Совка не існує – ось з чим не може примирися Путін

Віктор Каспрук

Третя Українська Республіка

Сьогодні Україна проходить через один із найскладніших і найдраматичніших періодів у своєї історії. Росія домагається повного підкорення України. Для неї не дуже важливо у якій формі це відбуватиметься. Головне, щоб відбулося.

Але, якщо проаналізувати претензії Росії на Україну, то возз’єднання з Росією завдання, яке не можна здійснити. Оскільки українці від неї в 1991 році і не відокремлювалися.
А роз’єдналася Україна з СССР, «возз’єднатися» з яким неможливо, тому що він почив у Бозі, що на думку Путіна є страшною геополітичною катастрофою ХХ століття.

Цю «історичну несправедливість» проводир «русского мира» намагається виправити провокуванням міжетнічного конфлікту в Україні. Для якого насправді немає жодних об’єктивних причин, але на підпалювання, котрого працює вся державна машина Росії.

Наразі небезпека загрожує сьогодні не росіянам в Україні, вона надходить від самої Росії, що патологічно ненавидить будь-які прояви незалежності від неї.

Совка не існує – ось з чим не може примирися Путін. А путінська команда дуже вдало підігріває імперськість у російського населення, котре, як виявилося, не позбулося за більше ніж 20 років синдрому старшобратської зверхності над українцями.

Між тим, ситуація в Росії несприятлива, і Революція Гідності, на кшталт української, в ній поки що неможлива. Для цього потрібно два покоління – і без Путіна.

У такому разі на Росію в майбутньому чекає не революція, а бунт. Не боротьба за ідею і тверезий розрахунок, а виплеск емоцій і стихійне повстання.

Проте, на мою думку, Путін сьогодні виконує три найважливіші функції: він добиває Російську імперію, він створює українську національну державність і він повертає Європі ідентичність.

Але, у своїй переважаючій більшості, російська громадськість танцює і співає на славу Путіна, котрий відняв в України Крим. Це стає неоціненним внеском, який внесла Росія в об’єднання всіх українців і нашого прагнення однозначно стати громадянами Європейської держави Україна.

А всі політичні міфологеми Кремля, що буцімто в Україні діє незаконне керівництво, не витримують жодної критики. Адже законні президенти тому й називаються законними в країні, народ якої їх обрав, бо не грабують її дощенту, як це зробив Янукович, щоб довести до банкрутства і здати задешево сусідньому царьку-психопату.

Якщо ж купці сепаратистів на сході України не подобається життя в нашій державі, то існує чудовий від цього засіб – міграція. Оскільки кожен вільний вибирати для себе місце і країну проживання. Не подобається Україна – скатертиною дорога на неозорі російські сибірські простори.

Але Росія традиційно не поважає чужого. І, приблизно так, як войовничий народ масаї в Африці вважає всю худобу на планеті своєю власністю, а тих корів, які є в інших народів, викраденими у них, Росія вважає, що усі суміжні території, на які вона наклала око, є російськими землями.
За цією московською «логікою», українці незаконно перебувають на території України, і лише приєднання всієї України до Російської Федерації здатне виправити цю прикру помилку.

Схоже, що Росія разом з Путіним вступає в період затяжної душевної хвороби. Для виходу з якої необхідна ізоляція і спокій, а для особливо буйних кімната, оббита м’яким.

Путін свідомо рушить те, що підписав СССР в часи Брежнєва. Гельсінські угоди по Європі – Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі. Які також відомі, як Гельсінський заключний акт в міжнародно-правовій області: закріплення політичних і територіальних підсумків Другої світової війни, виклад принципів взаємовідносин між державами-учасницями, в тому числі принцип непорушності кордонів; територіальна цілісність держав; невтручання у внутрішні справи іноземних держав. Суть яких полягає в тому, що жодна країна в Європі не може відірвати на свою користь частину чужої території.

Розпад совка в грудні 1991 року відбувся за поточними адміністративними кордонами республік колишнього СССР. Звісно, що це був не найоптимальніший варіант за національним складом територій. Але який міг би тоді бути інший варіант?

Спроба зміни адміністративних меж однозначно призвела б до локальних воєн, а якщо врахувати наявність ядерної зброї в України, Казахстану та Білорусі – зараз ні Москви, ні Пітера, ні Мінська, ні Києва, ні Алма-Ати не було б.

Україна могла б вимагати від Росії землі на Слобожанщині і Кубань, а Білорусь зажадала б території, котрі опинилися в складі Російської Федерації, пославшись на національний склад населення згідно з переписом 1857-1859 років у Російській імперії (на Смоленщині аж до Вязьми). Але варіант розпаду Югославії тоді нікого не міг влаштовувати.

Тепер же, коли ядерної зброї в України давно вже немає, Росії терміново знадобилися українські території. І це при тому, що в Москві навіть патріарх Кирило (Гундяєв) і кінорежисер Микита Міхалков почали дуже турбуватися про катастрофічне обезлюднення і без того порожніх російських земель. Хоча, як відомо, подібні порожнечі в кінцевому підсумку кимось неодмінно заповнюються.

Якби Росія не кидалася на своїх сусідів Україну і Грузію, не анексувала б їх територій, не знищувала свої власні народи (як чеченців), а просто жила у мирі зі своїми сусідами і сама з собою, то їй можна було б поспівчувати. Але Росія агресор для інших країн світу і вбивця для своїх народів, тому ні про яке співчуття мови йти не може.

Нині Росія посягає на незалежність Української держави. Посягає на свободу України на самовизначення, на свободу вирішувати свою долю без іноземного втручання.

Росія оголосила Україні війну. Вже захоплена частина української території, до кордонів країни стягнуті російські війська. На території України діють банди диверсантів та провокаторів, що незаконно прибули з Росії.

Росія – це ворог України. Тому російські ЗМІ на території нашої держави, у такий відповідальний час, більше не мусять вести далі свою підривну роботу. Адже вони не служать свободі слова. Вони не що інше, як знаряддя ворога.
На розкладання супротивника і активізацію підривних елементів в пострадянських країнах спрямована величезна пропагандистська машина Росії. Це – один з видів бойових дій, який не менш ефективний, ніж збройне протистояння.

Нічого, крім пропаганди, не виробляють ані російське телебачення, ані офіційний Інтернет, ані сервільні газпромівські медіа-ресурси.
Основні прийоми цієї пропаганди – це дезінформація, перекручування фактів і відверта брехня. Крім того, в російській армії є підрозділи спецпропаганди зі своїми можливостями з пропаганди, дезінформації та поширення панічних чуток.

Саме тому треба всіляко перешкоджати поширенню російської пропаганди в Україні. Слід вести активну контрпропаганду, доводячи до людей правдиву інформацію, не приховуючи правди, якою б неприємної вона не була.
Багато років Путін мріяв про відновлення СССР. А зараз раптом пішов ва-банк. Що ж сталося?

Українська революція. Путін боїться втратити владу як Янукович і заради порятунку своєї шкури згоден розв’язати війну. Тепер Україна йому потрібна тільки у якості ворога.

Все планувалося за російсько-чекістським зразком останніх п’ятнадцяти років: тихою сапою насадити в колишніх колоніях «правильних пацанів», а потім добровільно-примусово возз’єднатися.

Перелому 19 січня 2014 року на Майдані ніхто в Кремлі не очікував. Відтепер цей день можна святкувати як день початку визволення пострадянського простору від шовіністично-фашистської нечисті.

Проте, усе, що відбувається тепер в Україні, є нічим іншим, як прямим результатом того, що у голові «великого керманича» Путіна живуть дві роздвоєні особистості.

Одна із них – бідний, маленький, вічно голодний шпанючок із пітерської підворітні, а друга – цар всемогутній, вільний своєю волею будь-кого страчувати і помилувати.

І очевидно, що вони ніяк не уживаються разом. Сваряться і б’ються постійно в хвилини путінського усамітнення. А між ними двома злісна натура, якій вже стало скучно і нецікаво «нагинати» і підкоряти своїй волі тільки Росію. Тому йому потрібна не лише Україна, а й Європа і увесь світ.

Парадокс путінського правління у тому, що Путін ніколи в житті не був лідером: ні в школі, ні в університеті, ні на роботі в КГБ – ні в чому, і відібраний був вищестоящими дядями як шістка. Далі пішла трагічна для Росії низка жахливих путінських везінь, а вроджена хитрість і унікальне вміння догоджати начальству винесли його, як піну, нагору.

Мораль сина пітерської двірнички, а в подальшому офіцера КГБ, явно не стикується з реаліями ХХІ століття. І це одвічна суперечка: заслужив російський народ такого свого правителя – чи не заслужив.

Взагалі в цьому міркуванні дуже важливо визначитися: хто такий народ. Чим заслужили тирана ті, хто ніколи за нього не голосував і ніколи йому не вірив? Хто намагався з усіх сил протистояти путінському популізму і переконував сусідів, друзів та колег по службі? І найцікавіше: що цим людям далі робити? Їхати з Росії?

Біографія Путіна вельми і вельми нагадує біографію Лукашенка. Не в сенсі кар’єрного зростання, а в сенсі голодного і повного принижень дитинства. Та найгірше те, що напевно саме там формувалися такі «чудові» путінські якості, як отримання бажаного за будь-яку ціну.

Нині ціною путінських бажань є українська незалежність і саме від нас, українців, залежить те, аби це бажання Путіна ніколи не здійснилося.

Advertisements
Опубліковано у Uncategorized | Теґи: , , , , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s