США: латиноамериканська «реконкіста» розпочалася?

«Дзеркало тижня. Україна» №19, 19 травня 2006

Віктор Каспрук

Масові демонстрації іммігрантів латиноамериканського походження, що відбулися нещодавно у США, провіщають зародження політичної латиноамериканської сили, яка в майбутньому здатна прогнозовано призвести до політичних потрясінь в американському суспільстві. Близько трьох мільйонів латиноамериканців вийшли на вулиці, щоб висловити свій протест проти міграційної реформи. Понад 750 тисяч маніфестантів у Лос-Анджелесі, 500 тисяч у Сан-Дієго, 300 тисяч у Чикаго, сотні й десятки тисяч у Феніксі, Денвері та інших містах Америки. Вперше домінуючий північноамериканський клас зіштовхнувся з масовими проявами, які можна порівняти з повстанням у негритянських гето в минулому столітті.

Демонстранти протестували проти антиіміграційного законопроекту, який обговорюється у Конгресі. Йдеться про спорудження стіни завдовжки 1100 кілометрів між Мексикою і Сполученими Штатами, що має зробити кордон між цими країнами недоступним для спроб нелегальних імігрантів перебратися на північ. Власне, можна наперед сумніватися в ефективності такої споруди, оскільки ані стіни, ані радари, ані детектори інфрачервоного випромінювання не здатні зупинити потік «прибульців» із півночі. Тому що ця міграція — набагато більше, ніж механічне переміщення людських мас із однієї країни в іншу. Найчастіше для мільйонів латиноамериканців вона є надією вижити, поліпшити свій рівень життя і реалізувати свої мрії.

Тим часом, якщо простежити динаміку зростання латиноамериканського населення у США, то вона така. Тільки з 1980 по 1990 рік громада латиноамериканців зросла на 53% — майже вп’ятеро більше, ніж решта населення Сполучених Штатів. Згідно з даними Census Bureau за 2003 рік, кількість латиноамериканців, які жили у США, становила 37 мільйонів чоловік, або 13% населення, тоді як афроамериканців — 36,2 мільйона, або 12,7% населення. Високий рівень народжуваності і приплив імігрантів з півдня стали причиною того, що чисельність вихідців із Латинської Америки перевищила кількість афроамериканців набагато швидше, ніж це прогнозували багато демографів. За прогнозами, у 2010 році один із шести американців у віці від 18 до 21 року буде латиноамериканцем.

Тим часом відсоток білого населення в найбільших американських містах, як і раніше, зменшується. При цьому більш як половина вихідців із Латинської Америки зосередилися у трьох штатах: Каліфорнії, Техасі та Нью-Йорку. А іспанська мова давно вже конкурує з англійською в окремих районах американського мегаполіса — Лос-Анджелеса. Водночас близько чверті латиноамериканців, які живуть у США, не мають американського громадянства, і значну частину їх становлять нелегальні імігранти, які «просочилися» через мексиканський кордон у пошуках роботи і кращої долі. За прогнозами демографів, до 2040 року латиноамериканці становитимуть 51% населення Каліфорнії.

Кожна людина має своє коріння. Для латиноамериканців не завжди просто ідентифікувати себе, хто ж вони насправді в англомовній Америці. Історія кожного з тих, хто потрапив до США, — це вигнання, війни, голод чи нещастя. У кожного своя драма, свій американський досвід і обставини, які стали спонукальною мотивацією до іміграції. Вони ідентифікують себе як «hispanic», «latino» або «chicano» і за духом є іспанцями, хоча зовсім не становлять однорідну масу без жодних відмінностей. І зовсім необов’язково, щоб вони мали однакову культуру чи спільну історію. Латиноамериканці — це жителі Південної і Центральної Америки, Мексики та Карибського басейну. Люди гір і джунглів, прибережної місцевості та міських нетрів — це, власне, і є велике змішання, відоме під однією загальною назвою — латиноамериканці.

Однак останнім часом вони починають потроху пред’являти права, намагаючись простежити своє історичне коріння аж до далеких предків, які мали невід’ємні права на ці землі. Якщо пригадати американську історію, то за угодою, що була підписана 2 лютого 1848 року й ознаменувала кінець мексиканської війни, Мексика передала більш як половину своєї території Сполученим Штатам. Це терени сучасних американських штатів Арізона, Каліфорнія, Колорадо, Невада, Нью-Мексико, Оклахома, Техас. Тому багато латиноамериканців мексиканського походження вважають, що вони не є іммігрантами, а повертаються назад на землі, які колись належали їхнім предкам. Таким чином, можна говорити про початок (або продовження) своєрідної латиноамериканської «реконкісти» на південно-західних територіях Сполучених Штатів.

Мексиканська революція, кривавий переворот, що знищив кожного з восьми мексиканців у період між 1910 та 1920 роками, принесла першу хвилю мексиканських іммігрантів, яка «прорвалася» на північ — до Каліфорнії, Техасу, Колорадо й Арізони, на ті самі землі, які були їхніми лише два покоління тому. І не лише чарівна «американська мрія» спокушала постійний потік латиноамериканців до берегів США. Це і кубинська революція 1959 року, яка «занесла» кубинців до Флориди, революція 1965 року в Домініканській республіці, революція 1979 в Нікарагуа, громадянські війни в Гватемалі та Сальвадорі, страшний терор у Перу і кокаїнове божевілля у Колумбії.

Основним об’єднавчим чинником латиноамериканців, безперечно, є іспанська мова. Вони можуть бути будь-якого змішаного походження, кольору шкіри чи історичного минулого, але їхня єдність формується мовою, і їхня спадщина простежується з Іспанії. У цьому сенсі варто звернути увагу на той незаперечний факт, що латиноамериканці є не лише найбільшою етнічною меншиною у США, а й єдиною етнічною групою, яка ще й кваліфікується за мовною ознакою. Не можна виключати широкої расової, соціальної і релігійної розмаїтості, але мова скріплює таких різних, таких строкатих латиноамериканців, кожен із яких є складовим елементом іспаномовної мозаїки. Усвідомлення своєї ідентичності стало поширюватися серед молодого покоління після того, як, натхненні чорним рухом за громадянські права на півдні країни 1960-х років, мексиканські американці почали активно організовуватися для захисту своїх прав. Спостерігаючи за мегарухом на підтримку прав імігрантів, вочевидь, можна говорити про зародження нового явища — формування латиноамериканського «транснаціонального громадянина».

Латиноамериканці й тепер своїми діями намагаються продемонструвати країні і законодавцям, що їхнє багатомільйонне населення може стати вагомою силою у «виборчій грі», що воно має права і має намір їх реалізовувати. Сьогодні лише 40% із майже 40 мільйонів іммігрантів з Латинської Америки можуть голосувати, і лише 30% це роблять. Гіпотетично, якби іммігранти з Латинської Америки, що становлять близько 90% від усіх іммігрантів до США, спромоглися врегулювати свою легалізацію на теренах Америки, то вони змогли б потроїти свій вплив під час голосування до місцевих конгресів та Капітолію. Поки що не дає згуртуватися об’єднаним силам латиноамериканців відсутність у їхніх рядах харизматичного лідера, аналогічного тому, яким став для афроамериканців у 1960-х роках Мартін Лютер Кінг.

Тим часом спонукальним моментом питання про імміграцію, що так різко постало перед американським суспільством, є не проблема тероризму, а, швидше, сигнали від керівників головних національних спілок, які відчувають тиск дешевої робочої сили на ринку праці. Не маючи легального права на працю, іммігранти погоджуються на занижену оплату своєї роботи, підриваючи тим самим основи досягнутих раніше домовленостей між роботодавцями та найманими працівниками, які відстроювали профспілки.

Поява на політичній арені США сильної і згуртованої латиноамериканської меншини віщує майбутні потрясіння в американському суспільстві. Парадокс країни, політична стійкість якої базується на двопартійній системі, що з нелегального становища на сцену влади виходить третій, новий політичний актор. Гігант прокидається, і поява латиноамериканської влади може стати у недалекому майбутньому вагомим чинником американської політики.

Проте сила імігрантів із Латинської Америки нині не може бути такою монолітною, якою вона була у афроамериканців. Можна не сумніватися, що на виборах домініканці з Нью-Йорка віддадуть перевагу своєму домініканцеві, але хто може гарантувати, що вони це зроблять для пуерто-ріканського кандидата. У Флориді ж кубинське походження не має нічого спільного з мексиканським походженням. І доки рух латиноамериканців не матиме впливового й авторитетного харизматичного лідера та чіткої об’єднавчої ідеї, доти навряд чи їхні (навіть багатолюдні) демонстрації можна порівнювати з боротьбою за свої права руху чорношкірих у 1960-ті роки.

Втім, масових демонстрацій не було у такому «іспаномовному» штаті, як Флорида, хоч у південній частині її 62% населення сьогодні — латиноамериканці. У Маямі як політики, так і ЗМІ майже одностайно заперечують застосування драконівських методів стримання імміграції та механічне перетворення робітників, які не мають документів, на злочинців. На їхню думку, єдиний спосіб зменшити незаконну міграцію має полягати в тому, щоб зменшити «прірву» між доходами громадян США і країн Латинської Америки.

У нашу глобалізовану епоху нові іммігранти, завдяки зниженню вартості телефонних комунікацій, повітряного сполучення, а також розвитку Інтернету й кабельного телебачення, набагато більше пов’язані з країною свого походження, аніж їхні попередники. Нині, завдяки поширенню кабельного телебачення, яке пропонує меню з понад 500 каналів, більшість іммігрантів мають можливість бачити оперативні репортажі зі своїх країн. Багато хто з 12-мільйонної нової хвилі іммігрантів-уродженців Латинської Америки використовує Інтернет для того, щоб читати не американську пресу, а газети країн, із яких вони прибули, оскільки більшість видань США містять мало інформації про Латинську Америку. А той факт, що Мексика, Колумбія, Аргентина та ще ряд латиноамериканських країн визнають подвійне громадянство, сприяє тому, що багато іммігрантів уже не постають перед гострою дилемою національної відданості. Й на запитання, яку країну вони вважають своєю домівкою, стверджують: «Це так само важко сказати, як і те, кого ви любите більше — матір чи батька».

Цікаво, що нині іспанська мова знову стала престижною у середовищі іммігрантів. Якщо попередні покоління батьків у Каліфорнії й Техасі забороняли своїм дітям говорити іспанською мовою, аби вони швидше інтегрувалися в американське суспільство, то сьогодні багато хто зобов’язує своїх дітей спілкуватись іспанською. В еру вільної торгівлі, глобалізації, коли основним кредо стає необхідність задовольнити клієнта, нові іммігранти бачать двомовність як перевагу в конкуренції.

Можна зробити висновок: нова «латиноамериканська влада» навряд чи зможе найближчим часом перетворитися на потужний сепаратистський рух. Але реальність полягає в тому, що відносно мовчазна маса нащадків іммігрантів і «транснаціональних громадян» вийде знову на вулиці, коли відчує загрозу з боку політиків або необачних дикторів телебачення, що сприймаються нею як провідники «антилатинської» ненависті. Через більш ніж 40 років після того, як на вулицях Америки вирували бої за громадянські права негрів, уродженці Латинської Америки довели, що вони можуть бути організованою силою, здатною в критичний час приймати колективні рішення.

І хоча латиноамериканська громада США поки що не досягла політичного впливу, який відповідав би її чисельності, однак в активі у неї вже є два сенатори латиноамериканського походження. На сьогодні латиноамериканці мають значний політичний вплив у південно-західній частині США, і там для людини, котра хоче бути обраною на керівну посаду, володіння іспанською мовою становить серйозну перевагу. Губернатор Флориди Джеб Буш, одружений із мексиканкою, є одним із тих, хто хизується своїм знанням іспанської мови.

Очевидно, що мирна «реконкіста» на землях, які колись належали Мексиці, неможлива без висунення з середовища латиноамериканців впливового лідера. Проте варто звернути увагу на той факт, що зі збільшенням кількості латиноамериканців у США автоматично посилюється вплив католицької церкви, оскільки церква, поряд із мовою, є також вирішальним об’єднавчим чинником серед цієї категорії іммігрантів. І не відомо, чи не стане згодом хтось із католицьких кардиналів лідером латиноамериканської меншини, схожим на Мартіна Лютера Кінга. «Латиноамериканізація» США сьогодні видається явищем незворотним, і лише від зваженого підходу до цього питання домінуючого північноамериканського класу залежить, чи не перетвориться рух за права латиноамериканців на подобу «реконкісти» з певними сепаратистськими вимогами. Третя політична впливова сила Америки на підході, і це може корінним чином змінити не лише самі Сполучені Штати, а й, можливо, політичні пріоритети країни.

Advertisements
Опубліковано у Uncategorized | Теґи: , , , , , , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s