Коло особистої історії Романа Ліщинського закінчилося в Україні

Роман Ліщинський

Віктор Каспрук

Напередодні нового 2014 року хочу згадати про українського патріота пана Романа Ліщинського, першого директора Центру інформації і документації НАТО в Україні.

Центр інформації і документації НАТО в Україні відкрився у травні 1997 року і незабаром газета «Час-Time», яку заснував і видавав Голова Народного Руху України В’ячеслав Чорновіл, і де я на той час працював завідуючим відділом політики, встановила з Центром НАТО тісні інформаційні контакти.

Якщо погортати підшивку «Час-Time» за ті роки, то можна побачити, що тема НАТО дуже часто висвітлювалася на сторінках газети. А вже у номері за 31 липня 1997 року було надруковане інтерв’ю, яке я взяв у Романа Ліщинського, під промовистою назвою «Україна-НАТО. Зближення через взаємну поінформованість».

У листопаді 1997 року Роман Ліщинський збирався їхати на конференцію з приводу співпраці НАТО з Україною, яка мала проводитися в Одесі. Так вийшло, що саме у той день, (13 листопада) я приїхав до Центру НАТО (до якого було декілька зупинок тролейбусом від нашої редакції на вулиці Терьохіна), щоб забрати чергові інформаційні матеріали.

Шофер пана Романа Іван Буну (чоловік ледь за 40 років мав великий водійський досвід) і на моє запитання, чому директор Центру вирішив не їхати поїздом, відповів, що машиною відстань від Києва до Одеси невелика і він багато разів їздив по цій трасі. А головне, що пан Ліщинський вважає, що в Одесі йому потрібна буде машина, щоб швидше пересуватися містом у поточних справах.

Роман Ліщинський йому повністю довіряв Івану Буну, бо він працював на нього ще коли він перебував в Україні на дипломатичній посаді.

Через декілька днів надійшла інформація, що в четвер увечері 13 листопада Роман Ліщинський та його шофер Іван Буну загинули в автокатастрофі біля села Богданівки, що у Кіровоградській області. Тіло пана Романа було піддано кремації і урну з його прахом відправили до його родичів у Канаді.

Канадець українського походження Роман Ліщинський працював в Україні шість років, був тимчасовим повіреним у справах Канади в Україні і дуже багато зробив для розбудови канадсько-українських стосунків, для налагодження зв’язків України із західними військовими та економічними структурами, для входження нашої країни в світову спільноту.

Ось що Роман Ліщинський розповів про свою родину в інтерв’ю, яке було надруковане в журналі Універсум. – 1997. – № 11-12.

Пане Романе, Ви — українець за походженням. Кілька слів, якщо можна, про себе, про Вашу родину.

— Моє коріння на Івано-Франківщині. У батька були проблеми з польською владою, і 1938 року сім’я виїхала до Німеччини, де я народився під час війни, а батько загинув. Сім’я наша виїхала до Канади в 1951 році. Замешкали в Торонто. Це місто, як ви знаєте,є одним з найбільших центрів української діаспори в Канаді. Я там виріс, закінчив школу, університет.
Виховувався у досить специфічних умовах: з понеділка до п’ятниці був звичайним канадійським школярем, зате субота і неділя проходили виключно в українському середовищі, яке в цьому місті сильно організоване.

Там були і школи, і танцювальні групи, і церкви, і театри, інші громадські організації, членом багатьох з них я був. Спілкувалися українською мовою.
Згодом, уже в університеті, я був президентом українського клубу, і ми досить активно займались вивченням політичного становища в Україні. Нашим бажанням і бажанням усієї діаспори було збереження поняття незалежної України як суверенної держави у політичній свідомості Канади та представників інших країн.

У суботу зранку діти-українці проклинали танці й співи, бо інші школярі були вільні, йшли грати у футбол, натомість ми змушені були йти до української школи, вивчати історію України, вчитися читати й писати українською.

У 12-13 років я далеко не все розумів, але зараз дуже вдячний моїм вихователям, що трапилась така можливість, бо без цього моя робота тут була б неможливою.

В університеті вивчав політичні науки, так звану совєтологію, міжнародні відносини. 1971 року вступив до канадської дипломатичної служби Міністерства закордонних справ Канади. Почалася дипломатична кар’єра. Я служив у багатьох країнах. Зараз це вже шостий чи сьомий пост. Служив у Тринідаді, два роки перебував у Москві, далі в Анкарі, у Відні (я знаю німецьку мову дуже добре) як заступник голови канадської делегації на конференції з роззброєння.

В Оттаві займався натівськими питаннями, відповідав за них. Три роки працював у Бонні. У 1992 році мене перевели до Києва, коли почалася розбудова Канадського посольства. Протягом трьох років очолював політичний відділ, був головним радником посольства, заступником посла і закінчив свої функції у посольстві як тимчасовий повірений, півроку був діючим послом.
Коли в січні 1996 року приступив до виконання своїх обов’язків теперішній посол Канади, мене призначили головою місії ОБСЄ.

На цьому посту я працював півтора року, відтак мені запропонували стати директором Центру інформації і документації НАТО в Києві за домовленістю з МЗС України і українським урядом. Я погодився на перші три роки. Це вперше я одержав документ, в якому йшлося про мою долю до двохтисячного року. Отож на Новий рік другого тисячоліття я буду в Києві. Це дуже добре. У своєму житті я ще так довго на одному місці не працював.

Навіть в Оттаві — столиці Канади. Хоч я маю там будинок, але буваю в ньому дуже рідко. Це й зрозуміло: маю найбезпосередніший стосунок до України ще змалечку — батьки з України, знаю мову, виріс серед української спільноти в Канаді, де ми дуже активно вболівали за долю України і воювали за її незалежність у свій спосіб. У Києві я вже п’ять років, і, очевидно, моє становище сильно відрізняється від становища дипломатів інших держав, яких призначають на місце служби терміном на два-три роки, для них Україна — це лише частина кар’єри:сьогодні Україна, а завтра — Індонезія…

З іншого боку, я — канадський дипломат, я — канадець. І це також, до певної міри, допомагає мені, дає можливість стримувати емоції та більш критично, аналітичне оцінювати все те, що відбувається в Україні. Так, я — канадець, але гордий із свого походження — Україна значна частина мого життя.

— Чи збираєтесь писати мемуари?

— Всі дипломати мають цю “хворобу”. Ми впродовж своєї державної служби робимо різноманітні записи, нотатки. Отож коли йдемо на пенсію, то вже змушені писати мемуари (сміється). Мушу сказати, що в моїй кар’єрі професійного дипломата були два неповторні моменти — перший у Німеччині, коли зруйнували Берлінський мур. Я був тоді в Берліні. Ніколи цього не забуду…

— Маєте сувенір?

— Міністерство закордонних справ Німеччини всім співробітникам дипломатичного корпусу офіційно подарувало шматочок бетону в кубику з органічного скла, загарантувавши, що це часточка того злощасного муру. Знаєте, одна справа, коли ми виголошуємо дипломатичне кліше: сьогодні, мовляв,історичний момент. Але зовсім інше відчути себе в історичному моменті.

І я мав можливість відчути це в Берліні. До того часу для мене найцікавішим був 1980 рік, колив Туреччині відбувся військовий путч. Для дипломата-професіонала ця подія становила значний інтерес. Я не вірив, що буду свідком ще кількох історичних подій. Але потім була Німеччина, а наприкінці вересня 1992-го я приїхав до Києва…

Завдяки дипломатичній кар’єрі я фактично пройшов історичне коло моєї сім’ї. Розкажу вам про один дуже цікавий епізод, пов’язаний з початком історії нашої сім’ї.

Моя бабуся з боку матері була німкеня з Кенігсберга. Коли була дівчиною, познайомилася з моїм дідом, але її тато категорично був проти того, що б віддати доньку за русина. Вона вийшла заміж за австрійця. Народила від нього сина. Її чоловік служив офіцером-кавалеристом при дворі австрійського імператора Франца-Йосифа. Якось під час параду на площі перед імператорським палацом у Відні його вкусив кінь. Антибіотиків тоді не було, і офіцер помер. Бабуся повернулася додому в Кенігсберг. Якось цілком випадково на ринку вона знову зустрілась з моїм дідом. Вони порозумілися, і в цій ситуації батько бабусі вже нічого не міг вдіяти. Після весілля дід повіз молоду дружину додому, на Станіславщину. Їй, до речі, було тоді всього 18 років…

І коли я працював у Відні на переговорах з роззброєння, то мало не щодня перетинав цю площу, і щоразу з думкою,що десь на цій площі першого чоловіка моєї бабусі вкусив кінь, і вона дістала змогу побратися з моїм дідом, почалася історія нашої сім’ї, почалося коло, на якому знайшлося місце й для мене (сміється). Коло моєї особистої історії…

Advertisements
Опубліковано у Uncategorized | Теґи: , , , , , , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s