Післявоєнне відродження Німеччини

липень 2005 року

Віктор Каспрук

Ім’я першого канцлера ФРН Конрада Аденауера, на жаль, не є широко відомим в Україні, на відміну від таких великих його сучасників як Шарля де Голля, Черчілля чи Ейзенхауера. Однак Аденауер представник того прошарку політичної еліти, котрих прийнято називати „наделітою” чи „світовим урядом”. Часто в полі зацікавленості громадськості перебувають великих правителі – Олександр Македонський, Цезар, Чингізхан, Наполеон, Бісмарк, Мустафа Кемаль Ататюрк, Франклін Рузвельт, Черчілль, де Голль, Гамаль Абдель Нассер чи Ден Сяопін. Однак Аденауер особа зовсім іншого типу. Він не лише був яскравим політиком, а й цілком впевнено можна сказати – своїм післявоєнним відновленням Німеччина завдячувати цій непересічній політичній особистості.

1

Конрада Аденауера відрізняли дві головних професійних якості. По-перше, здатність до тонкої політичної інтриги. А, з іншого боку, він був майстром з ідеального налагодження бюрократичного апарата – митецький „адміністративний годинникар”. Крім того, майбутній перший канцлер ФРН, можливо як ніхто інший, вмів чекати свого часу і „грати на довгій дистанції”. Вже відразу після Першої світової війни він, будучи бургомістром Кельна, одного з найважливіших німецьких міст, приклав свою руку до проекту державотворення в Західній Німеччині, на противагу мілітаристському прусському рейхові. Однак, тоді ідея виявилася передчасною. Після приходу нацистів до влади в 1933 році Аденауер пішов зі своїх постів через безкомпромісне неприйняття Гітлера та ідеології націонал-соціалізму.

До речі, Аденауера двічі, в 1934 і 1944 роках арештовувало гестапо, як непримиренного противника режиму. Після другого арешту він перебував у в’язниці Браунвейлера. Начальник в’язниці сказав йому: „будь ласка, не намагайтеся покінчити з собою. У вашому випадку для цього вже немає необхідності. Вам 68 років, і ваше життя так чи інакше вже закінчене”. Проте пізніше Аденауер пробув на посаді канцлера Західної Німеччини на два роки довше, аніж займав у Третьому рейху цей пост Гітлер. Зібраний, вольовий і цілеспрямований Аденауер був надзвичайно популярний у народі. До нього запросто зверталися „Der Alte („Старий”). Під керівництвом Аденауера Західна Німеччина з безнадійно розбитої й подавленої, деморалізованої країни, котра, здавалося, потерпіла незворотній крах, перетворилася на гідного й впливового члена світового співтовариства.

Проте, для політика у віці, військова катастрофа третього рейху і англо-американська окупація відкрили зовсім нові можливості. Вражає, з якою швидкістю Конрад Аденауер (якому було вже сімдесят років) зумів вписатися в політичне життя, очолити нову Християнсько-демократичну партію й привести її до перемоги на виборах. Звичайно, тут спрацювала неформальна приналежність до європейської „наделіти”. Люди, котрі є її членами багато в чому застраховані від краху економіки і політичних катаклізмів, завжди залишаючись на плаву. Красномовний приклад – коли наприкінці двадцятих років бургомістр Аденауер захопився фінансовими спекуляціями й, після Великої кризи, зненацька виявився на грані банкрутства, „Дойче банк” завів для нього спеціальний закритий рахунок, куди не зміг добратися жоден аудитор (багато американських мільйонерів у цей час викидалися з вікон власних хмарочосів).

Але й потрібно віддати належне і самому „батькові нової Німеччини”, котрий спромігся переконати могутні європейські клуби поставити саме на нього. Аденауер переграв численних конкурентів у власній партії, впливових прихильників соціалізму в Німеччині, чиновників окупаційної адміністрації. В постаті першого канцлера Федеративної Республіки відбилися найбільш характерні риси європейської „наделіти”, котра досягла мудрої й кріпкої старості. Знаменно, що обійнявши посаду канцлера у 1949 році, Конрад Аденауер утримував цей пост аж до 1963 року.

Після Другої світової війни стара ідея західнонімецької держави виявилася затребуваною. Тим біліше, що Пруссію (в особі НДР) ніби за замовленням, було відрізано від інших німецьких земель. Досить великим в проекті Аденауера був інтегруючий вплив католицької церкви. У створеній ним Християнсько-демократичнійї партії першу скрипку грали католики, багато в чому тому, що протестантські НДР і Західний Берлін надовго випали з політичного життя країни. Зміна наочно видна в державній символіці Німеччини. Як красномовне порівняння нацистських орлів (хижих, розбійницьких, з розпластаними піратськими крильми) і величезного, великовагового, що розширюється донизу орла Федеративної республіки. Країна, відмовившись від прусської спадщини ХVІІІ-ХІХ століть (з її централізацією, мілітаризмом, імперським соціалізмом, онімеченим західним слов’янством) повернулася до середньовічного стану децентралізованої, індивідуалістичної, веселої, космополітичної Німеччини. Але створення Західної Німеччини мало далеко йдучі наслідки. Стала можливою загальноєвропейська інтеграція.

Проект франко-німецької континентальної Європи багато в чому належить Конраду Аденауеру. Щодо цього питання, він був, мабуть, послідовнішим від Шарля де Голля і італійського прем’єра де Гаспері. Тут ми бачимо все ту ж „мрію про Європу” у найбільш закінченому вигляді відбитою імперією Карла Великого (кінець VІІІ- перша половина ІХ століть), коли ще не існувало розподілу на Францію, Німеччину, Італію й Нідерланди. Всі наступні спроби насильницького об’єднання Європи, котрі намагалися реалізувати почергово імператори Священної римської імперії, французький король Людовик ХІV, Наполеон, німецькі кайзери і Гітлер, закінчилися невдачею. Але тепер Європа (відроджена імперія Каролінгів), під дією механізму, багато у чому заведеного Аденауером, все швидше просувається по шляху політико-економічної інтеграції й претендує на роль третьої сили між англосаксонським Далеким Заходом і непередбаченим Сходом.

2

Однак, якщо після Першої світової війни територія Німеччини практично не постраждала від воєнних дій, то після Другої світової війни країна лежала практично в руїнах. Промислове виробництво було на рівні третини від довоєнного, гостро постало житлове питання, більша частина житлового фонду була зруйнована під час війни, у той же час близько 9 мільйонів німців були вислані в Німеччину зі Східної Пруссії й земель по Одеру і Нейсе. Життєвий рівень упав на третину. Гроші знецінилися, грошова маса не мала товарного покриття, поширювався бартерний товарообіг. За тодішніми розрахунками окупаційних влади, доходи середнього німця дозволяли придбати пару взуття раз в дванадцять років, а костюм – раз у п’ятдесят років. Більше того, окупаційні влади почали демонтаж і вивіз промислового встаткування в рахунок репарацій.

Крім того, Німеччина перестала існувати як незалежна держава, вона була окупована, а частина її територій відірвана. Це була країна де, як писав один сучасник, „серед голоду й холоду вмерла надія”. Тим гостріше стояло тоді перед Німеччиною завдання відновлення економіки, відродження промислового виробництва, сільського господарства, торгівлі, фінансової і банківської системи, повернення життя народу до мирного укладу та нового розвитку системи державного керування. Увесь комплекс завдань щодо відновлення країни окупаційне, а потім і нове німецьке керівництво Німеччини повинно було вирішувати під тиском політичної ситуації, коли істотно загострилися протиріччя між колишніми союзниками по антигітлерівській коаліції й фактично відбувся поділ Німеччини.

„Німецьке економічне чудо”, що ввійшло в історію, тобто швидке зростання економіки ФРН у п’ятидесятих – шістдесятих роках XX століття, являє собою приклад успішного виходу з найгострішої кризи як результату вмілих дій політичного керівництва, котре зберегло політичну стабільність, за збалансованого втручання держави в економічне життя країни, спрямоване на створення фундаменту для швидкого розвитку економіки, в поєднанні з зовнішньою економічною підтримкою. Для сьогоднішньої Федеративної Республіки Німеччини характерні широко розповсюджений добробут, зразкова соціальна мережа й вільні установи. Соціально ринкова економіка, що обумовила успіх концепції державного устрою, являє собою вдалу спробу звести воєдино економічну й соціальну політику. Міністр економіки Німеччини Людвіг Ерхард, який ввійшов до історії як батько економічного чуда, заклав фундамент соціальної ринкової економіки, розпочавши в 1948 році економічну і грошову реформу.

Коли 25 квітня 1945 року в Торгау на Ельбі радянські й американські солдати подали один одному руки, у виснаженого війною світа з’явилася надія на те, що настає нова епоха примирення й безпеки. Однак конфлікти, котрі існували в антигітлерівській коаліції, зокрема, щодо питання післявоєнного устрою Німеччини, виявилися вже в 1943 році, і лише збільшилися після переможного закінчення війни. США прагнули до створення ліберального світового господарського порядку, при якому їм як безперечно найсильнішій у економічному плані державі, належало б і політичне лідерство, СРСР, навпаки, наполягав на принципі забезпечення стабільного миру за допомогою розподілу сфер впливу між двома наддержавами.

Одним із проявів цього політичного протистояння став поділ Німеччини. У липні 1945 року в Потсдамі, недалеко від Берліна, почала роботу конференція керівників СРСР, США і Великої Британії. Головне місце в роботі конференції зайняли питання, пов’язані з денацифікацією, демілітаризацією та демократизацією Німеччини. Було встановлено, що влада в Німеччині буде здійснюватися Головнокомандуючими окупаційними силами СРСР, США, Великої Британії і Франції. Серед оголошених Потсдамською конференцією цілей окупації Німеччини, котрі мали першочергові економічні наслідки, були: повне роззброєння і демілітаризація Німеччини, включаючи ліквідацію всієї її воєнної промисловості, або встановлення контролю над нею, а також право народів, які постраждали від німецької агресії, на одержання репарацій, частковий демонтаж промислових підприємств і розділ усього німецького флоту між СРСР, США та Великою Британією.

Розділ Німеччини на окупаційні зони відповідав колишнім кордонам адміністративно-територіального подолу Німеччини (за винятком Пруссії). Однак, незабаром з’ясувалося, що дії окупаційної влади в різних зонах істотно різняться між собою. В березні-квітні 1947 року Московська конференція Ради Міністрів закордонних справ країн-переможниць продемонструвала повну розбіжність у поглядах на найближчі необхідні дії окупаційної влади в Німеччині, західні союзники пропонували плани відродження економіки Німеччини, а СРСР наполягав на збільшенні репарацій і всенародному референдумі щодо унітарного або федеративного устрою Німеччини. Без сумніву, фактично, поділ Німеччини можна вважати завершився. З березня 1948 року припинила свою діяльність Союзна контрольна рада, а в червні 1948 року СРСР перекрив сухопутні та річкові шляхи між Західним Берліном і Західною Німеччиною.

Таким чином, до 1948 року Німеччина виявилася розколотою політично і неспроможною економічно. Товари, приплив яких і без того був убогий, в основному осідали на складах і лише незначна їхня частина потрапляла на ринок. Неймовірно збільшилася (в 5 разів) грошова маса, головним чином, в наслідок нестримного фінансування військових проектів, не даючи жодної можливості проводити розумну валютно-фінансову політику. Хоча шляхом тотального раціонування, заморожування цін і заробітної плати хоч якось вдавалося дотримуватися зовнішнього порядку, всі спроби приборкати інфляцію (600% до довоєнного рівня) при заморожених цінах були приречені на провал й економіка впала в примітивного стану мінової торгівлі. Процвітав чорний ринок і бартерний обмін. Погіршенню економічного становища сприяв приплив у західні зони окупації біженців зі східної зони й країн Східної Європи.

3

За критичної ситуації, яка склалася, Заходом для відновлення економіки Німеччини був розроблений план, котрий Джордж Маршалл, тодішній державний секретар Сполучених Штатів Америки, оголосив 5 червня 1947 року. Програма відновлення Європи, названа згодом „планом Маршалла”, була прийнята Конгресом США у 1948 році. Цей план передбачав допомогу країнам Європи, які постраждали від війни, у вигляді кредитів, устаткування та технологій. План був розрахований на 4 роки, загальна сума асигнувань, виділених у рамках економічної допомоги країнам Європи склала із квітня 1948 по грудень 1951 близько 12,4 мільярдів доларів, з яких основна частина припадала на Велику Британію ($ 2,8 мільярда), Францію ($ 2,5 мільярда), Іспанію ($ 1,3 мільярда), Західну Німеччину ($ 1,3 мільярда), Голландію ($ 1 мільярд).

Варто зазначити, що реалізація „плану Маршалла” зіштовхнулася з певною опозицією у США. Навіть через рік після початку виконання програми Маршалл критикував своїх співробітників за те, що вони працюють занадто повільно й навіть не розпочали ще практичних дій. Для того, щоб провести „план Маршалла” через Конгрес уряду довелося проробити колосальну роботу. Багато депутатів, як і народ, були проти фінансової допомоги Європі. Співробітники Маршалла проводили лекції, показували фільми про руйнування в Європі. Влаштовували свого роду екскурсії за океан для конгресменів з числа тих, котрі сумнівалися. Цікаво, що одним з таких депутатів був Ричард Ніксон. Після поїздки до Європи він змінив свою думку на 180 градусів і став запеклим прихильником ідеї Маршалла.

Хоча „план Маршалла” й не був єдиною рушійною силою повоєнного відновлення, проте все-таки він став важливим стимулом, котрий спонукав здійснити те, що спочатку здавалося неможливим. Пройшло всього декілька років, і виробництво сільськогосподарської й промислової продукції перевищило довоєнний рівень. Важливою особливістю плану Маршалла була принципово нова схема розрахунків по кредитах, що вела до багаторазового збільшення задіяних коштів. Наприклад, німецький завод замовляв якісь деталі в США. Однак американський виробник цих деталей одержував долари за них не від замовника, а з урядового фонду „плану Маршалла”. Замовник же вносив еквівалент у німецьких марках у спеціально створений європейський фонд. В свою чергу, із коштів цього фонду фінансувалися довгострокові пільгові кредити підприємствам для нових інвестицій. В остаточному підсумку, у міру повернення підприємствами своїх боргів, кошти фонду дозволили європейським державам розплатитися і зі США.

На загал, план Маршалла переслідував три основні цілі: по-перше, він спонукував європейські країни відновити політичне і економічне співробітництво й підсилював їхню інтеграцію у світову економіку. По-друге, він дозволяв їм закуповувати сировину та устаткування в країнах із твердою валютою. По-третє, цей план одночасно являв собою програму державної підтримки економіки самих Сполучених Штатів, оскільки стимулював американський експорт.

Спочатку плани Джорджа Маршалла передбачали можливість – нехай навіть чисто теоретичну – надання американської допомоги і державам Східної Європи та Радянському Союзу. Але на практиці навряд чи хто-небудь розраховував, що у Москві погодяться на умови „імперіалістів”. Щоправда, тодішній міністр закордонних справ СРСР В’ячеслав Молотов прибув 27 червня 1947 року до Парижу на конференцію трьох держав за запрошенням Франції і Великої Британії. Однак він відмовився брати участь у здійсненні „плану Маршалла”, заявивши, що така участь поставила б під погрозу радянський суверенітет.

Так „план Маршалла” перетворився в програму відновлення винятково західної частини Європи. Він закріпив приналежність ФРН до західного табору і одночасно сприяв поглибленню розколу, котрий намітився між Сходом і Заходом у всьому світі. НДР теж не дісталося ані цента з американських кредитів. Навпаки, братній Радянський Союз демонтував для власних потреб неабияку частину вцілілого на сході Німеччини промислового устаткування.

ФРН офіційно стала однієї із країн-учасниць „плану Маршалла” 15 грудня 1949 року, тобто незабаром після свого утворення, і її участь тривала до часу завершення реалізації дії плану. Внесок Джорджа Маршалла у відновлення економіки Європи після Другої світової війни став основою для присудження йому Нобелівської премії миру в 1953 році. Реалізація „плану Маршалла” дозволила створити військово-політичний блок НАТО і Європейський Союз. Генеалогія єдиної Європи, фактично, починається зі спеціально заснованої для розподілу американської допомоги й проведення спільних проектів Адміністрації Економічного Співробітництва. В 1950-і роки ця структура стала основою для створення Європейського Економічного Співтовариства, яке з часом трансформувалося на Європейський Союз.

4

Економічний бік успіху післявоєнного відновлення Німеччини також традиційно пов’язують з його найважливішою фігурою – Людвігом Ерхардом (1897-1977). Видний німецький економіст, він був директором Інституту економічних досліджень у Нюрнбергу до 1942 року, потім очолював Інститут досліджень промисловості. В 1945 році, будучи міністром економіки землі Баварія, Ерхард був залучений союзною владою до розробки програм економічного відродження Німеччини, а 2 березня 1948 року він одержав призначення на посаду директора Керування економіки Об’єднаної економічної зони.

Після вступу на посаду він виклав свою економічну програму, струнку концепцію господарської політики, заснованої на свободі і відповідальності. В ній зокрема наголошувалося – „економічна робота повинна мати ясні цілі. Необхідно зробити економіку передбачуваною, за допомогою одержуваних за „планом Маршалла” коштів домогтися тривалого стабільного пожвавлення. За важкого матеріального руйнування економіки було б розумно почати відновлення основного виробничого капіталу для забезпечення високої продуктивності праці, однак, ця політика стане нереальною, якщо буде розглядати працюючу людину лише як виробничий фактор. Підвищення продуктивності праці варто домогтися стимулюванням виробництва споживчих товарів.

Економіка – не бездушний механізм, вона тримається живими людьми з їх сугубо індивідуальними інтересами, тому кінцевою метою будь-якого господарювання може бути тільки споживання. Зважаючи на обмеженості матеріальних засобів будь-які капітальні витрати можливі тільки завдяки прихованій відмові від споживання. Майже чудом, завдяки дисципліні німецького народу, стало можливим настільки тривале збереження в умовах раціонування та заморожування цін економічної структури й зовнішнього порядку. Найближчим часом має відбутися реформа грошей, котра повинна у рівній мірі враховувати економічні і соціальні вимоги. Рішення повинне бути не в розділі маси, а в розподілі всіх народногосподарських доходів з урахуванням ідеї вирівнювання. Грошова реформа буде мати доленосне значення.

Також необхідно завчасно розробити програми зайнятості населення. Після грошової реформи простір людської свободи і самоствердження відкриє можливості для розгортання сумлінної конкуренції. Заморожування цін у централізовано керованій економіці уможливило безгосподарність і експлуатацію всіх найманих працівників. Вільне ціноутворення необхідне для відновлення вільного товарообміну. Щоб уникнути соціальних труднощів, можна зберегти на перехідний період деякі ціни фіксованими, однак, щоб повернути моральне здоров’я суспільству, не повинно бути жодних компромісів. Тільки так можна довести грошову реформу до кінця. Вільне ціноутворення також стає необхідним для відновлення вільного товарообміну з іншим світом на міцній міжвалютній основі.

„План Маршалла” побудований таким чином, що не тільки забезпечує імпорт товарів у Німеччину, але і створює основу для нової капіталоозброєнності. Увесь субсидований імпорт після продажу товарів німецьким виробникам або споживачам утворить багатомільярдний фонд у німецькій валюті, котрий, оскільки мова йде про кредити, через їхній довгостроковий характер, перший час можна не переводити за кордон.

В перший рік реалізації „плану Маршалла” для дотримання балансу ввозу і вивозу в експорті буде переважати вивіз сировини. В експорті попередня видача ліцензій повинна бути замінена на наступний контроль за здачею до банку іноземної валюти. В імпорті необхідно ввести валютні сертифікати таким чином, щоб зовнішньоторговельні банки могли відкривати акредитиви.

Необхідність підтримувати в силу зовнішніх причин дуалізм центральної економіки і економіки з федеральною структурою означає протиріччя господарської політики в самій собі, тому що децентралізоване планове господарство неможливо. Це протиріччя зніметься передачею органам самоврядування більшої економічної самостійності, а держава після проведення грошової реформи займеться проведенням зовнішньоекономічних, вищих цілей, визначення яких є справа державної політики”, вважав Людвіг Ерхард.

Таким чином, основними елементами запропонованої Ерхардом моделі розвитку „соціального ринкового господарства” були:
1. цільова установка – високий рівень добробуту всіх прошарків населення
2. шлях досягнення мети – вільна ринкова конкуренція і приватне підприємництво
3. ключова умова досягнення мети – активна участь держави в забезпеченні передумов та умов конкуренції

Як перший крок на шляху до цих перетворень, у червні 1948 року в об’єднаній західній зоні окупації була проведена грошова реформа. Слід зазначити, що фактично одночасно реформа була проведена і у Радянській зоні. Конфіскальна і зрівняльна по своїй суті, грошова реформа Ерхарда передбачала введення нової грошової одиниці – німецької марки. Кожен громадянин Німеччини одержав спочатку по 40, потім ще по 20 марок; по 60 марок на кожного працюючого
одержали підприємства. Заощадження в населення в рейхсмарках піддалися девальвації у співвідношенні 100:6.5.

Водночас була збережена система захисту соціально незахищеної частини населення: пенсії й заробітна плата виплачувалися у співвідношенні 1:1. Слід зазначити, що певний виграш від проведеної грошової реформи одержали великі власники – грошова реформа не стосувалася нерухомості, землі, засобів виробництва і товарів. Одночасно був заснований Емісійних банк німецьких земель і затверджений його устав, що регулював відносини Емісійного банку із приватними банками Німеччини.

Концепція „соціального ринкового господарства” Ерхарда, заохочуючи приватну конкуренцію та створюючи товарний достаток, одночасно (це дуже важливо: тому така економіка називається не тільки „ринковою”, а й і „соціальною”). Вона, за допомогою прийнятого на настійну вимогу Ерхарда закону про попит та пропозиції, – утримувала ринок у певних межах і зменшувала його негативні наслідки для слабких суспільних груп (безробітні, незаможні і т.д.), а також для галузей, котрі отримували дотації (сільське господарство, гірничодобувна і суднобудівна промисловість). Крім того, були вжиті спеціальні заходи щодо недопущення надмірної концентрації виробництва й капіталу, аби уникнути формування монополій.

Цінова політика Німеччини будувалася на принципі лібералізації. Однак, незважаючи на вільне ціноутворення, був збережений державний контроль за цінами. Він здійснювався через законодавчі акти, перешкоджаючому довільному завищенню цін та випуску каталогів цін, котрі рекомендуються, з урахуванням купівельної здатності населення. Держава підтримувала базові галузі, які переживали економічні труднощі, особливо вугільну, металургійну, електроенергетику. Інвесторам і підприємцям надавалися податкові пільги. Зовнішня торгівля також піддалася лібералізації.

Всі згадані економічні перетворення були неможливі без значимої підтримки з боку впливових політичних сил післявоєнної Німеччини. В 1949 році економічна програма Ерхарда була включена в партійну платформу ХДС (так називані „Дюссельдорфські тези”), Ерхард був обраний депутатом бундестагу першого скликання, а з вересня 1949 року по 1963 рік він займав пост міністра економіки ФРН.

Не варто думати, що після прийняття „плану Маршалла” і введення нової німецької марки західнонімецька економіка покотилася, як по автобану. Вже в лютому 1950 року, усього через чотири місяці після створення ФРН, її настигла криза: виробництво впало, кількість безробітних становила 13,5%. Причин тому було багато. Ефективність американської допомоги ще не позначилося повною мірою, країна не могла „переварити” гігантської кількості біженців (витрати на їхнє облаштування, а також на інвалідів війни спустошували держбюджет), в результаті чого половину всього імпорту становило продовольство, і грошей не вистачало навіть на ввіз необхідної сировини. До того ж, через два роки ФРН довелося виплатити 3 мільярди марок Ізраїлю як відшкодування збитків, нанесених у роки нацизму.

Податки на працюючих перевищили 30%. Уникнути зростання цін було неможливо, тим більше що одночасно вступили в дію ряд факторів, що сприяють цьому зростанню, наприклад, припинення або скорочення дотацій. Громадянам довелося знову пристосовуватися до правил ринкового господарства, від яких вони вже відвикли за довгі роки правління нацистського режиму. Німецька марка знову стала єдиним „ордером” на одержання більшості товарів. Прихильники ідей планового господарства поспішили зобразити складності і проблеми пристосування до нових умов, що позначилося на стані справ на деяких ринках, як провал нового економічного порядку.

Суперечки щодо нового курсу економічної політики ще більше загострилися восени 1948 року. Недостатні поставки сировини стримували повне розкриття продуктивних сил. Ліквідність, що ще не розчинилася в пропозиції товару, продовжувала впливати на тенденції роздування цін на вільних ринках. Противники нової економічної політики у відповідь на необхідні заходи щодо подолання залишків централізовано керованого господарства дорікнули Ерхарду, що він „проводить політику в інтересах капіталістів”. Ерхард, відстоюючи ідею ринкової економіки, відзначив, що німецький народ вступає в етап консолідації. У відповідь на докори в причетності до централізовано регульованої економіки, він обґрунтував необхідність зорієнтувати економіку на конкуренцію й направити її в таке русло, щоб додати нормальному доходу максимально високий зміст. Для цього треба було збільшити експорт, підвищити конкурентноздатність німецької економіки зниженням цін для оптимального співвідношення із заробітною платою, а не підтягуванням заробітної плати до рівню цін.

Дискусія, котра розгорнулася в суспільстві, оберталася навколо питань спаду і дефляції. Таким чином, проведена в червні 1948 року валютна реформа завершила етап імпровізацій в області економічної політики. Перехід від побудованої на інфляційній основі адміністративно-примусової економіки до ринкового господарства, що забезпечує рівновагу, не зміг відбутися зовсім безболісно, тим більше що неорганізований, та не пов’язаний з реальною продукцією і послугами, випуск грошей швидко незабаром привів до значної диспропорції між грошовою масою та товарними обсягами. Успішно завершена до кінця 1948 календарного року перша фаза господарського оздоровлення характеризувалася прагненням перетворити гроші, що перебували у надлишку, для споживання в гроші для виробництва, або, інакше кажучи, змусити створену валютною реформою купівельну спроможність реалізуватися в засоби підприємств завдяки різкому розширенню економіки і тим самим нейтралізувати її методами ринкового господарства.

Очевидно, що одним з головних досягнень Аденауера на пості канцлера стала фінансова реформа 1948. Для оздоровлення інфляційної німецької грошової системи Аденауер пішов на тверді заходи. Строки й ліміти сум обміну грошей були досить стислими, зате ефект – майже миттєвим. Після реформи підпільна торгівля, натуральний обмін, чорний ринок і ходіння іноземної валюти у ФРН стрімко знизилися, власна індустрія пішла в гору.

Наприкінці 1949 року в розвитку економічної ситуації закінчилася перша, найбільш небезпечна фаза, що характеризувалася напруженістю між обсягами товарів і обсягом грошової маси та проявлялася в майже хаотичному підвищенні цін. Під впливом фактів відбувся перелом у суспільній думці. За термін усього лише в кілька тижнів відбулося зниження цін на 10-30 відсотків – майже однаково на всій території об’єднаної англійсько-американської зони . За першим бумом попиту, пов’язаним з валютною і господарською реформою, в економіці Німеччини пішла з кінця 1949 року друга – фаза стабілізації і консолідації господарського життя. Почасти продовжували ще діяти сили, що тягли нагору, разом з тим стали проявлятися й фактори, котрі „приглушували” динаміку, вони поступово зупинили ріст цін і привели в сполученні з підчищеннями заробітної плати до відчутного поліпшення реальних доходів.

Після того як з моменту валютної реформи індивідуальна продуктивність праці збільшилася на 20-30 відсотків, а фондовіддача в індустрії в середньому подвоїлася, чинність закону зниження витрат повинне було бути настільки істотним, що з початку 1949 року з’явилися можливості для значного зниження цін, а почасти вони збереглися й у другій фазі реформ.

Ринкова економіка ліквідувала марні з погляду народного господарства види діяльності. Було усунено „чорний ринок”, проміжні ланки торгівлі і торговельних „ланцюжків”. Хоча промисловість змогла працевлаштувати в продуктивному секторі лише 65 відсотків із всіх тих, хто прагнув потрапити на ринок праці, кількість яких до того ж стала поповнюватися припливом біженців зі Сходу й поверненням на батьківщину військовополонених.

В першій половині 1950 року обсяг німецького виробництва зростав щомісяця на 3-5 відсотки, встановивши абсолютний рекорд – 114% у порівнянні з показником 1936 року, у зовнішній торгівлі за півроку вдалося домогтися навіть подвоєння експорту, прискореними темпами розвивалися машинобудування, оптика, виробництво електроенергії. У тому ж 1950 році у ФРН була скасована карткова система. До середини п’ятидесятих років після деякого вповільнення економічного зростання настав новий підйом, викликаний припливом капіталу, значним відновленням технічного виробництва, державними заходами щодо пожвавлення важкої промисловості. В 1953-1956 роках щорічний приріст промислової продукції становив 10-15%. В той час, обсягами промислового виробництва Німеччина посіла третє місце в світі після США та Великої Британії, а за деякими видами виробництва навіть і випередила Велику Британію.

При цьому основу швидко зростаючої економіки склав дрібний і середній бізнес: в 1953 році підприємства з кількістю працюючих менше 500 чоловік забезпечили більше половини всіх робочих місць в економіці, безробіття мало стійку тенденцію до зниження (від 10,3 % в 1950 до 1,2% в 1960). До початку шістдесятих років за обсягом виробництва і експорту ФРН поступалася лише США. А реальні досягнення реальних грошей уже в 1953 році дозволили німцям заявити про відновлення довоєнного рівня добробуту.

Бурхливий „вибух” економіки ФРН у п’ятидесятих – шістдесятих роках одержав назву „економічне чудо”. Серед факторів, котрі сприяли розвитку економіки, слід зазначити відновлення основного капіталу, інтенсифікацію праці, високий рівень капіталовкладень, у тому числі іноземних. Важливе значення мало також направлення бюджетних коштів на розвиток цивільних галузей за рахунок скорочення військових витрат, а також збільшення податків на прибуток корпорацій.

Варто окремо згадати аграрну реформу. Вона передала основну частину земельних угідь дрібним середнім власникам. Розвиваючись інтенсивним шляхом, сільське господарство Німеччини характеризувалося швидким впровадженням новітніх досягнень аграрної науки в практику, що забезпечувало підвищення продуктивності сільськогосподарського виробництва і урожайності. В міру інтенсифікації виробництва дрібне господарство поступалося більшому.

5

Таким чином, історія економічного відродження Німеччини після Другої світової війни являє собою один із наочних прикладів успішної реалізації ідей лібералізації економіки за збалансованої участі держави в економічному житті країни і забезпеченні соціального характеру економічних перетворень. Необхідними умовами успіху післявоєнного відновлення Німеччини стали зовнішні („план Маршалла”) і внутрішні (політична стабільність і політична підтримка реформ, грошова реформа, лібералізація цін у торгівлі, в тому числі зовнішній, спрямоване й обмежене втручання держави в господарське життя) фактори.

Післявоєнне відновлення Німеччини заклало фундамент для „економічного чуда” – швидкого зростання німецької економіки в п’ятидесятих-шістдесятих роках, забезпечило положення ФРН у Європейській економіці протягом всієї другий половини ХХ століття, і стало економічною основою об’єднання Німеччини в кінці ХХ століття. Канцлер Аденауер був людиною абсолютно західних переконань, котра жодним чином не співчувала марксистському соціалізму. За різкі висловлення на адресу СРСР і ГДР, за затятий консерватизм і небажання йти на поступки й угоди з радянською зовнішньою політикою Аденауера в Радянському Союзі називали „реваншистом”, а радянська преса безпідставно зображувала його ледве не як нациста, який повернувся до влади.

Конрад Аденауер чудово розумів, що через розпад союзницького братерства поділ Німеччини між Заходом і СРСР є неминучим, а зовнішню безпеку ФРН можна забезпечити тільки присутністю військ союзників. Проте вже у 1956 році він домігся створення нових німецьких збройних сил – бундесверу. Аденауер сприяв внутрішній стабілізації країни, зміцненню зв’язків з колишнім ворогом – Францією, об’єднанню з рухом за європейську інтеграцію. Він одержав підтримку й довіру з боку західних країн – замість природної недовіри до колишнього агресора.

Аденауер підписав Паризький мирний договір, що зняв практично всі післявоєнні складності в європейській рівновазі. Він добровільно залишив пост канцлера в 1963 році через похилий вік, перебуваючи в ореолі слави політичного й економічного архітектора своєї країни. Зайнявши пост канцлера в 73 роки, він пробув на ньому аж 14 років. Помер Конрад Аденауер 19 квітня 1967 року на своїй віллі в Рендорфі у віці дев’яносто одного року, майже до самого кінця зберігаючи фізичну й розумову активність.

В 2005 християнські демократи мають всі шанси повернутися до влади. Восени в Німеччині пройдуть дострокові вибори до федерального парламенту бундестагу, і як показують соціальні опитування, перспектива продовження правління „червоно-зеленої” коаліції на чолі із соціал-демократом Герхардом Шредером стає усе більше примарною. За даними соціологів 72% німців вважають необхідною зміну влади. За даними соціологічної служби „Інфратест” – опозиційна партія ХДС/ХСС одержала б 46% голосів виборців, а правляча нині СДПГ – лише 28%. Якщо ХДС/ХСС вдасться зберегти прихильність виборців до середини вересня, то вперше в німецькій історії урядовий кабінет очолить жінка. Це нинішній кандидат Християнсько-демократичного союзу, його голова Ангела Меркель, котра вихована і виросла у ГДР. За післявоєнну історію фрау Меркель стане п’ятим ставлеником „чорних” (у ці кольори офарблюють християнських демократів у політичному спектрі Німеччини) на пості бундесканцлера.

І як тут знову не згадати, що біля джерел створення Християнсько-демократичного союзу (ХДС) в 1945 році стояв перший канцлер Німеччини Конрад Аденауер. У тому ж році в Баварії був створений Християнсько-соціальний союз (ХСС). Дві помірно-консервативні партії, „партії-сестри”, як їх називають у Німеччині, організаційно існують незалежно одна від одної. Однак на виборах у бундестаг вони виставляють єдиного кандидата від блоку ХДС/ХСС. Обидві партії заявляють, що будують свою політику на етичних основах християнства, зберігаючи прихильність соціальній ринковій економіці й системі західних цінностей. Отож, можна сказати, що ідеї, котрі закладені Конрадом Аденауером в 40-50 роки ХХ століття, мають усі шанси прорости паростками нового німецького оновлення вже в столітті ХХІ.

Advertisements
Опубліковано у Uncategorized | Теґи: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s