Заповіти Ататюрка переглядати не бажано…

серпень 2007 року

Віктор Каспрук

Підсумки нещодавніх парламентських виборів у Туреччині стали тріумфом для прем’єр-міністра Реджепа Ердогана. Вперше за минулі півстоліття правлячій партії не лише вдалося залишитися при владі, але і поліпшити свої результати. В той же час, підтримавши Партію справедливості і розвитку (ПСР), виборці поклали на неї велику відповідальність. Адже до виникнення недавньої політичної кризи привели і помилки самої правлячої партії.

Важливу роль належить зіграти незалежним курдським депутатам. Судячи з усього, ПСР зможе одержати більшість в дві третини голосів, необхідну для обрання президента, лише за допомогою співпраці з курдськими парламентаріями. Але чи зважиться партія Ердогана на такий крок? Крім того, знову висунення на президентську посаду Абдулли Гюля, дружина якого носить паранджу – вже сам по собі цей факт може викликати серйозне невдоволення. А якщо Партія справедливості і розвитку заради досягнення цієї мети почне співробітничати з депутатами, близькими до Курдської робітничої партії, то внутрішньополітична ситуація в Туреччині стане вкрай вибухонебезпечною. Це означає, що Реджепу Ердогану доведеться діяти дипломатично і підшуковувати такого кандидата на пост глави держави, який влаштовував би і опозицію. Між іншим, на можливість такого розвитку подій напередодні виборів натякнув і сам Ердоган.

Нині багато хто в Туреччині задається питанням, що сталося, коли значна частина електорату підтримала цю ісламську помірковану партію. І чи не говорить сам по собі цей факт про можливу кризу ідеї світської держави? Хоча, як вважають деякі турецькі експерти, саме поліпшення в країні економічної ситуації стало вирішальним чинником перемоги партії Реджепа Ердогана. А ісламське походження партії і той факт, коли кожен другий виборець проголосував за неї ще не означають, що існує якась небезпека засадам світської держави. Це не провіщає, що через п’ять років Туреччина житиме за законами шаріату.

Проте, очевидно, що військові будуть і далі чинити серйозний опір будь-яким спробам трансформації державної системи у бік ісламу. Секуляристи дуже стурбовані тим, що може відбуватися поступова ерозія або навіть прискорений процес ісламізації суспільства. Проте державні чинники обмежують поле діяльності будь-якої правлячої партії, тому ПСР, навіть за великого бажання, важко буде докорінно змінити засади світської держави. Більше того, функціонування в рамках системи робить правлячу партію більш помірною. Особливе це виявилося після квітневої кризи навколо виборів президента. Прем’єр-міністр Ердоган і його колеги будуть дуже обережні, і їм, напевно, не захочеться створювати чергове протистояння.

Основним завданням нового парламенту стануть вибори президента. Не дивлячись на те, що президент – в основному церемоніальна фігура, він проте володіє правом вето, і його рішення можуть бути вирішальними в критичних ситуаціях. У нового парламенту є 45 днів для того, щоб вибрати новий уряд, але всього 30 днів на вибори президента. І якщо вони не зможуть це зробити, буде знову застосований діючий закон, і тоді повториться та ж криза, що і в квітні. Цей сценарій деякі експерти вважають цілком реальним.

Реджеп Ердоган має знайти союзників, які б допомогли йому вибрати нового президента. Він має 341 з 556 місць в парламенті, а для затвердження свого кандидата йому потрібні 367. Тому можна передбачити, що він шукатиме альтернативу міністру закордонних справ Абдуллі Гюлю на президентський пост, аби запобігти ще одній кризі в країні.

Наступне серйозне питання для уряду – це придушення опору курдських повстанців. До виборів була загроза того, що військові, не бажаючи бачити у владі ісламістів, зірвуть голосування, здійснивши інтервенцію до Іраку для розгрому баз курдських екстремістів на півночі країни, звідки вони здійснюють рейди до Туреччини. Очевидно, що подібна інтервенція мала б для Туреччини дуже серйозні військово-дипломатичні наслідки, і армія могла б просто зав’язнути в північному Іраку. З іншого боку, відмова від інтервенції ускладнює політичну ситуацію усередині країни. Військові незадоволені тим, що Ердоган не захотів знищити джерело загрози цілісності турецької держави. Ультранаціоналістична Партія національної дії, котра має 70 місць в парламенті, серйозно критикуватиме прем’єра за бездіяльність. Тому Эрдоган повинен бути дуже обережний. Він не повинен забувати і про те, що інтервенція до Іраку створить складнощі у відносинах із Сполученими Штатами – найважливішим союзником Туреччини. США дали ясно зрозуміти, що Туреччина не повинна втручатися до Іраку, бо це ще більш ускладнить місію самих США в Іраку.

Для того, щоб уникнути політичної кризи, опозиція виступила з ініціативою обрання глави держави з числа незалежних кандидатів, а не членів парламенту. При цьому її представники нагадали, що кандидатура діючого президента Ахмета Сезера свого часу також була висунута як альтернатива представникам політичних партій. Проте Ердоган виступив категорично проти обрання нового президента «зі сторони». «Кандидат повинен бути членом парламенту, вважає прем’єр, – Ми негативно дивимося сьогодні і аналогічним чином віднесемося завтра до кандидата на президентський пост, якщо він не буде депутатом меджлісу».

На думку турецьких експертів, останнім часом у Туреччині поширилися націоналістичні настрої. Серед причин називають розчарування повільністю інтеграційного процесу з Європейським Союзом, а також поновлення збройних сутичок між правоохоронцями і курдськими повстанцями.

Без сумніву, Євросоюз нині ще не готовий до того, щоб Туреччина стала повноправним членом «європейської сім’ї». Не готова до цього й сама Анкара. Інтеграція Туреччини неодмінно призведе до докорінних змін в «єесівській» системі. Аби ці зміни не призвели до негативних наслідків, обом сторонам необхідно вирішити всі наявні та можливі проблемні моменти. Міждержавну інтеграцію можна порівняти з виникненням сім’ї. Якщо подружжя не могло миритися з протиріччями одне одного до шлюбу, то майже напевно такий шлюб буде проблемним (дуже сумнівно, що він взагалі збережеться). У випадку з Туреччиною йдеться про більш серйозні речі.

Ця країна пройшла вже чималий шлях із реформ і перетворень, однак цю дорогу ще не подолано повністю. Анкара повинна цілковито відповідати фундаментальним вимогам Євросоюзу. Тут не можна відбутися лише формальними деклараціями. Чи розуміє це Туреччина? Напевно, так. Цій країні слід віддати належне: вона впевнено рухалася до поставленої мети, попри опір який чинився всередині країни від різних політичних груп, а також незважаючи на те, що ЄС тривалий час не відповідав взаємністю стосовно «європрагнень» Анкари. Тому можна зрозуміти й ультимативні заяви, до яких інколи вдавалися турки: мовляв, якщо нас не приймуть до Європейського Союзу, то ми можемо піти в бік ісламського фундаменталізму.

Звісно, серйозно такі декларації ніхто не сприймає. Напевно, навіть ті, хто їх виголошує. Якщо припусти, що Туреччину не приймають до ЄС і одна з маргінальних політичних сил змогла «повернути» країну в бік ісламської республіки, то можемо точно спрогнозувати, що світське суспільство в Туреччині, яке вже має досить велику історію (мало не столітню) буде цьому опиратися. Тому навряд чи в Туреччині можливе повторення ісламської революції, подібної до іранської. У Туреччині досить глибоке коріння ісламської світськості. Із цього погляду країна повинна продовжувати курс, закладений її фундатором Ататюрком. Турки мають і надалі розвивати повноцінну споруду ісламської світської держави (що, власне кажучи, на сьогодні вона так і не спромоглася зробити), і цим стати безперечним лідером ісламського світу, лідером в економічному, політичному й економічному сенсі.

Саме така Туреччина потрібна Європейському Союзу – світська, розвинута та сучасна. На цьому шляху, звісно, Туреччині необхідно буде подолати дуже важкі проблеми, котрі існують у сучасному ісламі – тягу не тільки до фундаменталізму, а й до певного екстремізму. Тобто те, що зараз ісламські інтелектуали називають необхідністю проведення ісламської реформації, котра відбулася в християнській релігії приблизно п’ятсот років тому. Добре, що таке розуміння існує. Варто сподіватися, що це розуміння переможе, як у стані самої турецької еліти, так і еліти загальноєвропейської.

Україні, так само як і Туреччині, необхідно вирішити системні структурні внутрішні завдання. Адже варто визнати — Київ і Анкара, вступивши до Євросоюзу непідготовленими, програли б більше, ніж виграли. Жорсткі стандарти та жорсткі підходи ізолювали б її вже всередині ЄС. Україна, як і Туреччина, має використати зараз усі можливості для вичищення своїх історичних, культурних і цивілізаційних авгієвих конюшень та прийняти ту допомогу для реформування при підготовці до вступу, котра нині надходить від ЄС.

Сам факт продовження процесу вступу Туреччини до Європейського Союзу є для України дуже позитивним. Так само, між іншим, як і процес інтеграції України до ЄС є позитивним для Туреччини. Двері до ЄС все ще відчинені. Україна має великий досвід спілкування й із самою Туреччиною. Досвід — різний. Інколи й не дуже дружній. Однак здебільшого йдеться про дуже ефективну та взаємовигідну співпрацю в різних сферах. Позитивний заряд українсько-турецьких відносин має всі шанси бути використаним задля створення своєрідного «стратегічного тандему» для пришвидшення реалізації євроінтеграційних устремлінь обох націй.

Крім того, на тлі спільного просування Туреччини й України до ЄС чітко вимальовується можливість тісного політичного й економічного зближення двох наших держав, і перспектива створення стратегічного регіонального союзу «Україна — Туреччина». На можливість такого союзу вказує ще і те, що Україна і Туреччина володіють транзитними трубопроводами, котрі проходять через території їхніх країн. Якби наші країни спромоглися в цьому сенсі об’єднати свої зусилля, то це могло стати вагомим стримуючим фактором стримування російського енергетичного експансіонізму і шантажистської енергетичної політики.

Очевидно, що ініціатива таких геополітичних побудов має надійти від української сторони, котра повинна оперативно, на всі сто відсотків, використати шанс, що з’являється для надбання нового східного ситуативного союзника, співпраця з яким в царині євроінтеграції має реальні перспективи перерости в міцні союзницькі взаємини двох зацікавлених сторін.

Опубліковано у Uncategorized | Теґи: , , , , , , , , , , , , , , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s