Куба знову повертається у цивілізований світ?

Віктор Каспрук

Те, що в кубинській столиці Гавані, після більше ніж півстоліття недовіри і непорозумінь, відкрито посольство Сполучених Штатів, буквально ще декілька років тому виглядало б цілковитою фантастикою. Ця подія стала кульмінацією багатьох місяців переговорів, метою яких було подолати десятиліття історичної ворожнечі та відновити дипломатичні відносини між двома країнами.

Символічно, що це синхронізовано з зустріччю у Держдепартаменті між держсекретарем США Джоном Керрі і першим міністром закордонних справ Куби Бруно Родрігесом. Наразі це перший офіційний візит кубинського високопосадовця до Вашингтона після Кубинської революції 1959 року.

Але чи можна сказати, що перший крок американців назустріч країні, котра й далі повністю контролюється політичним кланом братів Кастро, радикальним чином відразу ж зможе змінити взаємини між двома державами? Скоріш всього, що ні.

Оскільки розбіжності залишаються і зусилля, котрі спрямовані на повну нормалізацію стосунків між Сполученими Штатами і комуністичними правителями острова, скоріш за все, дадуть свої дивіденди не відразу.

Можна пригадати, що Керрі і Родрігес востаннє зустрічалися у квітні цього року на Саміті Америк у Панамі, де президент США Барак Обама і Рауль Кастро також провели переговори.

Виглядає на те, що Барак Обама наприкінці свого президенства намагається увійти в історію Америки, як президент, якому вдалося те, що ніяк не вдавалося нікому до нього. Почати покращувати «заморожені» стосунки з Кубою і змусити Іран піти на ядерні проступки.

Звісно, що зовні це виглядає політично досить привабливо, однак відразу ж пригадується політика адміністрації Обами щодо «поміркованих ісламістів» (як думали у Вашингтоні) в Єгипті.

У результаті маємо після президента-ісламіста в Єгипті Мохамеда Мурсі, президента-фельдмаршала Абдулу Фаттаха аль-Сісі, який замість орієнтації на Сполучені Штати (як це було в часи колишнього президента Хосні Мубарака), постійно намагається загравати з Росією.

Та й примирення з Іраном також є досить специфічним. Адже після підписання ядерної угоди з «шісткою» провідних країн світу, Верховний лідер Ірану аятола Алі Хаменеї (на багатолюдному мітингу прихильників режиму іранських мулл) так само, як і раніше вдавався до гострої антиамериканської риторики. Так що по суті змінилося?

Проте, можна сподіватися, що посольство США в Гавані зможе налагодити співпрацю тих американських кампаній, які зацікавленні в інвестування проектів на Кубі, а також допоможе громадянам Америки в їхніх поїздках на острів, які раніше були дуже сильно обмеженні.

Водночас, не зовсім ясно, як у подальшому буде проходити сам процес нормалізації, котрий до того був уповільнений затяжними суперечками (у тому числі щодо прав людини), а також бажанням Гавани тримати суспільство в вузді та жорстким контролем кубинської економіки державою.

Також необхідно звернути увагу на той факт, що економічне ембарго введене США проти Куби залишається в силі, і тільки Конгрес може зняти його. Але республіканська більшість у Конгресі навряд чи піде на це найближчим часом, незважаючи на заклики президента Барака Обами щодо скасування ембарго.

Та чи повністю закінчилися п’ятдесят чотири роки холодної війни і ворожості між Сполученими Штатами та Кубою? Адже Кубу і США сьогодні розділяють не тільки 150 кілометрів океану, а й безліч невирішених питань, котрі накопичились від 1961 року, коли між ними був обірваний зв’язок.

Серед цих питань – це те, щоб колишні втікачі мали право повернутися на Кубу та доля майна, яке режим Кастро свого часу захопив у заможних кубинців. Без вирішення цього, проблема покращення взаємин між двома сусідніми народами залишатиметься і надалі під питанням.

Ця угода викликала різку критику в Маямі і по всій Південній Флориді, де проживає найбільша кількість кубинських американців в США та чисельні

кубинсько-американські політики, які наголошують на тому, що Обама не отримав нічого взамін, у той час, коли брати Кастро будуть лише пожинати економічну вигоду.

Три члени американського Конгресу – Ілеана Рос-Лехтінен, Маріо Діас-Баларт та Карлос Курбело – провели прес-конференцію у Маямі, де одним із найголовніших питань було порушення прав людини на Кубі. А сенатор Марко Рубіо, син кубинських іммігрантів, пообіцяв блокувати кандидатуру від Барака Обами на посаду посла на Кубі.

«Куба – це не тільки острів зі старими автомобілями, це країна, яка управляється деспотичним режимом, який забезпечує безпечну гавань і базу для форвардних операцій для Росії та Китаю в нашій півкулі, – наголосив сенатор Рубіо, – це прихисток для терористів і втікачів, які вбивали американських громадян та місце, де проти мирних продемократичних активістів влада вживає незаконні заходи. Я повторюю свою обіцянку блокувати затвердження будь-якого посла до цього ганебного режиму».

Проте найбільш радикально налаштовані американські експерти готові піди значно далі у своєму неприхованому сарказмі з приводу зближення з островом братів Кастро. Вони запитують: «Чи можемо ми на даний час відкрити у себе посольство «Ісламської республіки»? Для лібералів це було б хорошим приводом організувати вуличні святкування».

Цей задавнений конфлікт не був від самого початку просто політичною забаганкою Вашингтону. Основна мета ембарго полягала у тому, щоб обмежити або якомога більше мінімізувати «революційні» впливи режиму Кастро.

Звичайно, було б непогано, якби ще на початку 60-х років комуністичний режим був скинутий та замінений на демократію.

Але шляхом накладання комплексних обмежень і своєрідного економічного карантину, терористична діяльність Куби в регіоні була зведена до мінімуму.   Хоча Куба, підбурювана Москвою, направляла терористів до кількох держав Центральної і Південної Америки, в спробі розпалити там революцію комуністичного стилю.

Та Кремль успішно використовував Кубу в якості проксі-сервера розпалювання «визвольних воєн» в Африці. Чого варте було лише проникнення кубинців і радянців до Анголи?

А громадянська війна в Анголі стала такою кривавою і затяжною саме завдяки втручанню СРСР і кубинській інтервенції до цієї країни. Кубинських військ там було від 35 тисяч у 1982 році – до 60 тисяч в 1988, а тисячі радянських військових «радників» давали такі «добрі» поради, що після цієї війни 100 тисяч людей залишилися каліками.

Крім того, кубинський спецназ воював в Ефіопії і Мозамбіку. Таким чином, ембарго змогло обмежити експансіоністські зусилля Куби і Москви, без безпосереднього вручання Сполучених Штатів у ці конфлікти.

Зближення Вашингтону з Гаваною виглядає, як намагання президента Обами вибудувати собі позитивну історичну спадщину, який ніби кидає братам Кастро політичний «рятувальний пліт».

Але не менш інтригуючим є питання – чи зможе зближення США і Куби зменшити впливи Москви на Гавану? Адже після того, як Росія вже списала левову частку боргу «Острову Свободи», Кастро можуть шукати собі нових друзів і поза Кремлем.

Втім, цей «Острів Свободи» став скоріше всього свободою від здорового глузду, свободою від грошей, свободою від освіти, свободою від інвестицій. Свободою палити сигари і нічого не робити. Бо, на жаль, режим Кастро відучив велику кількість кубинців взагалі працювати. Саме працювати, а не імітувати роботу.

Так чи інакше, але зміни на Кубі є невідворотними і туди поступово, але неухильно повертатиметься ринкова економіка. У такому разі Росія нічого не зможе запропонувати Гавані, а інвестиції з США у кубинську економіку і повернення додому спочатку хоча б частини вимушений кубинських емігрантів з Америки буде здатне корінним чином переломити ситуацію.

Вирівнювання стосунків між США та Кубою невідворотно позитивно вплине на кубинсько-українські взаємини. Адже, хоча після перемоги Революції Гідності відносини між Україною і Кубою погіршилися, жодного підґрунтя, окрім путінсько-кастрівського антиамериканізму це погіршення ніколи не мало.

Більш того, воно було одностороннім, оскільки історично Україна завжди, навіть у часи СРСР, була налаштована дружньо стосовно Куби та її народу.

Сьогодні ж, коли Гавана і брати Кастро з запізненням в півстоліття повертаються до більш реалістичної політики й економіки, наші зв’язки з колишнім «Островом Свободи» трансформуються у зв’язки з «островом більш здорового глузду».

Україна не стане для Куби, а Куба не стане для України таким же стратегічно важливим партнером як США – в силу об’єктивних причин. Проте давні дружні стосунки двох країн та народів, котрі перехворіли на комуністичну лихоманку і повертаються до здорового способу співжиття з навколишнім світом – неминуче відновляться.

Хоча б тому, що народи наші, після одужання від ідеологічного вірусу, розуміють один одного як ніхто. І ще тому, що досвід України, котра видужала від комунізму на чверть століття раніше, може стати кубинцям у пригоді.

Advertisements
Опубліковано у Uncategorized | Теґи: , , , , , , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s