Голодомор на Ічнянщині


Віктор Каспрук

Так сталося, що про Голодомор в Україні мені довелося дізнатися досить рано, десь в середині 1960-их років. Під час літніх канікул ми щороку приїздили до Ічні, що в Чернігівській області. Ічня – це старовинне козацьке містечко, де більшість населення до Жовтневого перевороту 1917 року належало до козацького стану. Навіть козаків і селян завжди ховало окремо. Козаків – на Шибенському і Ковалівському кладовищах, а селян – на цвинтарі Піски.

Зрозуміло, що в Ічні до 1917 році діяло звичаєве право і, пригадую, що в день, навіть у 1960-ті роки, хата моєї бабусі ніколи не запиралася. Адже навкруги жили родичі і сусіди, поруч з якими нашій родині доводилося сусідити сотні років. Хата моєї бабусі Уляни Григорівни Книш ( в дівоцтві Чумак) була четвертою і останньою в неширокій вулочці, котра відходила від основної вулиці. В вулочці в ті роки жили нащадки мого прапрадіда Якима Книша, який мав чотирьох синів – Захара, Клима, Ігната і мого прадіда Івана, який після 25 років служби у царському війську отримав від прапрадіда останній земельний наділ в самому кінці вулочки, а за його городом вже починалася левада.

Власне, якщо вже мова зайшла про Чумаків, то тут, можливо, варто уточнити, що моя бабуся Уляна Григорівна була старшою сестрою українського поета Василя Чумака. Поета з дуже важкою долею. І хоча його розстріляли у неповних 19 років денікінці в Києві, радянська влада вважала його за майже чи не за націоналіста і тому намагалася замовчувати, а за сучасної влади не видано жодної його збірки, не видано жодної монографії чи наукового дослідження. Адже тепер, дехто з маститих і впливових літературознавців, ледве не записує Василя Чумака, за його соціальні погляди, чи не в комуністи. Коли Чумак був членом партії боротьбистів. І це зовсім не одне і теж.

Все почалося з того, що я запитав у своєї бабусі, чому така дивна назва у нашої вулочки – Ударника? В честь кого вона була колись названа? Вона відповіла – був собі в тридцяті роки такий комнезамівець Холод, котрого убили біля «чайного» колодязя. Мені було абсолютно незрозуміло, як це можна було вбити людину, в нібито, мирні часи. Що про я і запитав в своєї бабці. Відповідь була лаконічно – «за те, що він у людей трусив торбинки». Після серії моїх зацікавлених запитань, Уляні Григорівні довелося мені оповісти про голод, про його причини і виконавців. Признаюсь – усе почуте мене шокувало. Адже ніхто ніде і ніколи мені про це ще не розповідав. Як і шокувало й те, що сім’я кращого друга мого покійного діда Сергія Івановича Книша – Олександра Арсентійовича Марковського – вижила лише тому, що вони навчилися ловити і готувати хоч якусь страву з кротів. Тоді усе це важко було зрозуміти, адже в городі в бабусі земля була з найкращого чорнозему, на якому все, що б не посадили, давало щедрі врожаї.

Сьогодні, на жаль, свідків Голодомору залишилося дуже мало. Так моїй тітці Олені Сергіївні Книш сьогодні вже виповнилось 86 років, але вона до найменших деталей пам’ятає ті страшні дні. «Нам із молодшою сестрою Наталею (моєю мамою – В.К), – розповідає Олена Сергіївна, – в ті важкі роки – 1932-1933- було відповідно, мені 10 років, а Наталі – 6. До нашої сім’ї часто приходили люди – родичі, сусіди й співробітники батька, і велися розмови про Голодомор. Й ці розмови не так собі були – оповідали випадки, коли людей викидали із своїх домівок і вони втрачали зв’язок із своїми родичами. Їли не тільки щурів і котів, але й і людей.

Дякуючи своїм батькам, Сергію Івановичу і Уляні Григорівні Книшам, ми теж скудно жили, але все-таки щось в хаті було, якісь обід був приготовлений. А в людей і того не було. Особливо у тих людей, яких викинули із своїх осель – іди на всі чотири сторони. У них не було притулку, і, звісно, не було де переночувати, де поїсти. Вони ходили по хатам, сподіваючись, що хтось дасть що-небудь. Але в людей не було ні хліба, нічого не було. Але все-таки ділились: і дерун давали, або щось іще.

Одного літнього дня ми з сестрою Наталею були у саду в себе вдома. Це, мабуть, була неділя, тому що всі були вдома, і батько на роботу не пішов, а мама пішла десь на базар і навістить своїх батьків Семена Григоровича і Анастасію Петрівну Чумаків. І раптом ми побачили, що у двір хтось увійшов. Ми перейшли із саду в двір й побачили – стоїть чоловік з торбиною на плечах. Ноги у нього були червоно сині, дуже розпухлі, і, навіть, розпенехані штанини, тому що ноги там уже не поміщалися. Поряд із ним була дівчинка. Вона була трохи старша від нас. Їй десь було років 13, я думаю. І тоді цей чоловік хотів упасти перед батьком нашим на коліна і просить притулку. А батько до нього підійшов, взяв його за руки і сказав – «Ні, ні, ні! Ви цього не робіть, Боже вас упаси! Чого це ви?». А він: «Сергій Іванович, ради Христа прийміть нас переночувати, хоч де-небудь».

А нас тоді стояли і сараї всі, і клуня була. У клуні збіжжя вже не було, була одна солома. Цьому чоловікові сказали, що тут можна переночувати на соломі. Принесли рядна, щоб постелити і накритися. Іще тоді була жива наша бабуся Христя, вона пішла, принесла їм миску борщу і там ще щось було. Посадили їх на призьбі, і вони пообідали. Хліба теж дали по куску. Потім їм постелили в клуні рядна і він ліг і відпочивав до вечора. А вечором їм теж дали поїсти, і вони до ранку були у нас.

Дівчину звали Саша. Вона залишилася з нами. А вночі я з нею спала на сараї. Там було сіно, і я часто там відпочивала і спала сама. Ми з нею ночували там. Серед ночі вона раптом встала, вірніше сіла – і давай розмахувати і жестикулювати руками, й щось говорила. Але не можна було розібрати, що вона говорить. Я її хотіла розбудити, але вона не реагувала ні на що. Трохи вона посиділа. Вона плакала і стогнала так жалібно, що неможна було це нормально переносить. Отак вона тяжко у вісні оце все переносила. Видно, що людина пережила велику трагедію. А трагедія, дійсно, була велика.

Жили вони у селі Гмирянці. Це десь, приблизно, кілометрів 4 від Ічні. Наш батько був з ними знайомий і бував у них. В них якісь справи були. Й він знав цю сім’ю давно. Приходив, навіщав їх. А коли почалася колективізація цей чоловік (його прізвище Гмиря, теж) не хотів іти в колгосп. Тоді його зробили куркулем. Це була молода сім’я, у них була лише одна дитина – Саша. Вони побудували нову хату і вона була покрита залізом. А у тих, в кого хата була покрита залізом, дах був залізним, і хто не хотів іти в колгосп, то зразу їх вводили в ранг – куркуль. А коли вони отримали куркульське звання, то їх виганяли із хати (це в кращому випадку), а то багатьох відправили до Сибіру.

Жінка оцього Гмирі не витримала такого життя. Вона захворіла, як у нас це казали «задумалася» над своїм життям і невдовзі померла. А їх викинули із хати і вони ще декілька днів ночували під тином своєї хати. Але і цього не дозволяли робити. Сказали – «Поїдеш в Сибір, якщо тут будеш. Іди куди хочеш, але тут не залишайся». Їхню хату – двері і вікна забили дошками і хвіртку забили і сказали – «Якщо щось тут порушиш, то точно тебе відправимо на Сибір». І вони побули декілька днів біля своєї хати, хтось їм кусочок хліба приніс, а далі рушили на Ічню. Довго вони, видно, добирались і були вже голодні, тому що поки вони до нас добралися, то у нього від голоду уже були опухлі ноги. І тоді наш батько їм дав прилисток.

Дочка цього чоловіка спала на горищі сараю зі мною і їла з нами, а він ранком відправлявся в центр Ічні і, між іншим, там у центрі жили наші дід і баба Чумаки. Чумакова хата виходила рундуком на вулицю і там східці були й дах. І там збиралися ці бездомні і хворі люди.

Коли почався такий Голодомор, то нас з сестрою не пускали одних до Чумаків, тому що були випадки людоїдства. І нам до діда і баби не дозволяли іти одним. А потім, якось мама сказала, що вона йде на базар, і, звичайно, зайде до Чумаків, і як я хочу, то вона візьме мене із собою. Я звичайно, погодилась, тому що я вже давно туди не ходила. А раніше ми з сестрою Наталею часто до них навідувались. І коли ми підійшли до двору, то я побачила, що рундук увесь був зайнятий людьми. Такого віку, років десь до сорока і небагато після сорока. Всі вони були опухлі. Хто лежав під стіною, хто сидів. А хто просто витягнув ноги вже на призволяще і лежав. Люди проходили, хто щось міг, той давав. Але вони вже настільки були зморені і виснажені, що якось мало і реагували на ці подачки. Вже, ніби, їм і їсти не хотілось.

Коли я побачила цю картину, мені стало моторошно. І вже потім я чула розмови, що це вже остання стадія їх життя і вони помирають. Вилікувати їх неможна. А вечором наступного дня, коли це чоловік пішов і там зупинився під рундуком, і побачив, що люди там сидять і лежать, то він туди теж прилаштувався. А ввечері вже прийшов до нас і з ним прийшло ще двоє таких же людей, як він, опухлих. І сказали: «Дозвольте і нам переночувати у вас». На що батько відповів: «В клуні місця вистачить, йдіть і відпочивайте». І дали їм поїсти. А їсти що було, зварили картоплю «в мундирах», і дали їм цю картоплю. Й я бачила, як вони їдять її. Нечищену, звичайно. Поїли ту картоплю і випили тую воду, що там була, полягали і поснули. А дівчинка Саша разом з нами і обідала, і вечеряла.

Саша була русява, коса у неї, майже, до пояса, на ній була біла хусточка, якась спідничка і кофточка. І через плече на ній була торба з домотканого полотна. Але в них в торбах мало чого було, вони були, майже пусті. Тобі тато сказав бабусі Христі, щоб вона їм варила картоплю – ранком і на вечір. Це було літо, червень місяць. Якраз починала цвісти картопля, усе буяло, все так було зелено, гарно, красиво. Спориш у дворі, а попід хатою на обніжку цвіло багато кульбаби, чистотілу та інших рослин. Але овочі із старого урожаю і картопля вже закінчувалися. А нове ще не вродило і тому було важко жити і прохарчуватися, тому що всі продукти вже кінчалися.

Цим людям бабуся варила щодня чугунчик картоплі, котра залишилась, на насіння, то, як ми її називали «куряча», давали по шматку хліба і якось вони харчувались. А на день ішли знову до центру і там лежали.

І якогось дня їм сповістили, що на спиртозаводі, раніше він називався «ґуральня», відкрили яму із брагою, яка залишилась після виробництва спирту. А спирт робили залежно від сезону. Із картоплі, цукрового буряку, пшениці, ячменю, кукурудзи. Цю брагу люди залюбки брали для худоби, бо вона дуже поживна. Годували нею і корів, і свиней, і у кого кінь був. Словом їздили на візочках перевозили її до своїх дворів. По двоє, а то й по троє відер кому не дуже далеко, брали оцю брагу.

Коли їм про цю брагу сповісти, ці сердешні люди, що там можна поїсти досхочу. Зразу, де у них і сила взялася, Й вони піднялися, і хто як міг, це не дуже далеко було, добиралися до цього спиртозаводу. Хто ще був при силі, то підтуцем йшов. Всі вони були із ціпками, опирались на ціпок і добирались. А були й такі, що, навіть, рачки повзли. У кого сил уже не було. Але була ще надія на спасіння цією брагою, то і рачки повзли до тієї ями. Добралися туди і це було жахливе видовище. Вони окружили оту яму зі всіх сторін. У кого була кружка, у кого котелок, у кого якась чашка чи каструлька. Вони брали і пили і їли, і вже досхочу, ніхто їх не відганяв. І хто вже наївся і напився, відходив трохи подалі й лягали там і відпочивали. А хтось іще доїдав.

Але в їхньому житті це була остання трапеза. Тому що ячмінна брага була з вівсюгами і вона пошкодила їм і шлунок, і кішковик, й поробила там рани. Вони усі там покотом лежали і не могли вже піднятися. До ранку, майже, всі вони були мертві. Приїхала підвода із драбчастими боками. Їх усіх туди поскидали й вивезли у якусь братську могилу. І на вечір ніхто із них до нас не повернувся. А дочка цього чоловіка, Гмирі, Саша залишилася у нас. Й жила ще якийсь час, я вже точно не можу пригадати, у нас. А потім, у неї була тітка в другому селі. Це рідна сестра Сашиної матері. І їй повідомили через людей, що її племінниця знаходиться там то і там то, а що її батько помер. То вона прийшла до нас і забрала Сашу із собою.

На жаль, мене не було дома, коли вона від нас відходила і ми з нею, навіть, не змогли попрощатися. Вже потім вона ніколи до нас не приходила і ми не знали якою була її подальша доля. Я сподіваюся, що Саша перенесла Голодомор і залишилася живою. Хоч їли і кору, і коріння, і де хто що міг, у кого що було, і залишилися живими, хто переніс Голодомор. А кого вигнали з хати тому вижити було, майже, неможливо».

Як пише у своїй книзі «На землі Ічнянській» дослідник історії Ічнянщини Володимир Іванович Балабай: «Як тільки з’явилася трава і інша рослинність, розпочалася справжня боротьба за виживання. Варили борщ із щавлю, бурякової гички, лободи і кропиви. Варили якесь коріння та кульбабу, їли жолуді, бруньки, листя. У боротьбі за життя велику роль відігравали риболовля, полювання на птахів і дрібних тварин. Ловили кротів, шкури яких непогано отоварювалися в магазинах споживчої кооперації. Люди свідчили, що в деяких селах їли собаче і котяче м’ясо» [ 1 ] .

Олена Сергіївна Книш пригадує ще. «Тепер я хочу розповісти про інший епізод про Голодомор. Іще бабуся наша Христя була жива. Це був, мабуть, 1932 рік. От я не знаю, що було раніше, що пізніше. Було так – була засуха, і увесь урожай забрали у населення, і у цей час була колективізація. Селяни не дуже поспішали туди йти, а їх намагалися загнати у колгоспи. Люди не поспішали. Батько працював фельдшером, а потім він пішов у колгосп.

В Ічні відбувалася інтенсивна колективізація. Селяни, хазяїни, у кого був кінь, корова, хазяйство, земля, то вони взагалі не хотіли йти в колгосп. Але це робилося примусово. І у 1932 році була засуха. Колгоспи вже були деякі організовані. Те, що зібрали в колгоспі, держава забрала собі, і почали відбирати у людей у кого, що вродило. Зібраний хліб загружали у мішки і з великим почтом везли. Влаштували ніби свято. І в мішках спочатку везли до сільради, там музика грала, танці були, а потім усі ці підводи, організовано, одна за другою їхали на залізничну станцію Ічня.

Чому це я знаю, бо я навчалась тоді в школі, в другому чи третьому класі. І ця дорога на станцію пролягала вздовж нашої школи. Школа номер п’ять, друге приміщення. Тому, що перше приміщення – це біля автошколи, а друге там, де іде дорога на станцію. Оцією дорогою, мимо школи валками відправляли зерно на станцію. А ми на перерві вибігали і дивилися на це таке видовище.

На першій підводі із заду знаходились мішки з зерном, а в передній частині, на мішках, сидів гармоніст і дівчата в українських національних одежах стояли на возі, і з танцями й музикою валками їхали на станцію. Нам, як дітям, звичайно, це цікаво було. І що під музику їдуть, і співають. А що вони співали, от я не можу згадати. Але співи були на мотиви частушок. Не просто якісь українські пісні, а частушки. І оце, значить, я пам’ятаю одвозили восени, як почали збирати урожай. Цей урожай зібрали і відправили. Куди він пішов, мені, звичайно, невідомо. Але люди усі казали, що це все відправляють за кордон».

Люди спасалися як хто тільки міг. Як пише В.І. Балабай: «На залізничній станції Ічня кукурудзу відвантажували на всіх коліях. Жителі Ічні та ближніх сіл крали її, і це допомагало вижити. Біля спиртозаводу в центрі Ічні вона зберігалася в буртах. Ватаги людей, особливо дітвори молодших класів, днями чатували в цих місцях. Бурти охороняли сторожі, але голод примушував вичікувати моменту, щоб вкрасти бодай кілька качанів» [ 2 ].

«Коли це урожай, перший, спочатку уже відправили, і виявилося, що цього недостатньо, – пригадує далі Олена Сергіївна Книш, – то тоді почали, як казали «викачувать» хліб. Додатковий був збір. Але у людей уже не було чого давати. Тоді влаштовували бригади – по три душі. Вони ходили по хатам і було у них таке слово «канай». Це слово блатне, а що воно значить я не знаю. В сенсі тому, що віддавай. Оце приходять і – «У мене нема чого давати». «Канай», а то підеш із хати». Отакі були розмови. Забирали останнє. Де у кого там залишилась чи кукурудзи жменя, чи квасолі – вони все забирали. І все під цим лозунгом – «канай».

І уже пізньої осені, це було, мабуть, у жовтні місяці, бо було холодно, ми пішли до школи і нас зібрали і сказали, що убили одного чоловіка, котрий був у бригаді, яка виконувала хлібозаготівлю. Нас організували і повели на центральну ічнянську площу, де і тепер проходять мітинги. Там був мітинг на якому сказали, що куркулі лишили життя, убили нашого найкращого працівника Холода, який виконував свої обов’язки. Це був наш сусід, не дуже близький, але вони жили по сусідству. Його дочка Галя вчилася зі мною у школі. Вона була невеликого зросту. У неї була світла косичка і обличчя дуже бліде. Ніби вона росла і сонця не бачила. І трошки ластовиння на обличчі. Вона була тиха, спокійна і, ніби, вона не могла якось, так як усі діти, гратися, розмовляти. Якось вона була трохи перелякана.

І тут убили її батька. Як казала місцева влада – ворожі елементи – куркулі вбили нашого активного співробітника, і ми за нього повинні помститися. Потім нашу улочку перейменували із Книшівки на вулицю Ударника, а згодом, вже в кінці 1970-их років на вулицю Холода. І по сьогоднішній день вона так і називається.

І до нас якось прийшли представники цієї «тройки», котрі шукали у людей збіжжя. Батька у цей час не було дома, а ми всі були. Вони прийшли і сказали: «Ми повинні виконати державне замовлення». Мама відповіла, що «Хазяїна немає, а що я можу вам сказати. Ми віддали, що у нас було, а більше в нас немає нічого».

«А ми будемо шукати». «Шукайте». Їх було троє. Ну а я на з цікавістю дивлюся, як же – така важлива подія. Вони витягли із-під печі кочергу і давай шурувати у печі, в боровику, під піччю давай стукати цією кочергою. А один потім із них заліз на горище і там, де боровик (коли треба сажу трусити, то знімали 2 чи 3 цеглини і прочищали віником сажу), а потім мама брала чугунець із глиною та замазувала, щоб там, не дай Бог, іскра не пролетіла, чи щоб дим там не проходив. Вони полізли туди на горище і давай шурувати по боровику із верху до низу. Нічого, звичайно, не найшли, мама потім полізла й замазала. А вони пішли в другу половину хати, де бабуся жила там теж усе обнишпорили. І на піч, і під піч, скрізь. Нічого не найшли, звісно. Потім один із них пішов в сарай. А у нас тоді сарай був великим. Під одним дахом раніше там стояли кінь, корова, отара овець (десятка півтора), поросі і кури. Зверху сідало для курей. А внизу там іще залишалося місце, на всякий випадок. Там щось було із сільськогосподарського реманенту.

Одні двері, там були кінь і корова (одна половинка сараю). Друга – порося і вівці (це був хлів), а сараї під стіною там були дрова, колючки для розпалювання печі, а частиною з них, разом із кукурудзинням, утепляли хату. З правої сторони була ступа, а зліва жорна. Вони з’явилися в 30-ті роки. Раніше жорн не було. Зерно возили на млин і там мололи. А в 30-ті роки, коли до млину не було чого возити, так мололи на жорнах по жмені чи там по скільки. Ну і зверху на сараї знаходилось сіно. А коли почалася колективізація, то землю ми віддали державі, а із землею і все господарство. Ми позбулися усього. Овець вже не було, навіть, і порося теж не тримали. А якщо тримали, то треба його було так приховати, щоб ніхто не бачив і не чув. Тому, що треба було це порося його здати державі .

«Канальщики» прийшли провірили й сарай, а далі пішли в сад. В нас тоді там був сад, городу там, майже, не було. Були фруктові дерева. То вони пішли вздовж стежечки, яка вела до кінця цього саду. У них був такий металевий щуп, із таким стержнем гострим на кінці. Вони вздовж усієї стежки, з одного і з іншого боку, пробивали землю оцім щупом. Під кущами, під деревами, скрізь провірили. Під сараєм. Словом, прощупали всю землю, але нічого не знайшли. «Канальщики», звичайно, знали, що тут щось є, але заховано так, що не знайти. І, дійсно, батько нас був такий передбачливий, що він не хотів, аби наша сім’я була опухла. І він заховав. Але заховав так, що і з свічкою не знайдеш.

Де він конкретно, що заховав ми не знали. У хаті слово хліб, або борошно не вживали. Боялися їх казати. Хліб пекли по суботам. І у ці роки 30-ті хліб такий був: половина картоплі. Тільки картопля була варена. Тому, що як спекти хліб із сирої картоплі, то вже на другий-третій день його вже їсти не можна. Картопля була варена і її пропускали через решето і додавали туди, що треба. Додавали ще й половину борошна. Коли у нас хліб пекли, то на всю вулочку був запах. І ми боялися, що на цей запах хтось когось приведе й скаже: «Так у вас для держави хліба немає, а самі хліб їсте?» То боялись цього. Вони усе прощупали, нічого не знайшли – ні зернинки, але були впевнені, що у цьому дворі, звичайно, є заховане зерно, але їм не найти його.

Картопля в погребі була. Вони не добралися до картоплі, чи може тоді не брали. Або може побачили, що осталася «куряча картопля» на сімена, така дрібненька, може тієї картоплі вони не хотіли брати. Наш батько в той час працював фельдшером в лікарні і щось там отримував.

У складі тієї команди, що до нас приходила був Попіс (це якійсь чоловік не наш, можливо латиш). Жив він у вулочці, де ветеринарна лікарня. Його всі називали «попсік», тому, що Попіс – це довго. Другим був Семен Маркеїв. А це тип особливий. Його батько – Маркей (це його ім’я було), дуже була в Ічні поважна людина. Він був пічник. Люди не тільки з Ічні, але й і з навколишніх сіл приходили й запрошували його викласти піч. І це був дуже кваліфікований пічник. Була у нього іще дочка. Про неї так казали – ну що, людинка. І більше нічого, значить, ні туди – ні сюди. Молодший син – Гаврило, вивчився і став пічником, як батько. Був дуже поважний він у Ічні – робив печі. І він казав, «Я навіть Василю Михайловичу Чалому, який був у нас в Ічні головою райвиконкому, піч клав. І він мені подякував і руку подав». А оцей третій його син – він ні туди – ні сюди. Працював він сільраді. А хтось там питає, а на якій він там посаді? А яка там посада – за старшого куди пошлють. І оце значить його у цю команду назначили. Семен прийшов до нас. Він так прийшов до нас, й знав своє місце, хоч був трохи недотемкуватий. Що, все-таки, це сім’я, яка має якесь соціальне положення у суспільстві. І знав собі ціну.

Але підійшов до мене, очі у нього, як зараз пам’ятаю такі голубі, дурнуваті, але хитрі. І він так от сміється і мене запитує – «Ти ж школярка. Ти ж знаєш, що ти повинна допомагати державі «викачать» хліб. То скажи, де батьки ховають хліб?» Я кажу: «Ніде». «Як ніде?» «Бо в нас його немає».

Ми дійсно не знали. Тому, що про це в хаті не говорилося. Я кажу: «Я нічого не знаю». А третій, теж помічник, але я не пам’ятаю вже його прізвища. Пошурували скрізь, але нічого так і не знайшли.

Тепер, були у нас жорна. Вони були розкидані, і їхні частини заховані у різних місцях. Тому що у випадку перевірки їх би могли розбити. А так нічого розбивати. На помості стояли підпори, а каміння було заховано. Й коли вщухала оця перевірка, то батько збирав їх і люди приходили до нас. Принесуть жменю. «Та нехай мелють», казав батько. Багато ж не було. Мололи кукурудзу. Рідко хто жито. Тому, що жито позабирали.

І от якось прийшли дві жінки. Ми, звичайно, за це нічого не брали. Як були зібрані жорна, то казали – «Ну ви ж там знаєте. Ідіть і крутіть собі». Приходило по двоє. Так, як у тій казці, цап меле, коза насипає. Й, значить, одна насипає, а друга крутить ці жорна. Жінки були з другої вулиці, здається із Бочановки. Жінки пішли і я за ними. Мені цікаво. Я всіх завжди супроводжувала. Цікаво мені було, що вони роблять, що вони говорять. Вони взяли і давай крутити жорна. Одна каже: «Спасибі Сталіну – діжу не ставлю». А друга каже: «Спасибі Іллічу – хліба не печу». Потім одна із них говорить: «Ми споконвіку пекли деруни. Але це на сніданок, із шкварками свинячими, або ж зі сметаною. Або, хоча би, із кисляком. У нас же звикли, що до чого, а хліб до борщу. До борщу треба хоч маленьку скибочку хліба. В ці «щоденники», то зараз спечеш їх, вони смачні, їх можна їсти. А вже на другий день, а особливо до борщу, уже воно і не таке».

Оце, значить, були такі розмови. А їх називали не деруни, а щоденники. Їх пекли щодня. Вони тоді смачніші і можна було їх їсти. А на другий день, особливо до обіду, до борщу, дійсно, вони уже не дуже смакували. Ці щоденники – це і картопля дерта і там жменя кукурудзяного борошна. Щоденники вживалися замість хліба, якого не було.

Багато людей померло з голоду. Скільки сказати я не можу, я тоді була мала. А пізніше про це не хотіли згадувати, але багато людей померло. Особливо із сіл. Хто не хотів іти в колгосп. Їх виганяли із хати і вони були безпритульні. А люди теж не могли їх прихистити. Бо їх було багато. Й люди, котрі самі дуже бідували, не могли їх утримати так, щоб вони залишилися живими. А хто залишався в хаті, ті все їли. Все, що можна було. Я тільки скажу про те, що росте, про рослини, корінці. Починаючи від щавлю, у нас називали його гороб’ячий. Як виявляється, він дуже вітамінний. Варили борщ із цього щавлю. У кого була картоплина, кидали картоплину туди. А в кого не було, то десь лушпайки, чи чогось добавляли – ще якусь траву, чи ще щось. Виручала картопля, звичайно. Тому, що якщо у когось була якась картоплина, то їли картоплю і залишилися живими.

А у нас іще залишилася картопля. Їли картоплю і якійсь суп чи борщ із трави, з цього щавлю. Потім уже почали підростати городні культури: молода цибуля, домашній щавель. А як весною мама варила суп, то заправляла укропом. Вона його товкла у ступці і заправляла оцим укропом і ми такий суп дуже полюбляли. А в колгоспі, хто там працював, то варили «кандьор». І жінки, котрі там працювали і їли цей «кандьор», казали – там вода, може попадеться шматочок картоплини чи листочок цибулі. Ну і кидали туди іще пшоно. Проте його було скільки, як казали люди, що «Пшонина за пшониною – гониться з лозиною».

Як пише у своїй книзі «На землі Ічнянській» В.І Балабай: «У цей злощасний період в Ічні відкрили Торгсин. Районна газета «За більшовицькі темпи» від 3 березня 1933 р. вмістила таке оголошення: «Відкриття Торгсину. Цими днями в Ічні відкривається Універмаг Торгсину. Продаж краму всім громадянам у необмеженій кількості на золото (монети, лом, вироби) та іноземну валюту. Крам у крамницях Торгсину гарної якості. Ціни дешеві, в золотому вирахуванні».

Відомо, що Торгсини були відкриті для одержання золота та інвалюти на потреби індустріалізації. Але це здійснювалося саме тоді, коли мільйони людей помирали з голоду. Куди ж поділася та славнозвісна турбота про людину, яку так настирливо пропагували засоби масової інформації?

До Торгсину несли золоті монети, сімейні сувеніри, сережки, обручки, материнські благословенні хрестики і тому подібне, щоб одержати борошно, крупи та жири. Проте переважна більшість населення не мала ні золотих монет, ні сережок, ні обручок. Можна здогадатися, що думали і як дивилися на цей магазин голодні люди, які мовчки проходили повз нього» [ 3 ].

Можна сказати, що трагедія українського Голодомору складалася з мільйонів трагедій погашених людських життів, зруйнованих доль і сімей. Козацьке містечко Ічня, де люди споконвіку жили заможно, були гордими і сміливими, після страхіття Голодомору ніби притихло і причаїлось. Люди розуміли, що більшовицька влада силовими протизаконними методами може зробити з ними, що завгодно. Адже вона не лише антигуманна, а й і антиукраїнська. Але у пам’яті народу Голодомор закарбувався, як найбільша трагедія. Свідків його залишається усе менше і менше. Тому дуже важливий кожен спогад, як нова цеглинка у побудову пантеону національної пам’яті про цю страшну трагедію, котру довелося пережити українському народу.

1. Балабай В.І. «На землі Ічнянській», Ніжин, 2004 рік, ст., 174
2. Балабай В.І. «На землі Ічнянській», Ніжин, 2004 рік, ст., 174
3. Балабай В.І. «На землі Ічнянській», Ніжин, 2004 рік, ст., 174-175

Advertisements
Опубліковано у Uncategorized | Теґи: , , , , , , , , , , , , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s