Близький Схід має бути ближчий до України

1 Victor_Kaspruk

квітень 2008 року

Інтерв’ю з політологом Віктором Каспруком

1. Чи зацікавлена українська міжнародна журналістика у Близькому Сході? Чому?

Почну свою відповідь з того, що взагалі в Україні часто навіть в серйозних виданнях міжнародна інформація часто проходить, як другорядна. Дехто, навіть, намагається обґрунтувати таку ситуацію тим, що українського споживача інформації більше цікавить те, що відбувається саме в Україні, а не закордоном. Звісно, можна було б дискутувати з цього приводу, але в українських газетах існує певний «набір країн» про який пишуть досить регулярно – Росія, Сполучені Штати, Польща та країни колишнього Радянського Союзу. До цього переліку, певною мірою, можна було б додати і Близький Схід, але це стосується в основному перебігу палестинсько-ізраїльського конфлікту та подій, котрі розгортаються навколо нього.

І якщо українська міжнародна журналістика й звертає свою увагу на події на Близькому Сході, то частіше за все, це подача матеріалів більш інформаційного порядку, аніж глибокий і всебічний аналіз ситуації. Це можна пояснити декількома причинами. Не всі журналісти, які пишуть про Близький Схід побували у цьому регіоні. А це означає, що інформацію щодо його специфіки вони черпають з доступних для них інформаційних джерел. Другим, з моєї точки розу поясненням, може бути те, що якщо сьогодні більшість журналістів-міжнародників практично вільно володіють англійською мовою, то арабську мову чи іврит знають одиниці. А для того, аби розібратися в першопричинах близькосхідних подій, необхідно часто звертатися до першоджерел, а без знання арабської мови вони не доступні.

2. Чи зацікавлене в інформації з Близького Сходу українське суспільство? Чи є у споживача інформаційного продукту потреба у висвітленні подій в цьому регіоні? Чому?

Не можна сказати, що українське суспільство зовсім не зацікавлене в інформації з Близького Сходу. Адже після розвалу СРСР лише з України до Ізраїлю виїхало близько 500 тисяч осіб, а це означає, що в більшості із них в Україні залишилися далекі чи близькі родичі, котрі зацікавлені в тому, аби знати з перших рук, що ж насправді відбувається в цьому регіоні. З моєї, точки зору, великим недоліком сьогоднішньої української журналістики є те, що більшість, навіть впливових видань, не мають своєї розгалуженої мережі кореспондентських пунктів закордоном. А отже не висвітлюють події «із перших вуст». Очевидно, що на цьому ЗМІ мають певну економію, але якість медійної продукції на цьому істотно втрачається.

3. Чи є в українській міжнародній журналістиці готові моделі (шаблони) для висвітлення подій на Близькому Сході? Як вони з’явилися? Які чинники впливають на подачу інформації про події, у яких Україна не бере безпосередню участь?

Певною мірою, що так. Й, у більшості випадків, це залежить від політичної орієнтації журналістів і видання в якому вони працюють. З іншого боку, на деяку частину українських журналістів, навіть якщо вони і молодшого віку, діють стереотипи пропаганди радянського зразка. На кшталт – Ізраїль є агресивною до своїх сусідів країною, котра захопила незаконним шляхом чужі території, а героїчний палестинський народ і увесь арабський світ нині протистоїть агресії окупантів. Звісно, що це примітивні і заяложені шаблони, але для деякої (добре, що невеликої) категорії журналістів з маргінальних видань, вони стають вподобаною моделлю подачі подій і фактично працюють на дезінформацію читача подібних видань.

Україна зацікавлена в дружніх взаєминах як з Ізраїлем, так і з країнами арабського світу. Тому більшість серйозних ЗМІ намагаються не друкувати однобоких чи відверто тенденційних статей щодо ситуації на Близькому Сході. Адже інформація про події в яких Україна, навіть, не бере безпосередню участь тією чи іншою мірою все рівно стосуються її. Як правило, Ізраїль і арабські країни, котрі мають свої посольства в нашій державі, постійно відслідковують українську пресу, і тому будь-яка тенденційна чи відверто однобока інформація може сприйматися ними негативно. Що, зрозуміло, може викликати негативну реакцію з боку посадових осіб амбасад.

4. Як інформація про Ліванську війну потрапляла на шпальти газет? Що мало статися, щоб неї зацікавились видавці чи редактори? Чому якась інформація, навпаки, оминається?

Якщо ж говорити про Ліванську війну 2006 року, то висвітлення її було й, можливо, недостатнє в українських ЗМІ, але, в той же час, інформація про неї досить регулярно потрапляла на шпальти українських друкованих видань. Так з моєї точки зору, найкращі аналітичні статті з цього питання були надруковані у газеті «Дзеркало тижня». Йдеться про статті «Літні дощі» змінюють напрямок» Івана Сагайдачного (№ 28 (607) 22 — 28 липня 2006), «Стратегія стримування?» Ігоря Семиволоса і Віталія Федяніна (№ 29 (608) 29 липня — 4 серпня 2006) та «Сирійський капкан для Лівану» Ігоря Семиволоса та Віталія Федяніна (48 (627) 16 — 22 грудня 2006). У цьому випадку редакція «Дзеркала тижня» залучила до висвітлення цього питання найкращих журналістів-міжнародників, котрі з нею співпрацюють і отриманні й надруковані матеріали повністю відповідали високому престижу і рейтингу цього видання.

А впливова українська газета «День» вибрукувала інтерв’ю з Послом Лівану в Україні Юссефом Садака «Ліван завжди розплачувався через протиріччя в Ізраїлі», статтю Йошки Фішера «Від війни до миру» (№123, 27 липня 2006) і статтю Дауда Куттаба «Уроки ліванської війни» (№137, середа, 16 серпня 2006). Можна сказати, що «День» приділяв питанню Ліванської війни найбільшу увагу з українських ЗМІ, адже за увесь час цього конфлікту було надруковано біля 10 статей на цю тему. В тій чи іншій мірі тема цієї війни була освітлена в більшості друкованих українських видань, але найкращий аналітичний аналіз можна було прочитати у газетах «Дзеркало тижня» і «День».

5. Актори, які брали участь у конфлікті. Хто, на Вашу думку, крім безпосередніх учасників війни (Ізраїля та “Хезболли”) брав участь саме в цьому конфлікті? Які інтереси намагався захистити кожен з акторів? Яку вони зіграли роль?

Трагедія Лівану — це трагедія країни, котра не контролювала свою територію. Можна лише уявити, які колосальні фінансові й людські ресурси необхідно буде залучати, аби відновити життєдіяльність ліванських інфраструктур у їх колишньому стані. Однак вперте небажання ряду арабських країн визнавати право на існування Ізраїлю є тим постійним каталізатором, котрий зі зловісною періодичністю зіштовхує арабський світ з єврейською державою.

Але якщо з дещо іншого боку подивитися на цю ситуацію, то не виключено, що «Хезболла» за завданням Ірану 12 липня спровокувала воєнні дії не тільки для того, щоб здобути стратегічну чи тактичну перемогу. Це робилося не тільки для того, аби відвести Іран від «розборок» з його атомними програмами. Знаючи про мегапроект, котрий готувався, Іран з усіх сил намагався випередити «Аль-Каїду». Таким чином, суперництво сунітської «Аль-Каїди» з шиїтським Іраном і «Хезболлою» не є секретом, а розгортання давно підготовленої війни з Ізраїлем мало досягти багатьох цілей, зокрема й випередження «Аль-Каїди».

За деякою початковою нерішучістю прем’єр-міністра Ізраїлю крилися зовсім інші причини. Від самого початку він знав те, чого інші не знали. У такому разі можна розглянути наступний варіант: від самого початку конфлікту з «Хезболлою» США знову й знову, різними шляхами, вказували Ізраїлю на Сирію. Ехуд Ольмерт знав, що якщо Ізраїль зможе роздавити «Хезболлу», то у фінальній стадії процесу боротьби з ісламськими терористами, у нього на стороні «Хезболли» цілком можуть втрутитися Сирія й Іран. Тоді, після сирійських та іранських ударів по Ізраїлю, Сполучені Штати в «боротьбі за Ізраїль» нанесуть удари по Сирії та Ірану (які — можна лише припустити). Тобто Ізраїль цілком міг стати тією мішенню, що дозволила б Америці нанести серйозні удари по Сирії й Ірану. Ось цього, можливо, й хотів запобігти прем’єр Ехуд Ольмерт, притримуючи ЦАХАЛ. Він свідомо не хотів переходити межу, котра відділяла регіон від катастрофічного, передусім, і для самого Ізраїлю широкомасштабного конфлікту, куди б були також втягнуті Сирія й Іран.

Очевидно, що ісламські екстремісти спритно прорахували ситуацію на декілька ходів наперед і спровокували конфлікт з Ізраїлем для вирішення своїх завдань. Водночас Ірану і Сирії був вигідний цей конфлікт. Врешті-решт, і «Хезболла» шість років активно готувалася до війни з Ізраїлем. Закуповувала нову зброю (десятки тисяч ракет) й підготовлювала бункери. Інше питання — хто це так активно її спонсорував? Водночас «Хезболла» застосувала під час протистояння з Ізраїлем дуже підлу тактику: масово залучаючи до бойових дій мирне ліванське населення; організовуючи склади для ракет у житлових будинках і школах; та не даючи мирному населенню покинути ці небезпечні місця після ізраїльського попередження про майбутню атаку.

6. Визначення причин конфлікту. Що змусило кожну зі сторін вдатися до зброї? Якими були цілі, які безпосередні учасники прагли досягти у цій війні? Які насправді, на Вашу думку, причини конфлікту?

Однією з головних причин конфлікту є небажання арабського світу визнавати правомірність існування Ізраїльської держави. Можна затято й довго сперечатися щодо правомірності існування Ізраїлю у тих чи інших кордонах, про шістдесятирічну неможливість (чи небажання) проголошення держави Палестина та поділ Єрусалиму, але заперечення самого права на існування Ізраїлю зводить нанівець усі можливості коли-небудь домовитися про щось взагалі. Бо лише визнання Ізраїлю арабським світом є відправною точкою початку всіх подальших домовленостей між усіма зацікавленими сторонами.

Фактично усі стратегічні можливості, з котрих Ізраїлю необхідно нині вибирати, є погані, не ефективні чи небажані, що б це не було — війною, переговорами чи політикою тиску. В кожному разі ізраїльтяни стикаються з ворогом, котрий змінює свою форму, не міняючи суті. Ворогом, який, незважаючи надто на те, що робить єврейська держава, об’єднуючи свою ідеологію, політику і релігію, закликає до знищення супротивника.

7. Переможець та наслідки війни. Хто, на Вашу думку, переміг і чому? Хто найбільше виграв від Ліванської війни? Які наслідки війни для кожної зі сторін?

Кожна з конфліктуючих сторін поспішила оголосити про свою перемогу й поразку ворога. Проте у цьому протистоянні не може бути переможця. Бойовики із «Хезболли» понесли серйозні втрати і можна прогнозувати, що більше ліванська влада не дозволить їм тримати під своїм контролем південь країни. Своєю чергою, армія Ізраїлю зустріла серйозний опір і не спромоглася досягти всіх своїх воєнних цілей. Негативом також є і те, що ця війна значно збільшила у мусульманських країнах антиізраїльські настрої. Не усунувши геополітичні причини конфлікту можна знову повернутися до подібних катастрофічних результатів.

Проте навряд чи можна говорити про зникнення ворожості між учасниками конфлікту: припинення воєнних дій ще зовсім не означає мир. Скоріше можна констатувати зародження надії і відтермінування протистояння. Власне ця війна генерувала лише жертви так і не визначивши переможця. Загалом, як завжди, коли йдеться про припинення воєнних дій на Близькому Сході, після полегшення настає період сумніву. Бо відразу ж виникає запитання — як довго триватиме дане перемир’я між конфліктуючими сторонами?

8. Хто зі сторін виграв інформаційну війну, кого більше виправдовували і кому симпатизували і чому: а) на заході? б) на Близькому Сході? в) в Україні?

Багато арабських експертів вважають, що обидві сторони однаковою мiрою є відповідальними за патову ситуацію, котра склалася, хоча преса Сирії, контрольована державою, перекладає усю провину лише на американську підтримку чинному ліванському уряду. Конфронтація між урядом і опозицією в Лівані перемістилася від стану тривалого «політичного арм-рестлінгу» у нову небезпечну фазу.

Інший тривожний аспект нинішнього арабо-ізраїльського конфлікту полягає у тому, що власне світова спільнота неадекватно відреагувала на сам факт того, що в Лівані фактично встановилась зона вільна від влади. А оскільки близькосхідний регіон є дуже вибухонебезпечним, то на території Лівану зреалізувався той сценарій, котрого побоювалися в Іраку. Вакуум влади, користуючись яким ісламські екстремісти і терористи встановлюють свій порядок.

Світова спільнота наразі не готова до подібних викликів, і це є дуже тривожним сигналом. Необхідно змінювати механізми, підходи та й взагалі всі системи світового реагування на виникнення подібних кризових ситуацій. Інакше у халепу такого штибу можуть попасти не тільки Ізраїль і навколишні арабські країни, а й і увесь світ. А за сучасних технологій та сучасних можливостей запізніле реагування, розтягнуте на кілька днів чи тижнів, може призвести до глобальної цивілізаційної катастрофи. Отакі уроки, на мій погляд, в першу чергу, мусить винести світова спільнота. Причому, зараз. Незважаючи на те, що хтось знаходиться за тисячі кілометрів від цього конфлікту. Близькосхідний конфлікт вже постукався у наші двері

9. Чим ця війна відрізнялася від решти воєн Ізраїлю за останні майже шістдесят років?

Уражені боротьбою, поділом, фрагментацією, сектантством і внутрішніми впливами ліванці, через солідарність із палестинцями, єдність з сирійцями і зв’язки з іранцями, заплатили і ще платять по рахунку національного і регіонального боргу, що відбивається на їхньому суверенітеті, стабільності, багатстві і майбутньому їхніх наступних поколінь. Щоразу об’єднанню Лівану перешкоджає релігійне сектантство, котре, замість урахування національних інтересів, надає першорядне значення зовнішнім чинникам і чужим впливам.

Замість того, аби враховувати уроки послідовних криз, які трапилися з Ліваном починаючи від поразки арабів у 1967 році, та зміцнювати ліванську внутрішню ситуацію, збільшується орієнтація на зовнішні чинники. Стадія солідарність з палестинським опором, котра привела до громадянської війни тривалістю в десятиліття і закінчилася конфліктом з Ізраїлем, корелюється зі стадією лівансько- сирійської єдності, котра привела до 30 років «братньої» сирійської присутності у Лівані. До цього можна додати й наступний етап, під час якого ця маленька країна наповнилася ракетами і моджахедами.

Сусідня Сирія перетворила Ліван на полігон свого протистояння з Ізраїлем, сама при цьому залишаючись у тіні. Християнський же світ ніби забув, що Ліван не є чисто ісламською країною, і чомусь й не думав захищати інтереси своїх одновірців. Ліван виявився затиснутим між двома режимами, з котрими не мав нічого спільного крім географічного розташування і кордонів, які легко перетинались. Власне — це була не помилка одних ліванців, а швидше помилка міжнародної спільноти, котра не занадто переймалася їхніми інтересами і укладала угоди за рахунок незалежності і єдності Лівану.

Існує прикрий парадокс. Півстоліття тому Ліван був орієнтиром і лідером в арабському світі. На сьогодні він також є лідером, але у сфері руйнування і незбагненного насильства. Протягом багатьох років Бейрут і Ліван пишалися тим, що їх називали Парижем і Швейцарією Близького Сходу, що відбивало їхню динамічну діяльність у вільний від роботи час, ліберальну культуру, людський талант у банківській справі, освіті і творчій діяльності, й привертало потік капіталів з усіх частин цього дуже заідеологізованого регіону. Дуже мало віриться у те, що ці дуже серйозні і нагальні проблеми зможе вирішувати терористична організація «Хезболла» і її молодші партнери по коаліції, котрі прагнуть проникнути у існуючі політичні структури на кшталт парламенту, кабінету міністрів чи до судової системи.

Advertisements
Опубліковано у Uncategorized | Теґи: , , , , , , , , , , , , , , , , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s