Туреччина входить в політичний клінч з Францією?

26 грудня, 2011 ▪ сайт “Український тиждень”

Віктор Каспрук

Відкликання Туреччиною із Франції свого посла після визнання Національними зборами (Нижньою палатою парламенту) Франції законопроекту про криміналізацію заперечення геноциду вірмен, переводить стосунки між цими двома країнами у зовсім іншу площину. Виглядає так, що небажання Туреччини визнавати злочини минулого і неадекватна реакція її політичного керівництва на французьку ініціативу перекриває їй шлях в європейське майбутнє.

У самій Туреччині не всі так однозначно сприйняли цю французьку ініціативу. Так, частина експертів переконана у тому, що заклики «покарати Францію» роблять ведмежу послугу Туреччині і турецьким інтересам, а саме допомагають тому, чого домагаються вірменські націоналісти – поставити Туреччину в натягнуті відносини зі своїми стратегічними союзниками.

Йилмаз Іхсан, професор політичних наук зі стамбульського університету Фатіх, вважає, що реакція Туреччини на законопроект щодо геноциду є перебільшеною. На його думку, «турецькі засоби масової інформації та опозиція намагаються отримати вигоду з цього процесу. Зрештою, законопроект не остаточний вердикт з наукової проблеми, і кожен може бачити, Франція працює не на моральну перевагу, а задля безсоромної внутрішньої і міжнародної вигоди. Чому тоді варто серйозно сприймати Саркозіленд?

Уряд не повинен піднімати напругу в країні і не повинен загострювати почуття своїх громадян, занадто емоційно реагуючи на цей інцидент. Найголовніше, що Туреччині слід продумати певні дії, намітивши, що вона буде робити, якщо шантаж Франції вдасться і вона зможе нав’язати нам свою гру. Це дійсно може підірвати авторитет і престиж нашої країни.

Сказане не означає, що Франція не повинна бути покараною. Я хочу сказати, що уряд повинен ретельно працювати, щоб підготувати дієві ефективні плани, котрі зможуть заподіяти шкоду Франції в довгостроковій перспективі. У іншому разі, якщо тільки вдаватися до емоцій, то це не буде ефективним інструментом в протидії Франції.

Франція і Німеччина намагалися дистанціюватися від процесу наближення Туреччини до ЄС і наші дії повинні стати реакцією на їхні ходи у цій грі. У зв’язку з цим вона має бути мудрою, щоб наводити наші аргументи, користуючись свободою слова. Це повідомлення має дійти безпосередньо до французького народу й інтелігенції. І для того, аби наші кроки виявилися ефективними, ми не повинні діяти, як ковбої чи хулігани.

Міністри, які роблять деякі не зовсім продумані заяви, повинні думати, що те, що видається нібито для внутрішнього споживання, може впливати на міжнародні відносини. Говорячи про свободу слова, для того, аби отримати моральну перевагу з цього питання, уряд має думати про скасування горезвісної статті 301 турецького Кримінального кодексу, яка передбачає кримінальну відповідальність за «образу турецької нації».

Я не вважаю за доцільне нагадувати Франції про її власну різанину в Африці. Вельми очевидно, що у Туреччини були проблеми зі злочинами проти людяності. І вона повинна була вирішувати їх, не дивлячись на складнощі, навіть тоді, коли у нас були хороші відносини з Францією. Ці звірства і кривава різанина, про які говорить Франція, є проблемою, що знижує бойовий дух Туреччини.

А Франції слід нагадати, що наш учитель у цій брудній політичній грі намагається отримати переваги від чужого горя і болю. Я хотів би закликати державу до того, що необхідно визначити наші плани з цього питання на дострокову перспективу і підготувати фахівців, котрі б досліджували ці злочини проти людяності у всьому світі, зокрема і в Туреччині.

Навіть офіційна турецька версія приймає той факт, що кілька сотень тисяч вірмен були вбиті, або померли через жахливі умови під час насильницької їхньої депортації. Якою б не була причина рішення про депортацію цих людей, але в кінцевому рахунку, головним обов’язком держави є захист невинних громадян, проти яких не було винесено жодного вироку суду.

Туреччина принаймні повинна вибачитися за свою нездатність їх захистити. Потім ми повинні запросити вірмен, котрі проживають за кордоном, приїхати і отримати спадщину в Туреччині. По-третє, Туреччина повинна встановити пам’ятники і побудувати музеї в пам’ять про тих видатних людей, які жили на цих землях протягом тисяч років, але опинилися перед знищенням через деяких світських націоналістів із младотурок із партії «Єднання і прогрес» (CUP). Диктатори вдалися до ущербних та найменш прийнятних рішень і дій. І це, перш за все, наші моральні обов’язки, які ми повинні виконати, якби взагалі ніякого Саркозі на землі не існувало».

На мою думку, саме такий підхід турецьких інтелектуалів дає шанс хоч трохи наблизитися до вірменсько-турецького порозуміння. Адже якщо поставити собі питання – навіщо це зараз робить Франція, то відповіддю може бути, що Франції, як і решті світу набридли вже неаргументовані турецькі спростовання, погрози і образи тих, хто виступаючи від імені турецької держави намагаються видавати свій продержавний курс за думки «освічених турків» з приводу геноциду вірмен.

Позиція професора Йилмаза Іхсана наочно показує, що агресивність і погрози з боку Туреччини, як тільки перед нею піднімається вірменське питання, вже давно ізжили себе. Потрібні нові підходи, котрі врешті-решт змогли б призвести до порозуміння двох сусідніх націй.

Та й взагалі, дитяча реакція з боку турецького політичного істеблішменту, в намаганні заперечування французької демократії і відшукування образливої «правди» в французькій історії, виглядає дуже дивно. Адже жодного разу не доводилося чути, що християни – болгари, серби, вірмени чи греки – були раді жити в Османській імперії.

Цікавою з цього питання є думка Беріл Дедеоглу, професора міжнародних відносин з Галатасарайського університету. Вона, зокрема, наголошує на тому, що «це не наша справа повчати Францію, оскільки це – країна, в якій повно мислителів, політиків і вчених. Крім того, ми знаходимось в країні, яка не має блискучих успіхів в правах і свободах людини, що робить особливо важким для нас бути переконливими, критикуючи такі країни, як Франція. Це не підходить, якщо ми хочемо сміливо розглядати кожен етап нашої власної історії.

Безумовно, що французька влада усвідомлювала, що законопроект спрямований на кримінальну відповідальність за заперечення «геноциду» вірмен зіткнеться з жорсткою реакцією Туреччини. Можливо, у Франції подумали, що ця реакція не буде мати серйозних або конкретних результатів врешті-решт. Або, можливо, французький уряд свідомо хотів пустити під укіс двосторонні відносини. Ось чому так важливо для нас зрозуміти, якого роду політичних і дипломатичних результатів Франція очікує через цю законодавчу ініціативу.

Це перший варіант, котрий полягає у тому, що Франція хотіла перевести поточну напруженість у відносинах між двома країнами в тотальну кризу. Можливо, вони думали, що ця криза жорстко вдарить по економіці Туреччини, а потім турецькі і французькі підприємці будуть використовувати увесь свій вплив для того, щоб переконати турецький уряд змиритися із цим. Проте зусилля ділового світу можуть забезпечити деяке економічне відновлення відносин без будь-якого політичного урегулювання.

Сказати по правді, то це саме те, що Ніколя Саркозі має на увазі для французько-турецьких відносин. Президент Саркозі виступає проти членства Туреччини в Європейському Союзі. Він не хоче, щоб турки мали право голосувати в установах Союзу, але він хоче, щоб вони діяли разом з Європою у військовій, безпековій та економічних сферах. Звісно, що він ніколи не міг пояснити, чому Туреччина буде прийматиме це все, не маючи на обрії перспективи вступу до ЄС.

Другий варіант полягає у використанні поточної напруженості у відносинах між двома країнами, як загрозу проти Туреччини. Франція, безсумнівно, усвідомлює, що Туреччина буде робити деякі кроки на знак протесту проти цього закону. Туреччина спробує вжити комерційні заходи проти Франції. Будуть припиненні військові закупівлі, а французькі інститути у Туреччині, такі, як школи, будуть піддані тиску.

Крім того, ймовірно, Туреччина спробує виступити проти Франції в багатосторонніх організаціях, таких, як НАТО і Європейська Рада. Однак, якщо Туреччина дійсно так вчинить, то Франція займе аналогічну позицію проти турецьких інтересів. Франція, ймовірно, вважає, що у такій боротьбі збитки Туреччини будуть набагато більш значними, ніж у Франції.

Така боротьба, спрямована на шкоду один одному, означає, що наміри Франції полягають у тому, щоб примусити Туреччину щось прийняти. Проблема у тому, що неможливо зрозуміти поки що, чого точно хоче Франція, щоб Туреччина погодилася. Можливо, що все це зводиться врешті-решт до Європейського Союзу. Франція потребує того, щоб Туреччина відмовилася від вступу, але при цьому все ж захищала інтереси ЄС на Балканах, Кавказі, Близькому Сході та Центральній Азії.

Давайте будемо чесними: маючи справу з вірменськими, кіпрськими та курдськими проблемами, Туреччина зробила багато помилок у минулому. Замість виправлення своїх помилок, Туреччина воліє реагувати з гнівом, і інші країни використовують ці проблеми, як дипломатичний інструмент.

Можливо, що Туреччина вважає, що Франція є легко замінимою. І існує багато інших країн, котрі готові працювати з Туреччиною. Ви можете переконатися, що є дійсно декілька країн, які будуть раді побачити перерву в французько-турецьких відносинах. Ми всі разом бачимо результат цієї кризи, але мені здається, що Франція вирішила «посунути» Туреччину без будь-якої ясної причини. Чому?».

Водночас Гокхан Басік, доцент кафедри міжнародних відносин зі стамбульського університету Фатіх, переконаний: «Якщо речі стають причинами зіткнення націй, то говорити про них навряд чи легко, коли величезна емоційна хмара осіла на них. Для турків, вірменське питання є чимось на кшталт «палестинської справи» для арабів. Тому, за незначними винятками, турецький спосіб звернення до вірменського питання є дуже мелодраматичним.

Справді, це нормально, що турецький уряд відреагував на шум з Франції з цього питання. Неважливо, що історичні факти, які на даний час опрацьовуються французьким парламентом, повністю пригнічують. Не існує жодних сумнівів, що те, що зробив французький парламент, є повністю неправильним. Тим не менш, нескінченні розмови про те, як французи помилилися – це марна трата часу. Набагато важливішим є те, як Туреччиною розглядається це питання. І я не впевнений, що турецький уряд впорається із цим правильно.

Актори використовують політичний дискурс, щоб переконати, а не стримувати. У будь-якому випадку, така стратегія суперечить власній тезі Туреччини – «залишити історію історикам». Туреччина не повинна недооцінювати здатність Франції до отримання м’якої сили.

Замість нереалістичною програми – «поширення інформації про французькі звірства», Туреччина повинна розробити більш складні довгострокові стратегії, які підвищують її м’яку владу в багатьох країнах. Роблячи це, Туреччина стане країною, яка може здійснювати активну стратегію для управління різними питаннями, замість того, щоб входити в конфлікт після ініціатив конкуруючих з нею країн.

Останні події у Франції, ще раз підтверджують, що Туреччина повинна вирішити цю проблему шляхом прямого діалогу з Вірменією. Як не парадоксально, «геноцид» не є прибутковою темою для Вірменії. Хоча інші держави втручаються, ізоляції Вірменії в регіоні буде збільшуватися. Без ефективного зв’язку з Туреччиною Вірменія не має реальної альтернативи болючій ізоляції».

Очевидно, що обидві сторони лише виграли б, якщо вдалося просунутися в питанні вірменського геноциду. Для Вірменії це могло б же означати послаблення економічної ізоляції, можливість її виходу до моря та залучення нових торговельних партнерів. Своєю чергою, Туреччина позбавилася б дратівливого чинника у відносинах зі Сполученими Штатами та у своїх переговорах із Європейським Союзом.

Однак, нині Туреччина входить в політичний клінч з Францією. І намагаючись захищатися, обвинувачує Францію в геноциді алжирців. Наступною дією Франції цілком може стати звинувачення Туреччини у геноциді курдів. Адже геноцид – це не що інше, як вбивство людей тільки за їхньою національною приналежністю.

Власне, не зрозуміло, чому турки та інші мусульмани, коли мова заходить про звірства (минулі і сучасні), завжди все заперечують і намагаються спотворювати історію? Сьогодні президент Туреччини Реджеп Ердоган став серед мусульман мало не національним героєм. Та чи принесе це йому найближчими часом ще й економічні дивіденди? Між тим, він повільно, але неухильно перетворює Туреччину зі світської на ісламістську державу.

Нині в Західній Європі будуються тисячі мечетей, ісламісти нав’язують європейцям Різдво без алкоголю, в Австрії засуджують жінку, яка нібито насміхалась над ісламом, а в Швейцарії лобіюється зміна прапора, бо хрест на ньому нібито є образливим для мусульман. Усе це абсолютно вкладається в концепцію ненависті до Заходу, яку своїми діями розширює Реджеп Ердоган. І якщо все це – європейський вибір, то дуже важко зрозуміти на чому він взагалі ґрунтується.

Advertisements
Опубліковано у Uncategorized | Теґи: , , , , , , , , , , , , , , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s