Небезпечні маневри Ірану

«Дзеркало тижня. Україна» №44, 21 листопада 2014

Віктор Каспрук

Іран продовжує маневрувати. Ядерна програма та ціни на нафту — ті реперні точки, які утримують постійний міжнародний інтерес до цієї країни. І, доки західний світ намагається досягти консенсусу з режимом іранських мул у питанні його ядерної програми, Росія домовилася з Тегераном про будівництво двох нових ядерних реакторів.

Угода, підписана між Росією та Іраном, значно розширює співпрацю в ядерній сфері між двома країнами і, по суті, означає, що ці ядерні маневри унеможливлюють повноцінне блокування атомної програми Тегерану. Стратегія Москви полягає в тому, щоб створити якомога більше проблем Сполученим Штатам і їхнім союзникам, адже тепер мало хто здатен повірити в роботу іранського “мирного” атома під міжнародним контролем. Іран же продовжує грати в небезпечну гру, яка полягає в тому, аби всіма доступними методами зволікати час, заодно неухильно нарощуючи свої ядерні можливості.

Але якщо шиїтський Іран справді отримає ядерну зброю, то цим він спровокує “ефект атомного доміно”. Бо тоді не тільки такі стратегічні держави регіону, як Єгипет і Туреччина, відчують потребу для самозахисту повторити цей шлях. Найближчі сусіди Ірану й собі захочуть мати свої “сунітські” бомби. А Саудівська Аравія, Катар, ОАЕ, Кувейт і Оман — досить багаті, аби прикупити “сунітські бомби”, оплативши готівкою ці покупки з Північній Кореї.

Такі прогнози зовсім не є фантастичними. Адже своїм нападом на Україну Росія розмила основи устоїв світового порядку. Тому тепер цілком може статися те, що ще кілька років тому здавалося абсолютно неможливим.

Щоб краще зрозуміти, що нині відбувається в Ірані, необхідно згадати концепцію “героїчної гнучкості”, яку проголосив верховний лідер Ірану аятола Алі Хаменеї. “Героїчна гнучкість” — це тактичні, а не стратегічні зміни. Тегеран змінив логіку переговорів із Заходом, тоді як стратегія режиму мул щодо ядерної проблеми залишилася незмінною. Як засвідчив останній розвиток подій, в іранців не було наміру відмовлятися від своїх ядерних цілей, тому вони проводили нескінченні переговори і вдавали, що готуються підписувати якісь угоди, котрі насправді нічого не змінюють.

Лінія поведінки Тегерану була досить простою й легко прогнозованою. Захід намагається значно зменшити кількість центрифуг, які діють в Ірані, а іранці — навпаки, хочуть збільшити їх чисельність. І від цього не відступаються, публічно заявляючи для своєї внутрішньої аудиторії, що на поступки не підуть.

Можна зробити припущення, що непоступливість Путіна, який прагне знищити незалежність України, ґрунтується, зокрема, й на попередньому негативному досвіді переговорів Заходу з Іраном та введення проти нього санкцій. У Кремлі вочевидь прорахували, що демократичний західний світ, як і у випадку з Іраном, намагатиметься діяти методами вмовлянь та переконування, а це вивільнить час для реалізації плану загарбання українських земель.

Фактично затягнутий до нескінченності переговорний процес, який не привів до реальних поступок з боку Ірану, спровокував Москву зробити висновок, що сьогодні Захід не має визнаного лідера, котрий зміг би консолідувати зусилля західного світу для того, щоб примусити ісламістських фанатиків при владі відступитися від наміченої ними небезпечної мети. І тому Путін для себе прорахував, що за напад на Україну йому нічого не буде.

Логіка мислення Путіна тут була приблизно така: якщо Захід, незважаючи на всі свої великі зусилля впродовж багатьох років, не зміг стримати розвиток ядерної програми Ірану, — то кому тоді вдасться перешкодити становленню такого “світового порядку”, який потрібен саме йому?

Сумна істина полягає в тому, що досі Іран (як і Росія) просто користувався слабкістю західних демократій і прямим задіянням у бізнес-інтересах певної частини їхнього істеблішменту. Проте тепер ставки високі як ніколи, і США вправно розігрують нафтову карту проти Ірану та Росії. Після того, як ціна на нафту сягнула влітку понад 110 дол. за барель, — тепер вона впала на чверть. Нафтовим тиском Білий дім посилає очевидний сигнал Тегерану, що він повинен згортати свою ядерну програму, а Путіну — що він мусить вивести свої війська зі Східної України.

З допомогою свого союзника Саудівської Аравії Америці вдалося збити ціну на нафту, а оскільки іранці й росіяни великою мірою залежать від її експорту, дуже ймовірно, що після цього з ними буде легше домовлятися. Адже в Ірані й так дуже непроста економічна ситуація, а в Росії падіння цін на нафту, в поєднанні з ослабленням рубля, просто руйнує соціальну політику Путіна.

Тегеран та Москва — партнери у підтримці режиму Асада в Сирії. У них є спільні інтереси в регіоні Каспійського моря та на Кавказі. Але схоже, що Іран і Росія застрягли в деформованому часі, погрузнувши у своїх бажаннях домінувати в регіонах, які вже давно вважають зонами своїх законних впливів.

Проте, розглядаючи геополітичні маневри Тегерану, важливо не випускати з поля зору і їх китайський напрямок. Так, недавно жителі портового міста Бандар-Аббас, що на півдні Ірану, на узбережжі Ормузької протоки, мали можливість спостерігати за небаченою раніше подією — візитом двох китайських військових кораблів. Це може бути початком морського союзу, територія якого тягнутиметься від Перської затоки до Тихого океану.

Для Китаю військово-морський союз з Іраном — зручний спосіб розширити своє проникнення до Африки і посилити традиційні зв’язки між двома країнами. Китай потребує іранських нафти й газу, а Іран прагне послабити дію санкцій, компенсуючи тиск Заходу, спровокований ядерною програмою Тегерану.

Серед головних стратегічних цілей Ірану — розширення впливу на Близькому Сході та послаблення американського впливу в регіоні. До того ж іранський режим вважає Перську затоку і більшу частину Центральної Азії своїм “близьким зарубіжжям”, де іранська культура й інтереси повинні мати значний вплив.

Останні події підтверджують, що Іран має стратегію досягнення цієї мети. Тегеранські амбіції — стати значущим і впливовим актором на світовій арені, чиї можливості та наміри мали б враховуватися і братися до уваги провідними країнами світу. При цьому відносини з Китаєм виходять далеко за межі комерційного проекту Пекіна як імпортера іранської нафти. Китай експортував до Ірану чимало військової техніки і передав іранському військово-промисловому комплексу перспективні технології.

Сукупність доказів вказує на пожвавлення іранської морської діяльності задля досягнення стратегічної мети — розширення регіонального впливу. Можна зробити висновок: іранський режим не вдалося ізолювати санкціями настільки, як це планувалося.

Іранський стратегічні прагнення розширюється. Тегеран використовує свої морські об’єкти та стратегічне географічне розташування для того, щоб, на основі доктрини “героїчної гнучкості”, досягти запланованих гегемоністських регіональних цілей. Таким чином, Захід мав би врахувати всі прорахунки щодо Ірану, аби не повторити їх у майбутньому під час нарощування нових санкцій проти Росії.

Крім того, міжнародній демократичній спільноті слід мати на увазі, що Москві за останні 15 років вдалося згуртувати своєрідний “антизахідний інтернаціонал”, до якого входять країни, зацікавлені в поверненні Кремлю ролі однієї з домінуючих сил світової геополітики. І тому в усіх своїх подальших діях вона б мусила враховувати чинник російського агресивного реваншизму.

Advertisements
Опубліковано у Uncategorized | Теґи: , , , , , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s