Туреччину прибиває до протилежного берега?

8 червня, 2010 ▪ сайт “Український тиждень”

Віктор Каспрук

Прем’єр-міністр Туреччини Реджеп Ердоган заявив, що він не вважає радикальне палестинське угруповання ХАМАС, котре є заклятим ворогом Ізраїлю, терористичною організацією. «ХАМАС є бійцями опору, які намагаються захистити свої землі. Вони виграли вибори», сказав Ердоган під час свого виступу в прямому ефірі на телебаченні. В цьому, власне, і вся суть нової політики, котру проводить ісламістський уряд очолюваний Реджепом Ердоганом.

Лідер правлячої проісламської Партії справедливості і розвитку Реджеп Ердоган наголосив, що обдумує плани особисто очолити прорив встановленої Ізраїлем блокади сектора Гази на турецькому військовому кораблі. Про це повідомили ліванські ЗМІ. Напередодні він заявив, що доля Туреччини безпосередньо залежить від майбутнього сектора Гази. «Навіть якщо весь світ відвернеться від Палестини, ми від неї не відвернемося. Доля Єрусалиму і Стамбулу, Гази і Анкари для нас єдині», – підкреслив Ердоган.

Водночас лідер руху «Хезболла» Хасан Насрулла переконаний, що «позиція Туреччини заслуговує на схвалення, і мусульмани всього світу високо цінують її. Туреччина займе високе положення в ісламському і арабському світі».

Виглядає так, що загострені погіршення відносин з Ізраїлем та останні дипломатичні розбіжності з Сполученими Штатами проходять від бажання Туреччини відновити свою роль в якості основного гравця, котрий впливатиме на хід подій на Близькому Сході і в Центральній Азії. Цим Туреччина прагне до повернення своєї традиційної ролі лідера номер один, яку вона відігравала на Близькому Сході протягом століть за часів Османської імперії.

Провокування розпалювання конфлікту з Ізраїлем можна вважати гіпертрофованою реакцією на запланований вивід військового контингенту США з Іраку, який, безумовно, привнесе до регіону багато проблем. І всі перипетії навколо «Флотилії свободи» є прямим результатом ослаблення регіональної військово-політичної присутності США. Крім того, варто звернути увагу на той факт, що віднаходження Туреччиною нових союзників Ірану і Сирії націлено в майбутньому на спільне подолання сепаратистських загроз, котрі надходять із Іракського Курдистану.

Нині Туреччина під керівництвом ісламістів не лише починає відходити від спадщини Ататюрка, але й і намагається одноосібно переглянути свій статус молодшого партнера Америки. По суті, в США пропустили той момент, що вони вже мають справу не лише з більш агресивною і впевненою в собі Туреччиною. А з Туреччиною, з якою інтереси Сполучених Штатів не збігаються в деяких областях. Хоча необхідно визнати, що коли мова йде про Близький Схід, то тут на сьогоднішньому етапі інтереси США і Туреччини лише частково співпадають.

Причиною подальшого розколу між недавніми союзниками може слугувати і те, що турки будуть утримуватися в Раді Безпеки ООН від нових санкцій, що призведе до ще більшого ускладнення відносин між Туреччиною та США і їх європейськими союзниками. Спіраль погіршення відносин між недавніми надійними стратегічними партнерами почала закручуватись після ізраїльського наступу в секторі Газа в грудні 2008 року, що ознаменував собою важливий поворотний пункт. З того часу взаємини почали розвиватися у зворотному напрямку.

Втім, переформатування відносин між Туреччиною і Ізраїлем необхідно розглядати в більш широкому сенсі, бачачи їх в історичній перспективі. Оскільки це являє собою корегування турецьких пріоритетів після закінчення «холодної війни». Адже цілком очевидно, що Туреччина стала менш залежною від Сполучених Штатів в галузі забезпечення своєї безпеки.

Показово, що реакція Туреччини має як внутрішні так і зовнішні компоненти. Внутрішній, який дуже популярний серед турецького соціуму, це той, що Туреччина хоче показати всім, що вона спроможна бути сильним лідером. Зовнішній, що вона прагне популярності і зміцнення свого авторитету в арабському світі.

Можна сказати, що певною мірою вона на цьому напрямку починає наслідувати приклад Росії, якій в останні роки фактично вдалося відновити вплив СРСР в близькосхідному регіоні. Врешті-решт Туреччина хоче бути важливим регіональним гравцем на Близькому Сході. Вона чітко уловила існуючий там вакуум і тому намагається його заповнити.

Проблеми Сполучених Штатів власне розпочалися з того часу, коли вони попросили Туреччину, щоб американські війська вступили в Ірак з турецької території в 2003 році, а парламент Туреччини заблокував таку можливість. Хоча в турків ніколи не було любові до Саддама Хусейна і вони вважали його диктатором, як і американці, проте для них було важливо, що Саддам жорстко тримав курдів, які є бунтівною меншиною в Туреччині, під жорстким контролем. І цим він, на їх думку, представляв стабільність. Водночас Туреччина вважала, що американське вторгнення до Іраку в цьому сенсі дуже негативно позначиться на її безпеці.

Турки були стурбовані тим, що курди можуть отримати більше незалежності від Іраку і це може спровокувати подібні процеси в Туреччині, Ірані і Сирії, які поділили свого часу курдські етнічні території між собою. Вони також побоювались, що американське вторгнення призведе до дестабілізації і фрагментації Іраку, а також до зростання впливу Ірану. Але найбільше Туреччина опасалась, що ці процеси можуть призвести до збільшення курдського націоналізму і потягу до незалежності. Що в свою чергу може впливати на цілісність турецької держави, де проживає велика курдська меншина.

Власне, з того моменту намагання турецької сторони украпити свої позиції в регіоні почали призводити до розбалансування ситуації на Близькому Сході. Нині ж вже цілком зрозуміло, що Туреччина поставила собі за ціль стати центром антиізраїльської боротьби на Близькому Сході.

Нове політичне позиціювання Туреччини надало змогу її політичному партнеру Ірану розмовляти із Заходом з абсолютно нових позицій, майже усунувши при цьому небезпечний для нього фактор ліміту часу. Адже в США та Ізраїлі розуміють, що без участі Туреччини організувати серйозні санкції проти Ірану просто неможливо. Туреччині таким чином вдалося відкоригувати політичний баланс на користь своїх стратегічних інтересів.

Проте, можна сказати, що турки дещо переоцінили свій вплив на іранську проблему. Дійсно, вони можуть утриматися при голосуванні в Раді Безпеки. Але це може лише призвести до подальшого загострення відносин між Туреччиною і Сполученими Штатами. Хоча мова тут може йти не лише між Туреччиною і Америкою, а між Туреччиною і її західними союзниками.

Подібна не виважена політика Туреччини може бути чревата і серйозними втратами. І в цій площині найбільш серйозні виклики для неї відриваються з американської сторони. Адже цілком очевидно, що Сполучені Штати не будуть спокійно спостерігати за тим, як ісламісти в Анкарі вже встигли зробити ряд превентивних ходів, котрі зменшили можливості США впливати на перебіг подій.

Зокрема, за останні декілька років уряду під керівництвом прем’єр-міністра Ердогана вдалося завдати нищівного удару по позиціям турецьких військових, яких вони вважали «п’ятою колоною» американців. Власне, на тлі значного падіння впливів військових кіл ісламісти поступово перекреслюють спадщину Ататюрка.

Втім, Реджеп Ердоган явно завищує свої реальні можливості. Адже єврейський світ – це не лише одна маленька країна Ізраїль з населенням 7 мільйонів чоловік. Це ще й згуртована і добре структурована єврейська діаспора в більше ніж 100 країнах світу та потужне і дуже впливове єврейське лобі у США.
І нарешті, якщо Туреччина відкрито підтримує ХАМАС, то що завадить Ізраїлю подати непряму допомогу курдам, з якими в нього завжди були досить непогані взаємини. Таким чином, Ердоган власними руками сам створив собі політичного противника для протистояння, якого взагалі могло і не бути.

Педалювання прем’єр-міністром Реджепом Ердоганом загострення стосунків з Ізраїлем виглядає дещо дивно. Навіть з огляду на можливі спроби Туреччини повернути собі роль лідера на Близькому Сході і в усьому ісламському світі. Проте, на мій погляд, прем’єр тут ставить не скільки зовнішньополітичні цілі, скільки внутрішньополітичні. Адже, попри те, що останніми роками проісламська Партія справедливості і розвитку набралася підтримки сил у суспільстві, фактична перемога над колишнім стратегічним курсом Ататюрка – світської держави відділеної від релігії, виглядає ще примарною.

І в цьому сенсі на сьогодні Реджепу Ердогану, якщо він хоче залишитись на чолі політичних процесів Туреччини, необхідно зробити щось таке, що буде гарантувати пройдення точки неповернення в проісламістському курсі країни. На зразок того, що зроблено у Венесуелі Уго Чавесом, котрий цю точку пройшов вже досить давно і остаточно.

З цієї точки зору, дії прем’єр-міністра виглядають цілком логічними і, навіть, дещо поміркованими. Оскільки для остаточної точки неповернення треба загострити стосунки і з Сполученими Штатами, Європейським Союзом і НАТО, членом котрого на сьогодні ще є Туреччина.

Проте, якщо такий хід подій влаштовує політиків від про ісламістської Партії справедливості і розвитку, то постає питання – чи цілком влаштовує такий перебіг решту турецького суспільства і його еліту. Оскільки, «венесуелізація» Туреччини загрожує економічним інтересам не лише великого бізнесу, а й суспільства в цілому. Втрата таких «економічних стовпів» Туреччини, як туризм та експортні європейські і американські ринки, маргіналізує Туреччину не лише в зовнішньополітичному і військовому сенсі, а й в суто економічному. І чи витримає проісламський блок падіння економіки в рази, як це вже відбулося в Венесуелі та деяких інших країнах, навіть без введення ембарго, а лише за рахунок погіршення стосунків з недавніми партнерами – є під питанням.

З іншого боку, така стратегія Реджепа Ердогана здатна привести до зовсім інших наслідків. Адже «приспаний» здавалось би легкою перемогою над військовими Ердоган, може пропустити відповідь з боку ізраїльських чи американських спецслужб. Оскільки, якщо в Ізраїлю є болючим питання палестинських територій, то у Туреччини є набагато болючіші питання. З котрих основні – курдські і вірменські території. І якщо глобальні процеси в цьому регіоні відбудуться, скажімо, за косовським сценарієм, то сама Туреччина залишиться невеликим маргінальним утворенням в цьому регіоні. Котре буде сусідити з колишніми підлеглими територіями – Курдистаном і Вірменією.

Також досить небезпечно загострювати стосунки з стратегічними політичними і економічними партнерами на тлі того, що в суспільстві Туреччини курс Ататюрка підтримується ще значною частиною населення (близько половини), а військові ще не зовсім забули про свою політичну міць. І, на цьому тлі можливе виникнення чогось на кшталт кольорових революцій, за мінімальної підтримки країн Заходу і Ізраїлю.

Стосовно ж оприлюдненої думки Ердогана – очолити особисто наступний мирний караван на військовому кораблі, що є чисто в дусі Уго Чавеса, то, звісно, якби таке відбулося, то це б було прямою військовою конфронтацією з Ізраїлем. Тому навряд чи Ердогану таке дозволили навіть однопартійці з Партії справедливості і розвитку

Але, якби там не було, цей конфлікт є надзвичайно тривожним сигналом того, що не лише Туреччина веде, певною мірою, хибну політику стосовно палестинської проблеми, а й сам Ізраїль, Сполучені Штати і Європейський Союз докладають недостатньо зусиль для всебічного і справедливого врегулювання цього питання.

Опубліковано у Uncategorized | Теґи: , , , , , , , , , , , , , , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s