Башар Асад не залишив шляхів для відступу

«Дзеркало тижня. Україна» №32, 6 вересня 2013

Віктор Каспрук

Ситуація навколо Сирії стала темою номер один світової політики. Президент Сполучених Штатів Барак Обама продемонстрував повагу до американської демократії і законодавства, коли вперше за багато років, президент наддержави прагне законодавчого затвердження в Конгресі початку його військової ініціативи.

Звичайно, не просто зрозуміти мотивації сирійського президента Башара Асада, який так сліпо понадіявся на підтримку Росії і Китаю, що майже не залишив для себе шляхів для відступу.

Не виключено, що Асад буде боротися за владу до останнього. Тому залишається питання – чи американська атака допоможе чи зашкодить сирійському народу? Відповідь не може бути однозначною. Адже хто може гарантувати те, що у відповідь сирійський режим не запустить другий, але більш потужний хімічний удар по опозиціонерах?

Що тоді робити американцям? Готувати нову, але більш могутню атаку, розраховуючи на те, що цього разу силове попередження все ж подіє на Асада? Сирійський президент загнаний до глухого кута. То чи можна сподіватися, що його стан є таким, що спонукатиме до пошуку взаємоприйнятних для усіх сторін компромісів?

Але спробуємо припустити, що американські атаки таки змогли переконати Башара Асада і він зупинив знищення сирійців отруйним газом. Та чи означатиме це, що він перестане взагалі вбивати сирійців? Чи знову продовжуватиме робити те, що і робив останні два роки? То що ж США повинні робити далі?

Повторити лівійський варіант явно не вдасться. Адже з початком повітряних рейдів на військові об’єкти в Сирії Вашингтон явно запізнився. І якщо після атаки на Сирію не перейти до наземної операції, то виглядає на те, що мало взагалі можна буде щось зробити.

Сьогодні емоції з обох сторін протистояння розжарені до червоного. А ситуація в Сирії заплутана намаганнями сім’ї Асадів зберегти свою владу. Схоже, що сирійський президент, перебуваючи у постійному стресовому напруженні, вже не здатен адекватно реагувати на все те, що відбувається поза його резиденцією.

Через це Башар Асад не готовий поставитися до вимог сирійського народу цивілізовано і шанобливо. Він не схильний до раціональної політичної дискусії з противниками. Оскільки перебуваючи у форваторі геополітичних бажань Росії, звик повністю покладатися на гарантії Москви, які вона не в змозі більше виконувати.

Можна сказати, що парадоксом близькосхідної політики є те, що усунення диктаторів на Близькому Сході тільки створює вакуум влади і цим провокує великі проблеми для Заходу.

Тепер в Іраку, Лівії, Єгипті і Сирії релігійні та політичні опоненти борються за владу. І якщо військові у Єгипті втратять контроль над ситуацією в своїй країні, то у великій біді опиниться на тільки єгипетський народ.

Однак, сирійська проблема, крім суто регіонального виміру, ставить питання і про вимір глобальний. Оскільки у сучасному глобалізованому світі лише невелика кількість людей приймає рішення, від яких залежатиме подальша доля багатьох мільйонів людей.

Проте, водночас, не існує інтегральної системи відповідальності за прийняття історично вагомих рішень, з проблематичних питань, з якими сьогодні стикається людство.

Варто звернути увагу на те, що сирійський прецедент, можливо, піднімає питання про необхідність певної корекції міжнародного права. Оскільки поняття державного суверенітету передбачає відповідальність держави за захист свого народу.

Але у випадку із Сирією ми можемо спостерігати зовсім протилежне. Намагаючись за будь-яку ціну зберегти свою владу, президент Асад свідомо знищує сирійський народ і інфраструктуру країни.

Тому, за обставин, коли Сирійська держава перестає виконувати свої обов’язки перед народом, принцип невтручання у внутрішні справи суверенної держави має поступитися місцем принципу міжнародної відповідальності за захист населення цієї країни.

Можна стверджувати, що не тільки хімічна атака мала б стати каталізатором більш рішучих дій проти сирійського режиму. Величезна кількість жертв серед цивільного населення і майже 2 мільйони біженців, є не менш важливим проводом для застосування вищезгаданого принципу. Бо якщо сирійська держава більше не захищає свій народ, то таким чином вона втрачає свій суверенітет.
Але, на жаль, сценарій розвитку ситуації у Сирії є таким, що успіх (чи неуспіх) сирійської кампанії зовсім не гарантує зменшення страждань сирійського народу. Бо навіть за ймовірної зміни режиму Башара Асада, як вчить непростий досвід поствоєнного державного будівництва в Афганістані і Іраку, стабілізувати ситуацію дуже складно.

Тому жодна із існуючих моделей військової інтервенції до Сирії не може гарантувати того, що після зміни режиму Асада припиняться і людські страждання. Через те, що навіть за умови обмеженої військової інтервенції, ніхто ручатися за це не зможе.

Можна розглянути декілька ймовірних сценаріїв подальшого розвитку подій у Сирії:

1. Перемагають повстанці. На даний момент це ймовірно, але потребує значної зовнішньої допомоги. При чому, втручання у сирійські справи Ірану і «Хезболли» повинні бути обмежені. А алавіти мають отримати гарантії того, що вони будуть в безпеці після того, як складуть зброю. Допомога повстанцям має бути надана таким чином, щоб зміцнити в їхніх рядах помірковані сили, аби вони змогли взяти владу в країні. Також помірковані сили мають прогарантувати виключення акцій відплати переможеним.
Подібний сценарій можливий лише за умови, якщо помірковані сили будуть спроможними подолати свою фрагментованість. Адже екстремістські ісламські групи вже почали домінувати на багатьох напрямках протистояння опозиціонерів режиму.

2. Перемагає Башар Асад. Хоча це менш ймовірно. Але завдяки підтримці Росії і Ірану та через активне підключення до сирійської громадянської війни «Хезболли», а також фрагментації сил повстанців, режим Асада акумулює достатньо сил і засобів, щоб відвоювати усі втрачені раніше території.

3. Перемога повстанських ісламістських угрупувань. У такому випадку екстремістські угрупування, такі як Джабхат аль-Нусра (яке оголосило про свою вірність «Аль-Каїді»), скористаються згортанням російської та іранської допомоги, щоб претендувати на перемогу. Це б призвело до масової відплати і жорстокого ставлення до християн. А також могло б спровокувати ще більшу кризу, коли сотні тисяч біженців алавітів і християн змушені будуть тікати до Лівану і Туреччини. У такому разі помірковані повстанські сили, такі як Вільна сирійська армія (головна організація повстанців), повинні виключити екстремістські групи з будь-якої військової чи політичної коаліції. Але угрупування Джабхат аль-Нусра занадто сильне для того, щоб можна було його легко проігнорувати. І тому протистояння поміркованих і екстремістських сил в середині самої повстанської спільноти здатне призвести до ще більшого конфлікту або навіть другої громадянської війни. При чому екстремісти мають значно більше шансів виграти таку війну. Вони краще вишколені, у порівнянні з іншими повстанськими групами, і більш згуртовані.

4. Розпад Сирії. Чим довше триватиме громадянська війна, тим більшою є ймовірність такого сценарію. Тоді режим Асада, спираючись на алавітів і частину християн, збереже свій контроль над смугою території, яка включатиме Дамаск і велику частину сирійського узбережжя Середземного моря. Це буде підтримано Росією та Іраном ( а Москва навіть збереже свою військову базу в Тартусі). Суніти будуть контролювати еквівалентну кількість землі, яка тягнутиметься з північного заходу, що може бути підтримане сунітськими державами (Саудівською Аравією, Катаром і Туреччиною). Друзи контролюватимуть південний схід. А курдський північний схід прагнутиме до незалежності, або свого роду союзу з іракським Курдистаном. Цей сценарій найймовірніше може привести до миру, хоча проти поділу Сирії на міні-держави швидше за все виступатимуть її сусіди.

5. Сомалійський сценарій. Тривалий період хаосу і постійних конфліктів в Сирії може сприяти появі нових польових командирів, лідерів бойовиків і злочинних мереж, котрі зацікавлені у продовженні конфлікту. Це зменшить ймовірність того, що сирійські біженці взагалі коли-небудь повернуться додому. А економічні можливості населення надзвичайно зменшаться через постійні бойові дії на сирійській території.

Однак, те, що сьогодні відбувається у Сирії – це не просто громадянська війна, це війна за релігійно-етнічне виживання. Алавіти, до яких належить Башар Асад, є у Сирії меншиною, чисельність якої становить 10 відсотків населення. Але незважаючи на це, вони контролюють усі ключові державні і військові пости.

Асад добре розуміє, що може трапитися з алавітами, якщо він програє цю війну. Тому навряд чи варто демонізувати сирійського президента. Бо він, більшою мірою, є трагічною постаттю в міжнародній політиці.
Можливо, Башар Асад і сам припинив би це протистояння. Але він міцно пов’язаний своїми зобов’язаннями перед Москвою і Тегераном, і, головне, перед алавітами та своїми соратниками і союзниками у військових і політичних колах Сирії. Бо якщо у нього і його сім’ї залишається можливість таємно покинули сирійську територію, то вони цього зробити не зможуть…

Advertisements
Опубліковано у Uncategorized | Теґи: , , , , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s