Курдська головоломка Туреччини

лютий 2008 року

Віктор Каспрук

Вторгнення турецьких військ до іракського Курдистану ставить питання чи дійсно постсаддамівський Ірак є суверенною державою. Адже якщо так, то на яких законних підставах Туреччина має право вторгатися на територію незалежної держави? Якщо ж поки що ні і іракська державність є цілковито бутафорною, то Сполучені Штати несуть повну відповідальність за те, що не відреагували адекватно на подібну недружну акцію з боку своїх турецьких союзників.

Іракське незалежне пресове агентство «Aswat al Iraq» наводить заяву іракського уряду, в якій зокрема говориться, що «кабінет міністрів засуджує турецьку військову інтервенцію, котра є порушенням суверенітету Іраку і вимагає припинити напади на мирних жителів і інфраструктури». Кабінет міністрів закликав Туреччину негайно вивести свої війська і утриматися від військових інтервенцій. В заяві підкреслюється, односторонні військові дії є неприйнятними і загрожують добрим стосункам між двома сусідніми країнами.

Міністр внутрішніх справ Іраку Джавад аль-Болані висловив думку, що Сполучені Штати повинні робити більше для того, щоб зупинити бойові дії. «Вони мають найбільшу силу на місцях і несуть певні зобов’язання», – наголосив він. Очевидно, що конфлікт між Туреччиною і Робітничою партією Курдистану (РПК) поставив американських високопосадових осіб в незручне становище. Адже Туреччина є союзником Америки по НАТО, а уряд США розглядає РПК, як терористичну організацію. Американські чиновники заявили, що Туреччина має право на самооборону проти РПК, котра має бази у Північному Іраку. Але з іншого боку США підтримують Ірак, уряд якого заявив протест проти турецького вторгнення.

Іракська дилема не тільки складна для США, а й для світової спільноти. Адже вторгнення відбулося до Іраку, який є членом ООН і на нього автоматично б мало розповсюджуватись право міжнародного захисту, як це, наприклад, відбулося під час нападу Іраку на Кувейт у серпні 1990 року. Тоді американська операція «Буря в пустелі» захистила Кувейт від нападу Саддама Хусейна. «Відповіді на це питання, – стверджує іракська газета «Al Badeal», – указують на плутанину в військовій і цивільній політиці керівництва Туреччини сьогодні, яка є продовженням політики успадкованої від колишньої Османської імперії».

Незрозумілою є реакція арабських країн. Адже Ірак, навіть, з додатком курдських територій, вважається арабською країною. Чому арабський світ не виступив рішуче з осудом ще за два тижня до початку операції, коли турецькі літаки розпочали повітряні бомбардування в іракському Курдистані? Чому авторитетна і впливова Ліга арабських держав, котра завжди стоїть на позиції зберігання і відстоювання територіального суверенітету арабських країн, пройшла мимо цього питання. Чи, можливо, Ліга арабських держав вже не вважає цю територію Курдистану частиною Іраку і тому вона не входить до інтересів її стратегів?

Загалом не зовсім зрозуміло, чому турецьке керівництво вибрало саме цей час для проведення такої широкомасштабної операції проти курдських бойовиків. Адже курдські загони розміщені у гірських районах і ці цілі, як із землі так і з повітря є важкодоступними взимку, коли гори Курдистану засніжені, а дороги важко прохідні. Можна зробити припущення, що подібна локальна війна потрібна політикам для «прикриття» внутрішньої політичної кризи в турецькому суспільстві і прірви, котра почала з’являтися у результаті розширення стосунків між турецькими військовими, політичними групами і суспільними силами, з одного боку, і нинішньою владою, з іншого.

Очевидно, що існують великі протиріччя між військовими, котрі від часів Кемаля Ататюрка були гарантом світського шляху розвитку Турецької держави, і переважно проісламськи орієнтованим урядом Туреччини, котрий намагається розвернути країну на шлях ісламізації. Певно, що недавнє рішення уряду відмінити заборону на носіння хіджабу в турецьких університетах сприймається вкрай негативно серед вищих військових кіл і їхніх політичних союзників, бо виглядає як неприкрите бажання провести ревізію спадщини Ататюрка. Таким чином, локальна війна необхідна турецьким ісламістам при владі для того, аби відволікти увагу турецького суспільства від повзучої ісламізації, для політичного виживання і переведення стрілок народного невдоволення на курдський народ. Видається, що тут цілком можливо провести певну аналогію з другою чеченською війною, котра необхідна була російському керівництву для обрання ставленика Єльцина Володимира Путіна на президентську посаду.

Втім, уряд прем’єр-міністра Реджепа Ердогана може отримати зовсім протилежні результати. Адже після визнання Туреччиною незалежності бунтівного сербського Косово і продовження турецьких наступальних операцій в іракському Курдистані, від котрих страждає переважно цивільне населення, відповіддю на дії турків може стати спроба проголошення незалежності територій іракського Курдистану. Адже якщо для офіційної Анкари курдські повстанці є терористами, то для курдської сторони вони стали виразниками національних устремлінь, політичних і культурних прав великої нації, котру історична несправедливість розділила чотирма кордонами. В цьому сенсі намагання об’єднати турецький народ в рамках однієї мети – придушення курдського народу – виглядає більш аніж сумнівно.

В Анкарі ніяк не бажають визнавати, що замість військового вторгнення на курдські території необхідно шукати політичні підходи для довгострокового вирішення курдської проблеми в Туреччині. Адже сьогодні силова політика іде в розріз з цілями Америки просування демократії на Близький Схід і захисту прав національних меншин. Наразі не можна не визнати того факту, що після звільнення Іраку в 2003 році від диктатури Саддама Хусейна силами коаліції на чолі з США, іракський Курдистан можна цілком ставити в приклад, як територію, де дотримуються правові норми, встановлено демократичну, стійку і надійну фору уряду та заохочується економічне зростання та розвиток. В цьому сенсі ця частина Курдистану може слугувати політичною і економічною моделлю для подібних змін, котрі варто було б копіювати скрізь по Близькому Сходу.

Цікавим є питання, як довго турецькі війська збираються знаходиться на території Іраку. Як пише іракська газета «Azzaman», «прем’єр-міністр Туреччини Реджеп Ердоган заявив, що процес розпочатий Туреччиною за її кордонами є її законним правом на самооборону проти бунтівних курдів. Туреччина бореться з терористичною організацією, котра загрожує миру і стабільності в цих двох регіонах». Проте на ситуацію з «бунтівними курдами» можна поглянути з іншого боку. Адже курдський народ живе на своїх споконвічних землях і не зайняв насильно жодного квадратного сантиметра турецької території. А починаючи від часів падіння Османської імперії і проголошення турецької держави 29 жовтня 1923 року Туреччина вела повномасштабну війну проти курдської нації. Її метою було утримувати Курдистан під своїм контролем і не дати можливості курдам самовизначитись.

Об’єктивно Туреччину можна зрозуміти. Але у той час, коли Анкара визнає і підтримує косовських сепаратистів, а з іншого починає боротися із загрозою курдського сепаратизму на півдні Туреччини і півночі Іраку, це вже виглядає як введення подвійних стандартів у турецьку політику. Адже після оголошення Косово своєї незалежності, з’явився небезпечний прецедент і законодавчий вакуум, заповнити який поки що нічим.

Загалом ситуація виглядає так, що з формальної точки зору мають рацію обидві сторони – Ірак і Туреччина. Адже проведення військових дій на теренах суверенної держави суперечить не лише міжнародному законодавству, а й будь-якому здоровому глузду і є явним попранням суверенності Іраку. З іншого боку, якщо виходити з тієї ж формальної політичної логіки, то і позиція Іраку, котрий не здатен забезпечити суверенітет над своїми курдськими теренами, і убезпечити сусідів від нападів на терени сусідньої держави, виглядає більше ніж сумнівною. І за формальною логікою, котрою користувалися політики і держави ще у минулому ХХ столітті, мала б відбутися локальна чи більш масштабна війна між двома країнами. Що не входить в плани ані однієї, ані іншої держави.

Задля вирішення існуючого конфлікту необхідно вводити додаткові не лише об’єкти, але й суб’єкти політичного протистояння. Цебто самих курдів і саму курдську територію. Адже, як би не називали в Туреччині курдів «гірськими турками», це абсолютно не змінює реалій, оскільки курди і Курдистан існують на якщо не політичній, то етно-географічній мапі протягом століть. І визнання необхідності врахування інтересів Курдистану, аж до його політичної автономії, було також визнано майже століття тому європейськими державами та світовою спільнотою. Тому реальне, зі всіх боків, і єдине рішення, яке враховує, як всебічні інтереси так і інтереси історичної справедливості – це надання Курдистану тієї чи іншої, а власне максимальної автономії і надання можливості курдам проводити, принаймні, культурну і територіальну політику власними силами.

Тільки такий шлях надає можливість, навіть, суто технічну вступити Туреччині до лав об’єднаної Європи. Адже врегулювання внутрішніх етнічних конфліктів, а цей конфлікт, мабуть, є найбільшим на сьогодні не лише на Близькому Сході, а й, можливо, і у світі, стає вкрай необхідною, якщо не найважливішою умовою вступу до Європейського Союзу. І сьогоднішня політика турецьких властей, котра враховує лише оперативні моменти внутрішньої політики, себто розбіжності в суспільстві між політичними партіями стосовно ісламізації і ролі військових у цій країні, здатні відволікти увагу турецької і світової громадськості на якісь роки, але рано чи пізно цю проблему все рівно доведеться вирішувати.

Опубліковано у Uncategorized | Теґи: , , , , , , , , , , , , , , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s