Чи можливий ядерний компроміс з Іраном?

Віктор Каспрук

Чергове намагання досягти ядерного компромісу з Іраном, яке відбувалося в жорсткому режимі дедлайн у Лозанні, попри всю емоційну невизначеність, зводиться до одного – для іранської сторони ці переговори є просто реалізацією своєї традиційної тактики – замотувати ситуацію для того, щоб виграти час.

Підтримувати ситуацію невизначеності та вести себе так, ніби усе вже за півкроку до досягнення домовленостей, а потім, в останній момент, висувати додаткові вимоги, саме в стилі іранських переговорників. Тому учасники переговорів не можуть прийти до згоди в ключових деталях: зняття санкцій і майбутні розробки ядерної зброї в Ірані.

Хоча, цього разу, намагання Тегерану добитися від Заходу швидкого зняття санкцій, котрі болюче вдарили по іранській економіці, показало, що запас міцності в режиму мулл суттєво зменшився. Хоча не можна сказати, що санкції досягли критичного для Ірану результату. Адже попри все, він, як і раніше, продовжує втручатися у внутрішні справи Іраку, Сирії, Лівану, а тепер і Ємену.
Але, якщо на тактичному рівні Тегеран вже підійшов до межі, коли він задля зняття санкцій готовий підписувати документи, котрі покладуть перед ним (щоб тільки отримати скасування санкцій), то його стратегія залишається незмінною. Він, у будь-якому разі, продовжуватиме своє просування до атомної бомби, щоб потім поставити весь світ перед фактом, що вона у нього вже є.

Тому ядерний компроміс з Тегераном буде оперативно-проміжним рішенням, яке влаштовуватиме Сполучені Штати до того часу, поки не буде вирішене питання з Росією. Нейтралізація ядерного потенціалу Ірану і надалі залишатиметься основним пріоритетом Вашингтону, однак настання певного затишшя на цьому напрямку вивільнятиме американські дипломатичні сили, перенаправляючи їх в бік Москви.

Але при цьому навряд чи можна говорити про відмову Америки від свого основного першопочаткового принципу: не дозволити Ірану заволодіти ядерною зброєю. Мова йде про більшу гнучку позицію США з цього питання.

Хоча, з іншого боку, раптове пом’якшення позиції Ірану не може не насторожувати. Адже хто може дати гарантію, що Тегеран не поведе себе у цьому випадку так само, як і Північна Корея? Тобто, буде безкінечно домовлятися з міжнародними переговорниками на чолі з США, а через декілька місяців чи рік після введення в дію рішень цих нібито добросовісних переговорів, легко відмовиться від усіх досягнутих попередньо домовленостей.

Питання у тому, якою мірою сьогодні можна довіряти політичним лідерам КНДР та Ірану, і чи розв’язування таким чином геополітичних шарад може привести до бажаних цивілізованому світу результатів?

Балансування на межі війни можна продовжувати нескінченно. Адже в Пхеньяні та Тегерані добре навчилися блефувати з Заходом, і їм здається, що цим вони його повністю переграють.

Звісно, що існує й кращий спосіб вирішити іранську ядерну дилему: перейти до зміни режиму мулл в Ірані, і замінити його на владу світських і освічених лідерів, які будуть демократично обрані народом. Але як це зробити за умов, коли більшість іранців не хочуть цього режиму, але репресивна машина теократичної диктатури кожного разу перешкоджає народу зробити свій вибір?

Втім, варто звернути увагу на те, що на останніх переговорах Іран не розглядався в якості противника США. Ця різка зміна в зовнішній політиці і не зрозуміло, як вона сприйматиметься американським народом і американськими союзниками. І хоча її може бути легалізовано, як один з великих елементів нової стратегії, проте не зовсім ясно з якою метою її прагнуть реалізовувати.

Адже неважко передбачити, що не дивлячись на те, що США та Іран успішно співпрацюють під час «зачищення» терористів з «Ісламської держави» в Тікріті, це вимушене союзництво є ситуативним і локальним. Але водночас воно явно створює проблеми у відносинах США зі своїми давніми союзниками на Близькому Сході Ізраїлем і Саудівською Аравією.

Це відбувається у той час, коли Саудівська Аравія і її союзники в Перській затоці наносять повітряні удари по шиїтських повстанцях, хуситах, у Ємені. Але не можна бути впевненим чи буде здатною Саудівська Аравія перемогти хуситів в наземній війні, дивлячись на їхню підтримку Іраном.

Тегеран хоче продовжувати свою ядерну програму. І якщо Іран прагне одержати атомну бомбу, то рано чи пізно її матиме. Та коли навколо неї закінчаться ритуальні танці і скандування на зразок: «Ми отримали атомну бомбу, у нас є ядерна зброя», то цілком може настати час протверезіння. Оскільки наявність ядерного арсеналу робить державу власницю цього «придбання» ядерною мішенню.
Крім того, певну поступливість Ірану можна пояснити тим, що йому (одночасно з витратами на свою ядерну програму), довелося витрачати багато ресурсів на поставки зброї і ресурсів до Сирії і «Хезболлі». А це дуже виснажило його фінансово.

Тому варто сподіватися на те, що Іран більше не буде так активно втручатися у справи Іраку, Лівану і Палестини, і не намагатиметься просувати так відкрито свої інтереси у Венесуелі і Аргентині.

Іранська ситуація цілком могла б стати попередженням геополітичним амбіціям Москви. Роблячи спробу зіграти на світовій арені роль наддержави, Росія явно почала просуватися по іранському шляху. Бо, свого часу, і в Тегерані запевняли, що санкції не дуже на них впливають, а в дійсності, своєю непоступливістю, мулли завели країну в стан «Великої іранської депресії».

Немає сумніву, що санкції Заходу щодо Ірану виявилися для нього дуже руйнівними. Адже річна інфляція досягла там рівня 40%, а безробіття серед молоді нині становить майже 80%.

Крім того, Тегеран увійшов в протистояння з США, ЄС і арабським світом, і навіть в дружньому до нього Китаї дуже втомилися від іранських витівок.
Проте, не може не насторожувати російський чинник. Бо довіряючи Росії утримувати у себе запаси іранського урану (якщо Іран на це дійсно погодиться), Захід ніби випускає з уваги, що Москва є союзником Ірану і сирійського диктатора Башара Асада.

Втім, варто задуматися над тим, як ядерні домовленості з Іраном можуть вплинути на позиції Росії на Близькому Сході. Оскільки більш активна участь Москви в реалізації домовленостей з ядерної програми, для іранців не обов’язково є плюсом.

Бо якщо Кремль здатен отримати фінансову вигоду від зберігання іранського ядерного матеріалу, то, водночас, він також має стимул, аби ядерне протистояння між Іраном і демократичним світом продовжувалося. Оскільки ембарго блокувало доступ іранської нафти на енергетичні ринки. А «повінь» експорту нафти з Ірану спроможна ще більше знизити світові ціни на енергоносії.

Також Москву не може не хвилювати той факт, що створення Лігою арабських держав сил швидкого реагування – це фактично формування антиіранської коаліції, яка має на меті не допустити подальше втручання Ірану в перебіг процесів в арабських країнах і буде спроможна заблокувати Тегерану можливість діяти там військовим шляхом.

Можна зробити висновок, що досягнення ядерної угоди дає можливість Ірану зберегти своє обличчя і при цьому не дуже переобтяжувати себе зобов’язаннями щодо її реального виконання.

А відтягування підписання угоди пов’язане з тим, що в Тегерані хочуть побачити чим закінчиться військова допомога Саудівської Аравії уряду Ємену. Не виключено, що Ірану потрібно більше часу, щоб проаналізувати, як може далеко зайти проксі-війна в Ємені, і вже залежно від цього приймати остаточне рішення щодо своєї ядерної програми.

Втім, підписання угоди не знімає питання холодної війни між Іраном і Ізраїлем, нацьковування Тегераном шиїтів на сунітів та підтримку іранським керівництвом терористичних угрупувань.

Тому, за всього бажання зацікавлених сторін на переговорах з Іраном, дія цієї угоди носитиме лише тимчасовий характер. Оскільки поза цією угодою залишаються інтереси Ізраїлю, країн Перської затоки, комбатантів Сирії і курдів. А можливість отримання Іраном ядерної зброї підштовхуватиме Єгипет і Туреччину і собі спробувати повторити цей шлях.

Іншими словами, угода, що укладається між Іраном і великими державами, великою мірою залишає поза контекстом інтереси його близькосхідних сусідів.

Наразі ядерні переговори викликають змішані емоції. З одного боку, звичайно ніхто не хоче війни з Іраном, яка може бути, у гіршому випадку, альтернативою переговорів. Але, з іншого боку, чітко прослідковується ключовий принцип для успішного ведення переговорів – мотиваційної парності (коли кожна сторона має приблизно рівні стимули, щоб укласти угоду).

Для президента США Барака Обами успішне досягнення подібної угоди відкриває шлях до чергової спроби вирішити палестинське питання ще до закінчення його другої каденції.

Іранці ж так хочуть ядерної зброї, що задля цього готові політично «звиватися вужем» та з усіх сил робити вигляд, що вони близькі до того, аби змінити свою позицію.

Але, попри бажання усіх зацікавлених сторін, об’єктивно ситуація ще не визріла повністю до того, щоб цей компроміс міг набути нормативного статусу. І штучне пришвидшення вирішення цього питання залишатиме невизначеними ще багато регіональних близькосхідних проблем.

Advertisements
Опубліковано у Uncategorized | Теґи: , , , , , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s