Чи може стати Азавад африканським Косово?

9 квітня, 2012 ▪ сайт “Український тиждень”

Віктор Каспрук

Після проголошення туарегами незалежності своєї країни Азавад навряд чи можна стверджувати, що відторгнення Косово від Сербії є унікальним явищем у світовій політиці. Туарезькі повстанці проголосили на своєму сайті: «Ми, народ Азаваду, безповоротно оголошуємо про незалежність країни Азавад, починаючи від сьогоднішнього дня, п’ятниці 6 квітня 2012 року». Декларація Незалежності була підписана «Національним рухом за звільнення Азаваду».

Однак те, що Сполучені Штати й Африканський союз відмовляються визнавати незалежність Азаваду, є поганою новиною для очільників повсталих туарегів. Адже знищення державності Малі сьогодні зовсім не входить до планів світової спільноти, під якими б гаслами не виступали ті, хто прагне визнання Азаваду. А з іншого боку, існування країни туарегів та зростання самосвідомості цього народу є об’єктивним фактором, з яким не можна буде не рахуватися в геополітиці.

Кочові племена туарегів проживають на території ряду країн Магрибу і Сахеля: Алжирі, Буркіна-Фасо, Лівії, Малі, Нігері і Чаді. Загальна чисельність туарегів сьогодні складає близько 5 мільйонів чоловік. Вони завжди були природженими воїнами, а їхні території були завойовані французькими колонізаторами тільки у 1923 році. Проблема туарегів породжена несправедливим колоніальним розділом територій. Перед полишенням своїх колоній французи поділили землі туарегів між кількома, часто штучно створеними державами. Тому недаремно туарегів іще називають «африканськими курдами».

Ситуація із самопроголошенням Азаваду виникла після того, як частина туарегів, котрі воювали на боці лівійського диктатора Муаммара Каддафі восени 2011 року, почали повертатися в Сахель, зокрема в Малі і Нігер. До них приєдналися туареги, які проживали у Лівії і побоювались помсти з боку нового уряду.

На загал, повалення режиму Каддафі, який захищав (і водночас намагався використовувати) туарегів практично з моменту свого приходу до влади, значно загострило туарезьке питання, котре не знімається з порядку денного уже не одне десятиліття.

Зазвичай туареги, більшість з яких історично були кочівниками, не визнають штучних кордонів у Сахарі і постійно їх порушують. Але це ще не все. Туареги були пригніченою і зневаженою меншиною у більшості країн свого проживання, і це, звісно, їх ніяк не могло влаштовувати. Повстання туарегів в Сахарі відбувалися ще в 1960-х роках, вони намагалися добитися автономії або незалежності. З 1990 року туареги вели збройну боротьбу проти уряду ряду африканських країн, таких як Малі і Нігер. За посередництва Алжиру і Лівії, ці конфлікти були пом’якшені, але не ліквідовані остаточно. Останнє повстання спалахнуло у 2007 році в Нігері, коли туареги-повстанці зробили спробу взяти під свій контроль багаті родовища урану.
Нині туареги скористалися політичною двозначністю, котру викликав військовий переворот і оголосили про свою незалежну державу на півночі Малі. Малі є третьою за обсягами золотодобувною країною в Африці. І ця держава була найбільш політично стабільною, поки військові не скинули уряд за місяць до виборів, що мали відбутися у квітні.

Однією із вагомих причин, з якої Африканський союз відмовився визнавати нову державу, стало те, що повстання туарегів у Малі здатне призвести до більш серйозних проблем, які можуть докорінним чином змінити карту Африки. Адже самопроголошена держава Азавад об’єднує далеко не всі туарезькі землі. Це лише їх частина – на території Малі, Нігеру і півдня Алжиру. Туареги засновують свої претензії на незалежність ще й на тому, що дуже відрізняються від тамтешнього населення країн, під контролем яких нині перебувають. Адже вони ведуть унікальний спосіб життя, мають свою окрему мову і історію. Цей кочовий народ зі світлою шкірою, ніколи повністю не був підкорений французькими колонізаторами. Туареги завжди окремо жили від темношкірих осілих жителів півдня, які керують ними у Малі і Нігері.

Певною мірою тут напрошується деяка аналогія з Сомалілендом, який знаходиться на північному заході Сомалі, котрий був де-факто незалежною державою протягом більшої частини двох десятиліть і своєрідним «оазисом спокою» в загальному хаосі, який охопив Сомалі.

Його претензії на незалежність ґрунтувалися на відголосках колоніальної епохи, коли він був британським протекторатом у той час, як Сомалі перебувало під контролем Італії. Дві держави об’єдналися після здобуття незалежності, але Сомаліленд майже негайно пожалкував про це, і до цього часу намагається «вирватися» на свободу.

Проблема самопроголошеної держави Азавад у котре піднімає питання штучності розмежування африканських країн. Адже у багатьох випадках кордони між ними є просто фікцією, прямими лініями довжиною у сотні кілометрів. Вони створені на потреби європейських колоніальних держав, котрі поділили в ХІХ столітті ці території для власної зручності, не звертаючи уваги на етнічні, релігійні і мовні поділи, що існували впродовж століть ще до того, як біла людина почала встановлювати свої порядки на африканському континенті.

Але коли у 1963 році звільнені африканські країни створили Організацію африканської єдності, одним із керівних принципів у ній стало те, що колоніальні кордони, незалежно від того, на якій основі вони були проведені і які незручності представляли, повинні бути недоторканими. Альтернативою цьому може стати розбиття континенту на тисячі національних осколків, які перебуватимуть між собою у стані перманентної війни.

Організація африканської єдності, яка дискредитувала себе і яку почали вже називати «клубом для деспотів», була розпущена і переформатована в Африканський союз в липні 2002 року. Та незважаючи на те, що велика частина старого було викинуто за борт, при цьому прихильність до колоніальних кордонів залишилася.

Хоча можна навести декілька винятків. Еритрея у 1993 році, після тривалої і дуже кривавої війни з Ефіопією, виборола свою незалежність. І Південний Судан, який в 2011 році, після двадцятирічної громадянської війни, став незалежним від північної частини Судану.

Проте історія сепаратизму в Африці, знає випадки, коли мрії про незалежність були жорстоко підірвані. Так у 1967 році, коли народ ігбо на півдні Нігерії намагався звільнитися з-під опіки центральної влади, громадянська війна була настільки жорстокою, що ніякі інші етнічні групи в цій багатоетнічній країні вже не прагнули до унезалежнення. Сепаратистські рухи, як озброєні так мирні, прокотилися через Анголу і Камерун, але без особливої надії на успіх.

Варто звернути увагу на той факт, що у своїй заяві «Національний рух за звільнення Азаваду» проголосив, що відокремлена ним частина території Малі є безповоротно незалежною державою Азавад. А це означає, що туареги у майбутньому аж ніяк не збираються переглядати свій незалежний статус.

Очевидно, що керівництво Малі не погодиться з таким станом речей і розколом своєї країни. І тут дійсно виникає часткова аналогія із Косово. Коли обидві сторони з усіх сил намагалися силою доводити свою правоту. Адже не дивлячись на те, що в декларації повстанці визнали непорушність своїх кордонів з сусідніми країнами і пообіцяли створити демократичну конституцію, визнавати їхнє відокремлення від Малі ніхто особливо не збирається.

Водночас, проголошення незалежності Азаваду дуже турбуватиме західні держави, які вже висловили побоювання, що ісламські бойовики у коаліції із сепаратистами хочуть перетворити віддалені і бідні райони півночі Малі на бастіон регіональної філії «Аль-Каїди».

Решта території Малі знаходиться в стані кризи після військового перевороту, який скинув законно обраний уряд минулого місяця, і навіть якщо хунта поверне владу демократичним інститутам країни, як про це недавно заявив її представник, малоймовірно, що хтось буде здатен перемогти туарегів найближчим часом на полі бою. Таким чином, повстанці матимуть певний час, щоб перегрупувати свої сили, поповнити свої ряди і закупити нове озброєння.

Варто згадати, що хвиля радикального ісламу в Північній Африці виникла після повалення двох регіональних диктаторів і породила зростання ісламістських настроїв та активізацію операцій «Аль-Каїди» в регіоні. Складна обстановка дозволила ісламським бойовикам забезпечити собі значне фінансування за рахунок викрадення людей і незаконного обігу наркотиків та зброї. А численні групи джихадистів приєдналися до туарегів, які повстали проти підтримуваного Заходом уряду Малі.

Приєднання джихадистів докорінно змінило вектор боротьби туарегів, які раніше вели національно-визвольну кампанію. Бо поява ісламістів на їхньому боці може змінити військові цілі повсталих. Крім того, на відвойованих в уряду північних районах Малі вже почалося запровадження законів шаріату, які включають у себе відрубування кінцівок за крадіжки, побиття камінням за подружню зраду і обов’язкове носіння жінками хіджабу (тоді як традиційно жінки у туарегів почували себе вільніше, ніж у сусідніх мусульманських народів).

Центральна влада Малі не має сьогодні особливої надії на втручання ззовні. А ослаблена після військового перевороту армія і ізольована хунта, явно нездатні на ефективний захист, не кажучи вже про контрнаступ на позиції повстанців-туарегів. Навіть, якщо туарегам не вдасться добитися міжнародного визнання, ця західноафриканська країна все одно буде фактично розділена. Це провокуватиме схожі повстання в інших частинах африканського континенту та почуття ущербності у жителів іншої частини Малі. З іншого боку, крайня форма насильства, за допомогою якої центральна влада Малі придушила повстання туарегів на початку 1960-х років, явно не допомогла. Було вбито чимало людей, але не мрію про незалежність. Й сьогодні вимоги туарегів щодо незалежності Азаваду, слід визнати, засновані на дотримання історичної справедливості стосовно їхнього народу. Адже туареги, як і багато інших етнічних груп в Африці, розділені штучними кордонами і перебувають у становищі маргінальної меншості. Тому при обговоренні проблеми утворення держави Азавад чи ще якогось нового державного формування, необхідно враховувати шляхи виведення цих етнічних груп з такого принизливого стану.

Туареги, котрі є пригнобленим автохтонним народом, пішли на цей відчайдушний крок, щоб спробувати себе захистити від пригнічення центральною малійською владою. Але водночас – це є серйозним викликом для загальноафриканської стабільності. І чим довше цей конфлікт триватиме, тим більше расовим може стати його дискурс, залучаючи все більше нових громад, які визначають себе як «білі» або «чорні».

У перспективі незалежний Азавад цілком здатен стати катастрофою для туарегів, але чи існують нині вагомі причини, котрі б змусили їх залишатися і надалі частиною малійської політичної нації, до якої вони, очевидно, не відчувають жодної близькості?

У остаточному підсумку найкращим способом уникнення в майбутньому подібних конфліктів для африканських країн було б те, що ми сьогодні спостерігаємо у Європі. Адже коли наявна велика економічна єдність і реальна співпраця країн Європейського Союзу, то національні кордони стають уже не такими і важливими. Тому чим менше в Африці нинішні штучні кордони відіграватимуть важливу роль у великій політиці та у схемах інтеграційних процесів, тим менше такі народи, як туареги, відчуватимуть себе уярмленими та знедоленими національними меншинами.

Advertisements
Опубліковано у Uncategorized | Теґи: , , , , , , , , , , , , , , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s