Чи мають майбутнє українсько-російські взаємини?

2013-08-12 14.30.41 - Копія9 березня 1995 року, газета «Час-Time»

Віктор Каспрук, політолог

З виникненням на політичній мапі світу нової держави України, одночасно виникло питання, що понад триста років було приглушене підневільним станом України, спочатку в російській, а згодом і радянській імперії. Це питання коротко можна сформулювати так: Україна і Росія є союзниками чи державами-антагоністами?

І якщо формально Росія визнала Україну як незалежну державу і суб’єкт міжнародного права, то фактично вона ніяк не може змиритися з реальним існуванням самостійної України.

Росія, що на словах виступає за союзницькі і партнерські стосунки з Україною, насправді не упускає жодного випадку, аби виставити Україну у найнесприятливішому світлі перед міжнародною громадськістю і придушити її економічно.

Партнерські стосунки між двома суверенними державами іноді набувають просто абсурдного характеру, коли розподіл власності колишнього СРСР та його пасивів, що припадають на долю України, зводяться до так званого «нульового варіанту», який, наперед зрозуміло, є зовсім не на користь України.

І водночас Україна вимушена орендувати під свої посольства приміщення в Росії, що самовільно привласнила собі практично всі будівлі закордонних представництв СРСР ( а вони ж коштують не один мільярд американських доларів.

А чого варта неоголошена інформаційна війна проти України, коли ледве не в кожному номері провідних російських газет і передачах телекомпанії «Останкіно», під різними приводами мусолиться образ пришелепуватого «хохла», а деякі примітивного рівня сміховиконавці, типу Петросяна, не упускають можливості видати на гора анекдоти про «хохлів», що є нічим іншим, як перелицьовані на новий лад бородаті анекдоти «совітських часів».

І якщо це все вияви щирої дружби «двох братніх слов’янських народів, то тоді, пробачте, хочу запитати словами відомого російського поета: «Чи потрібен мені такий друг?»

І справді, потрібен такий друг, якому замала власна 1/6 земної суші і він лізе своїми кутими чобітьми до чужого дому зі своїм уставом, не питаючи, хочуть його там бачити чи ні.

Тож виникає дилема – чи союзники ми, чи партнери ми з Росією? Але тут постає цікава аналогія. Україна була стільки ж років під владою Москви, як сама Москва під татаро-монгольським ігом. І що ж? Чому тоді в середні віки Росія, вирвавшись з-під влади Золотої орди, не стала вступати в союзницькі відношення зі своїм недавнім поневолювачем?

Чому не створила терміново щось на зразок сучасного СНД і не боролася за татаро-монгольську-російську двомовність та подвійне громадянство для колишніх жителів Золотої орди на території Московського царства?

Зрозуміло, що це звучить, як абсурд. Але той же політичний абсурд висвячується нині, як новітні реалії нашого спільного пострадянського існування.

Чи не сьогодні як ніколи є актуальним гасло письменника Миколи Хвильового – «Геть від Москви!» (Саме від Москви, а не від російської культури і російського народу).

Чи можна зараз, після кривавих подій у Чечні, серйозно сприймати заяви про дружбу між державами з уст російського президента Бориса Єльцина. Людини, що в кінці 80-их набула заслуженого іміджу реформатора-демократа, а нині деградувала до ганебного стану імперського шовініста.

Зараз можна вже впевнено спрогнозувати, що Росія невідворотно сповзає до тоталітарного режиму, ще жорстокішого й регламентованішого, ніж тривалий режим Брежнєва. І не затягнувши Україну до фарватеру своїх геополітичних інтересів, Росія ніколи не зможе повернути собі статус світової наддержави, від втрати якого вона нині так потерпає.

У цьому основний інтерес Росії до України, бажання за будь-яку ціну знову поставити її у васальну залежність. З поворотом політичного курсу Москви в бік відновлення Радянської імперії у будь-якій формі, зовнішній тиск на Україну з боку північного сусіда буде зростати.

В хід можуть піти не лише політичні, економічні, географічні фактори, а й етнічні. А це, можливо, один із найсильніших важелів на який у повну силу наші сусіди поки що не тиснули. Кримське питання ще й досі не вирішене, і уже всім зрозуміло, що, йдучи на поступки кримським сепаратистам, його ніколи не розв’язати.

Події у Чечні мають стати для України чи не останньою засторогою, що самостійна держава – це та держава, яка дбає насамперед, про свої інтереси і про інтереси своїх громадян.

Щодо майбутнього України, то склалася досить парадоксальна ситуація. Роззброївшись (і далі продовжуючи скорочувати свою армію), ми не отримали, практично, ніяких вагомих гарантій нашої безпеки.

Ми не входимо до Європейського Союзу, Україна не є членом НАТО, реально ми не маємо союзників, які б у разі зазіхання на нашу територію і державність, стали б з нами спина до спини. Західний світ, і США зокрема, ніби навмисне штовхають нас назад у московські обійми, забуваючи про те, що відновлення Росії, як наддержави, коштуватиме їхнім країнам значно дорожче, аніж справжня, а не міфічна допомога Україні.

Україні не вижити одній. Це вже ясно. Потрібно шукати справжніх союзників. А те, що Україна може мати статус нейтральної держави, на зразок Швейцарії, це абсолютно нереально. Швейцарія б ніколи не залишилася нейтральною, якби вона географічно перебувала на місці України.

Які ж, на мою думку, пріоритети політики виживання України. Перше – це шукати партнерів у мусульманському світі, які б допомогли б нам вирішити питання з нафтою та енергоносіями (бо, як відомо, Росія нині продає нам нафту за цінами, котрі перевищують світові).

Друге – визначитися із політичними союзниками в західному світі. І якщо Україну в НАТО поки що не приймають, то виступити ініціатором створення нового політичного альянсу, куди б увійшли країни Балтії, Польща. Чехія, Угорщина, Словаччина і Румунія.

Третє – якнайшвидше вийти з СНД, не дати втягнути себе в повномасштабну інтеграцію з Росією. Бо ця інтеграція невідворотно приведе до втрати Україною незалежності.

Не можуть бути союзниками держави, що мають діаметрально протилежні інтереси, до того ж одна з них зазіхає на незалежність іншої.

То ж, чи мають майбутнє українсько-російські стосунки? На це питання неможна відповісти однозначно. Такі, яких добивається Москва, звичайно ж ні. Бо у нас дуже відмінні геополітичні інтереси. Але все ж Росія наш сусід, і Україні від цього нікуди не подітися.

Тож підтримати добросусідські відносини ми не лише маємо, а й мусимо їх розвивати. Але існує велика різниця між сусідськими і союзницькими відносинами. І цю грань ніколи і ні за яких обставин не варто переступати.

Свого часу ми вже триста років були нібито союзниками, і добре пам’ятаємо до чого це призвело. Двічі повторювати історичні помилки навряд чи варто.

Формула «добрі сусіди, але не союзники» має домінувати в українсько-російських взаєминах. Лише у такому разі можна говорити про те, що взаємини між нашими державами мають перспективу на майбутнє.

Не можна не розуміти того, що у Росії і України занадто різні критичні маси, і за будь-якого непродуманого зближення (навіть тоді, коли це ніби стратегічно вигідно) Україна, потрапивши у поле силового тиску Росії, не зможе протидіяти втягненню в коло її довгострокових інтересів.

Балансування на грані між мирним співіснуванням і можливим партнерством цілком реально може стати підвалиною зовнішньополітичної стратегії України на найближчі десятиліття.

Тобто ми не мусимо стати нейтральною державою, але маємо проводити політику мирного співіснування щодо Росії. Найближчі роки стануть вирішальними, як для України, так і для Росії.

Україні однаково не вигідна Росія, як агресивна наддержава, так і Росія, що на довгі роки загрузне у внутрішніх військових конфліктах (типу чеченського), адже вогонь цих конфліктів може перекинутися і на нашу країну.

Так само Заходу, і в першу чергу США, вигідна стабільна і незалежна Україна, яка може стати природнім буфером між євразійською Росією і країнами західної демократії.

За правильного врахування геополітичних реалій України її керівництвом і політикою продуманого дистанціювання України від Росії, Україна матиме шанс успішно пройти період установчого державотворення і не буде втягненою до будь-яких блоків, у яких домінуватиме Росія.

Росія має сама пройти тривалий еволюційний шлях, допоки не буде готовою перейти від «старшобратніх» нерівноправних відносин до взаємин суто партнерських та добросусідських.

І якщо ми штучно форсуватимемо процес непродуманого зближення з Москвою, то нічого, окрім шкоди нашим майбутнім стосунками це не принесе. Бо ніхто і ніколи не піде на рівноправні партнерські відносини з тією країною, яка слабка і не рахується з власними інтересами.

Також на питання, бути чи не бути Україні і Росії партнерами і чи є майбутнє у взаємин наших двох держав, можна відповісти однозначно – Росія і Україна це не сіамські близнюки, що зрослися навіки і ніяк не можуть жити один без одного.

Наші шляхи розійшлися назавжди ще 1991 року (після розпаду СРСР), і тому кожна з країн має йти власним раз і назавжди обраним шляхом. І що далі дистанційно політично наші країни будуть одна від одної, тим, можливо, у майбутньому легше вдасться встановити рівноправні партнерські взаємини.

А поки що будемо дотримуватися формули – «добрі сусіди, але не союзники». Ми є європейська країна, і варто розвернути наш державний корабель у бік Європи. Там справжнє місце України.

Advertisements
Опубліковано у Uncategorized | Теґи: , , , , , , , , , , , , , , , , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s