Інваліди не мають бути залишені сам-на-сам зі своїми проблемами

Віктор Каспрук

Днями колега-журналіста розповіла: мовляв, треба психологів відправляти до дуже важкого пораненого в АТО хлопця – йому 24 роки, без обох ніг, і рука одна роздроблена, дасть Бог – врятують, але уяви його стан. Дівчата-психологи обіцяють ретельно з ним попрацювати, я ж просто «поцвірінькати» поїду, поговорити про життя, яке аж ніяк не закінчується цим пораненням, бо ж і в такому стані можна жити і працювати.

Так, справді, можна, але якщо в нашій державі (а не тільки серед волонтерів громадянського суспільства) відбудеться істотна зміна ставлення до інвалідів – усіх, не тільки АТО.

Різні причини ведуть до втрати значною частиною людства здоров’я і працездатності, що жорстко відбивається на їхньому матеріальному становищі і світовідчутті, породжує настрої знедоленості, ущербності і песимізму не тільки у них самих, але й в оточуючих.

Тому перед українським суспільством (навіть у такий дуже непростий для нашої держави час), постає питання: якщо ми дійсно хочемо реалізувати потенціал людяності, який є в нашої нації, і змінити цим ситуацію відстороненості від нагальних проблем неповністю дієздатних співгромадян (яка була закладена у часи Кучми-Януковича), то маємо негайно звернути увагу на проблему всебічної допомоги тим, хто сьогодні вкрай цього потребує.

Політика соціальної підтримки інвалідів повинна будуватися на платформі створення умов для рівної участі людей з обмеженими можливостями у житті суспільства. Організація доступності довкілля для інвалідів має передбачити (вслід за визнанням рівних прав інвалідів на участь у житті суспільства) організацію ефективного ринку послуг, де інваліди все більш і більш будуть представлені як споживачі, котрі мають специфічні потреби і вимоги.

Наразі саме у Києві мусить бути запущений пілотний проект «Соціалізація інвалідів», перед реалізацією якого необхідно детально проаналізувати та вивчити, яким чином можливо поліпшити якість життя осіб із обмеженими функціональними можливостями, а також – що саме конкретно необхідно зробити для більш комфортного перебування їх у сучасному українському суспільстві.

Паралельно з цим необхідно затвердити і реалізувати «Концепцію рівних громадянських прав для людей з обмеженими можливостями», що надасть змогу розцінювати офіційно їх не як осіб із «залишковою працездатністю», а як гідних громадян України та реальну продуктивну силу суспільства.

Таке зміщення акцентів обов’язково сприятиме відмові від ставлення до інвалідів, як до «пошкоджених» людей і формуватиме ставлення до них, як до людей з особливими додатковими потребами.

Бельгійський досвід не є зайвим

Свого часу мені доводилося спостерігати за тим, як у Бельгії залучають інвалідів до роботи. Так, у Міністерстві оборони Бельгії знайшли працю для сліпого чоловіка на ім’я Ніколос. Оскільки він був тільки незрячим, а голова, руки і ноги в нього функціонували нормально, то йому по силам стала робота кур’єра в будівлі Міністерства оборони.

Його завданням було перенесення документів з одного приміщення військового міністерства до іншого. І він цілком справлявся з цим, не плутався між кабінетами і вже напам’ять знав, де який поворот і як безпечно пересуватися на східцях між поверхами.

Вражало, що співробітники міністерства ставилися до Ніколаса як до рівного і з повагою, а він був дуже задоволений тим, що мав можливість працювати і відчувати себе потрібним бельгійському суспільству.

Хочеться вірити, що прийде час, і в Україні так само будуть ставитися до неповносправних людей, ставлячи їх на один рівень із тими, хто є здоровим.

Наразі найбільшою проблемою для інвалідів є «проблема доступності» у широкому її розумінні, тобто створення умов, які зрівнюють можливості інвалідів з можливостями інших громадян Української держави шляхом усунення фізичних і соціальних бар’єрів, що заважають доступу інвалідів до всіх сфер життя суспільства.

А це мусить виявитися у тому, що, принаймні, наземний київський транспорт – тролейбуси, автобуси і трамваї – мав би стати доступним для інвалідів. Залучаючи західний досвід, необхідно й далі переобладнувати усі нові одиниці наземного транспорту таким чином, аби можливо було в’їхати інвалідному візкові в салон автобуса, тролейбуса чи трамвая.

За кордоном доводилося бачити, як в європейських країнах ставляться до людей з обмеженою дієздатністю. Так, по доріжці у парку бельгійського міста Брюгге їхав сам на електричному інвалідному візку молодик, майже повністю паралізований, який тільки й міг, що натискати кнопки на поручнях візка, регулюючи цим швидкість і напрямок свого пересування.

Бельгійці шанобливо поступалися дорогою перед інвалідом і водночас демонстративно не звертали на нього багато уваги. Але ніби у самому повітрі відчувалося, що вони у будь-який-момент готові прийти йому на допомогу.

Те саме довелося спостерігати й у столичному Брюсселі. Коли приблизно о 7 вечора тротуаром пересувалася таким же чином на візках група паралізованих різного віку. Але цю «процесію» супроводжували спереду і позаду соціальні працівники – чоловік і жінка. Було зрозуміло, що це виїзд на якийсь концерт, у театр чи інше колективне дійство. Кидалося у вічі, що всі вони почувалися дуже впевнено і розкуто, адже знали, що суспільство ніколи не залишить їх сам на сам зі своєю бідою і що вони цілком можуть бути впевненими у своєму завтрашньому дні.

На жаль, подібних випадків майже не пригадується у Києві. Хіба що за винятком того, що у травні-вересні, кілька разів на рік якась добра душа провезе вулицею Семашка в Академмістечку того чи іншого інваліда у візку з Новобілицького будинку-інтернату для старих та інвалідів. А він зачудовано оглядається на усі боки, на зелень кущів, дерев і трави. І на людей, які проходять повз інваліда і не звертають на нього уваги.

В Україні проблеми інвалідності пов’язані з наявністю численних соціальних бар’єрів, які не дозволяють людям з обмеженими фізичними можливостями активно включитися в життя суспільства і повноцінно брати участь в ньому. Внаслідок цього інваліди і діти, і дорослі живуть в умовах, які ведуть до приниження їхньої гідності та дискримінації.

На жаль, існує сумна статистика, котра свідчить, що кожна 19-та доросла людина та кожна 40-ва дитина у віці до 18 років у Києві – інвалід. Для того щоб змінити ситуацію, необхідно, зокрема, зрозуміти сутність проблеми – зрозуміти, що таке інвалідність. Ми бачимо її ознаки: палицю, милиці, слуховий апарат, візок, але не бачимо самої людини. У центрі уваги повинна знаходитися сама особистість, тоді стане ясно, що у більшості випадків інвалідність не заважає людям жити повноцінним життям і приносити користь суспільству.

Захід усунув соціальну ізоляцію інвалідів

Заслуговує на увагу зарубіжний досвід у цій сфері. Хоча інваліди виявилися останніми в ряду тих, хто знайшов на Заході рівні з усіма права – суспільство не відразу усвідомило, що не можна говорити про всеосяжну демократію, якщо існує соціальна ізоляція інвалідів.

У країнах Європейського Союзу, в Австралії, Сполучених Штатах Америки та Канаді соціальний захист інвалідів дозволяє їм максимально реалізовувати можливість вести повноцінне життя, мати рівні права з іншими громадянами.

Так, наприклад, у США права інвалідів закріплені законодавчо і включені в загальну систему цивільних прав, яка забороняє дискримінацію людини. Базовим нормативно-правовим актом в даному питанні є Закон 1990 року «Про інвалідів», який захищає в США на федеральному рівні права цієї соціальної групи і забороняє її дискримінацію у трудових відносинах, в державних органах влади, в місцях громадського користування, в торгівлі, на транспорті.

Цей закон зобов’язує органи влади всіх рівнів забезпечувати для інвалідів рівний доступ до різного виду діяльності, програм та послуг. А це, у свою чергу, включає користування державними системами освіти, охорони здоров’я, соціальних послуг, знаходження в судах, на виборчих дільницях та міських зборах. Закон зобов’язує запроваджувати розумні зміни в політиці, практиці і процедурах для уникнення дискримінації інвалідів.

Очевидно, що необхідно брати приклад з розвинених країн Заходу і зробити усе можливе для того, щоб людина з обмеженими фізичними можливостями почувалася забезпеченою і незалежною, могла вчитися і працювати.

Слід ураховувати «посттравматичний синдром АТО»

В Україні налічується понад 2,6 мільйонів осіб з обмеженими фізичними можливостями. І при цьому спостерігається тенденція до збільшення кількості людей, яким необхідно створити належні умови для життєдіяльності та інтеграції в суспільне життя.

Сьогодні проблема інвалідів набуває для України ще набагато більш актуального значення внаслідок воєнної агресії Росії, через що багато українських воїнів отримали під час бойових дій в АТО поранення та потребують реабілітації і соціальної допомоги.

Ситуація складається таким чином, що після закінчення АТО інвалідів в Україні стане відчутно більше. Тому вже зараз необхідно на державному рівні подумати про створення програм із залучення цієї категорії інвалідів до всіх сфер життя українського суспільства, про створення умов доступності для них охорони здоров’я, санаторно-курортного лікування, зайнятості, про отримання автотранспорту, про залучення до культурних закладів і відпочинку, про досяжність юридичного забезпечення та інформації.

Не менш важливим є психологічний чинник, адже у великої кількості інвалідів, які захищали Україну під час воєнного нападу Росії, може розвинутися «посттравматичний синдром АТО». До цього потрібно бути готовим і наперед продумати, яким чином цим нашим співгромадянам буде надана необхідна кваліфікована психологічна допомога.

«Посттравматичний синдром АТО» – це бомба уповільненої дії. Він може проявитися через півроку, рік, а може і через п’ять чи десять років. І в разі ігнорування цієї проблеми зараз, у майбутньому вона може дуже болюче вдарити по всій нації. У зоні АТО воюють нині в основному чоловіки віком від 18 до 45 років, а це працездатна та репродуктивна частина населення України. При цьому безсоння чи невміння повернутись до звичного соціального життя – це лише частина проблем, які виникають у ветеранів АТО після повернення додому.

Посттравматичний синдром лікують різними методами. І справа не в назві захворювання, а в ставленні до нього. Однієї держави з обрізаним бюджетом буде замало, щоб допомогти всім. Тому на часі створення цільового благодійного «Фонду реабілітації і допомоги інвалідам АТО».

Потенціал людей з обмеженими можливостями

Можна сказати, що ставлення до людей з особливими потребами є не лише мірилом людяності і толерантності в суспільстві, але й мірилом системної істинності поглядів суспільства. Тобто, наскільки суспільство реалістично бачить себе і як ставиться до себе.

Це підтверджується історичними прикладами. Відомо, що за часів початку європейської цивілізації до інвалідів в Древній Греції і Древньому Римі дуже часто ставились, як до неповноцінних і навіть шкідливих осіб. Відомий приклад Спарти, де просто знищували дітей з будь-якими найменшими відхиленнями прямо при народженні, відомі закони Лікурга, які рекомендували позбавляти життя дітей з будь-якими фізичними вадами, а також погляди таких знаних філософів, як Аристотель та Сенека, котрі також вважали, що варто лишати таких людей поза увагою чи взагалі поза розташуванням суспільства. Тобто десь на маргінесах.

Подібне ставлення до громадян і занапастило Спарту. Не виключено, що саме це було однією з причин занепаду античного світу. Хоча, з іншого боку, як в Древньому Римі, так і в Древній Греції, виключним піклуванням і привілеями користувалися люди, котрі отримали каліцтво під час воєнних конфліктів. Також відомо, що люди з певними психічними відхиленнями займали провідні місця серед жерців.

Якщо ж поглянути на ставлення до людей з особливими потребами ширше, то можна сказати, що з часу становлення продуктивного господарства (землеробство, скотарство), яке давало значний надлишковий продукт, і в архаїчному суспільстві ще напередодні виникнення великих цивілізацій люди з деякими фізичними вадами мали своє почесне місце в суспільстві. Адже у тому суспільстві нерідко ремеслом, освітою та медициною займалися саме ті люди, які не могли з огляду на фізичні вади брати участь у воєнних діях, обробці землі, полюванні і ряді інших фізично важких робіт.

Не без їхньої участі ремесло сягнуло до ступеня мистецтва, чому є підтвердження в археологічних артефактах, не без них розвивались медицина й освіта. Існує також думка, що перехід до продуктивного сільського господарства був започаткований людьми з певними фізичними вадами: оскільки вони не могли брати участь у полюваннях і воєнних походах, то приділяли увагу сільськогосподарській роботі, віднайшли можливість сіяти певні культури на теренах, що розташовані компактно, приручали диких тварин і доглядали їх, привчаючи служити людині, і цим започаткували перехід людства на вищий історичний щабель.

Можна сказати, що у царинах, які складають основу сучасної цивілізації – наука, мистецтво, освіта, медицина, промисловість та сільське господарство – люди з особливими потребами відіграли неабияку роль.

По суті, сучасна гуманістична парадигма людства існує з постсередньовічних часів, і, можливо, першим політичним діячем, котрий сформулював практично сьогоднішні моральні засади стосовно інвалідів, був Наполеон. Чимало провідних політичних діячів інших європейських країн брали приклад із нього. Відтак інваліди перестали бути «виродками», каліками, а стали повноцінними громадянами, яким треба створювати умови для повноцінного життя.

Таким чином, ще однією цариною, котра потребує переосмислення в Україні, є нова парадигма ставлення до людей з особливими потребами. Слід не лише формувати державні і недержавні організації, які займаються їхніми проблемами (цього недостатньо), а і створювати інвалідам такі умови праці і життя, котрі б автоматично інтегрували їх до повноцінної діяльності та повноцінного життя в соціумі у всіх спектрах і напрямках суспільної діяльності.

Так само, як і в Древній Греції та Римі, ставлення до інвалідів в Україні є дзеркалом суспільного буття. І тільки створивши умови нормального життя для всіх громадян, ми зможемо створити достойні умови для людей з особливими потребами.

Тому, починаючи з невеликих кроків, із надання можливості людям з особливими потребами нормально пересуватися у всіх видах транспорту, без проблем потрапляти до громадських і суспільних будівель, рухатися вулицями, отримувати роботу, задовольняти свої культурні потреби, ми наблизимо не тільки їх, а й себе до сучасного європейського цивілізаційного рівня.

Advertisements
Опубліковано у Uncategorized | Теґи: , , , , , , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s