Шарль де Голль – зодчий величі Франції

червень 2005 року

Віктор Каспрук

Для багатьох поколінь французів Шарль де Голль залишається символом опору нацизму та символом величі Франції, яка стала за його правління авторитетною і потужною ядерною державою. Безумовно, що історія Франції в останні шістдесят років нерозривно пов’язана з ім’ям генерала де Голля. Життя цієї видатної людини, визначного військового, політичного й державного діяча тісно переплелося з долею його країни та його народу. Своєю блискучою особистістю де Голль наклав значний відбиток на увесь хід суспільно-політичного та військового розвитку післявоєнної Франції, вніс величезний вклад в історію французької держави і міжнародних відносин у сучасну епоху. Цілком очевидно, що ім’я найбільш знаменитого із французів буде навіки вписано в аннали історії XX століття.

Наразі життя і діяльність генерала де Голля можна розглядати та оцінювати в трьох аспектах. В першій якості він з’являється перед нами як особистість – спочатку військовий, а потім і державний діяч. Другий аспект діяльності де Голля пов’язаний з голлістським рухом у Франції. Він був його засновником і протягом майже тридцяти років безперечним лідером. Перший етап руху розпочався в 1940 році, коли генерал створив у Лондоні організацію „Вільна Франція”, котра ставила перед собою завдання звільнення батьківщини від німецько-фашистських окупантів та стала першим голлістським об’єднанням. Виступаючи звідси по BBC, де Голль звернувся до французів з такими словами, „Франція програла битву, але не програла війну”.

Саме під час війни де Голль придбав своїх перших політичних прихильників. Багато хто з них стали в наслідку відомими „голлістами” й пройшли поруч із лідером весь його тернистий й тріумфальний шлях. 1947 рік ознаменував початок наступного етапу „голлістського” руху. Генерал проголосив про створення Об’єднання французького народу, котре ставило своєю основною метою боротьбу за владу та за скасування Конституції 1946 року. Протягом шести років існування „голлістському” руху не вдалося домогтися своєї мети. Він перебував у опозиції до режиму Четвертої республіки, і поступово його діяльність згасла.

Проте з поверненням у 1958 році Шарля де Голля до влади почалося відродження „голлістського” руху. Голлісти об’єдналися в нову більшу партію Союз за нову республіку. Відразу ж вона стала основною буржуазною політичною організацією країни і протягом наступних десяти років була головною правлячою партією Франції. Однак після відставки генерала і його смерті в 1970 році „голлістський” рух не припинив свого існування. Правонаступником де Голля став Жорж Помпіду. Разом з ним голлісти ще чотири роки знаходилися при владі. Коли в 1974 році президентом республіки був обраний лідер „Національного центра незалежних республіканців” Валері Жіскар д’Естен, голлістська партія так само входила до складу правлячої коаліції. Вона перейшла в опозицію тільки в 1981 році, після того як президентом Франції став соціаліст Франсуа Міттеран. В наші дні голлістський рух являє собою значну політичну силу, хоча вона вже тридцять п’ять років функціонує без свого засновника.

І на кінець, третій, дуже важливий момент у діяльності де Голля – це створення ним ідеології „голлізму”, сукупності внутрішньополітичних, зовнішньополітичних і соціально-економічних поглядів. У її основу лягли погляди генерала, які сформувалися в його свідомості ще до Другої світової війни. В основі внутрішньополітичних поглядів „голлізму” лежить ідея сильної стійкої виконавчої влади. У зовнішньополітичних поглядах головною стала ідея „національної величі” Франції і незалежного, спрямованого на відстоювання національних інтересів зовнішньополітичного курсу.

В галузі соціально-економічної політики „голлісти” виступали з вимогою реформи відносин між власниками й найманими працівниками. Тут варто зупинитися докладніше на організації „Вільна Франція”, тому що вона послужила початком кар’єри Шарля де Голля як політичного діяча. Війна стала для генерала дорогою до політичної кар’єри. Франція була окупована німцями, а уряд заочно присудив де Голля до страти за „зраду”. Але генерала підтримував англійський уряд і він оголосив, що визнає генерала де Голля як главу „вільних французів”. Шарль де Голль сформував на території Великої Британії французькі добровольчі військові сили.

Нелегким виявився його шлях до влади. Його організація „Вільна Франція” змушена була боротися на два фронти, з одного боку – бути завжди напоготові із союзниками, з іншого боку вважати на внутрішній уряд Франції. Союзники подбали і про запасний варіант в особі генерала Жіро. І де Голль опинився перед фактом спритної гри союзників за його спиною. Ця боротьба тривала майже рік. Але програвати було не в характері де Голля. І він знайшов шлях до перемоги, йому допоміг Французький Опір. Де Голль був дуже передбачливим політиком. Він розумів, що відразу усунути Жіро від керівництва буде неможливо, тому і запропонував створити урядовий орган, очолюваний двома головами. І союзники й Жиро на це погодились. У такий спосіб був створений Комітет національного звільнення і це завершило важливий етап у справі об’єднання французьких патріотичних сил проти фашистської Німеччини. У двобої з Жіро де Голль вийшов переможцем, тому що його супротивник явно уступав йому в політичному баченні. Тепер всі сили були спрямовані на те, щоб швидше звільнити Францію від фашистських загарбників. До кінця 1944 року країну було звільнено.

І хоча якось генерал Шарль де Голль якось сказав, що „політика занадто серйозна справа, щоб довіряти її політикам”, але війна перетворила і його самого на політика. Франція, як багато інших європейських країн, вийшла з війни виснаженою, все було зруйновано. У період звільнення Франції він постав на чолі Тимчасового уряду, під його керівництвом були відновлені в країні демократичні інститути, націоналізовано ряд галузей промисловості та проведено прогресивні реформи. Відразу був прийнятий закон про націоналізацію. За цим законом до державного сектору перейшли вуглевидобувна промисловість, газова промисловість, електроенергетика, повітряний транспорт, авіапромисловість, автомобільні заводи „Рено”, банки та страхові компанії. Всім власникам уряд видав компенсації. Уряд де Голля відновив профспілкові свободи, збільшив заробітну плату, затвердив оплачувані відпустки, а також ввів систему допомоги багатодітним сім’ям, страхування через хворобу тощо.

Однак наприкінці 1945 року під час дебатів щодо військових кредитів Шарль де Голль прийняв рішення піти у відставку. 20 січня 1946 року він офіційно оголосив про свою відмову від посади глави Тимчасового уряду. Формальною причиною його відставки стала вимога більшості Установчих зборів, всупереч проекту уряду, скоротити військові витрати на 20 %. Де Голль, очевидно, очікував, що відразу ж після відставки його попросять знову очолити уряд і тоді він зможе диктувати свої умови, зламати опір парламенту і здійснити перегляд Конституції 1946 року. Схоже, де Голль був переконаний, що без нього „справа не піде” та думав, що він незамінний. Але відставка де Голля не мала скільки-небудь серйозних політичних наслідків. Партія МРП (Народно республіканський рух), котра називала себе „партією вірності” де Голлю й об’єднувала у своїх рядах багатьох „голлістів”, не пішла за ним в опозицію, викликавши його розчарування.

Між тим, наприкінці 1946 року міжнародна обстановка стала змінюватись. З вини сталінського керівництва і найбільш агресивних кіл англо-американського альянсу було розв’язано „холодну війну”, котра наклала глибокий відбиток на всю систему міжнародних відносин і внутрішній стан багатьох країн. Із загостренням міжнародної ситуації ускладнилися взаємини і всередині французького уряду. Трьохпартійна коаліція виявилася неміцною. Уже в 1946 році політика партій, покликаних здійснювати державну владу в країні показала, що в жодному питанні вони не можуть дійти до єдиної узгодженої думки.

Потрібно відзначити, що після відставки де Голля, країна перебувала у важкому політичному і економічному становищі. Уряд не здійснював контролю над цінами, на заводах розпочався робітничий рух за підвищення зарплати. В країні виникла урядова криза. У такій обстановці прем’єр-міністр Рамадьє виключив представників компартії під приводом порушення міністерської солідарності. Цей крок означав розкол трипартійної коаліції, відсторонення від влади найбільшої партії і крутий поворот вправо всієї внутрішньої й зовнішньої політики Франції. Економічне становище залишалося важким. Промисловість відновлювалася повільно. Положення найманих працівників погіршувалося. Повідомлення про масові репресії в СРСР, підтримка компартією політики Сталіна, початок „холодної війни” викликали вибух антикомуністичних і антирадянських виступів у Франції. Зростання правих настроїв за відсутності впливової правої політичної організації, невдоволення соціально-економічною політикою уряду Рамадьє, прагнення дрібнобуржуазних соціальних прошарків навести в країні порядок і мати владу, сприяли появі у Франції нової правої партії, ініціативу по створенню якої взяв на себе генерал Шарль де Голль.

Одним із мотивів таких рішучих дій наприкінці 1940-их років стало те, що де Голль побоювався розв’язання третьої світової війни і нової національної катастрофи Франції. Але для реалізації своїх намірів і щоб впливати на політику Франції де Голль повинен був стати на чолі уряду та мати свою політичну організацію. Де Голль набув багато прихильників серед членів парламенту і у керівництві різних партій. Це були „голлісти”, котрі вступили за його порадою у різноманітні післявоєнні партії. Де Голль скористався зростаючої в країні нестабільністю і сум’яттям, й здійснив свій план створення нового політичного об’єднання. Генерал і його прихильники передбачали заснувати нову партію наприкінці 1946 року і дати їй назву „Об’єднання французького народу” (РПФ). Процес формування партії пройшов кілька етапів. Спочатку всі прихильники цього руху були ознайомлені зі спеціальною інструкцією, розробленої де Голлем. У ній він рекомендував утворити в кожному департаменті „голлістські” організації, але утриматися від прийому до них комуністів і реакціонерів.

Потім де Голль виступив на мітингу у Страсбурзі, де вперше привселюдно публічно заявив про свій намір створити нову політичну організацію й виклав її мету. Де Голль вимагав скасування Конституції 1946 року і закликав до припинення партійного протистояння. Він підкреслив, що головна мета Франції – це досягнення національної величі, він закликав французів об’єднатися. Відразу після його виступу був створений ініціативний комітет зі створенню РПФ, котрий реєстрував нових членів партії і незабаром до неї вступило вже 13 тисяч осіб. У квітні 1947 року вийшов друком перший номер центрального друкованого органа РПФ газети „Етенсель”. Отже, партія була створена, свої позиції з проблем внутрішньої й зовнішньої політики де Голль виклав на прес-конференції 24 квітня 1947 року. Він виступив проти будь-якого виду диктатури, за демократію на основі вільного референдуму. Він засуджував класову боротьбу. Де Голль залишився вірний своїм принципам. Але в партії панував культ вождя і вона являла собою типовий зразок „вождистської парії” .

Проте в тих умовах багатопартійності створити партію було недостатньо, необхідно було стати на чолі держави, тим більше що інші партії („незалежні республіканці”, „помірні”) переглянули свої погляди в обстановці 1940-х років і частково обновили свої програми й привели їх до відповідності з новими соціально-політичними умовами, вони висунули деякі ініціативи реформ в дусі класового співробітництва, допускали можливість державного втручання в економіку. Але політика „голлістів” докорінно відрізнялася від існуючої.

Генерал де Голль виявив себе як мудрий і далекоглядний політик в об’єднанні французького народу. У своїй виборчій компанії він висунув гасло – „Союз національного порятунку”, що було необхідно французькому народу в той важкий післявоєнний період. „Голлісти” спромоглися переконати французів, що тільки РПФ зможе врятувати республіку, відродити її економічну міць і політичний вплив у Європі. Найважливіше – це проект нової Конституції з її демократичними принципами та створення свого друкованого органу – газети.

В квітні 1948 року в Марселі зібрався I з’їзд Об’єднання французького народу. Він проходив в обстановці надзвичайного піднесення. Дві тисячі делегатів із захватом привітали генерала де Голля. Шарль де Голль користувався величезною популярністю. Понад 80 % опитаних французів висловили йому свою повну довіру. Навколо особистості генерала утворився ореол „рятівника” і „визволителя” Франції. Тепер метою де Голля стало завоювання більшості в парламенті і установлення нового політичного режиму – президентського правління. Спочатку Об’єднання французького народу одержало величезну кількість прихильників – більше мільйона членів. На виборах 1951 року голлісти зібрали понад чотири мільйони голосів і провели в Національні збори 118 депутатів. Однак переважної більшості в парламенті вони не домоглися, а тому й не змогли провести в життя основні ідеї де Голля.

У травні 1953 року генерал оголосив, що відходить від політичної діяльності. Він засів за спогади, і через кілька років вийшли його „Військові мемуари”, які широко передруковувалися в періодиці, видавалися і перевидавалися у Франції та за кордоном. Здавалося, що на тривалій кар’єрі Шарля де Голля поставлена крапка.

Однак насіння, посіяне генералом на політичний ґрунт Франції, дало сходи – у країні сформувався „голлізм” як ідейна течія, прихильники цієї течії в Національних зборах утворили досить впливову фракцію. І коли в країні виникла гостра політична криза, спровокований військовим путчем в Алжирі, саме „голлістська” фракція наполягла на рішенні парламенту про повернення де Голля до влади. 1 червня 1958 року Національні збори сформували уряд на чолі з генералом. Вже до вересня, за найбільш активної участі де Голля, була підготовлена нова конституція, що поклала початок V республіки у Франції. Основний закон надавав президентові найширші права та різко обмежував повноваження парламенту. За необхідності президент тепер міг навіть розпускати парламент та ввести своє пряме правління. Під його контроль переходила діяльність всіх силових міністерств і зовнішньополітичне відомство. 21 грудня 1958 року де Голль був обраний президентом Франції на семирічний термін.

Що одержав де Голль? Політичне поле, котре роздиралося склоками, економіку, яка „дихала на ладан”, зростаюче безробіття, галопуючу інфляцію, сепаратистів в Алжирі, тиск Сполучених Штатів у міжнародних справах. Найперше президент реструктурував владу. В уряді і президентській адміністрації не залишилося політиків – їх замінили юристи та економісти. Потім де Голль став вирішувати „алжирське питання”. В нього вистачило політичної мужності відмовитись від признати право алжирців на самовизначення, хоча політичні прихильники президента називали це зрадою національних інтересів. В 1962 році Алжир одержав незалежність, а незабаром стали незалежними і 12 колоній Франції.

До кінця першого президентського строку де Голль зумів приступити до перетворень у руслі своїх поглядів щодо ролі Франції в світі та ролі влади у Франції. Де Голль широко користується повноваженнями, наданими конституцією. Він ні перед ким, крім історії, не звітує, формує уряд, може розпустити Національні збори, тільки йому належить право помилування, він підписує і сам ратифікує договори, має право утворювати військові союзи без затвердження парламентом. Більше того, за власним рішенням де Голль міг стати диктатором. У ці роки де Голль виступає як організатор Європи „від Атлантики до Уралу”, проводить політику зближення з Німеччиною і СРСР. За де Голля Франція стає ядерною державою. У внутрішній політиці де Голль виступає за зміцнення державної економіки, деномінує франк і перетворює його на тверду валюту, виводить Францію в число лідерів світового виробництва.

Авторитет де Голля був дуже високий. Не відриваючись від вирішення проблеми виходу зі внутрішньополітичної кризи, він узявся за економіку і зовнішню політику, де досяг значних успіхів. Він взявся вирішувати найскладнішу проблему, як зробити Францію великою державою. Одним з заходів психологічного характеру була деномінація: де Голль випустив новий франк достоїнством в 100 старих. Франк уперше за довгий час став твердою валютою. Економіка за підсумками 1960 показала бурхливе зростання, найшвидше за усі повоєнні роки.

Також результатом „голлізму” як економічної політики стало те, що з нульової позначки у 1958 році золотий запас Франції зріс до 4,5 мільярдів доларів у 1965. Франції вдалося не лише повністю розрахуватися зі своїми зовнішніми боргами, але й перетворитися на кредитора, котрий на той час займав третє місце у світі за експортом капіталу. А завдяки жорсткій політиці фінансової стабілізації твердий франк став однією з найбільш стабільних конвертованих світових валют. При цьому обсяг промислового виробництва зріс на 60%, а обсяг експорту на 88%. В ті роки за середньостатистичним економічним зростанням в 5,5 % Франція поступалася лише Японії. Значно підвищився рівень життя населення, його накопичення стали чи не основним джерелом внутрішніх інвестицій. І як ніколи був низьким рівень безробіття. Але, можливо, найголовнішим було те, що за десятиліття президентства Шарля де Голля чисельність французької нації збільшилась з 45 до 50 мільйонів. Що слугувало наочним показником ефективності економічних реформ президента.

Зовнішньополітична концепція де Голля відрізнялася прагненням забезпечити за Францією самостійність у прийнятті рішень з найважливіших питань європейської й світової політики. Для зовнішньополітичного курсу де Голля був характерний прагматичний підхід до ряду великих міжнародних проблем (заява про остаточне визнання післявоєнних кордонів колишньої Німеччини в 1959; осуд війни США у В’єтнамі; та ін.). Також де Голль одним з перших висунув ідею „єдиної Європи”. Він мислив її як „Європу батьківщин”, у якій кожна країна зберігала б свою політичну самостійність і національну самобутність.

Важливо відзначити, що всі політичні рухи, які заснував де Голль – від Об’єднання французького народу до Об’єднання на захист республіки – ніколи не будувалися як політичні партії з лівою або правою ідеологією. Це були масові рухи, котрі вирішували щораз завдання чергової модернізації країни. Мета, яку де Голль щоразу ставив перед цими об’єднаннями, була зрозуміла мільйонам французів – зміцнення держави, вірність великим традиціям, соціальний захист найманих працівників. Тобто, деідеологізовані масові рухи залучали і правих – консерваторів, державників, і лівих – прихильників ідей соціальної справедливості. Інша справа, що ці об’єднання створювалися для цілком конкретних завдань і на конкретний час. Ледь досягалася мета, рухи припиняли своє існування.

Тому, оцінюючи роль де Голля, не можна не визнати його політичного таланту опиратися на широкі маси у вирішенні насущних політичних проблем. Об’єднання „голлістів” не були „школою політичної зрілості”, як деякі ідеологізовані партії Європи, але вони служили школою громадянськості для мільйонів, допомагали людям усвідомити свою причетність до ідей перебудови суспільства та розділити з владою відповідальність за долю реформ. І в цьому – головний урок де Голля-реформатора для наступних поколінь.

Цікавим є історичний де Голля і для українців. Перебуваючи з візитом у Радянському Союзі він виявив бажання відвідати й Україну, і 27-28 червня 1966 року відбувся його короткий дводенний візит до Києва. Виголошуючи свою промову в Маріїнському палаці президент Франції зокрема сказав: „ ось вже давно, можна сказати, цілі віки, ми знаємо в Франції, що таке Україна. Ми дуже уважно ставимося і по духу і по серцю до України… Що ж до наших відносин і зв’язків, то повинен сказати, що між Францією та Україною ці зв’язки дуже давні, дуже старовинні. Я дозволю собі навести два приклади. Перший, найбільш давній: дочка київського князя Ярослава Мудрого Анна була дружиною французького короля Генріха Першого. І останній приклад. Я хотів би згадати про тих французьких солдатів, які в числі інших полонених були привезені ворогом на цю землю…” А закінчив де Голль свій виступ двома ємкими фразами:
„Хай живе Київ!
Хай живе Україна!”
Наразі це був мужній крок французького президента, котрий за 25 років до проголошення української незалежності наважився назвати нашу землю Україною, а не Українською Радянською Соціалістичною Республікою. Виглядало так, що далекоглядний де Голль ніби першим серед зарубіжних державних діячів передбачав відновлення Української державності.

Він з повагою ставився до інших народів, бо як це не парадоксально, але тверда автократія де Голля трималася саме на повазі народу, на розумінні ним політики президента. Де Голлю не довелося, зміцнюючи вертикаль влади, вдаватися до політичних репресій і до обмеження громадянських свобод. В найважчі часи, ледь втримуючи країну на грані громадянської війни, де Голль не вводив надзвичайний стан, не переслідував газети, котрі критикували його дії. Підтримка народу, демократія зміцнювали авторитаризм де Голля, а тверда президентська влада зміцнювала демократію.

В квітні 1969 року, програвши на референдумі з місцевого самоврядування, президент заявив: „Схоже, французи утомилися від мене. Та і я, зізнатися, від них – також”. Він відмовився від президентського поста, залишивши Францію великою державою з міцною економікою та високим міжнародним авторитетом. Життя де Голля стало міфом. Але, породивши один міф, генерал назавжди поховав інший – міф про те, що велич держави нерозривно пов’язана з її просторами й завоюваннями, з тим „добром”, котра вона насильно несе „недостатньо освіченим народам”. Розпалися імперії, пішли на волю колонії. Де Голль, який все своє життя вірив у те, що нації вище особистості, відкрив епоху, у якій особистість стала вище нації. Водночас Шарль де Голль настільки ототожнював в себе зі Францією і французьким народом, що свого часу сказав, „коли я хотів дізнатися, що думає Франція, я запитував себе самого”.

На сьогодні існує величезна кількість біографічних розвідок та монографій у яких французькі та іноземні автори намагаються вивчаючи життєвий, інтелектуальний і духовний шлях генерала де Голля знайти загадку його багатогранної особистості, виявити фактори, котрі зробили його історичною особою. Безсумнівно, що де Голль – постать символічна й багато в чому міфологізована. Однак те, що сучасна Франція сьогодні є саме такою як вона є – авторитетною, заможною, добробутною і демократичною державою – велика заслуга президента-генерала Шарля де Голля. Таємниця практично завжди присутня при зародженні великих релігій. „Голлізм”, якоюсь мірою, також був якщо не релігією, то принаймні, великим міфом, котрий лежить в основі величі післявоєнної Франції.

Advertisements
Опубліковано у Uncategorized | Теґи: , , , , , , , , , , , , , , , , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s