Насилля — не вирішення палестино-ізраїльського конфлікту

«Дзеркало тижня. Україна» №45, 28 листопада 2014

Віктор Каспрук

29 листопада Ліга арабських держав проведе своє позачергове засідання, щоб у присутності президента Палестинської автономії Махмуда Аббаса обговорити ситуацію на палестинських територіях. Під час зустрічі міністри закордонних справ арабських країн обговорюватимуть останню ескалацію насилля в Єрусалимі, а також палестинські плани пошуку можливостей отримати членство в Організації Об’єднаних Націй.

Ситуація протистояння знову зайшла в глухий кут. Та чи можливо розірвати близькосхідне кружляння по замкненому колу? Як вважають деякі ізраїльські експерти, перше, що необхідно зробити, — відмовитися від ідеї, що врегулювання конфліктів є альтернативою вирішення конфліктів: вона виявилася невдалою. І з цим не можна не погодитись, адже, як свідчить весь попередній досвід, врегулювати на тривалий період близькосхідний конфлікт ніколи не вдавалося.

Тим часом палестино-ізраїльський конфлікт, незалежно від того, як його визначати — релігійною чи етнічною війною, — є конфліктом за землі Стародавнього Ізраїлю. Фактично, з кожним його витком палестинці, які хочуть отримати не більше не менше як усі ці території, — втрачають ще якусь їх частину. Але, не бажаючи визнавати свій програш, вони знову й знову вдаються до єдиного (як їм здається) доступного способу опору ізраїльтянам — тероризму.

Та чи можливо насиллям вирішити палестино-ізраїльський конфлікт? Парадоксальність ситуації полягає в тому, що кожна нова атака ісламських терористів фактично спрацьовує проти самих палестинців. Реакція ізраїльтян у відповідь полягає в руйнуванні будинків терористів та в очищенні буферних зон навколо цих населених пунктів. А згодом на утворених пустирях, з’являються нові ізраїльські поселення.

Очевидно, що коли б президент Палестинської автономії Махмуд Аббас мав сили стримувати палестинських терористів, він міг би виробити іншу тактику, яка б не призводила до постійних стратегічних програшів. Адже напруженість, що спалахнула внаслідок закриття ізраїльськими військовими доступу до мечеті Аль-Акса і ще більше загострилася після атаки на синагогу та загибелі шести людей, принесе негативи не лише ХАМАСу, який назвав цю атаку виявом героїзму.

Втім, теракт у синагозі в Єрусалимі підтвердив, що Східний Єрусалим є зрізом усіх проблем та хвороб палестино-ізраїльського конфлікту. Відносний спокій, що інколи панує в Єрусалимі, надзвичайно крихкий і завдячує тонкому балансуванню й вирівнюванню ситуації, які потребують продуманої та виваженої політики.

Власне, якби не вторгнення арабських країн після проголошення заснування держави Ізраїль, а потім ще декількох спровокованих не ізраїльтянами воєн, то історія арабо-ізраїльських відносин могла б скластися цілком інакше, і не було б шлейфу ворожості, підозрілості, війни та тероризму, що тягнуться відтоді.

Якщо ж розглядати далекосяжні наслідки, до яких може призвести нарощування конфлікту, то зрозуміло, що палестинці і їхні прихильники у світі намагатимуться щосили демонізувати й делегітимізувати дії та політику єврейської держави. При цьому всі наявні інструменти і ресурси буде кинуто на дискредитацію Ізраїлю та підрив його авторитету на міжнародній арені.

І тут простежується дуже значима аналогія між нинішніми діями Росії та палестинців. Якщо палестинські араби відкидають історичний зв’язок між єврейським народом і землями Стародавнього Ізраїлю, то росіяни заперечують право українців на їхні споконвічні території. Якщо палестинці не визнають існування єврейського народу, то Москва заперечує існування українців як окремої від росіян нації. Палестинські терористи продовжують вимагати знищення Ізраїлю, а російська терористична держава силовими методами намагається знищити українську державність.

Аналізуючи ситуацію навколо палестино-ізраїльського конфлікту, можна дійти висновку, що це одна із найскладніших проблем нинішніх міждержавних відносин. Кожна сторона вважає, що вона має рацію, підкріплює це своїм історичним досвідом, який зміцнює відчуття несправедливості стосовно неї самої.

Очевидно, що найкращою для обох сторін була б узгоджена позиція щодо проголошення “дводержавного” рішення. За умови, що палестинці відмовляються від свого “права” на повернення, а ізраїльтяни спільно з Лігою арабських держав виробляють механізм компенсації тим палестинським сім’ям, які документально зможуть підтвердити, що вони свого часу мали майно на території Ізраїлю.

Адже коли в арабських країнах живе вже четверте покоління тих палестинських арабів, які свого часу залишили територію новоутвореної Ізраїльської держави, то навряд чи можна говорити про них як про біженців. Якби арабські країни справді хотіли їм допомогти й інтегрувати їх у свої соціуми, то вже б давно це зробили.

Але вирівнювання ситуації потрібно з чогось починати. Можливо, був би сенс створити щось на кшталт міжнародного “Фонду примирення”, кошти в який надходили б як від ізраїльської сторони, так і від арабських держав. Очевидно, що обидві сторони цього задавненого конфлікту мають піти на компроміси, аби в результаті було досягнуто довгожданого миру.

Але очевидно, що реальний мирний процес може розпочатися лише після того, як палестинці погодяться визнати Ізраїльську державу. Після чого можна було б розглянути, на які поступки готові піти ізраїльтяни. Адже коли палестинці говорять про сотні тисяч своїх біженців після проголошення держави Ізраїль, то необхідно згадати й те, що після цього проголошення
700 тис. євреїв, котрі жили в арабських країнах, мусили виїхати звідти, залишивши свої будинки та майно на 300 млрд дол. А площа земель, які перебували у власності євреїв в арабських державах, втричі більша за територію Ізраїлю.

Отже, якщо почати рахувати збитки, то доведеться враховувати і збитки євреїв, а не тільки палестинських арабів. І якщо справді впритул підійти до проголошення та визнання в ООН Палестинської держави, то необхідно відмовитися від ідеї повернення до кордонів 1967 р., адже абсолютно нереалістично переграти в історії те, що араби добровільно програли, напавши на Ізраїль.

Відтак, найкращим варіантом вирішення палестинської проблеми було б розселення палестинців із таборів біженців по всіх тих країнах, у яких ці табори містяться. А за сприяння “Фонду примирення” — допомогти їм придбати чи побудувати там житло й інтегруватися в суспільства тих арабських країн, у яких вони проживають.

Люди, які понад 60 років тому створили державу Ізраїль, зібравши під її дахом на батьківщині мільйони євреїв з усіх куточків світу, ніколи нікуди звідти вже не поїдуть. Занадто багато людської праці, поту, грошей, любові і сил вкладено ними у свою землю, занадто багато сподівань вкладено тут у кожну єврейську душу. Євреї, повернувшись додому після довгих століть примусового вигнання, спромоглися перетворити свою країну на квітучий сад. І лише від доброї волі палестинців сьогодні залежить, чи матимуть і вони такий самий сад поруч із ізраїльським…

Advertisements
Опубліковано у Uncategorized | Теґи: , , , , , , , , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s