Туреччина не готова бити у сирійські барабани війни

жовтень 2012 року

Віктор Каспрук

Дуель взаємних обстрілів між Сирією і Туреччиною наштовхує на думку, що цей конфлікт може трансформуватися у відкрите військове протистояння. А громадянська війна в Сирії перерости в регіональне загострення, ставши причиною воєнних дій проти військ колишнього союзника Башара Асада – Туреччини.

Важко зрозуміти, навіщо президент Асад кидає виклик Туреччині? Адже за цієї надзвичайно складної ситуації, в якій опинився сьогодні його режим, навіть підтримка з боку Росії і Ірану не допоможе йому в протистоянні з Анкарою.
Втім можна зробити припущення, що провокаційний обстріл з сирійської території означає – Башар Асад починає втрачати контроль над своїми військами. Зрозуміло, агонія влади асадінів, котра вже забрала життя більше тридцяти тисяч сирійців, не може продовжуватися вічно, однак і Туреччина не готова одноосібно приймати рішення про початок односторонньої військової акції, якщо це не буде узгоджено з її союзниками.

Чи можливе в такому разі відкрите втручання? І що може означати те, що турецький парламент санкціонував військову операцію проти Сирії. Туреччина оголосить війну Сирії? У даний час уряд Туреччини проводить чітку межу між «військовою операцією» і «оголошенням війни».

Якби Туреччина оголосила війну, то це було б пов’язано з введенням турецьких військ до Сирії, які б мали залишатися там доти, поки не буде досягнуто основних цілей: усунення Башара Асада від влади; припинення військових дій; досягнення стабілізації в країні.

Дозвіл лише на військову операцію проти Сирії ставить перед турецькою армією куди простіші завдання: відповіді на обстріл з сирійської території або, у разі необхідності, повітряні удари. З усього видно, що нині і сама Туреччина не є у захваті від ідеї введення військ до Сирії.

Адже у такому випадку Анкара хотіла б отримати допомогу від НАТО, а зараз президент США дав чітко зрозуміти прем’єр-міністру Туреччини Реджепу Ердогану, що до виборів не збирається брати участі у кампанії проти Сирії. Барак Обама може занадто багато втратити, втягнувшись у нову війну.

Однак протистояння між Дамаском і Анкарою чітко вказує на декілька важливих моментів. Перш за все, стає очевидним, що ми знову бачимо, що Близький Схід є пороховою бочкою, котра може вибухнути у будь-який момент. По-друге, тільки чутки про можливу війну між Туреччиною і Сирією спровокували зростання цін на нафту. І навіть важко уявити, що справжня війна на Близькому Сході може зробити з цінами на нафту.

Втім, це зростання цін не може задовольнити довічного президента Венесуели Уго Чавеса, режим якого (як і режим Путіна), фактично тримається завдяки високим світовим цінам на нафту. Чавес, Росія і Іран залишаються стійкими союзниками Башара Асада, і після обрання його на четвертий термін, він активно підключився до підтримки сирійського президента на міжнародній арені.

Туреччина свого часу також була союзником Сирії. Але, можна сказати, що Анкара зробила дві речі правильно. Перше, це те, що турецький уряд став на бік народу Сирії. А друге, що Туреччина відкрила свої кордони для напливу біженців, які рятуються від злодіянь влади Асада.

Проте, Туреччина має сьогодні свій власний внутрішній конфлікт з курдами. А ситуацію у Сирії навряд чи можна розглядати відокремлено від курдського питання. Адже питання – куди можуть відійти курдські сирійські території у разі зміни влади у Сирії, так і залишається відкритим і надалі. Протистояння сирійців з режимом Асада ставить нібито на задній план курдське питання, і воно останнім часом залишається без особливого інтересу з боку міжнародних ЗМІ.

Можна зробити припущення, що Туреччина, вступивши у військовий конфлікт Сирією, без особливих зусиль могла б усунути Башара Асада від влади, однак в Анкарі не готові погодитись на будь-яку форму автономії Сирійського Курдистану.

Туреччина, котру було створено на попелищі Османської імперії Мустафою Кемалем Ататюрком в 1923 році, може бути знищеною у разі поспішного і непродуманого рішення її прем’єра Реджепа Ердогана. Адже втручання в громадянську війну в Сирії, здатне стати детонатором «курської весни», яка, безумовно, перекинеться з сирійської території на турецьку.

Курдський сепаратизм вже багато років залишається в центрі турецької, сирійської і іракської політики. Проте останнім часом ситуація почала змінюватися. Так режим Асада говорить про надання автономії курдським районам і поклав на курдські формування повноваження відповідальності за безпеку в цьому регіоні, вивівши звідки війська.

Тут можна провести пряму паралель з попереднім досвідом самоврядування у північному Іраку, який також посилив курдський сепаратизм у регіоні. І, як вважають арабські аналітики, сирійський режим вже ніколи не зможе повернути під свій контроль курдські райони, так само, як це сталося свого часу в Іраку.

Варто звернути увагу на той факт, що активізація курдів у Сирії тягне за собою й активізацію дій курдських сепаратистів з Робітничої партії Курдистану (РПК) і в Туреччині. Таким чином, якщо ще врахувати можливість війни Ізраїлю і США з Іраном, а вона може закінчитися створенням курдського анклаву в Ірані, це може коріннім чином переформувати геополітичну карту цього вибухонебезпечного регіону.

Зрозуміло, що одностороннього рішення курдського питання в Туреччині бути не може, але певна самостійність близьких до турецької території відносно незалежних курдських етнічних регіонів, підштовхуватиме і турецьких курдів до більш рішучих і скоординованих дій, узгоджених з курдами з усіх частин розділеного штучно Курдистану.

Вплив курдів Іраку на сирійських одноплемінників дуже великий і, навіть, якщо режиму Асада якимось чином вдасться протриматися довше, то всерівно процес наростаючого курдського сепаратизму на Близькому Сході буде важко зупинити.

Очевидно, що навряд чи можна говорити про те, що майбутня політична карта регіону та кордони Іраку, Ірану і Сирії можуть легко змінитися, і на карті з’явиться незалежний Курдистан. Але турецьке протистояння з Сирією значно підсилює загальну позицію курдів, які здатні із максимальною користю для себе скористатися цією нестабільною ситуацією.

Ситуація в Сирії ускладнюється і тим, що Башар Асад, пам’ятаючи, що свого часу його батьку вдалося подавити повстання у Сирії, відступати не збирається. Схоже, він готовий боротися за владу до повного розвалу інфраструктури країни, руйнування сільського господарства, промисловості, системи освіти і охорони здоров’я.

Але навіть тоді, коли опозиція перехопить владу в диктатора і візьме під свій контроль Дамаск, чи можна буде говорити про те, що на цьому конфлікт закінчиться? Чи не перейде ситуація в іншу площину і стане схожою на іракську? Де продовжується конфлікт низької інтенсивності, жертвами якого щодня стають від 20 до 100 чоловік. З іншого боку, постійний хаос у Сирії в жодному разі не може влаштовувати саму Туреччину.

Якщо ж Туреччина розпочне війну із Сирією, то вона вперше з часу Османської імперії вестиме війну проти арабів. Прогнозовано такі дії можуть викликати ворожнечу між турками і арабами. А це, в свою чергу, здатне спровокувати сплеск панарабського націоналізму на основі опозиції до Туреччини.

Башар Асад був би дуже задоволений таким ходом подій. Бо тоді він зможе представляти себе, як лідера арабів, котрий намагається захистити арабський світ від експансії турків. А арабська вулиця, котра раніше сприймала Реджепа Ердогана, як героя, після широкомасштабної війни з Сирією, може почати розглядати його, як лідера загарбників.

Однак, існують ще декілька вагомих факторів, які змушують прем’єра Ердогана утримуватись від різких кроків. Це те, що у разі початку силового протистояння дуже сильно постраждає туристична сфера, адже не так багато знайдеться охочих відпочивати в країні, котра знаходиться у стані війни з іншою державою.

Іншим фактором є те, що війна з Сирією неминуче збільшила б роль військових в Туреччині. Що явно нині не на руку Ердогану, який нещодавно з такими зусиллями домігся того, аби вплив військових на турецьку політику був би мінімальним.

Крім того, що могла б означати ця війна? Адже вона була б здатна перерости в регіональний конфлікт за участю Сирії, Туреччини, Ірану, Іраку і Лівану. Що гіпотетично втягнуло б НАТО у протистояння, яке альянсу сьогодні абсолютно ні до чого.

Як наголошує Роберт Пастор, професор міжнародних відносин в Американському університеті в Вашингтоні: «Дехто закликає США збільшити військову підтримку опозиції, але президент Обама діє обережно і мудро. Бо якщо США підуть по цій дорозі, вони не можуть дозволити собі програти. І навряд чи можливо виграти швидко і з мінімальними затратами. Американці втомилися від війн на Близькому Сході, і вже дізналися з досвіду в Іраку, що перемога може виявитися нездійсненною».

Таким чином, з усього випливає, що і Туреччина не готова бити у сирійські барабани війни. Адже якщо вона діятиме самостійно, то дивіденди від цього виявляться мінімальними, а низка нових проблем уряду Реджепа Ердогана явно не для чого…

Опубліковано у Uncategorized | Теґи: , , , , , , , , , , , , , , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s