Остання поразка Слободана Мілошевича…

березень 2002 року

Віктор Каспрук, політолог

В Гаазі вже котрий день відбувається суд над колишнім президентом Югославії Слободаном Мілошевичем. Проте сам Мілошевич, і його помічники заперечують законність його арешту, а також законність самого Гаазького трибуналу. Однак Трибунал ООН з військових злочинів в колишній Югославії був створений у 1993 році і з того часу виніс уже більше десяти вироків. З того часу працював і Міжнародний трибунал стосовно Руанди, а тепер активно обговорюється ідея створення постійного наднаціонального судового органа, котрий міг би розглядати позови проти урядів і окремих громадян різних країн. В 1998 році в Римі була скликана конференція під егідою ООН, що прийняла так званий Римський статут Міжнародного карного суду, котрий вже підтримали уряди багатьох країн світу.

Мілошевич задля збереження своєї посади пожертвував майбутнім сербського народу

Міжнародна спільнота котрий день слухає справу Мілошевича. Але саме поняття суду має сенс тільки у тому випадку, якщо до судової відповідальності залучають всіх, без винятку, порушників міжнародного права. Бо за цією логікою поряд з “Слобо” мало б знаходитись московське керівництво, котре рік за роком, планомірно знищує чеченський народ. Та, як бачимо цього не сталося. А коли звинувачення пред’являється по якомусь суто вибірковому принципу, то чи можна вважати подібний суд принаймні об`єктивним?

І якщо бути неупередженим, то “етнічні чистки” проводив не лише один Мілошевич чи етнічні серби. Переслідування людей за їхню приналежність до певної етнічної групи – злочин, за який варто судити. Але це стосується не тільки Мілошевича, а й і всіх учасників конфлікту – сербів, хорватів, боснійців та албанців. Очевидно, що всі, хто проводив політику етнічних чисток повинні постати перед судом. Ситуації в Нюрнбергу і в Гаазі схожі між собою: переможці судять переможених, відмінність тільки в тім що в останньому випадку переможці вирішили надати судовому процесу “демократичного” обрамлення і дозволили Мілошевичу захищатися…

Трагедія Югославії у тому, що Мілошевич задля збереження своєї посади пожертвував майбутнім сербського народу і його споконвічною землею – Косово. Якби він і його ідейний керівник дружина Міра Маркович змогли прораховувати ситуацію хоча б на декілька ходів наперед, вони б не провокували в Югославії громадянської війни з наперед визначеним результатом. Намагаючись відстояти Великосербію, Мілошевич погубив саму Сербію, тому що очевидно, що Косово назад вже ніколи не повернути. Росія підтримувала Мілошевича, розпалюючи цим ще більше конфлікт на Балканах. На жаль, плоди пожинає сербський народ. Міра Маркович зробила з Мілошевича підкаблучну маріонетку, а відповідати за все скоєне доводиться йому одному …

Але й не треба забувати й про те, що свого часу міжнародна спільнота аж занадто поблажливо поставилася до неприкритого насильства проти мирного населення, котре Мілошевич ввів у ранг державної політики. Його дуже довго і настирно умовляли. І хоча бомбардування Югославії країнами НАТО були здійснені за підтримки ООН, саме ця організація вимагала в 1999 році від конфліктуючих сторін у Косово сісти за стіл переговорів. ООН запропонувала тоді Мілошевичу підписати договір, відповідно до якого Косову надавалася автономія і на його території розміщалися миротворчі сили ООН. Але Мілошевич бездумно відкинув цю пропозицію, після чого почалася воєнна операція НАТО, і миротворчі сили ООН увійшли до Югославії, що було б неможливо здійснити робити без підтримки Північноатлантичного альянсу.

Суд над Мілошевичем спонукає поглянути ще на одну важливу проблему. Демократично-військовим шляхом було витіснено сербів з Косово. Їхнє місце за кілька десятиліть зайняли етнічні албанці. Війна в Югославії і створення мусульманської держави в центрі Європи, ставить саму Європу перед непростим вибором – чи не поширюватиметься звідси мусульманська експансія далі по континенту? Та чи не стане югославський конфлікт міною уповільненої, яка в будь-який не передбачуваний момент може здетонувати? Не залежно від того чи буде Мілошевич засуджений, не можна не визнати того факту, що в Косово формується нова кримінальна держава. Те, що відбулося в цьому краї можна визначити як біологічна інтервенція, адже на початку ХХ століття тут проживало лише 4% етнічних албанців. Керуючись такою логікою будь-яке автохтонне населення будь-якої країни може згодом опинитися в меншості. Подібні процеси ми можемо нині спостерігати і в Македонії, де етнічні албанці нині складають лише близько 30%, але можна не сумніватися, що років так через 20 їхня чисельність до корінного македонського населення визначатиметься, як 50 на 50. Мілошевич намагався зупинити “омусульманення” Європи. Очевидно, що це робилося протизаконними і позаправовими методами, але те, що сербів витіснили з їхньої предковічної території і, як видно назавжди, чи не можна також віднести до геноциду, але вже проти сербського народу?

Ми якось сором’язливо замовчуємо, що у Європі існує “слов’янський світ”. І якби імперська Росія при будь-яких політичних режимах не прагнула грати в слов’янському світі роль “старшого брата”, то цілком було б можливо, що більше десяти слов’янських країн Європи змогли б заснувати Лігу слов’янських держав і мати досить сильні важелі впливів на події в регіоні. То можливо б Україні (поза Росією) варто було б взяти на себе ініціативу по створенню такої Ліги і не залишати напризволяще братів-слов’ян на Балканах, не забуваючи про те, що в цьому регіоні проживає значна кількість етнічних українців, а самі слов’янські народи цього регіону є вихідцями з земель, котрі нині входять до складу Української держави …

“Слобо” намагається захищатися

Добре розуміючи, що найкращий захист – це наступ, Слободан Мілошевич у вступному слові, звернутому до суддів Міжнародного трибуналу в Гаазі, відкинув висунуті проти нього обвинувачення в геноциді і сказав, що здобуде моральну перемогу в результаті слухань. “Правда на моїй стороні, – заявив він, – і я здобуду моральну перемогу, незважаючи на усі фальшиві обвинувачення”. Екс-президент Югославії стверджував, що війну на Балканах у 90-х роках розв’язав не він, а західні держави, котрі прагнули розвалити Югославію і перетворити її в колонію. Він обвинуватив країни Заходу у розв’язанні війни в Хорватії і Боснії, назвавши їхні дії частиною більш широкої стратегії, спрямованої на руйнування всіх багатонаціональних країн з комуністичними режимами, таких як Радянський Союз.

Злим генієм Мілошевича і водночас спонукою його кар’єрного зростання стала – Міра Маркович. Він зустрів любов свого життя ( дочку партизанського командира, котрий став партійним чиновником), після закінчення школи. Мілошевич згадував пізніше, що Міра пророкувала йому, що одного разу він стане таким же великим як товариш Тіто. Як вважає багато хто в Югославії, Міра була “сірим кардиналом” сербської політики. Слободан Мілошевич став поступово переймати антизахідні погляди дружини, її термінологію і світобачення. Нині подружжя Мілошевичей порівнюють з парою Чаушеску в Румунії, яка керувала країною багато десятиліть поспіль…

Динозавр російської зовнішньої політики підтримує Мілошевича

Євгеній Примаков, що був прем’єр-міністром Росії під час кризи у Косово, виявив готовність виступити перед Гаазьким трибуналом на підтримку колишнього президента Югославії Слободана Мілошевича. Виступаючи в Парижі перед асоціацією французьких і російських журналістів у зв’язку з презентацією своєї книги “В серці влади” Примаков не проминув висловитися відносно “відсутності ентузіазму” із приводу проведення процесу. “Потрібно, щоб процес був об’єктивним” – заявив він. Вірний просербській позиції Росії, Примаков ніколи не погоджувався з обвинуваченнями в етнічних чистках і в військових злочинах, котрі висунув Захід проти Сербії і Югославії Милошевича. Він підкреслив, що “судити Мілошевича так, як це робиться сьогодні, значить занадто швидко забувати, що без його участі не було б підписані угоди в Дейтроні”, котрі поклали кінець протистоянню в Боснії.

Не варто забувати про політичний демарш Примакова, коли він будучи головою російського уряду, розвернув свій літак над Атлантикою на пів шляху до Сполучених Штатів, довідавшись, що війська НАТО почали бомбардування Югославії не одержавши згоди від ООН.

Свого часу батько, мати і дядько Мілошевича закінчили життя самогубством, і хоча у екс-президента не спостерігались позови до суїциду все ж політичне самогубство він здійснив, коли намагався зберегти цілісність Югославії. Та, мабуть, і в найстрашнішому кошмарному сні йому не довелося побачити себе в гаазькій тюрмі. Син вчителя закону божого та ідейної комуністки спровокував “криваве десятиліття” на Балканах. На його совісті сотні тисяч безневинних жертв серед мирного населення країн, що входили раніше до Югославії. Недаремно свого часу західна преса визначила його, як “балканського м’ясника”. Але режим Мілошевича виявився слабким, щоб перемогти у війнах, які він сам і розв’язав. Очевидно, що вирок Міжнародного трибуналу в Гаазі буде останньою поразкою відставного югославського диктатора…

Advertisements
Опубліковано у Uncategorized | Теґи: , , , , , , , , , , , , , , , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s