Топоніміка Києва потребує продуманих змін

Віктор Каспрук

Київ 1

Після відходу у вічність одного із зачинателів дисидентського руху Євгена Сверстюка постає питання – чи не варто в оперативному порядку перейменувати одну з київських вулиць, назвавши її його іменем. Що було би даниною вдячної пам’яті киян і всіх українців світлій постаті борця за українську незалежну державу Євгена Сверстюка, який став людиною-епохою, совістю української нації.

Також у цьому контексті варто було б згадати і про те, що через понад 10 років після смерті фактичного «батька» українського шістдесятництва Івана Світличного, в українській столиці так і не з’явилося вулиці з його іменем, й немає навіть меморіальної дошки на будинку на вулиці Уманській, 35, де знаходився «Штаб Світличного», навколо якого гуртувалися у ті далекі 60-70 роки минулого століття найкращі молоді українські інтелектуальні сили Києва й України.

Так само на подібне вшанування і вдячну пам’ять українців заслуговують і Алла Горська, Валерій Марченко, Юрій Литвин, Олекса Тихий, патріарх Київський і всієї Руси-України Володимир (Романюк), Сергій Набока, Роман Корогодський, Леонід Кисельов. Та й, власне, всі члени Української Гельсінської групи та «позаформатні» інакодумці тих часів, достойники, яких уже нема з нами.

Тотальна десовітизація має відбуватися на всіх рівнях

Зрозуміло, що немає сенсу змінювати топоніміку Києва таким чином, що б називати вулиці і площі ледь не виключно на честь українських дисидентів, командирів УПА та генералів УНР.

Але так трапилося, що назви київські вулиць донині, після двох Українських Революцій, великою мірою, відображають радянську епоху. Час ставить питання – коли, умовно кажучи, «комуняцькі» й «імперські» вулиці у столиці незалежної України змінять свої назви на українські?

Скажімо, дуже дивує, що й досі вулиці Києва носять ім’я більшовицького військового і державного діяча Криленка чи сталінського письменника – генсека Спілки письменників СРСР Фадєєва (у Святошинському районі міста Києва, місцевість Біличі).

Водночас, навряд чи потрібно перейменовувати вулиці Толстого чи Пушкіна, видатних і шанованих в Україні та світі російських письменників. Адже Толстого за його погляди відлучили від російської церкви, а Пушкін схвалив переклади своїх віршів Левком Боровиковським українською мовою, тобто визнав її повноцінною – одним із перших у царській Росії.

Ми часто говоримо, що Київ – європейське місто. Київ дійсно є центром культури всієї України. І це не тільки центр культури України, бо ми ще й претендуємо, щоб нас визнавали в Європі. Тому навряд чи є доцільним, аби у столиці стовбичили пам’ятники Щорсу та іншим комуністичним «героям», які в одній особі були і військовими, і карателями, а рудименти комуністичних назв спотворювали культурний ландшафт столиці України.

Водночас імена українських достойників мають знайти на карті Києва своє місце і гідне пошанування. Вісім років тому Київ проводжав у останній путь сестру одного із засновників руху шістдесятників Івана Світличного – Надію, правозахисницю, публіциста, мемуариста, журналіста, яка тривалий час працювала на Радіо Свобода. Проживши 30 останніх років свого життя поза межами Батьківщини, у далекій Америці, вона заповідала поховати себе поруч із братом Іваном і його дружиною Леонідою.

Згадую зустріч із пані Надією у Києві на конференції, присвяченій 50-річчю Радіо Свобода. Тоді ми говорили про те, що пам’ять Івана Світличного недостатньо вшанована в Україні, бо в Києві й досі немає вулиці Світличного. «Штаб Світличного» знаходився на вулиці Уманській, 35. І не дивлячись на те, що вже 23 роки Українська держава є незалежною, ніхто навіть не спробував вирішити питання зі встановленням меморіальної дошки Івану Світличному на історичному будинку по вулиці Уманській, 35. Я вже не кажу про потребу створення у колишньому помешканні Івана і Леоніди Світличних меморіальної квартири-музею. Це конче необхідно зробити, поки ще живі люди, які часто бували у Світличних й добре пам’ятають, де, що і як розташовувалося в цьому приміщенні.

Пані Надія розповіла мені, що за якийсь час після смерті Івана Олексійовича у неї виникло бажання ще раз побувати у помешканні, де колись жив з дружиною її брат, і з якою у неї так було багато пов’язано. Вона подзвонила у знайомі до болю двері, і їй відкрили чужі люди. Коли пані Надія розповіла їм про те, хто вона така і чому прийшла, нові мешканці квартири без жодних вагань дозволили їй увійти. І вона знову опинилася там, де колись кувався спротив українських інтелектуалів тоталітарному радянському режиму…

Дуже прикро констатувати, що Іван Світличний, який стояв біля витоків українського національного відродження 1960-х, і досі не поцінований належним чином, а його творчість не здобула відповідної до його внеску в українську культуру поширеності серед українського народу.

Наразі, можливо, і не варто перейменовувати саме вулицю Уманську, оскільки ця адреса вже увійшла до анналів історії, як адреса фундаторів руху шестидесятників. Але поруч з будинком Світличних знаходиться вулиця Іскрівська, яка вже давно проситься на перейменування. То ж чи знайде час і можливість сучасне керівництво України і столичного Києва, щоб позитивно вирішити це питання?

Крім того, варто було б вирішити питання встановлення пам’ятника видатному українському поету та одному з чільних учасників українського національного Руху Опору радянській комуністичній системі Василю Стусу в Академмістечку, на перетині проспекту Палладіна та бульвару Вернадського. А пам’ятник Івану Світличному можна встановити недалеко від будинку, де колись він жив, у сквері, котрий знаходиться між вулицею Адама Міцкевича і кінотеатром «Супутник». Саме на лавці біля цього кінотеатру любив сидіти дуже хворий Іван Світличний після повернення із радянських концтаборів.

Душа кожного історичного міста живе не лишень у його пам’ятках

Українська держава має знайти кошти для увічнення пам’яті своїх героїв. Ці славетні люди боролися за вільну Україну, поклали за її майбутнє своє життя, і ми мусимо зробити все можливе для того, щоб увічнити світлу пам’ять про видатних українців.

Перейменування тоталітарних радянських назв і ліквідація символів та пам’ятників, котрі пов’язані з часами тоталітарної радянської епохи, має на меті ліквідацію колоніального смислового простору і створення на його місці українського національного простору.

Письменник і науковець Максим Стріха, який свого часу був депутатом Київради і працював над цим питанням, зазначав: «Душа кожного історичного міста живе не лишень в його пам’ятках чи краєвидах. Не меншою мірою вона живе в назвах, тих, що дійшли до нас з глибини століть. Так само душа Києва княжого, ремісницького, спудейсько-барокового, українського Києва ХІХ століття живе в назвах: Гончарі, Кожум’яки, Поділ, Покровська, Микільсько-Притиська, Паньківська, Тарасівська. І з цією душею Києва намагалися боротися всі окупаційні влади: і російсько-імперська, і радянська.

Вже 1919 року офіційна карта міста змінилася до невпізнанності. На ній без жодної системи було оселено весь тодішній пантеон «основоположників» і «вождів» – Маркса, Енгельса, Леніна, Сталіна, Артема, Урицького, Воровського, Ворошилова, Боженка, Бош, П’ятакова.

«Іменні» назви перемішувалися з «подієвими» – 25 Жовтня, 9 Січня, ІІІ Інтернаціоналу і окремо – Комінтерну, Революції, Паризької комуни, Січневого повстання. Знайшлося місце й визначним бунтарям минулих епох – від Спартака й до Степана Разіна. З «українських» імен на карту було допущено хіба що Шевченка з Франком та ще Лисенка з Леонтовичем.

Втім, нові комуністичні назви ще довго існували тільки в офіційних документах. Кияни їх не визнавали й не вживали. Візники далі їздили «на Хрещатик і Фундукліївську», а не «на Воровського й Леніна». Питаючи дорогу, слід було називати саме стару назву вулиці, бо інакше майже ніхто не міг зарадити. Масове неприйняття киян призвело до того, що вже по війні якось непомітно повернулися Хрещатик, Володимирська, Велика Житомирська».

Перейменування вулиць, міст, демонтаж пам’ятників ленінізму-сталінізму-комунізму — це, насамперед, очищення від рудиментів московського імперіалізму. Тому потрібно позбавлятися залишків тієї тоталітарної, комуністичної топоніміки, яка є не лише в Києві, а по всій Україні.

Якщо взяти приміром вулицю Чапаєва в центрі Києва, то вона, як підкреслив політолог Сергій Грабовський, взагалі названа «на честь неіснуючого в реальності персонажа. Насправді прізвище червоного комдива було Чепаєв, він був за трудящих, але проти комісарів, а Чапаєв – це персонаж однойменного художнього фільму…»

У цьому контексті, можливо, необхідно поставити питання і про перейменування Повітрофлотського проспекту на Жулянський проспект. Оскільки, по-перше, «повітряний флот» є давно вже анахронізмом, по-друге — проспект спрямований з центру Києва прямо в бік одних із повітряних воріт Києва – міжнародного аеропорту «Київ» (Жуляни).

Якщо ж говорити про вулицю імені Валерія Марченка – українського дисидента-правозахисника, літературознавця і перекладача, то фактично до цього питання київська влада вже підійшла впритул у 2011 році, коли піднімалось питання про перейменування улиці Щербакова, на якій колись мешкав Валерій Марченко. Але за режиму Януковича цього так і не вдалося здійснити.

Не менш важливо змінити назву одного з найдовших проспектів столиці – проспекту 40-річчя Жовтня. Не вдаючись у деталі наявності подібної архаїчної назви на 24 році незалежності України, варто б було подумати про перейменування цієї важливої транспортної артерії Києва на проспект видатного українського борця і богатиря Івана Піддубного. Що б було даниною вдячної пам’яті цьому видатному Українцю.


Тотальна десовітизація має відбуватися на всіх рівнях

Очевидно, що назви вулиць, так само, як і пам’ятники та національні свята – це певна пам’ять певної спільноти. Перейменувати вулиці на Абрикосові, Зелені, М’ятні, Каштанові чи Шоколадні, звичайно, простіше. І це не викликатиме полеміки і дискусій в суспільстві.

Не може бути «правильних» тоталітарних символів, і ставлення до них не може бути «терпимим». В одних випадках потрібно прибрати пам’ятник чи назву вулиці, в інших — спробувати змінити саме суспільство. Тут не може бути одного підходу, як би нам не хотілося вирішити всі проблеми одним махом або розчерком пера. Спрощення — це не метод, але діяти треба негайно.

Звісно, що можна діяти по-різному. На Заході часто вулиці прийнято називати іменами вчених, митців, літераторів, чиї постаті не виникають жодної дискусії. Наприклад, біля Утрехтського університету в Нідерландах є цілий мікрорайон, де вулиці названі іменами філософів – вулиця Аристотеля, вулиця Платона, вулиця Канта. А поруч – мікрорайон з вулицями імені відомих університетів – Оксфордська, Кембриджська, Гарвардська тощо.

Але у випадку з Україною все складніше. Перейменування вулиць і площ потрібне саме тому, що за комуністичної системи влада називала їх іменами катів українського народу, для того, щоб увічнити своє панування над Україною. Тому процес декомунізації неможна припиняти доти, поки в Україні не залишиться й сліду від комуністичного минулого.

До цього варто було б додати, що крім перейменування вулиць варто було б відновити історичний вигляд Києва, зробивши докладну ревізію усього того, що набудував «донецький клан» за час своєї окупації столиці.

Також необхідно враховувати і психологічний момент зміни колишніх радянських назв вулиць Києва. Адже їх необхідно було перейменувати ще на самому початку української незалежності. Бо це дуже схоже на залишення прізвища чоловіка при розлученні. Коли жінка залишає собі прізвище чоловіка при розлученні, то підсвідомо вона нібито сподівається на відновлення стосунків…

Можемо зробити висновок: якщо повертаються історичні назви і додаються нові, відповідні до української історії та традицій, то відновлюється порушений після 1917 року зв’язок часів. І цим ми повертаємо собі і нашим нащадкам свою справжню українську історію.

Адже історію більшість пересічних мешканців нашої держави і її столиці знає з кіно, з художніх книжок, а також з місцевої топоніміки. І коли раніше Київ та вся Україна рясніли вулицями і пам’ятниками Леніну, вулицями Косіора, Петровського та інших діячів комуністичної партії, то це мусило підштовхувати до думки, що, як стверджує російське телебачення, «Україну заснували більшовики, а насправді її взагалі, як держави й не існує».

Авгієві конюшні совкового минулого потрібно вичищати не затягуючи з цим. Тотальна десовітизація має відбуватись на державному рівні, і при її проведенні варто максимально спростити бюрократичні процедури, котрі пов’язані з перереєстрацією документів, як для населення так і бізнесу.

1

2

На фотографіях:

1 . Будинок на вулиці Уманський, 35, де жив Іван Світличний.

2. Кінотеатр «Супутник» до ремонтних робіт, в сквері біля якого варто було б встановити пам’ятник Івану Світличному.

Advertisements
Опубліковано у Uncategorized | Теґи: , , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s