Чи потрібен новий суспільний договір для України?

Віктор Каспрук

Третя Українська Республіка

Революційні події в Україні і черговий виток протистояння донецького режиму з народом, має підштовхнути прогресивно налаштовану і думаючу наперед частину українського політичного класу до того, щоб він почав серйозно задумуватися над питанням розроблення і укладання суспільного договору. Адже, якщо Україна в дійсності прагне приєднатися до європейської цивілізації, то її зверхникам в жодному разі не вдасться обійти питання політичного консенсусу і соціальної стабілізації в українському суспільстві.

Нинішня політика режиму «януковичів» є нічим іншим, як прагненням шляхом політичних містифікацій нав’язати українцям не лише хибні цілі й завдання, а й примусити назавжди змиритися з безвідповідальним управлінням та винятковим правом регіоналів присвоювати на свою користь усі ресурси і фінанси держави.

Приватизувавши усі суспільні блага, регіонали, прикриваючись корупцією та створивши антигромадянське, і одночасно антисоціальне суспільство, перетворили усі попередні завоювання цивілізації на примітивну субкультуру насилля, за якої український народ фактично опинився у рабській залежності від тих, хто вщент пограбував його.

Але ще від часів древньогрецького софіста Протагора, який вказав, що ніхто не є абсолютно самодостатнім і що люди пов’язані одні з одними взаємним співробітництвом, та до філософів Просвітництва і часів Реформації, а надалі до морального і раціонального імперативів Канта, що в основному окреслили основні системні складові суспільного договору (можна продовжити цей ряд до сьогодення) – здавна і донині суспільний договір як основа сучасного буття держави, суспільства та окремих його складових є тим, без чого по суті не може бути ані держави, ані суспільства, ані економіки.

Необхідність укладання в Україні нового суспільного договору назріла уже давно, однак нині вона стає актуальною, як ніколи. По суті, українцям необхідно укласти Політичний і Соціальний пакти, аби убезпечити себе від наростання дев’ятого валу непримиренних протиріч, котрі можуть розірвати на шматки українську державність.

Суспільний договір особливо необхідний у нестабільні, непередбачувані і небезпечні часи, подібні до українського сьогодення. Власне, це має стати суспільним договором між владою і народом, між громадянами України і державою.

Кричуща політична безправність і соціальна нерівність, в якій опинилися українці, тим чи іншим чином мусять бути якнайшвидше подолані. А скорочення соціальної нерівності на практиці має означати велику соціальну мобільність і розблокування дії соціальних ліфтів, щоб кожен український громадянин міг мати шанс не лише змінити на краще своє життя, а й можливість позитивно змінювати навколишній світ.

Сучасне визначення суспільного договору містить цілу низку інструментальних зрізів і трактувань. Залежно від конкретних історичних завдань конкретної нації, держави та, відповідно, від конкретної точки зору тих, хто розглядає можливість його підписання.

Досить цікаво прослідкувати саму історію українського суспільного договору, точніше того, що під ним весь час мається на увазі.

Народжений як відповідь на невдалий путч ГКЧП 19 серпня 1991 року, український суспільний договір був продовженням перебудовного договору радянських часів (а в певному сенсі і доперебудовного), котрий, якщо сформулювати однією фразою, полягав в тому, що еліта робила вигляд, що керує державою і оплачує народу його роботу, а народ робив вигляд, що працює і сприймає радянське буття як істинне.

Перебудовний договір був доповнений кількома тезами, починаючи від того, що все, що не заборонено – дозволено, та закінчуючи де-факто утвердженням суверенності громадян над своїм приватним життям, чого не було за всіх попередніх часів Радянського Союзу.

Український суспільний договір зразка 1991 року фактично був доповнений ще й постулатами мирного вирішення соціальних і політичних конфліктів та непоганою і професійною програмою економічного розвитку 1992 року, котра, як відомо, «наказала довго жити». Як, власне, й інші програми, окрім (поки що, принаймні), мирного вирішення соціально-політичних конфліктів.

Але якщо прослідкувати подальшу трансформацію українського суспільного договору, то тут є одна особливість, котра, на мій погляд, безпідставно була обійдена увагою. Починаючи від перших місяців існування суспільного договору 1991 року, права окремих громадян і суспільства в цілому зменшувались, а права правлячої еліти таким самим чином непомітно поступово збільшувались.

Прикладом цього було, скажімо, поступове збільшення податку на самодіяльне населення, підвищення бар’єрів входження в бізнес, політику і інші царини самодіяльності громадян в суспільстві, аж до, на сьогоднішній день, повної герметичності (що визнали всі, в тому числі і владно заангажовані дослідники), політичних, економічних і інших правлячих верств України.

Власне, ця герметичність і складає один із основних викликів та одну з основних загроз сьогоднішньому українському суспільству, його динаміці і є гальмом для переформатування і укладення нового суспільного договору.

Повертаючись до формальних віх переформатування суспільного договору, можна відмітити 1996 рік як вдалу спробу самоорганізації і змови еліт для видання нової Конституції. Змову еліт очолив діючий на той час президент Леонід Кучма.

Другу, найцинічнішу змову еліт було укладено 2000 року, вона вилилась в договір про співробітництво між Дніпропетровською і Донецькою областями і фактично розподілила весь політикум, соціум і економіку між елітами цих двох областей.

Ситуативно друга змова еліт пожвавила економіку країни – за рахунок зменшення тертя між клановими угрупованнями – та водночас посилила процеси сповзання усієї України до специфічної «донецької» моделі економіки та демократії. І викликала ще одну реакцію на цю змову – Помаранчеву революцію і новий суспільний договір 2004 року. Від якого, втім, на сьогодні мало що залишилося після захоплення «януковичами» влади на початку 2010 року.

Але українська еліта, зайнявшись своїми звичними справами, а ще й опинившись перед лицем глобальної кризи, не звернула уваги на те, що Україна увійшла в абсолютно нову епоху.

А саме: якщо в попередні роки вся діяльність, як економічна так фактично й інша – культурна і суспільна, здійснювались в рамках процесу аналізу (цебто розкладу того, що було набуто в попередні роки й десятиліття, може й століття), відбувалося первинне накопичення і розграбування всього суспільного багатства, спрощення культури, науки, освіти та загалом суспільного буття, то нині цей процес себе вичерпав і є необхідність до переходу в епоху синтезу.

Цебто – справжнього творення, що потребує не лише нового проекту, нових концепцій, а й і принципово нових еліт і виконавців. І тут є дуже серйозний виклик, оскільки самі еліти мусять себе і переформатувати, і частково люструвати. Й хоча в частині еліт (в їхньому ядрі) розуміння елементів невідворотності цього процесу існує, але, на мій погляд, не існує уявлення щодо глибини і складності подібного виклику.

На сьогодні є три головних сценарії, в рамках яких Україна спроможна укласти новий суспільний договір і вийти із мультикризи, котра включає зовнішню фінансово-економічну кризу, низку другорядних внутрішніх криз та глобальну внутрішню кризу переходу від епохи аналізу до епохи синтезу.

Перший сценарій, котрий на сьогодні демонструє радянсько-анахронічний табір режиму «януковичів», є консервація ситуації.

Фактично підходи «донецьких» тяжіють до заморожування і перечікування кризи з елементами вибіркового силового і оперативного реагування на локальні виклики, що веде незворотно до революційного розв’язання. І тому я впевнений, що консервативні сценарії не можуть бути реалізовані за будь-якої зміни розгортання обставин.

Другий великий сценарій полягає в тому, що українські еліти, усвідомивши всю глибину кризи, ініціюють створення центрів суспільно-політичної й економічної реформації та ініціюють заміщення інституцій і, принаймні, виконавчих еліт на нові еліти, що відповідають епосі синтезу.

Але беручи до уваги, що на сьогодні після більше двох десятиліть епохи аналізу (розпаду) суспільна і передусім ідейно-інтелектуальна складова суспільства сильно ослаблена (особливо в інструментально-інжинірінговому сенсі), а нинішні завдання є принципово відмінними від попередніх, еліти України або ж не встигнуть, або не зуміють мобілізувати усі свої ресурси для виконання цього завдання. Або ж і те і інше вкупі.

Третій великий сценарій полягає в тому, що в процесі вироблення нового суспільного договору, котрий власне в глобальному світі полягає в складенні двох частин – внутрішньої і зовнішньої, орієнтованих на розвиток країни і суспільства в глобальному світі, його укладачі волею-неволею перенесуть частину глобальних викликів, інституцій і повноважень (цебто суверенітету) до сторонніх світових суб’єктів. Тобто: проведуть таке собі новітнє закликання варягів до Руси-України.

Беручи до уваги, що закликання варягів із північного сходу, як показує історія, закінчується не лише крахом проектів, а й і зникненням в домі білизни і столового приладдя, а також безладом у самих східно-північних варягів, вектор перенесення інституцій має бути переадресовано у західному напрямі до Європи і Сполучених Штатів.

Власне кажучи, це цілком вкладається в концепцію входження до Європейського Союзу. Тільки треба зважати, що специфіка подібного входження буде в більш прямому і, можливо, повному перенесенні інституцій до Брюсселя.

Особливо беручи до уваги, що нинішні українські інституції, особливо в царині третьої – судової влади, а також в царині правоохоронних органів, взагалі не підлягають реформуванню. А створення нових є неможливим за короткий час, бо потребує настільки великих вкладень, що з цим завданням Україна самостійно швидко впоратись не може.

Беручи до уваги саме ці чинники можна сказати, що третій сценарій є найбільш реалістичним. І вибираючи між першим і другим видом суспільно-політичної катастрофи, на мій погляд, варто було б українській еліті сконцентрувати увагу на швидкому і найбільш прийнятному виконанні глобально-інтеграційного третього сценарію.

Не забуваючи про те, що усі попередні етапи виконання проекту суспільно-політичного договору залишаються здебільшого за українською стороною. Бо ж в іншому випадку можлива ще й альтернатива всім трьом описаним сценаріям – повний хаос і деструкція, коли розпадеться саме суспільство.

Очевидно, що політичний, економічний і соціальний розвиток українського суспільства дуже тісно пов’язані між собою. А ключові принципи демократії неможливо прищепити до напівтоталітарного правління.

Єдиним виходом із надзвичайно критичної ситуації, у якій нині опинилася Українська держава, є досягнення консенсусу між правлячими елітами і народом.

У певному сенсі, інтереси еліт (включаючи кураторів України, які одночасно і її батьки засновники у тому вигляді, в якому вона є нині), прогресивної частини олігархів і українського народу сьогодні можуть співпасти за деякими параметрами.

Українцям потрібно, щоб олігархат зняв з шиї України удавку, якою він душить народ понад два десятиліття, та відкрив соціальні ліфти, котрі ним заблоковані.

Кураторам і олігархам необхідно, щоб за певних умов, українці погодилися на легітимізацію частини їхніх статків. По суті, необхідно досягти балансу інтересів сторін, якого за конфліктного стану досягти просто неможливо.

Таким чином: просування в подальшому шляхом спрощення правил в ім’я принципу «кілька правил, але взаємоприйнятних і зрозумілих для всіх», переведення України на демократичні рейки і дотримання в майбутньому балансу інтересів усіх зацікавлених сторін та введення в подальшому непрямого «податку на вкрадене» олігархатом у вигляді цільових інвестицій в українську економку (потім можна буде віднайти більш прийнятну назву), здатне привести до нового суспільного договору і призвести до узгодження позицій тих, хто за інших умов не мав жодних шансів порозумітися і домовитися.

Advertisements
Опубліковано у Uncategorized | Теґи: , , , , , , , , , , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s