Британії, пізніше успішно поширився назад до Індії.

Аналогічно жителі Заходу й індійська діаспора повторно віднайшли індійську класичну музику, котра була відсунута на задній план минулими поколіннями часів “Beatles”, Раві Шанкара і Алі Акбар Хана. Сьогодні це стало великим бізнесом. Так деякі класичні музиканти присвячують третину свого часу даючи концерти за кордоном. За часів глобалізації і революції зв’язку індуси за кордоном (та все більше і більше їхніх західних друзів і сусідів) почуваються ближче до Індії, аніж коли-небудь. Вибух інтересу до індійського кіно, відомого як Bollywood film, є особливо помітним у Сполучених Штатах і Великій Британії.

„Ласкаво просимо в Боллівуд” – написано на великому барвистому плакаті на в’їзді до Film City в Бомбеї, котрий є першим у світі виробником за кількістю фільмів. Виробництво фільмів в Індії обходиться у чотири рази дешевше, аніж в Голлівуді, де нині виробляється близько 500 фільмів на рік (в Індії – 1000 фільмів), але всі ці фільми – високобюджетні. Якщо навіть найменший відсоток американського виробництва переміститься в індійські кіномістечка (про що давно мріють індійські продюсери), то американці зможуть значно знизити свої витрати, а на індійців проллється золотий дощ.

Майже всі індійські фільми націлені на внутрішній ринок. Вони незвичні й химерні, а іноді і зовсім малозрозумілі глядачам поза Індією (і набувають популярності, здебільшого, у країнах „третього” світу). Проте вони надзвичайно вигідні. І у такий спосіб виробники з Боллівуду збудували відносно стійку фінансову основу для своєї кіноіндустрії. Крім того, західні кіновиробники залишають Рим, Лондон чи Ванкуверн – свої попередні „притулки” від правил Голлівуда й його розцінок, і звертаються в Індії до недорогої кваліфікованої робочої сили в освітленні, звуку, мультиплікації, комп’ютерній графіці й інших галузях, котрі істотно збільшують вартість створення кіно. Подібно до інших форм укладання субдоговорів на виконання робіт іноземними виконавцями, це піднімає цінність виробництва Боллівуда як ніколи раніше. І тепер Боллівуд намагається збільшити глобальну привабливість своїх кінофільмів.

Неподалік Film City розташований будинок, у якому більше тисячі молодих людей працюють на телефонних станціях американських, британських й австралійських багатонаціональних корпорацій. Індія – країна колл-центрів. Далі на південь розташована біла вежа Бомбейської біржі. Там святкують зростання індексу Sensex. У багатьох містах Індії з’являються нові підприємства, в основному філії великих компаній. Велика кількість інженерів, техніків, бухгалтерів розробляють комп’ютерні програми для великих міжнародних підприємств, займаються банківськими операціями й страховками, складають розрахунки, за якими аналітики інвестиційних банків на Wall Street і City будуть радити клієнтам, які акції варто купувати.

Іншими словами, якщо Китай нині – це світова фабрика, то Індія – постачальник послуг планети. В Індії є знання й навички, англійська мова найчастіше неймовірно висока працездатність, низькі ціни. Торік обсяг закордонних інвестицій в індійську економіку склав 6 мільярдів євро. Економічний ріст в 2003 році становив 7%, завдяки й сезону дощів, що сприяв росту обсягу сільгосппродукції (на її частку усе ще доводиться 50% індійського ВНП). Сьогодні за темпами росту експорту Індію випереджає лише Китай

В 90-х роках в Індії була проведена часткова приватизація, а зовнішня торгівля перетерпіла часткову лібералізацію. У результаті проведення програми приватизації в найбільш великій у світі плановій економіці, з’явився приватний сектор, який постійно розвивається і орієнтований на зарубіжні країни. Так Конгломерат Reliance (від телекомунікацій до нафти) став однієї із найбільш потужних груп в Азії. Друга за величиною група Tata Group (сталевий, готельний бізнес і т.д.) вважається моделлю міжнародного менеджменту. Infosys, Бангалор, – всесвітньо відомий гігант з виробництва програмного забезпечення. І цей список можна продовжити й продовжувати.

Водночас тисячі ентузіастів, котрі прибувають до Індії, аби навчитися йозі, буддизму чи іншим важливим аспектам індійської культури, висвічують глобалізаційний факт – чим більшою є кількість людей, котрі переміщаються туди й назад по інформаційній двосторонній вулиці – тим більшою є можливість порозуміння представників різних цивілізаційних побудов.

Щоб зрозуміти значимість індійської діаспори в Америці, варто звернути увагу на той факт, що індійська імміграція до США була особливо пов’язана з високотехнологічними секторами. Донедавна, приблизно 25 % дипломованих фахівців з чотирьох найбільш престижних технологічних інститутів Індії іммігрували до Сполученнях Штатів. За існуючої ситуації, коли більша частина індійських технологічних талантів знаходяться скоріше в США, аніж у Індії, це лише підкреслює ту обставину, що честолюбні й працьовиті індуси не вірили , що їхні зусилля і професійні навички будуть достойно оцінені на батьківщині.

Поза тим, коли певна частина іммігрантів повертається назад, вони також несуть додому елементи глобалізаційного проникнення. Повертаючись з досвідом життя на Заході, реалізують можливість втілювати свій вибір на місцевих рівнях. Видатне положення представників індійської технологічної імміграції повсякчас знаходить своє підтвердження в присуджені їм Нобелівських та інших престижних премій, котрими нагороджуються індійці в Індії, США і по всьому світу.

У той час, коли Індія явно має доступ до важливих шлюзів глобалізації, а також і власне унікальне інтелектуальне співтовариство, постає важливе питання – чи принесуть ці глобалізаційні потуги реальний прогрес до сучасної Індії? Який статус у світовому співтоваристві вона матиме? Певно, що на сьогодні Індія має деякі характеристики модерного суспільства, але при цьому чи можна взагалі її назвати сучасною державою? Сучасність – це не тільки трансплантація західних ідеалів і норм, а й трансформація всього соціуму таким чином, щоб ці західні норми стали важливою складовою усього суспільного життя.

На певному етапі західний світ пропустив момент визрівання Індії як впливового політичного гравця на світовій арені. Американський інтерес і зацікавлення Індією різко підвищився лише після того, як травні 1998 року ця країна здійснила підземні ядерні випробування. Представники адміністрації Клінтона з запізненням визнали, що розвиток гарних робочих стосунків з Індією повинен стати одним з головних пріоритетів зовнішньої політики Америки. Звернення більшої уваги до Індії, хоча дещо запізніле, не може відразу кардинально поліпшити непрості американсько-індійські відносини і перетворити Індію на фактичного стратегічного партнера. Фундаментальна помилка, зроблена американськими лідерами полягала в тому, що було недооцінено Індію та її економічний і військовий потенціал. Дотримання ж поточного курсу може цілком поглибити прірву у відносинах й призвести до безповоротної “втрати” Індії.

Помилки в американській політиці внесли свій вклад в дрейф Індії до зв’язки Росія-Китай, котра націлена на запобігання американському глобальному домінуванню. Ймовірність участі Індії в антиамериканському союзі залежатиме від того, що в Делі думають про американські геополітичні проекти в яких враховуватимуться чи не враховуватимуться інтереси національної безпеки Індії. Довготермінова стратегія повинна базуватися на вашингтонській готовності визнати індійський статус впливової світової держави [ 2 ].

Про розвиток поглиблення подібних тенденцій інформує впливова індійська газета HindustanTimes, повідомляючи, що візит до Китаю генерала Війа (першого індійського армійського керівника, котрий відвідав комуністичну країну вперше за більше ніж десятиліття) дав можливість військовим двох азійських гігантів збільшити свою довіру та поглибити співробітництво у сфері оборони.

“Розвиток китайсько-індійських відносин – є потребою часу, і відображає прагнення народів обох країн”, цитує агентство Xinhua слова китайського віце-президента Зенг Кінгонга. В свою чергу генерал Війа зазначив під час зустрічей з китайськими лідерами, що “довіра між двома військовими силами поглибилась за останні роки, а двостороннє співробітництво розширюється у всіх областях”. Візит Війа відбувся перед запланованим візитом до Індії китайського прем’єр-міністра Вен Джіабао до Індії в березні 2005. Двосторонні зв’язки набули швидкого розвитку в останні роки. Після того, як колишній прем’єр-міністр Атал Біхарі Вайпейі відвідав Китай у червні 2003 та підписав історичну спільну декларацію [ 3 ].

Попри всі тенденції до зближення Індії з Китаєм і Росією, є одне дуже суттєве питання, котре об’єднує Індію та США. Це те, що вони найбільші в світі демократичні країни. Крім того, в 2004 році і там, і там відбулися національні вибори. Знаменно, що результат обох виборів, у значній мірі, було визначено тими ж самими проблемами: роллю релігії в політиці та питанням – чи підтримають бідні верстви виборців діючу консервативну партії. Однак, результат не міг бути більш різним.

Відхиляючи квазірелігійний етнічний фундаменталізм колишньої правлячої партії Бхарата джаната парті на користь релігійної терпимості Індійського національного конгресу, яким від 1991 року (вбивства екстремістами її чоловіка Раджива Ганді) керувала Соня Ганді, бідні верстви Індії показали, що вони відторгають використання релігії, як політичного інструменту. Водночас вручивши демократичні вірчі грамоти, індійці переконливо довели, що жодна інша країна в світі не має більш складного внутрішнього середовища такого, як їхня. На сьогодні населення Індії перевищує один мільярд чоловік. В країні 18 мов мають статус офіційних й ще 200 інших мов є функціональними серед індійського населення. Також це чисельні народи, етноси та раси, релігії, культури та політичні ідеології. На додаток до цього, індійська демократія базується на тисячолітній історії, замішаній на війнах і конфліктах. Низький рівень економічного розвитку та економічна відсталість межують з полюсами крайньої бідності й багатства.

Та все таки, жодна інша постколоніальна країна не може рівнятися до Індії за рівнем демократії. На відміну від багатьох країн Африки, Латинської Америки чи Азії, Індія спромоглася практикувати свою версію демократії майже всі 58 (крім 2) років незалежності від Великої Британії. Хоча ціною демократії Індії – є інтенсивна політична конфронтація, нерідкі спалахи конфліктів, вбивства, релігійний фанатизм і різанина. Однак підтвердженням демократичного вибору є те, що індійські громадяни у 2004 році зробили свій вибір на користь віротерпимості, яку проповідував Махатма Ганді й реалізовував Джавахарлал Неру.

Свого часу Альберт Ейнштейн, який усяке бачив на своєму віку і не був схильний занадто захоплюватись людьми, написав про Махатму Ганді: “грядущі покоління навряд чи повірять, що така людина зі звичайної плоті і крові ходила цією землею…” Наразі постать Махатма Ганді має великий вплив не лише на історію Індії, а й на хід історії всього світу. Найважливіше всього що він осягнув це – можливість альтернативного шляху здобуття незалежності. Тобто шлях ненасильства. Він довів світові, що можливо здобути незалежність без війни, без конфлікту, без вдавання до застосування зброї. Зброя, якою він боровся, це – ненасильство. І хоча він був дуже релігійною людиною, він ніколи не нав`язував своїх релігійних поглядів іншим.

Нині вихід на політичну сцену сина Соні Ганді, внука Індіри Ганді й правнука Джавахарлала Неру інтелектуала Рахула Неру, котрий здобув освіту в Гарвардському університеті, цілком вписується в політичний контекст майбутньої Індії. Не виключено, що пройде зовсім небагато часу і світ дізнається про нового прем’єр-міністра з “республіканської династії” Ганді-Неру.

2

Очевидно, що на початку ХХІ століття Індія готова здійснити ривок до глобального лідерства. На сьогодні існують дві групи світових лідерів – Сполучені Штати, Європейський Союз і Китай (країни котрих можна умовно зарахувати до першого ешелону світових надпотуг) та лідери другого ешелону (типу Індії, Японії чи Бразилії), які хоч і відстають від лідируючої групи, проте аутсайдерами глобалізації їх назвати не можна. Видається, що Індія єдина з країн другої групи, котра має усі шанси перейти до “вищої глобалізаційної ліги” й справляти істотні впливи на глобальні світові економічні, політичні та культурні справи.

Беручи до уваги думки експертів з приводу того, що Японія досягла свого максимуму занадто рано, щоб стати домінуючою потугою в Азії, а Індія почала досягати успіхів та визнання занадто пізно і тому опинилася в тіні більш впливового Китаю, все ж не варто недооцінювати індійського потенціалу. Дійсно, Індія тільки стає глобальним гравцем, однак вона має усі шанси підвищити свій рейтинг у рангах глобалізаційної гри завдяки все більш і більш впливовій мережі глобалізаційних агентів – численній індійській діаспорі.

Міграція, переселення і розселення індійського етносу по світу цілком має шанси перевизначити геополітику. На додаток до одного мільярда людей, котрі проживають безпосередньо в Індії, можна додати 22 мільйони індусів, що розпорошені по більше ніж 100 країнах світу. Таким чином, умовний Diasporaland – це те місце, де (як колись у Британській імперії) ніколи не сідає сонце. Diasporaland тісно пов’язаний з батьківщиною культурою й технологіями, і разом вони формують глобальну індійську складову та універсальну свідомість субконтиненту.

Віртуальна індійська імперія стала породженням сучасних глобалізаційних процесів та поширення кінематографічної продукції і її впливи набагато перевищують за своєю могутністю ту міць, котру надало Індії залучення до клубу країн, що володіють ядерною зброєю. Географічно фрагментований могутній коктейль технологій й культури тепер надає можливість індусам повсюди в місцях розселення існувати в реальному, передбачуваному та спільно використовуваному просторі. Потенціал діаспори для Індії є великим дипломатичним множником. Подібно до англосаксонців, євреїв чи китайців індуси розбудовують пов’язану між собою мережу цивілізації, архіпелаг вузлів, зв’язаний взаємною довірою, вірою в знання і достоїнства технологій. А стійка етнічна ідентичність перешкоджає перетворенню індійського етносу поза батьківщиною на аморфні космополітичні групи, відірвані від материнського материка. Нині принаймні у 48 країнах світу існують індійські общини, котрі налічують не менше 10 тисяч осіб. А в більше ніж в дюжині країн індійська діаспора налічує більше, ніж півмільйона чоловік, що складає істотну частину населення.

Однак найбільш вагомою є реалізація індусами “індійської американської мрії”. За даними статистики індійські американці є найбагатшою на душу населення етнічною групою у Сполучених Штатах. Їх доходи становлять на рік $ 60 093 ( що вдвічі більше середніх доходів американців) і вони можуть похвалитися, що серед їхньої общини є 200 000 мільйонерів. Сконцентрувавши свої зусилля в сферах ключових технологій і у фінансових центрах, індійці за кордоном створили безліч професійних та соціальних організацій. Подібно до інших груп діаспор, вони накопичували майно і фінанси – необхідні для перших кроків до одержання доступу і впливу на демократичному ринку.

Тим не менш, не дивлячись на велике проникнення американських цінностей і технологій в індійське середовище, на сьогодні Індія, попри свою потенційну силу й можливості, далека від ідей „демократичного імперіалізму”, котрі останнім часом висувають деякі американські експерти. Хоча і самі Сполучені Штати, котрі є наймогутнішою потугою в світі, також не можна визначити як імперію. Незважаючи на періодичні іноземні втручання та значний міжнародний вплив Америки вона не використовує свої збройні сили для забезпечення прямого і безперервного контролю за внутрішніми справами зарубіжних країн.

Проте Афганістан і Ірак цілком можуть стати початком нової американської абсолютної влади. Вторгнення до Іраку, безперечно, провокує імперське питання. Після закінчення протистояння, встановлення дружньої до США автократії та виводу більшої частини американських військових сил з цієї країни все рівно ще довго впливи Америки будуть мати вирішальне значення для перебігу подій в Іраку. Очевидно, що існує певний дисонанс між „експортом демократії” та посиленням впливів США, часто завдяки силовим методам. Президент Джордж Буш неоднозначно заявив з цього приводу, що „світ має явний інтерес у поширенні демократичних цінностей” не в останню чергу тому, що „вільні нації не породжують ідеологію вбивства”. Джордж Буш, наводячи приклади привнесення американцями після Другої світової війни до Німеччини й Японії, відкинув заяви про те, що арабські країни є нездатними до підтримування демократії.

Чи може таке ризиковане потрактування „демократичного імперіалізму” узгоджуватись з американськими ліберальними принципами? Навіть якщо так, чи спрацює воно? Наскільки можливо привнести ідеї лібералізму до суспільства, котре має настільки великі розбіжності з цінностями Заходу? Наразі можна пригадати, що усі ці питання викладені в теорії й апробовані практично протягом британського імперського правління в Індії. Три великі британські мислителі Едмунд Берк, Джеймс Мілл та Джон Стюарт Мілл не лише філософствували про „ліберальний імперіалізм” – вони втілювали його в життя. Берк допоміг просуванню головної реформи ранньої британської імперської системи, в той час коли Джон Стюарт Мілл став наступником свого батька Джеймса Мілла на посту “головного ревізора” лондонського штабу British East India Company. Можливо, тому британський досвід в Індії може стати значно кориснішим для того, щоб привнести демократію в недемократичні й непрозахідні країни подібні до Іраку, ніж повторення американських дій в повоєнній Японії.

3

Здавалось би, що Індія в складі Британської імперії є малоприйнятною моделлю для американської присутності в Іраку. Американське правління в Іраку в ідеальному випадку може стати успішним за обмеженого у часі експерименту з демократизацією. А британська колонізація за субконтиненті тривала все таки майже 200 років і найбільш ранній період британського колоніального правління був відзначений надзвичайною експлуатацією і зневагою до місцевого населення. Як наслідок, повстаннями ознаменувалася більш пізня стадія імперії, котра була відзначена ідеологією расової переваги, тривалим виключенням індусів з більш високих рівнів державної служби та зростаючим рухом до незалежності, який британці придушували послідовно і жорстко. Тому якщо хтось у США й має намір розглядати досвід Індії, то його б варто найкраще розглядати як модель того чого не варто реалізовувати в Іраку.

Британська колонізація являє собою корисну антимодель для будь-яких американських заходів в Іраку. Попри це, все ж таки досвід індусів за британців не можна визначити, як повністю негативний. Фактично, сам рух індусів за звільнення з під британської колонізації, великою мірою, був наслідком британського впливу. Насамперед, британська культурна спадщина пояснює чому незалежна Індія вибрала шлях демократичного розвитку. Бо не могла стати поява індійської демократії повністю відділеною від наслідків британського імперського домінування. Незважаючи на безліч проблем і конфліктів, котрі принесла імперія на індійські терени, декілька важливих нитей, що пов’язували колонію з метрополією стали імпульсом до створення демократичного самоврядування в Індії. І саме завдячуючи такому стимулові, Індії вдалося піти шляхом демократичного розвитку після здобуття незалежності.

Британці перетворили своїм впливом країну без демократичних традицій на одну з найбільш успішних демократичних держав у незахідному світі. Цей індійський досвід більше нагадує виклик, з яким США зіштовхнулися у Іраку, ніж приклад Японії після Другої світової війни. Як британці привносили демократію до Індії? „Дуже повільно” – є важливою частиною відповіді на це питання, хоча ймовірно не всі американці саме таку відповідь хотіли б почути. Проте, це те саме „дещо” про яке у США повинні пам’ятати.

Справжній демократичний розвиток повільний – це урок про який так легко забуває нація, котра лише починає свій поступ на шляху до демократії. І знову приклад поствоєнної Японії, яка опиралася на довгу й маловідому історію місцевого експериментування з демократією, вводить нас в оману міркувань, що контрольованих виборів та конституційних змін цілком достатньо, аби запровадити демократію в незахідній країні.

До 1830-х років британська імперська політика в Індії була заснована на мінімальному втручанні в місцеву соціальну систему. З огляду на це, відносно невелика кількість британських адміністраторів та солдат керували територіями з багатомільйонним населенням. Британці не мали жодного бажання розпочинати потенційно небезпечні для їхнього правління реформи індійського суспільства. Більшість британських адміністраторів були „орієнталістами” за своїми поглядами. Тобто вони шанобливо захоплювались вивченням індійської культури. Вченість орієнталістів слугувала основою для політики уряду щодо співпраці з місцевими елітами. „Орієнталісти” опиралися на ідеї соціального консерватизму з його повагою до мудрості традицій та до місцевої аристократії, котра персоніфікувалася, як охоронець цих традицій.

Це була політика за якої конкуренція між „лібералами” і „орієнталістами” заклала успішну основу для сучасного і демократичного майбутнього Індії. „Орієнталісти” прагнули субсидіювати спеціальні дослідження місцевих мов. З іншого боку, „ліберали” були налаштовані створити прошарок англомовних індусів. Саме тому, що було недостатньо британських адміністраторів, аби управляти неосяжними просторами Індії, допомога англомовних індійських клерків була конче необхідна. Однак, все-таки адміністратори шукали щось більше, аніж бюрократичних помічників. Їхні прагнення полягали в тому, щоб сформувати клас індійців, котрий мав би сучасні й ліберальні погляди, і щоб цей прошарок у перспективі міг керувати Індією самостійно.

Ліберальним адміністраторам вдалося перемогти „орієнталістів” у 1830-х роках та встановити таку систему британського правління, яка в остаточному підсумку сформувала маленький, але впливовий бюрократичний клас індійців, котрі вільно володіли англійською мовою. І хоча далі консервативна адміністративна політика непрямого правління через місцеві еліти зазнала краху (після подвійного удару від невдалої земельної реформи та індійського повстання 1857 року), однак продуктивна система вживлення англійської мови у середовище індійської бюрократії залишилася священною всюди за британського правління.

До 1880-х років зріс прошарок індусів, котрі володіли англійською мовою і спромоглися досягти більш високих адміністративних постів й збільшення своєї ролі в уряді. В цей час ліберали-адміністратори повернулися до влади досить надовго, щоб передати обмежену частину контролю місцевим представницьким зборам, котрі могли обирати індуси. У підсумку, ці англомовні індуси, котрі проникали до лав бюрократії, судів та місцеві демократичні збори, сформували ядро руху за незалежність Індії. Очевидно, що британці змусили індійців виборювати свою незалежність довгими десятиліттями кампанії агітації й опору, проте все-таки освітня політика налаштованих ліберально британських адміністраторів ще за 100 років до здобуття незалежності заклала основу для демократичного самоврядування в Індії.

Іншим ключовим внеском ліберальних і реформістських британських адміністраторів до індійської незалежності стало будівництво комунікацій у Вест-Індії та транспортної мережі у 1850-х роках. Ефективна національна поштова служба, система телеграфу та мережа залізниць були закладені у ці десятиліття. Звичайно, що ця мережа збільшила ефективність британського військового та адміністративного контролю за субконтинентом. Проте, між тим, нова інфраструктура також поглибила національну самосвідомість індійців, котрі перед тем не усвідомлювали себе членами єдиного суспільства. Зокрема, модерні мережі зв’язку привнесли в утворений англомовний індійський бюрократичний клас розуміння його ідентичності й спільних цінностей зі своїм народом. У такий спосіб була зароджена ідея сучасної, незалежної та демократичної індійської держави.

Індійський урок для сучасного нам Іраку полягає у тому, що повільний процес зародження англомовного середнього класу, котрий сповідував сучасні та ліберальні ідеї, має достатній потенціал для того, щоб перетворити традиційне незахідне суспільство на сучасну демократію. Англомовний бюрократичний прошарок в Індії становив не більше 1-2 % населення, однак цього виявилось цілком достатньо для того, щоб управляти сучасною демократією й повільно передавати сучасні ліберальні ідеї широким народним масам.

Кілька проблем, які не стикуються з негайним розгортанням цього сценарію в Іраку, є очевидними. Аби повторити індійський шлях необхідно більше ніж 100 років, щоб рухатися від створення впливових англомовних кіл до незалежності та демократії. Американці не мають стільки часу в Іраку і їхня мета полягає в тому, щоб змінити культуру, котра живить зростання тероризму й антизахідну ідеологію. Звичайно, що після початкового спалаху ліберального ентузіазму британці зробили все, що в їхніх силах, аби перешкодити своїм індійським підданим досягти демократичного самоврядування. Навпаки, національна безпека США залежить від встановлення ліберальних суспільств в арабському світі й тому не існує жодної причини, аби перешкоджати розвитку демократичних традицій. Однак, отримання перших позитивних результатів у Іраку потребуватиме навчання хоча б одного покоління. Зрозуміло, що це досить довготривалий процес.

Нині ми живемо в еру націоналізму. Британське колоніальне правління фактично створило індійський націоналізм. Наразі арабський націоналізм став силою на яку почали зважати тільки після завершення Першої світової війни. Британці, фактично, самостійно зайняли Ірак в 1917-1918 роках й намагалися ним й управляти самостійно. Проте, арабське національне повстання 1920-1921 років примусило британців відійти від такого способу контролю і поставити при владі дружнього до них й політично гнучкого монарха. Тим же самим чином, будь-яка американська спроба управляти Іраком, або взяти під свій контроль формування та навчання нового іракського бюрократичного класу, безумовно, й надалі натикатиметься на опір арабських фундаменталістів. Таким чином, якщо навіть враховувати уроки демократизації Індії за часів британської імперії, то яким чином їх можливо застосувати на практиці?

Принаймні існують два можливі вирішення проблеми арабської фундаменталістської реакції. Іракські іммігранти, котрі повернулися в країну, і яких можна було б назвати „змішаним правлінням” (комбінація прямого і непрямого правління). Ці іракці що повернулися, які жили на Заході й потягом багатьох років всмоктували його культуру, цілком могли б зайняти нішу класу сучасних і ліберальних громадян, котрі можуть допомогти управляти й трансформувати їхнє суспільство. На жаль, крім очевидних політичних розбіжностей в рядах тих, хто повернувся й можуть претендувати на своє залучення до системи влади, існують і традиційні релігійні та етнічні розбіжності. Проте, в разі подолання цих протиріч, реіммігранти цілком здатні зайняти свою нішу в довготривалому процесі культурних змін в іракському суспільстві.

Інше питання – чи може Америка, після початкового періоду військового правління, віднайти спосіб впливати на повоєнний Ірак, який був би чимось меншим аніж класичне імперське правління, але все-таки чимось більшим ніж реалізація політики „орієнталістів” непрямого правління через традиційні місцеві еліти. Реалізація політики останніх могла б створити стійкий Ірак, але це не буде демократичний Ірак. Наразі, це досить тонке й складне питання. Щоб створити модерну й ліберальну бюрократичну еліту там, де такого класу просто не існує, представники Заходу будуть змушені управляти школами й стати зразковими адміністраторами і суддями. Водночас, яким чином корелюється істотна американська чи взагалі західна причетність в адмініструванні та укомплектуванні персоналом відновленого Іраку з бажаними демократичними перетвореннями? Під питанням також залишається те, як довго буде перебувати іракський уряд під парасолькою американської присутності.

Між тим, зрозуміло, що навіть недавнє демократичне проведення виборів в іракському суспільстві, котре тяжіє до фундаменталізму та має зовсім не демократичні традиції й істотно відмінне від західного культурне середовище, зовсім ще виключає того, що із зовні може бути спровокований етнічний конфлікт, або встановлена ісламська чи світська диктатура за посередництвом ряду військових переворотів, тотожних тим, які свого часу і привели Саддама Хусейна до влади. Це наводить на думку, що період квазіімперського, і тому недемократичного контролю може стати передумовою безпосереднього переходу до демократії. Парадоксальність іншого критичного уроку британського досвіду в Індії – парадоксальна сумісність між імперіалізмом та демократією. Тому цілком природно, що не існує жодного окремого правильного способу демократизувати Ірак [ 4 ].

4

Наразі проекція індійського досвіду для інших країн Сходу не вичерпується лише політичними і адміністративними аспектами. На сьогодні складається таким чином, що Індія цілком може стати „супердержавою знань”. Перші ознаки подібних тенденцій почали прослідковуватися ще у 1997 році. В світовій пресі почали з’являтися статті з приводу того, що Індія „викрала” робочі місця у заможних націй. І мова йшла не про робочі місця у промисловості (подібно до тих, які займали мігранти з південно-східної Азії), а про працю високого рівня „білих комірців” для тих, хто здобув освіту. Через вісім років цей „струмок фахівців” на подібні робочі місця перетворився на справжню повінь. Індія стала поставщиком кадрів для офісів багатьох банків, притягальною силою в царині трудомісткого й часто стомлюючого програмування та голосом надання послуг клієнтам від британських повітряних трас до Microsoft.

В дійсності зміни є ще більш разючими, аніж це виглядає на перший погляд. За минулі п’ять років більше ніж 100 наукових фірм визначили місцем розташування своїх лабораторій Індію. Вони створили робочі місця не для виконання важкої, нудної та монотонної праці. Високотехнологічні кампанії прибувають до Індії, щоб знайти в місцевому середовищі новаторів і раціоналізаторів, ідеї яких підкорять світ. Їхні „новобранці” – це молоді дипломовані фахівці, прямо з індійських університетів й елітних технічних інститутів, або ж недавні емігранти, котрі вважають, що їхні знання можуть бути задіяні вдома в Індії краще, аніж у Європі чи Сполучених Штатах. Таким чином можна констатувати, що революція знань розпочалася.

Впливи „промисловості знань” на індійську економіку є грандіозними. І якщо у 1999 році вона принесла 1,3 % валового внутрішнього продукту Індії, то в 2004 ця цифра зросла до 3 % ВВП. При цьому існують думки, що те, що є корисним для наукової промисловості, корисне й для інших галузей виробництва. Індія має процвітаючу фармацевтичну промисловість, яка структурована таким чином, щоб її продукція відповідала світовим стандартам. Однак зростаючі позиції науки не можуть поставити інтелектуальну працю у виняткове положення, за якого, як вважають деякі експерти, Індія може пройти пришвидшений шлях індустріального розвитку і перейти до економіки знань.

Нинішня Індія має чимало своєрідних особливостей. Це її масштаби і етнічна різноманітність. З населенням в мільярд чоловік Індія стала країною разючих контрастів. Маючи 11 за розмірами світову економіку, водночас вона є державою, де проживають більше ніж 25 % найбільш бідних людей у світі. При цьому, будучи шостим найбільшим джерелом викидів вуглекислого газу, вона не здатна забезпечити постачання електроенергії для сотні мільйонів своїх громадян.

Крім того, за умов, коли в Індії функціонує більше ніж 250 університетів, де у 2004 році навчалися 3,2 мільйони студентів, в той час 39 % дорослих індусів не вміють ані читати, ані писати. Ці контрасти матеріалізуються по всій країні. Поруч з бідними кварталами можуть знаходитись модерні будівлі-вежі зі скла і бетону, в яких сучасні знання приносять благополуччя і комфорт їхнім мешканцям. Це є зрізи життя сучасної Індії, де посухи чергуються з повенями, а доглянуті поля фермерів з перенаселеними міськими нетрями. І в першому, і в другому випадку мова йде про одну і ту ж країну.

Однак, досягнення високих технологій не стали надбанням лише виключно багатих. Так рибалки почали використовувати мобільні телефони, щоб домовитись про ціну на свій товар до того, як вони прибудуть у свій порт, а таксисти і рикши користуються мобільним зв’язком для того, аби їхні клієнти могли їх викликати. Маленькі генератори електроенергії з’являються в селах, і уряд використовує вітчизняні космічні технології, щоб покращити навички грамотності населення у віддалених регіонах. Ці зусилля, хоча й повільно, але таки приносять свої результати. Коефіцієнт зменшення неграмотності сьогодні становить 1,3 % на рік. З такими темпами Індія потребуватиме 20 років, щоб довести рівень грамотності до 95 %. Хоча оптимісти сподіваються, що застосування технологій зможе пришвидшити цей процес. Вперше в своїй історії Індія має шанс ліквідувати неписьменність й створити систему загальної освіти, і це –ще одне соціальне досягнення індійської держави, яке є цілком реальним.

Вагомим досягненням також стало те, що під тиском демократії старі соціальні бар’єри, які забороняють освіту для жінок та членів нижчих каст, відступають перед гучними закликами до загальної освіти. В підсумку це зможе забезпечити грандіозну соціальну базу для швидкого покращення добробуту й росту економіки.

Очевидно, що скорочення бідності потребує швидкого економічного зростання й цільових інвестицій, спрямованих на найбідніших. Швидке економічне зростання має ґрунтуватися на приватному секторі, включно з прямими іноземними інвестиціями. Один із принципів скорочення бідності – це цільові інвестиції, спрямовані на бідних, особливо у сільській місцевості. Цей підхід зобов’язує уряд Індії та владу на місцях надати гарантії того, що всі громадяни країни, включно з найбіднішими, матимуть доступ до основних інвестицій на соціальні потреби, до яких входять охорона здоров`я, продукти харчування та навчання, і до основної інфраструктури, котра включає електрику, інформацію і комутаційні технології. Індійський уряд планує протягом декількох наступних років підняти економіку і надати їй основні інструменти, щоб вона стала економічно продуктивною.

Масштаб проблеми – величезний. У цій великій країні з існує приблизно 600 тисяч сіл. Села, котрі розташовані вдалині від головних портів і міст, зазвичай бідніші і менше зачеплені нещодавнім економічним зростанням. Тому індійський уряд має намір розвернути у цих селах основну інфраструктуру і послуги, необхідні для їм для економічного підйому.

Уроком для інших країн, які розвиваються, має бути те, що витрати на здоров`я бідних, освіту, питну воду, електрику – це серйозні й продуктивні інвестиції. Навчити дитину може коштувати дорого, але набагато дорожче для суспільства залишити дитину без освіти. Неосвічені діти будуть тягарем для свого суспільства протягом багатьох наступних десятиріч. Набагато раціональніше витратити трохи більше коштів на кілька років навчання зараз, ніж десятиріччями стикатися з соціальними витратами через неосвіченість дорослих робітників.

Багаторічні інвестиції в науку і технології починають окупати себе, створюючи потужну технологічну базу сучасної індійської економіки. Хоча велика частина сільської Індії ще залишається убогою, по всій країні виникають нові, розташовані у містах, динамічні центри інформаційних технологій. Індійські міста, такі як Бангалор, Мумбай, Ченнай та Хайдарабад стають осередками експорту програмного й технологічного забезпечення, переднім фронтом сучасної індійської економіки. Індійський експорт комп’ютерного програмного і технічного забезпечення, який у кінці 1990-их років становив лише кілька сотень мільярдів доларів, а у 2000 році злетів до 5-мільярдної позначки, згідно з прогнозами, у 2005 році повинен зрости до 30 мільярдів доларів.

Наука сьогодні відіграє вирішальну роль в процесах глобальних перетворень в індійському суспільстві. І хоча критики інвестиційних пріоритетів Індії ставлять питання – чому країна витрачає колосальні суми на ракети й гігантські телескопи, коли існують великі проблеми з продовольством і водою для мільйонів її громадян – відповідь є однозначною. Очевидно, що без науки бідність ніколи не буде подолана.

Показово, що космічна індійська програма неупинно просувається вперед. На східному узбережжі Індії, острові Шріхарікота, вже змонтовано 76 метрову сталеву вежу, з якої наприкінці 2007 року має стартувати перша індійська космічна ракета, метою якої стане дослідження Місяця. Тут також буде стартова площадка для найкраще обладнаного сучасною апаратурою індійського науково-дослідницького супутника Astrosat. Він матиме чималі розміри й серед його головних наукових завдань стане дослідження всмоктування в „чорні діри” космічних об’єктів та розширення при народженні і зіткненні зірок.

Чому ж країна, яка має так багато проблем на землі так прагне до небес? Для індійських учених це питання віддає не лише нерозумінням розвитку й специфіки цієї унікальної країни, але і необізнаністю з індійською космічною програмою та її успіхами. Політичні лідери Індії неодноразово підкреслювали, що їхня держава не може дозволити собі не мати космічної програми. Індіра Ганді, котра була найбільш успішним прем’єр-міністром Індії, вважала, що це важливо не лише для поступу науки, а й також важливо для розвитку Індії.

Так шість індійських супутників, контролюють територію країни та її прибережні води, і вчені мають можливість повідомити сільським громадам про місце розташування водоносних шарів, поінформувати рибалок про зміну погоди та вітряних потоків, і попередити жителів прибережних регіонів про неминучі шторми. В свою чергу, вісім супутників зв’язку стали найбільшою цивільною системою в азійській частині Тихого океану. Завдяки їм телевізійний сигнал доступний вже для 90 % населення країни. На сьогодні Індія, можливо, єдина країна, де космічна програма є рентабельною, а її послуги досягають найбільш нужденних прошарків населення [ 5 ].

В період між січнем і березнем, коли небо над Індією є відносно ясним, супутники використовуються для того, щоб перевірити як добре зволожені зернові культури. З космосу можна розрізнити в якому стані перебувають посіви рису, пшениці чи бавовни, і завдяки цьому спрогнозувати яким буде врожай. Подібний прогноз можливий за місяць до визрівання посівів, і таким чином уряд може бути попереджений заздалегідь про можливу недостачу продовольства.

Забезпечення чистою питною водою – це проблема багатьох регіонів сільської Індії. Сільські жителі часто звертаються за допомогою у виборі правильно місця для свердловини. Топографічні й гідрологічні карти отримані за допомогою супутників, дозволяють допомагати сільським громадам визначати місцезнаходження найбільш ймовірного розташування підземних вод. Дякуючи цьому успіх знаходження підземних водяних горизонтів збільшився від 45 % до 90 %. Наступним кроком має стати використання інформації отриманої за допомогою супутників для вирішення де будувати маленькі дамби для збереження дощової води та поповнення підземних резервуарів. Цей підхід мусить допомогти використовувати посушливі й напівпосушливі ґрунти для сільськогосподарського використання.

Супутники типу ISRO також контролюють морську акваторію. Так OCEANSAT, котрий запущений ще у 1999 році, відстежує зміст хлорофілу океанів і температури морської поверхні. Вчені використовують інформацію, аби ідентифікувати, де знаходяться холодні, багаті на живильні речовини водяні колодязі під океанською поверхнею, у які, в свою чергу, збираються косяки риби. Координати „зарибленої території” розсилаються більше ніж до 200 прибережних центрів. Точно знаючи саме де розташована висока концентрація риби, рибалки оперативно прибувають на це місце, щоб зібрати більший улов. Завдяки приміненню космічних технологій в рибній промисловості, вилов риби в Індії за остання десятиріччя подвоївся.

Однак амбіції індійських вчених щодо використання супутників ISRO мають своє продовження. До честолюбних планів входить їхнє використання у медичних цілях. Через супутниковий зв’язок вже зв’язано 69 лікарень у віддалених областях Індії та 19 лікарень в головних індійських містах. Таким чином працівник служби охорони здоров’я у віддаленому населеному пункті протягом лічених секунд має можливість передати медичну інформацію про стан здоров’я пацієнта профільному фахівцеві. А у багатьох випадках для правильного визначення діагнозу хворому цілком достатньо відео консультації. Це означає, що пацієнт зможе уникнути подорожі на величезну відстань, якщо у цьому немає нагальної необхідності.

Загалом класифікація надання медичних послуг в Індії варіюється від рівня обслуговування світового класу до рівня знахарів. Країна є занадто бідною, аби забезпечити рівні можливості лікування для всіх, хто цього потребує. Проте основна частина „промисловості” охорони здоров’я переведена на підприємницькі рейки і функціонує як добре налагоджений бізнесовий механізм. Приватні лікарі та приватні лікарні, котрі надають медичні платні послуги є набагато більш рентабельними, аніж їхні західні аналоги завдяки тому, що і затрати й ціни тут є низькими. Жителі Європи, Японії, Канади й США, котрі неспроможні оплатити високоякісні медичні послуги вдома, знаходять більш економічно вигідною (навіть включаючи вартість авіаквитків) „медичну подорож” до Індії, щоб заплатити набагато менше за операцію типу заміни стегна. Щороку, приблизно, 150 тисяч іноземців здійснюють подібні лікувальні тури [ 6 ].

„Революція знань” роздмухала стрімке зростання індійського середнього класу, чисельність якого, за різними оцінками, нині становить від 130 до 286 мільйонів. Зростання його купівельної спроможності є більш ніж очевидним. Якщо взяти для прикладу автомобілі, то їх продаж збільшується щороку більше аніж на 20 %. До того часу, коли Індія відкрила свою економіку на початку 1990-х років, доступними були лише декілька моделей. І то всі вони майже були вітчизняного виробництва. Сьогодні автомобілі, більшість з яких є імпортного виробництва, стали реальними символами соціального положення людини в суспільстві. Інший наслідок „революції знань” – здобуття значних статків новим для Індії соціальним прошарком – молодими високоосвіченими „яппі”, котрі кидають виклик традиційній ролі родини й соціальних цінностей.

Чи зможе тривати й далі успіх і процвітання в сучасній Індії кардинально залежатиме від того, яким шляхом у найближчі декілька років уряд поведе цю країну. Дешева праця та широко розповсюджене використання англійської мови не можуть автоматично гарантувати успіх. Існують перешкоди, які держава має подолати для цього. А бюрократія і корупція роблять ведення торгівлі набагато важчим, аніж це мало б бути за умов вільної конкуренції.

Проте, однією з критичних проблем, з якою зіштовхнулася Індія – є прірва між академічним світом та промисловістю. Розуміння того, що наукові ідеї призводять до відкриття нових технологій, а відтак до багатства не дістало широкого розповсюдження. Це, великою мірою, відбувається завдяки відносинам, котрі були поширені до 1991 року. Перед економічною лібералізацією, конкуренція між індійськими компаніями була „м’якою”, і не існувало тиску, котрий би стимулював до продукування новий ідей. При цьому вчені не виявляли достатньої настирливості для просування своїх ідей у промислове виробництво. Ставлення Індії до патентів відбиває звичний спосіб мислення в країні з цього питання. Тут не існувало традиції патентування, і лише останнім часом було створено заклад, де науковці мають можливість зареєструвати свої винаходи.

5

Тим часом показники індійської економіки протягом поточного бюджетного року перевершили очікування. За період з квітня 2004 до березня 2005 року зростання індійської економіки становило 6,9 %. Історія успішного зростання прослідковується від 1980 року, і це було досягнуто одночасно майже з 60 роками дотримання демократичних норм та традицій. Збереження демократичних принципів в країні, котра не так давно виборола свою незалежність, можливо, привело до деяких початкових „витрат”. Але демократія є єдиною легітимною і стійкою основою для суспільства. Індія заплатила ці початкові „витрати” і тепер, видається, починає отримувати дивіденди.

Існує два аспекти переходу Індії до процвітання. Спочатку з’явилися ознаки швидкого зростання виробництва. Динамічне збільшення експорту відбувалося паралельно з розширенням виробничих потужностей в секторах економіки подібних до автомобільного і фармацевтичного. Виробниче зростання, прискорене після травня 2004, досягло двозначних цифр у вересні та жовтні. Зростання експорту за перші 10 місяців 2004-2005 становило 25,6 %. Ріст, стабільності і прагнення до справедливості, на думку індійського уряду, обопільно посилюють рух до наміченої цілі. Уряд планує усунути бідність, надаючи кожному громадянину можливість здобути професійні навички й використати їх для зростання свого добробуту. Економічна стратегія складається з чотирьох головних елементів: підтримка макроекономічних балансів; удосконалювання системи засобів заохочення роботи підприємств; покращення матеріальної інфраструктури; реалізація ряду ініціатив, націлених на залучення мільйонів бідних сімей до активних самостійних дій в економічній сфері.

Зрушення за останні десятиліття помітні всюди. Побудовані кращі дороги, порти і телезв’язок. Зменшення вузьких місць в інфраструктурі внесло свій вклад в зростання експорту. Так, наприклад, є цілком очевидною успішна взаємодія між телезв’язком і програмним забезпеченням. Й надалі пріоритетами уряду залишатиметься будівництво нових доріг, залізниць, портів, аеропортів, а також розширення телекомунікаційних можливостей і міської інфраструктури. Впроваджуючи цю економічну стратегію індійський уряд сподівається на динаміку прискореного економічного зростання і часи багаторічної стабільності. Сила зростаючої індійської демократії полягає у формуванні нової економічної політики котра націлена на потреби громадян країни. І як вважає міністр фінансів Індії П. Чідамбарам – ми віримо, що розвиток реформ відбувається у правильному напрямку. В останні 24 роки відбувається стійке прискорення цих процесів, і стимулом до подальших досягнень є наші теперішні здобутки [ 7 ].

Цікаву інформацію щодо майбутнього Індії оприлюднили американські експерти. На думку провідних аналітиків Сполучених Штатів – до 2020 року Китай і Індія будуть суперничати зі США за економічну перевагу у світі, а „Аль-Каїда” видохнеться, але на зміну їй прийде менше за масштабами, але не менш смертоносне терористичне угруповання. Національна рада з розвідки випустила міжнародний прогноз, котрий видається раз на п’ять років, в якому сусідять оптимізм щодо стрімкого глобального економічного росту й занепокоєння у зв’язку з тим, що ті ж фактори, які сприяють економічному розвитку, прискорюють поширення радикального ісламу. „Це буде дуже вибоїстий шлях”, – вважає заступник голови ради Девід Гордон.

Розміщена у штаб-квартирі ЦРУ в Ленглі, але незалежна від цього шпигунського агентства, національна рада з розвідки координує випуск розвідувальних зведень, у яких об’єднані погляди всіх 15 розвідувальних агентств країни.
Не обмежуючись одним загальним прогнозом того, як буде виглядати світ у 2020 році, рада розглянула чотири гіпотетичних сценарії:
1. Світ, де домінує азіатська економічна експансія;
2. Світ, де США формує й організовує глобальні зміни;
3. Підйом нового ісламського халіфату – міжнародної ісламської сили, здатної протистояти західним нормам і цінностям;
4. Моторошний сценарій, у якому агресивна реакція на терористичну загрозу припускає появу наступальних заходів безпеки, що може привести „до антиутопії в дусі Оруелла”.
Однак, більшість прогнозів ради на найближчі 15 років оптимістичні. „Ми намагалися уникнути того, чим часто грішать розвідувальні відомства, а саме – суцільної зневіри й безпросвітності”, – наголосив голова ради Роберт Хатчінгс.
Світова економіка до 2020 року виросте на 80%, а середній рівень доходів підвищиться на 50%. Хоча США збережуть свою роль домінуючої економічної і військової держави світ, Китай й Індія, дві найбільш густонаселені країни, значно зміцнять свої позиції.

Той же інформаційно-технологічний бум, що приведе до росту Китаю й Індії, буде сприяти поширенню радикальної ісламістської ідеології. Рада свідомо випустила свій звіт після президентських виборів і уникала прямих схвальних або несхвальних висловлень на адресу дійсної американської політики. Рада згодна з думкою адміністрації Буша, що демократія буде поширюватися в країнах Близького Сходу, у яких зараз діють репресивні режими, але попереджає, що демократичний розвиток у Південно-Східній Азії і деяких країнах колишнього Радянського Союзу „частково повернеться на попередні позиції” [ 8 ].

Проте зростання американського впливу сприяє зближенню між Пекіном і Делі. Якщо ще декілька років тому деякі вищі чиновники Індії, без вагань, називали Китай потенційним ворогом номер один. В 1998 році в Делі виправдували індійські випробування ядерної зброї наявністю „прямої загрози, котра надходить від Китаю”, і цей клімат взаємної недовіри панував між двома країнами із часів війни 1962 року, яка розгорілась через прикордонну суперечку. То тепер керівництво двох найбільш багатонаселених країн планети вирішили відставити диспут убік, щоб підсилити двосторонні зв’язки, насамперед економічні.

Відтепер Делі стверджує, що відносини між двома „древніми цивілізаціями” були гарними протягом більше 2000 років. А Пекін, у свою чергу, відзначає, що їхня спільна історія на 99,9% пройшла під знаком миру, і що Китай ніколи не буде гегемоністською державою. Хоча, коли сьогодні відносини між двома країнами нормалізуються, очевидно, що ці дві держави залишаються суперницями. Прикордонні конфлікти між ними далекі від вирішення. Індія обвинувачує Китай в окупації 38 тисяч квадратних кілометрів своєї території (площі, приблизно рівної Швейцарії), а Пекін претендує на 90 тисяч квадратних кілометрів території, котра належить нині індійському штату Аруначал-Прадеш.
Проте Делі і Пекін прагнуть зміцнити економічні зв’язки один з одним. Як і багато інших країн регіону, Індія налякана активністю Китаю, що поглинає більшу частину іноземних інвестицій, однак хоче, у свою чергу, скористатися динамізмом китайського ринку для пожвавлення торговельного обміну. Але це потепління викликане не тільки економічними причинами. Для Пекіна мова йде також про противагу американському впливу в регіоні. Китайські стратеги не сумніваються, що в доступному для огляду майбутньому Вашингтон буде прагнути стримувати ріст могутності Китаю.

В контексті цих „стримувань” можна розглядати нещодавній візит до Індії державного секретаря США Кондоліззи Райс. Стосунки Америки з Індією представляють стратегічну можливість для обох країн. І США та Індія готові скористатися перевагою поточного моменту, щоб спробувати реалізувати можливість нових стратегічних, економічних та ділових зв’язків. Також Вашингтон і Делі свідомі того, якими є загрози їхнім країнам від глобального і місцевого тероризму.

Індія – найбільша демократія в світі нині володіє запасами іноземної валюти більше ніж у 130 мільярдів доларів. Частину цих коштів вона готова витратити на модернізацію застарілого військового устаткування збройних сил, котре залишилося ще з часів „радянської ери”. Недавно індійський уряд зробив запит про можливу закупівлю американських винищувачів класу F-16 і F-18. Якщо американці відмовлять індусам у цьому питанні, то вони будуть змушені, ймовірно, поповнити свій льотний склад замість цього французькими чи російськими літаками.

Делі також прагне модернізувати чи замінити багато чого в своїх повітряних і військово-морських силах, та шукає можливості закупити краще військове обладнання за прийнятною ціною. Поступом в процесі наростання стратегічного співробітництва стало зобов’язання США збільшити співробітництво з Індією в галузі протиракетного захисту, цивільного виробництва ядерної енергії та торгівлі високими технологіями. А оскільки США є головним постачальником нового військового обладнання в світі, то наступними кроками у процесі стратегічного співробітництва з Вашингтоном Делі вбачає також тісну співпрацю саме в військовому напрямку.

Індія сфокусована на встановленні регіональної політичної, економічної й військової могутності, як противазі зростанню китайських впливів та стримуванню китайських амбіцій. Після Китаю, Індія – найбільший споживач енергетичних ресурсів в Азії. А оскільки суперництво на світовому ринку нафти і газу зростає, Індія не може дозволити собі щоб Китай випередив її в ділових відносинах з постачальниками енергоресурсів на Близькому Сході чи Росії. Це своєрідне „змагання” між Індією і Китаєм не повинно перейти припустимі межі, тому що довгостроковий мир, стабільність і безпека в Азії в інтересах всіх зацікавлених сторін [ 9 ].

6

Проте, на думку західних експертів, підйом Китаю не може бути мирним. Якщо в найближчі десятиліття країна збереже настільки небувало високі темпи економічного зростання, не виключено, що Сполучені Штати і цей азіатський гігант вступлять у гонку протистояння із-за світового впливу, що може призвести до появи причин виникнення війни. І тоді більша частина сусідів Китаю – Індія, Японія, Сінгапур, Південна Корея, й В’єтнам, устануть на сторону США, щоб стримати китайську державу.

Щоб прогнозувати майбутнє Азії, необхідна теорія, яка б описувала можливі моделі поводження держав на підйомі й можливі реакції інших країн. Відповідно до теорії міжнародної політики, більш сильні країни намагаються здобути гегемонію у своїх регіонах, забезпечуючи собі гарантії того, що жодна інша держава не домінуватиме в цьому регіоні. Кінцевою метою будь-якої великої держави є максимальне збільшення власної квоти світової влади, щоб домогтися верховенства в системі міжнародної політики.

Міжнародна система володіє цілим рядом відмітних рис. Головними діючими особами є держави, які діють у режимі анархії – це означає, що над ними вже нікого немає. Всі великі держави мають певні наступальні можливості, це означає, що вони можуть наносити одна одній збиток. Нарешті, жодна держава не знає напевно, які майбутні наміри інших держав. Кращим способом виживання в цій системі – бути якомога більш могутніми в порівнянні з своїми суперниками. Наскільки одна держава сильніше іншої, настільки меншою є ймовірність того, що інша держава наважиться її атакувати.

Боротьба між великими державами не обмежується питанням сили, хоча бути сильнішим інших держав – результат, гідний поваги. Кінцевою метою великих держав є перетворення в гегемона, завоювання ролі єдиної великої держави в системі. Але для більшості держав майже неможливо домогтися глобальної гегемонії в сучасному світі: дуже важко поширити свою владу й підтримувати її на всій планеті. Навіть Сполучені Штати – гегемон на регіональному, а не світовому рівні. Максимум, до чого може прагнути держава, – домінувати у власному регіоні.

Країни, що домагаються регіональної гегемонії, переслідують ще одну мету: перешкодити тому, щоб інші географічні зони виявилися під пануванням інших держав. Іншими словами, той, хто є гегемоном, не хоче мати конкурентів. Він хоче бачити інші регіони розділеними між численними державами, що суперничають між собою. В 1991 році, після завершення „холодної війни”, перша адміністрація Буша зухвало заявила про те, що Сполучені Штати були єдиною надпотужною державою у світі і що мають намір й надалі залишатися єдиною.

Те ж послання з’явилося в знаменитій Стратегії національної безпеки другої адміністрації Буша в 2002 році. Положення документа про превентивну війну спровокувало гостру критику, але ніхто не виступив із протестом проти твердження, що Сполучені Штати повинні тримати під контролем країни, що переживають економічний ріст, і зберігати командні позиції в підтримці глобальної рівноваги влади. Цілком імовірно, що Китай спробує домінувати в Азії, як Сполучені Штати домінують у західній півкулі. Китай, ймовірно, спробує максимально поглибити розбіжності між своїми сусідами, особливо між Японією й Росією, і домогтися того, щоб жодна держава в Азії не могла йому загрожувати.

Мало імовірно, щоб Китай закусив вудила й завоював інші азіатські країни. Китай, скоріше за все, хоче диктувати лінію поводження сусіднім країнам, майже так само, як поводяться Сполучені Штати у відношенні інших американських держав. Все більш могутній Китай спробує „прогнати” Сполучені Штати з Азії, майже так само, як Сполучені Штати „вигнали” із західної півкулі великі європейські держави. Крім того, завоювання регіональної гегемонії – імовірно єдина можливість для Китаю повернути Тайвань.

Чому можна сподіватися, що Китай буде діяти не так, як Сполучені Штати? Американські політологи завжди жорстко реагують на те, як інші держави направляють свої війська в західну півкулю. Ці війська, звичайно ж, сприймаються як потенційна загроза безпеці США. Можливо, в китайців більше принципів, вони більше етичні, й менш стурбовані питаннями виживання, ніж західні країни? Нічого подібного, і це причина, з якої Китай, імовірно, буде імітувати Сполучені Штати та спробує стати гегемоном у регіоні. Як будуть реагувати американські політологи, якщо Китай спробує домінувати в Азії? Сполучені Штати не потерплять конкурентів. Як вони вже продемонстрували в ХХ столітті, вони рішуче налаштовані, щоб залишатися єдиним регіональним гегемоном у світі. Вони спробують загальмувати Китай і послабити його настільки, щоб він був не в змозі домінувати в Азії. Тому цілком імовірно, що Сполучені Штати будуть поводитися у відношенні Китаю так, як вони поводилися стосовно Радянського Союзу в часи „холодної війни”.

Домінування Китаю в цьому регіоні Азії не влаштовують не тільки США. Як вважають деякі індійські експерти, китайці бачать в Індії небезпечного довгострокового конкурента, і тому шукають шлях яким ми можемо бути нейтралізовані. Економічна могутність Індії відверто заохочується 10 членами Асоціації Південно-східних азіатських націй (Association of South East Asian Nations), яка все більше і більше стурбована зростаючою перевагою Китаю. Майже так само, як американці покладають надії на те, що Індія стане на наступні десятиліття геополітичною противагою Китаю, азійські країни сподіваються, що Індія стане економічною противагою. Можливо, подібні сподівання є дещо передчасними, так як індійці є дуже чутливими стосовно власного суверенітету, і можуть не сприйняти нав’язану їм роль – проводження гри від імені інших країн. Тим паче, що економічні зв’язки між Індією і Китаєм продовжують нарощуватися, що не може не зближувати принаймні економічні інтереси цих двох гігантів світової економіки [ 10 ].

Між тим, США хочуть отримати більшу частку індійського ринку зброї. Сьогодні Індія закупає необхідне їй військове устаткування у багатьох країнах, і США мають намір стати тут головним гравцем, наголосив американський посол в Індії Девід Малфорд. Він вважає, що американсько-індійські двосторонні

відносини нині є „небувало високими”, і збільшення військового співробітництва стане невід’ємною частиною цих зв’язків. Визнаючи, що Індія може стати головним покупцем військового устаткування, США спостерігає за цим ринком і здатен гарантувати надійність поставок цієї продукції [ 11 ].

Хоча американський Голлівуд і індійський Боллівуд напродукували за останні роки багато „крутих” фільмів, але найбільш актуальніший бойовик з реального життя – це геополітична мелодрама, котра нині відбувається у Південній Азії – епопея залицяння між Індією та Сполученими Штатами. Протягом „холодної війни” Пакистан був улюбленцем Вашингтона, котрий розглядав Індію, як „клієнта” Радянського Союзу. Індія, один з лідерів руху неприєднання, грала роль цнотливої героїні, що проповідує відмову від насильства. Тільки після того, як Індія вибухнула в ядерній істериці в 1998 році, Вашингтон почав ставитися до Делі, як до дорослого. Сьогодні високопосадові особи в обох країнах, затамувавши подих, говорять про можливість стати „природними союзниками”.

Поза тим, обидві сторони для стратегічного зближення повинні відмовитися від емоційного багажу минулого. Індія повинна зрозуміти, що американські обійми з Пакистаном після 11 вересня – це не щира любов, а необхідна плата у війні з тероризмом. В той час, як Білий дім готовий поставитись серйозно до безпеки Індії він не спроможний відмовитись від послуг Ісламабада, котрий є головним не-натовським союзником Америки, і закупає зброю американського виробництва на 1,3 мільярдів доларів. Хоча в індійському керівництві вважають, що ця вся зброя буде націлена не на „Аль-Каїду”, а на Індію, а сам Вашингтон лише підтримує антидемократичний і антиамериканський режим військових й мулл, котрий управляє Пакистаном [ 12 ].

Потри все, візит державного секретаря Сполучених Штатів Кондоліззи Райс до Індії в березні 2005 року істотно підвищив рівень індійсько-американських стосунків і продемонстрував, що вона і її нові колеги по Держдепартаменту розглядають Індію, як могутню потугу, котра стрімко набирає силу. Переговори були корисні ще й тому, що Державний департамент США перестав розглядати Індію через призму напружених відносин Індії з Пакистаном. Також Вашингтон припинив висловлювати своє незадоволення щодо індійської програми ядерних озброєнь.

Пакистан – проголошений американським союзником у боротьбі проти тероризму, і в такий спосіб США надає йому величезну кількість військової допомоги. Але F-16 не має жодного відношення до боротьби з „Аль-Каїдою” і Талібаном. Таким чином ситуація, котра склалася, є прямим наслідком двох десятиліть деформованої політики Америки щодо Індії й Пакистану. Відголоски того, що протягом „холодної війни” Індія часто примикала до Радянського Союзу, у той час, як Пакистан пішов за Сполученими Штатами, не можуть й надалі так суттєво впливати на американську політику в регіоні. Таким чином США мають нагальну потребу в фундаментальній зміні своєї політики на субконтиненті [ 13 ].

На загал, нині існує багато чинників, котрі спонукають обидві країни до більш тісного і продуктивнішого партнерства. Кожна зі сторін занепокоєна все більше зростаючою могутністю Китаю. Кожна з них піддалася серйозній небезпеці, якщо б Пакистан з його ядерною зброєю та інфраструктурою тероризму, піддався впливам ісламських екстремістів і почав експортувати технологію ядерної зброї.

У 1999 році Джордж Буш, тоді іще губернатор американського штату Техас, дуже ємко визначив, що він бачить Індію, як „мільярд людей за функціонуючої демократії”. Очевидно, існування демократичної Індії, гетерогенного, багатомовного, світського суспільства, з його енергійною і яскравою пресою та повагою до норм законів, має особливу привабливість для президента Буша. США готові переглянути свою політику обмеження співробітництва з цивільною ядерною промисловістю Індії та високотехнологічної торгівлі, й змінити, якщо це буде необхідно, навіть закони. Американські експерти наголошують на тому, що США повинні продати Індії цивільні ядерні реактори, аби зменшити її попит на енергоресурси з Перської затоки й послабити негативні екологічні впливи від стрімкого зростання індійської економіки.

Експерти також вважають, що США повинні започаткувати енергійну довгострокову програму космічного співробітництва з Індією. Бо цілком анахронічним виглядає попереднє рішення Вашингтона – обмежити свою взаємодію з цивільними космічними програмами Індії через занепокоєння, що американські технології й ноу-хау просочаться у військові ракетні програми Індії.
Крім того, Вашингтон зовсім не зацікавлений у постійній ядерній перевазі комуністичного Китаю над демократичною Індією.

Далекосяжні плани Америка щодо Індії також сягають того, що США готові, в контексті реформи в ООН, підтримати вимогу Індії щодо надання їй статусу постійного члена Ради Безпеки Організації Об’єднаних Націй. Водночас серед американських аналітиків лунають глоси, що зважаючи на стрімке економічне зростання і геополітичну важливість Індії, вона має бути прийнята до елітного міжнародного політичного клубу – „великої вісімки” [ 14 ].

Як наголосила державний секретар США Кондолізза Райс, наші взаємини з Індією „базуються насамперед на факті, що ми поділяємо спільні цінності, бо не існує кращих відносин, ніж ті, котрі базуються на спільних цінностях. Це – яскрава і вражаюча демократія. Чудово, що ця велика країна з її всіма етнічними й релігійними спадковими розбіжностями змогла стати такою яскравою і функціонуючою демократією. Сполучені Штати також демократія, що є багатоетнічною, мультирелігійною і плюралістичною, і цей досвід пов’язує нас разом та надає нам стійку основу для нашого співробітництва в регіональних й глобальних справах” [ 15 ].

Поза тим, можна додати, що Індія є не тільки важливим стратегічним партнером для США. Глобалізаційний досвід індійської держави, її напрацювання в різноманітних сферах, включаючи науково-технічну, космічну, телекомунікаційну, фармацевтичну може стати дуже повчальним для сучасної демократичної України. Україні є також багато чого запропонувати індійській стороні – починаючи від наукових розробок та високих технологій і закінчуючи співпрацею у виробничих сферах. Можливо українській дипломатії необхідно звертати пильнішу увагу на цю унікальну країну з її величезним людським і економічним потенціалом, що через небагато років має шанс багато в чому значно перевершити знаменитих „азійських тигрів”, котрі перед тим довго домінували в регіоні південної Азії.

1. Thomas Donnelly “Time to Woo India?”, American Enterprise Institute, December 1, 2002
2. Victor M. Gobarev “India as a World Power: Changing Washington’s Myopic Policy”, Cato Institute, September 11, 2000
3. “China lauds General NC Vij’s visit”, Hindustan Times, December 29, 2004
4. Stanley Kurtz, “Root Causes”, Policy Review 112 (April-May 2002)
5. Anil Ananthaswamy, „India special: Space programme presses ahead”, New Scientist, February 19, 2005
6. Thomas Donlan, „Catch a Tiger by the Tail”, The Wall Street Journal, February 14, 2005
7. P.Chidambaram, „A Passage to Prosperity”, The Wall Street Journal, March 4, 2005
8. John Diamond, „Prediction: India, China will be economic giants”, USA Today, January 13, 2005
9. Thomas Pickering and Joseph Ralston, „America’s New Beginning with India”, The Wall Street Journal, March 15, 2005
10. Edward Luce and Richard McGregor, „China and India benefit from trade growth”, The Financial Times, February 23, 2005
11. „U.S. wants bigger share of Indian arms market”, Hindu, February 9, 2005
12. Stanley Weiss, „It’s time for the U.S. and India to go steady”, International Herald Tribune, March 8, 2005
13. Larry Pressler, „Dissing Democracy in Asia”, The New York Times, March 21, 2005
14. Robert Blackwill, „A New Deal for New Delhi”, The Wall Street Journal, March 21, 2005
15. „Joint Press Conference by External Affairs Minister Shri Natwar Singh and US Secretary of State Dr. Condoleezza Rice, Hyderabad House, New Delhi”, New Delhi, March 16, 2005

Advertisements
Опубліковано у Uncategorized | Теґи: , , , , , , , , , , , , , , , , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s