«Дикі люди»: чи можливо вирішувати проблеми безхатченків?..

Віктор Каспрук

Проблема безпритульних – явище для України не нове. Ті, хто не має постійного місця проживання, потрапляють у цю ситуацію з різних причин. Але наслідок той самий: людина випадає з соціального цивілізаційного поля.

Брудні, забрьохані, голодні, бездомні. Вони можуть викликати різні почуття: жаль, співчуття, осуд чи огиду. Одні втратили своє колишнє житло внаслідок своєї довірливості до ближніх, інші – в силу випадковості, а часто-густо безхатченками стають ті, хто відбувши свій термін ув’язнення, був виписаний зі своєї квартири родичами.

Особливо масовими стали під час правління режиму Януковича афери з квартирами пристарілих пенсіонерів, яких різними методами спонукали підписати документи про відмову від свого права на житло, а потім вже «законним» шляхом просто викидали на вулицю.

За «януковичів» існували й інші схеми. Наприклад, «вибити» у людини розписку про позику незаконним шляхом, а потім через підкупленого суддю спробувати забрати у неї квартиру.

Фантазія «прихватизаторів» чужого майна працювала в різних напрямках, так, квартира відомого українського літературознавця Леоніда Махновця після його смерті його вдовою Галиною Семенівною була відписана… міліціонеру. І онука Махновця в українському суді так не і не спромоглася довести, що вона є ближчою ріднею, ніж той міліціонер.

Та існує й інша категорія безхатченків. Це професійні волоцюги, котрі знайшли своє соціальне середовище серед собі подібних.

Вони стають «дикими людьми» київських вулиць, гуртуються в купки, разом шукають їжу, збирають пляшки, папір і метал по смітниках. З часом у них з’являються друзяки, яким теж таке життя до вподоби.  Десь їм  двірники дають заробити, десь щось украдуть.

Крім того, коли брудні і засмальцьовані бомжі миються в київських фонтанах чи бюветах, то це є найймовірнішим поширенням різноманітних інфекцій, які майже неможливо викорінити.

 Слід провести чітку грань між волоцюгами і вимушеними безпритульними

Колишній мер Києва Чернівецький досить своєрідно намагався підійти до проблем безпритульних. Він міг на центральному вокзалі задля самопіару влаштувати роздачу каші з сосисками, і при цьому нав’язливо та безцеремонно розпитувати нещасних людей – «а вам сподобалися  сосісочки?»

Він також відкрив благодійну їдальню для підтримки соціально незахищених і безпритульних громадян. У той же час «пастир» Сандей з церкви «Слово віри» пiд крилом Черновецького, а може, і з його благословення гіпнозом та молитвами збирав паству, яка сама добровільно віддавала його церкві свою нерухомість.

Та якщо ми дійсно наближаємося в Україні до європейських цінностей, то  притулок (нічліг) і безкоштовна їдальня повинні бути в кожному нашому місті. Й ніхто не повинен робити на тому піару.

Однак необхідно провести чітку грань між волоцюгами і вимушеними безпритульними. Бо коли серед перших чимало ледацюг і нероб, то серед вимушених безпритульних (у більшості випадків), простежуються складні долі довірливих, наївних і порядних людей, що стали жертвою трагічних життєвих обставин.

Тому проблема безпритульних мусить розглядатися в комплексі і диференційовано: тим, кого вибили в «дикі люди» силою чи вони стали жертвою обставин, необхідно надавати соціальне житло без права приватизації. А для професійних волоцюг має бути розроблена цілісна програма соціальної реабілітації, і тільки вже після цього можна буде розглядати питання про повернення їх у соціум.

Диференціація і поділ безпритульних на тих, кому необхідно надати комплексну допомогу для якнайшвидшої соціальної реабілітації і тих, хто потребує ізоляції від суспільства має відбутися за критеріями готовності цих осіб до змін. Морально здеградованих волоцюг слід поселяти у режимний об’єкт без права виходу, а людей, які ще можуть соціалізуватися, – у соціальний притулок. Крім того, існують ще люди, котрі мають більші чи менші психічні відхилення. Якщо вони не небезпечні для оточуючих, то до спеціалізованих клінік їх не беруть. І це також  велика проблема, яку слід розв’язувати.

 «Український фонд безхазяйного житла»

Для вирішення проблеми безпритульних можна запропонувати різні шляхи. Адже неоформлена за три роки після смерті власника спадщина – нерухоме майно – переходить у власність держави. І такого житла багато по селах і містечках.

Часто подібні будівлі просто рік за роком руйнуються, шибки вибивають хулігани, і цю будівлю залишають догнивати чи розбирають на цеглу.

Однак, часто бездомних притягають до себе великі міста, де скупчилося багато народу, бо чимало із них ненавчені і не привчені до фізичної праці, й просто не бачить себе поза містом.

Та якщо бомжі-бродяги за своєю природою втягуються у таке життя і їх важко переконати вийти з цього стану «дикої людини», то тих, хто втратив своє житло через свою необачність чи наївність, або ж через старання «добрих» родичів, у більшості випадків, можливо повернути до нормального життя.

Я знаю реальний випадок, коли чоловіка, якому вже було чимало за 60 років, його сімейство «кинуло» на квартиру. Усі його спроби знайти законним шляхом справедливість так і закінчилися безрезультатно. Але цей чоловік не спився і не опустився. Деякий час він живі в гаражі, а пізніше, через знайомих, знайшов собі невеликий будиночок і виїхав у село. Де успішно живе і працює.

Проте є й інша категорія безпритульних, які опиняються на вулиці через втрату роботи. В основному, це люди з провінції, які їдуть шукати роботу до великих міст. Та коли їх черговий заробіток закінчується, вони, не маючи можливості оплачувати тимчасове житло, йдуть на вулицю.

Наразі вирішення проблеми безпритульності в Україні є обов’язком держави, основними напрямами правової політики якої мають стати подальше реформування системи нормативно-правового забезпечення захисту цієї неблагополучної категорії громадян.

Але тут велику роль здатна відіграти і муніципальна влада. Адже її місія полягає в тому, щоб поліпшити якість життя кожної людини, здійснити гармонізацію прав і свобод людини й громадянина з інтересами держави та суспільства. Чим реалізовується принцип сучасної соціальної демократичної держави, в якій найвищою цінністю є людина, її права і свободи.

То що ж треба зробити, аби почати успішно вирішувати проблеми безпритульних?  Перше, це створити «Український фонд  безхазяйного житла». Де зафіксувати всю наявну інформацію про покинуті і безхазяйні будинки та квартири по всій Україні.

Адже досі безхазяйний житловий фонд чомусь не брався до уваги при вирішенні в нашій державі проблеми безпритульності. А після того, як в «Українському фонді  безхазяйного житла» буде створено реєстр – банк безхазяйного житла, вже можна буде говорити про його ремонт, доведення до стану можливості проживання та розподілення наявного житла між тими, хто його гостро потребує.

Звісно, що праця на землі тяжка, але якщо скооперуються кілька осіб, то така робота здатна забезпечити їх необхідним для прожиття мінімумом, а контакти з місцевим населенням допоможуть укорінитися на місці в буквальному сенсі. Велику роль в подібній соціальній адаптації здатні відіграти сільські священики, адже їхнім покликанням є повертати до нормального життя саме таких людей.

Найважчою, у такому разі, є проблема забезпечення себе на зиму топливом. Проте, якщо ці люди твердо вирішать повернутися до нормального способу життя, то цілком можливо понаносити за літо з лісу достатньо сушняку, і спробувати заробити на різних підсобних роботах в сусідів грошей на те, щоб купити торф’яні брикети.

По суті, це буде те ж саме соціальне житло, питання якого вже неодноразово піднімалося на різних державних рівнях. Що може стати запуском в Україні «соціальних ліфтів» для тих, хто з якихось причин оступився в житті.

Процедура надання подібного соціального житла може бути наступною: громадянин звертається до працівників цього «Фонду», ті підшуковують йому різні варіанти, і, в разі його зацікавлення, надають направлення у місцеві органи влади для отримання цього житла.

Подібна робота і формування «Єдиного реєстру безхазяйного житла» могли б стати дієвим вирішенням проблеми безпритульних.

Проблема полягає в тому, що більшість людей, які мають стабільний рівень життя, ставляться до безпритульних з відразою, виводячи їх за рамки соціуму і думаючи, що з ними такого трапитися не може ніколи (бо я розумний-зароблю, в мене багато друзів, а вони допоможуть, і т.д.).

Одні їх воліють не помічати, деякі цинічно жаліють, а більшість просто не замислюється над тим, що серед них зустрічаються не тільки «закінчені» алкоголіки, а й але й інтелігентні в минулому люди, в яких просто трагічно склалось життя.

Зрештою потрібно, щоб суспільство дало кожному, хто потрапив в біду, шанс. Щоб безхатченко зміг знову стати повноцінним громадянином, якщо він того захоче і готовий прикласти до цього зусилля.

Якщо ж він мав вищу освіту, то йому це буде значно простіше зробити. А коли він п’яниця, наркоман чи просто особа, котра повністю опустилася, то такі, безперечно, потребують ізоляції і лікування.

У людей, які опустилися до такого «дикого життя» немає не тільки постійного місця проживання, а мінімального збалансованого харчування і соціального середовища.

Тож повертаючи таких осіб в соціум, тим самим вирішується питання відновлення соціального середовища. Адже значна частина таких бомжів здатна відновити свою дієздатність, і за певних зусиль вони ще можуть приносити користь суспільству.

До бомжів можна ставитися з огидою, як до носіїв заразних хвороб, від яких не застраховані діти, що гуляють на вулиці, домашні тварини і навіть ми, дорослі.

Але їх можна й жаліти, тому що вони (у більшості випадків) не агресивні, жалюгідні, безвольні і нещасні люди. Їм треба трохи допомогти, і вони не просто повернуться у суспільство, а й почнуть приносити йому якусь користь.

Позитивний досвід допомоги безпритульним

За попередніми даними в Україні – понад 14 тисяч безпритульних, але реально їх набагато більше. Бо, за неофіційною статистикою, лише в Києві 20 тисяч бездомних. Адже офіційна статистика враховує тільки тих, що потрапили до державних установ: приймальників-розподільників, лікарень, будинків соціального піклування тощо.

До того часу, поки не буде соціального житла, рецидиви повернення до бездомності повторюватимуться, і люди з’їжджатимуться до Києва. Повертатися у регіони, де є житло, але немає роботи, вони не хочуть.

Таким чином, можливо, крім побудови в столиці соціального житла, потрібно терміново добудовувати «довгобуди», яких в Києві чимало. Але за умови, що ті, хто це соціальне житло отримає, не матиме права на його приватизацію.

Проте можна говорити і про позитивні випадки вирішення питання безпритульних. Так, у Києві створено центр для безпритульних. Всеукраїнський Благодійний Фонд «Соціальне партнерство» проводить велику роботу в цьому напрямку. Як наголошує керівник проектів ВБФ «Соціальне партнерство» Денис Горін: «Все організовано досить просто. Є номер гарячої лінії, на яку будь-яка бажаюча людина може зателефонувати, коли бачить, що на вулиці бездомному необхідна допомога. Це номер 067-911-7-911. Таким чином можна викликати бригаду служби порятунку.

Ми не відмовляємо будь-якій людині, який опинилася на вулиці і потребує допомоги. Ми можемо надати конкретні соціальні послуги. Якщо людині потрібна кваліфікована медична допомога, то ми радимо викликати медичну допомогу або ж робимо це самі, прибувши на місце.

На місці порятунку бригада надає первинні соціальні послуги – це гаряча їжа, чистий одяг, консультація на соціальні теми. Якщо людина потребує транспортування в соціальний центр, де їй нададуть більш розгорнутий спектр послуг, то її перевозимо».

Не менш позитивним є досвід роботи з безпритульними у Львові. Так, у «місті Лева» вже не перший рік успішно діє Львівська ГО «Спільнота взаємодопомоги «Оселя». Можна сказати, що «Спільнота взаємодопомоги «Оселя» є прикладом праці з бездомними в Україні. Це центр соціальної реабілітації, в якому працюють і живуть 57 безхатченків. Щотижня ГО «Оселя» роздає їжу, одяг і проводить соціальні консультації для 100 осіб у центрі міста. Нещодавно вдалося надати житло 15 людям у соціальному гуртожитку.

Львівська «Спільнота взаємодопомоги «Оселя» дуже успішно діє під лозунгом: «Допоможіть нам допомагати іншим» та реалізує програму – даруйте друге життя речам, які вам більше не потрібні! «Оселя» збирає від населення для подальшого використання та допомоги іншим: їжу, медикаменти, меблі, одяг, побутову техніку, предмети домашнього вжитку та інше.

А її контейнери збору речей знаходяться у Львові за адресами:  вул. Валова, 18а (біля входу у Музей ідей);  пл. св. Юра, 5 (біля входу в Собор Святого Юра); пр. Червоної Калини, 70 (біля входу у Церкву Різдва Пресвятої Богородиці); вул. Широка, 81а (біля входу до Церкви Вознесіння);  вул. Симоненка, 5, (біля входу у Церкву Святих Володимира і Ольги);  вул. Джорджа Вашингтона, 12 – на розі з вул. Пасічна (Заправка «ОККО»); вул. Ю. Липи, 12 (Заправка «ОККО»);  вул. Новознесенська, 34 (біля входу в Храм Пресвятої Богородиці – Володарки України);  вул. Городоцька, 319а (біля входу в Церкву Христового Воскресіння). Крім того, зажди можна зателефонувати за номерами 03 22 96 33 03; 096 42 64 796; 093 010 14 13.

Наведені приклади наочно доводять, що вирішувати проблеми безхатченків можливо, якщо ставитися до цього відповідально і не відкладати давно назрілу проблему на потім.

Адже, якщо громадяни не бажають, щоб поруч з ними жили (і заважали їм «дикі люди»), вони мають зробити усе можливе для того, аби швидше повернути якнайбільшу кількість їх до цивілізованого життя та перетворити їх на повноцінних членів нашого суспільства. Але повністю забрати бездомних з вулиць буде важко, бо для декого бродяжництво стало стилем їхнього життя.

Опубліковано у Uncategorized | Теґи: , , , , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s