Ізраїль—Палестина: руйнівне взаємонепорозуміння

«Дзеркало тижня. Україна» №21, 13 червня 2014

Віктор Каспрук

Беньямін Нетаньягу закликав світ не визнавати палестинський уряд національної єдності. Головним аргументом ізраїльського прем’єра є те, що Ізраїль і Захід класифікують ХАМАС, як терористичну організацію і не мають жодних офіційних ділових відносин з рухом, який виступає за знищення єврейської держави.

У відповідь на створення нового уряду національної єдності, Ізраїль вирішив залишити в силі рішення, котре було прийнято у кінці квітня – призупинити переговори з палестинцями.

Також ізраїльський прем’єр дав доручення цивільній адміністрації, керівному ізраїльському органу на Західному березі, розморозити будівництво 1800 одиниць житла.

Очевидно, що палестинці намагаються якимось чином зрушити «заморожену» ситуацію на Близькому Сході. Але чи не призведе це до загострення і так непростих відносин Ізраїлю з Палестинською автономією?

Адже не дивлячись на те, що під час приведення до присяги уряду, президент Махмуд Аббас заявив, що «чорна сторінка в історії була перевернута назавжди», і новий уряд має намір возз’єднати Західний берег і сектор Газа, після семи років взаємної політичної та соціальної ізоляції не все так однозначно, як би цього хотілося лідерам ФАТХ і ХАМАС.

Адже прем’єр-міністр Нетаньягу твердо заявив, що Держава Ізраїль не вестиме дипломатичних переговорів з палестинським урядом, куди входять представники ХАМАСу, терористичної організації, яка закликає до знищення Ізраїлю.

У відповідь на заяву Ізраїлю, Махмуд Аббас наголосив: «Будь-які заходи, прийняті Ізраїлем, щоб завдати шкоди інтересам нашого народу не залишаться без відповіді. Ми не шукаємо напруженості, але ми не потерпимо колективного покарання. Істинний намір окупації зірвати єдність палестинського народу, конфіскувати його землю, будувати нові поселення, контролювати Єрусалим, і підірвати всі міжнародні зусилля з досягнення миру».

Формування уряду національної єдності і жорстка реакція на це Ізраїлю є складовою частиною конкуренції між Аббасом і Нетаньягу за міжнародну підтримку після зриву мирних переговорів між Ізраїлем і Палестинською автономією.

І що ж тоді далі? Адже з тієї пори, як у 1978 році було підписано Кемп-Девідську угоду, а в 1993 розпочався мирний процес в Осло, палестинці і ізраїльтяни втратили багато часу.

Наразі жодні переговори і домовленості не змогли принести створення своєї держави палестинцям і безпеки ізраїльтянам. Бо руйнівна невідповідність бачення вирішення близькосхідного конфлікту з Ізраїлю і з Палестинської автономії весь час гальмує можливість хоч якось узгодити позиції обох сторін.

Причому вперте небажання певної частини провідних палестинських політиків визнати державу Ізраїль породжує дедалі нові проблеми для нових поколінь жителів Палестинської автономії, які б давно могли жити нормальним і спокійним життям.

Проте, коли обидві сторони довготривалого протистояння ставлять перед собою явно максималістські цілі, то немає нічого дивного, що домовитися у них ніяк не виходить. У той час, коли для реалізації раціональної політики необхідна політична воля і бажання досягти компромісу.

Бо доти, поки палестинці не усвідомлять того факту, що реалізація проекту Великої Палестини на всіх землях древнього Ізраїлю є нездійсненою утопією, формула «землі в обмін на мир» ніколи не спрацює.

Так само і ізраїльтяни, яким здається, що розширення поселень на Західному березі зробить палестинців більш поступливими у їхніх вимогах до Ізраїлю, не будуть здатні територіальною експансією досягти більшої безпеки для своїх громадян.

Можна розширювати поселенські проекти і надалі, але змусити повірити палестинців у те, що подібні дії відкривають двері до продовження мирного процесу не вдасться ніколи.

Звісно, що коли палестинці намагаються відштовхуватися від позиції, щоб Ізраїль повернувся до кордонів 1967 року, то це є повною утопією. У такому разі Ізраїльська держава перестала б існувати у її нинішньому вигляді.

Але й не варто забувати про те, що для арабського світу Палестина є питанням справедливості, бо для арабів палестинська проблема залишається і надалі одним із ключових питань.

При цьому залишається ще проблема, яку, за подібних підходів, вирішити взагалі неможливо. Це – питання палестинських біженців.

За усі роки після проголошення держави Ізраїль, не існує жодного арабсько-ізраїльського питання, з якого виникали б такі абсолютні розбіжності. Палестинці не готові відмовитися від претензій на повернення.

Хоча, якщо дотримуватися подібної логіки, то, у такому разі, Ізраїль також мав би висувати зустрічні вимоги – повернення не лише близько 700 тисяч біженців-євреїв до арабських країн, де вони проживали до проголошення Ізраїльської держави, але й також повернення їм земель, які втричі перевершують територію Ізраїлю, і майна на 300 мільярдів доларів, яким вони колись володіли.

Чомусь арабський світ завжди, коли постає питання про палестинських біженців, скромно замовчує питання про біженців-євреїв, котрі вимушені були покинути арабські країни.

І тут виникає парадоксальна ситуація. Ізраїль – це єдина єврейська держава, яка надає притулок євреям з усього світу, у той час, коли після арабських завоювань, існує 22 арабські держави, де можна було б розмістити усіх біженців. То чому ж ізраїльтяни мають перейматися проблемами палестинців більше, ніж своїми?

Аналізуючи причини утворення палестинського уряду національної єдності через 7 років внутрішнього протистояння, варто звернути увагу на те, що обидва палестинські угруповання переживають часи політичної уразливості.

Заборона руху «Брати-мусульмани» в Єгипті послабила ХАМАС. А ФАТХ, своєю чергою, невдоволений зусиллями Сполучених Штатів із врегулювання близькосхідного питання, про що свідчить недавнє приєднання до 15 міжнародних угод, попри несхвалення цього кроку з боку Вашингтона.

Тай й малоймовірно, що ця угода щодо єдності сигналізує про нову сторінку в розвитку палестинської національної історії. Тому, що економіка на Західному березі, з роздутим державним сектором і високим рівнем боргу, є залежною від донорської допомоги для її виживання, на яку Сполучені Штати мають значний вплив.

А після того, як ХАМАС взяв на себе керівництво в секторі Газа, палестинці отримали корумповане, недієздатне і мілітаризоване суспільство, яке вчило дітей ненавидіти ізраїльтян та використовувало жінок і дітей у якості живих щитів.

І хоча палестинці отримали допомоги на душу населення більше, ніж будь-який інший народ на землі, але вони раціонально розпорядитися нею не змогли.

Уряд національної єдності для того, щоб досягти успіху, повинен бути готовим до знаходження, в разі потреби, нових джерел фінансування і нових дипломатичних альянсів, які будуть здатні виконувати історичну роль, котра нині належить США. Подібні радикальні зрушення не є неможливими, але навряд чи вони можуть бути реалізовані.

Але у той час, коли немає альтернативи національному примиренню, воно, як глобальний рух, може тільки формувати, а не підміняти політичний процес.
Надаючи палестинцям більшу міцність у можливих контактах з Ізраїлем, уряд національної єдності є необхідним першим кроком на шляху до життєздатного рішення. Але зберігаються перешкоди для досягнення цієї мети.

Контроль ФАТХ Палестинської автономії і налагодження ним дипломатичних відносин, дозволили йому приймати рішення від імені палестинців і представляти інтереси палестинського народу серед інших держав і в міжнародних організаціях.

Таким чином ФАТХ використовував свою відносну потужність для того, щоб значно послабити легітимність і позиції ХАМАСу. І в результаті цього міжусобного конфлікту найбільше постраждали палестинці.

Але чи розуміють палестинці, що продовження протистояння з Ізраїлем у такому ж ключі, як це було раніше, ні до чого позитивного привести не може в принципі? Адже насильство щодо євреїв і відмова визнання Ізраїлю були ключовим елементом палестинської доктрини протягом усієї їхньої історії.

Але якщо уявити собі, яким міг би бути результат, коли замість того, аби зосередитися на тому, щоб вбивати євреїв, будь то спортсмени на Олімпіаді 1972 року в Мюнхені чи діти убиті терористами-смертниками під час другої інтифади, палестинці зосередили свої зусилля на мирному розвитку або розселенні і облаштуванні біженців.

Невимовні страждання, смерті і руйнування можна було б уникнути з обох сторін. І можна не сумніватися, що палестинці тоді б добилися незалежної держави уже давно. Ізраїльтяни постраждали від арабського терору, але правда у тому, що палестинці набагато більше програли в результаті цього.

Можливо, що в Палестинській автономії мають з часом прийти до влади не корумповані і не налаштовані на насильство лідери, типу керівництва ХАМАСу і ФАТХу. Які захочуть нарешті покласти край стражданням палестинців, а не продовжувати їх до нескінченності в ім’я неможливої і нереальної перемоги у війні проти Ізраїлю.

Advertisements
Опубліковано у Uncategorized | Теґи: , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s