Від радянської до української: історичні зміни в українській журналістиці

Телекритика.  21 серпня 2015

Віктор Каспрук

Як відбувався перехід від радянської журналістики до журналістики саме української на прикладі власного входження у професію.

Чергова річниця незалежності Української держави спонукає спробувати осмислити ті процеси, котрі відбувалися під час переходу від радянської журналістики до журналістики саме української.

Можливо, що це краще буде зробити на власному прикладі входження в журналістську професію, в якій на самому початку дуже важливо зустріти людей, котрі можуть не лише прихильно поставитися до творчості початківця, а й ненав’язливо підказати щось чи підправити те, що ти наважишся представити на суд читаючої громади.

«Сільські вісті» – це не тільки величезний тираж

Втім, завжди потрібно з чогось починати. І так трапилося, що моя перша серйозна публікація була надрукована у вересні 1984 року в найбільш тиражній і впливовій тоді газеті «Сільські вісті», яку фактично підписувала майже кожна родина в селах і містечках України. На той час її сумарний тираж був 2 мільйона 700 тисяч екземплярів. Зараз це звучить майже фантастично. Але у ті часи для більшості українських селян ця газета була одним з небагатьох інформаційних вікон у навколишній світ.

У подальшому «Сільські вісті» стали ледь не першою в Україні за режиму комуністів майже опозиційною до влади газетою. При цьому, дякуючи позиції головного редактора Івана Сподаренка і його заступника, поета-фронтовика Олександра Матійка, «Сільські вісті» мали чітку проукраїнську позицію і великий авторитет серед селян, в яких знову почали перетворюватися закріпачені совітами безправні колгоспники.

Однією із потужних цеглинок у фундаменті авторитету «Сільських вістей» був відділ освіти і культури, традиції якого були закладені ще його керівником поетом Іваном Цинковським. І цю естафету від нього перейняла завідуюча відділом Лариса Шахова.

Власне, Ларису Шахову і Олександра Матійка я можу вважати своїми хрещеними батьками у журналістиці. Адже, співпрацюючи з «Сільськими вістями», можна було перейняти той дух внутрішньої непокори, котрий надходив від публікацій в цьому дуже впливовому на той час виданні.

А публікації відділу культури взагалі були своєрідною фрондою проти окупаційного радянського режиму. Оскільки поширення величезним тиражем по всій Україні статей до річниці того чи іншого українського письменника, безумовно, переконувало інтелігенцію та селянство в глибинці, що, не дивлячись на утиски, репресії проти інакомислячих та тотальну русифікацію, в Києві ще тримаються. І це вселяло віру у те, що ще є шанси відстояти Україну в Україні.

Лариса Якимівна Шахова була дуже цікавою людиною. Зі своїм чоловіком-дипломатом вона досить тривалий час прожила у Швейцарії. Вміла стильно одягатися, тримати себе підкреслено доброзичливо під час розмови і на рівних говорити з будь-якою людиною. А водночас досвід проживання на Заході виділяв її серед інших, адже їй, як нікому іншому серед колег по творчому цеху, було добре зрозуміло, які «переваги» дало українцям проживання в СРСР.

Вона, дівчина з містечка Любар, що на Житомирщині, вільно володіла французькою мовою, а в 1961 – 65 роках працювала секретарем консульського відділу у Посольстві СРСР в Бельгії. І хто знає, якби українська незалежність була проголошена років на 20 чи 30 раніше, чи не працювала б Лариса Шахова на дипломатичній службі або не стала б відомим журналістом-міжнародником.

Перейнятий під час проживання на Заході критичний спосіб мислення допомагав їй утвердитися в думці необхідності поширення інформації про здобутки української культури. «Сільські вісті» відстоювали позиції української національної самобутності і пропагували в народні маси здобутки національної культури, що повністю співпадало з загальною лінією газети на інших напрямках. Адже це видання, постійно виступало з критичними матеріалами, висвітлюючи актуальні питання розвитку агропромислового комплексу та порушуючи гострі і злободенні питання життя українського села.

Майже позацензурна газета News from Ukraine

 Не менш цікавою стала співпраця з майже позацензурною англомовною газетою News from Ukraine, інформація якої була розрахована на українську діаспору за кордоном.

Друкуватися там я розпочав з 1986 року. На той час завідуючим відділом культури в News from Ukraine був Микола Чеповецький (син відомого дитячого письменника Юхима Чеповецького), який потім іммігрував до США. Також у цьому відділі працював журналіст Олександр Шепель.

А заступником головного редактора News from Ukraine був Андрій Куликов – відомий нині журналіст, редактор, радіоведучий, телеведучий та медіаексперт.

Під час першої нашої зустрічі Микола Чеповецький сказав: у нас така газета і така читацька аудиторія, що можна писати майже все як хочеш і як думаєш.

Звісно, що це було деяким перебільшенням, однак такої свободи на початку часів перебудови, як у News from Ukraine, ніде більше не було. Очевидно, що цим влада намагалася довести англомовним читачам за кордоном: не все так погано у підросійській Україні.

За роки співпраці з цієї газетою «позацензурно» вдалося надрукувати низку статей, присвячених творчості українських письменників, а головне – інтерв’ю з Миколою Рябчуком, Богданом Жолдаком, Іваном Малковичем, Володимиром Дібровою, Людмилою Таран і Анатолієм Матвійчуком.

Цікавою була і поїздка у відрядження від News from Ukraine на Гуцульщину до Косова у 1986 році. Мій тамтешній знайомий домовився у місцевому готелі про те, що вони забронюють місце на тиждень. З понеділка до четверга було все нормально, але ось раптом адміністратор заявила, що на суботу і неділю ми маємо звільнити номер, бо, мовляв, на вихідні приїздять туристи з Молдови. Що ж робити? Адже час відрядження ще не закінчився і матеріал про патріарха гуцульського різьблення Володимира Гуза ще не був повністю підготовлений.

Але добре, що в мене були з собою кілька десятків примірників газети News from Ukraine. З ними я пішов до Косівського райкому партії, що викликало там шок. Такої реакції на столичну пресу я не спостерігав ні до, ні після того. Завідуючий відділом пропаганди сприйняв мене за перевіряючого, котрий приїхав до їхнього містечка інкогніто, і вільний номер на два дні таки знайшовся. Це був номер, який постійно закріплений за райкомом. Компартійці газету News from Ukraine, звичайно, до того і в очі не бачили, але присутність її кореспондента в Косові подіяла на них просто магічно, вони вирішили не спокушати долі і перестрахуватися.

Та поза все, співпраця з цією газетою – чудовий досвід і можливість творчої самореалізації у більш вільному на ті часи виданні. Українські медіа змінювались, і разом з цим змінювалися й підходи до написання текстів.

 Флагман нової української журналістики «Молодь України»

 Майбутні дослідники перехідного періоду від підцензурної до демократичної преси в Україні не зможуть обминути увагою позитивні трансформації в газеті «Молодь України» у той час, коли її головним редактором став Володимир Боденчук. Він очолив видання у 1987 році і, мабуть, став першим редактором цієї газети, який сам недалеко відійшов від комсомольського віку. Можливо, саме тому він і носив бороду, щоб здаватися дещо соліднішим. «Молодь України» в часи її редагування Володимиром Боденчуком стала визнаним флагманом української молодіжної преси, а її тираж у 900 тисяч примірників вже говорив сам за себе.

Я почав друкуватися у цій газеті у 1988 році. На початку відділ культури в очолювала Наталя Суддя. Вона замовила мені декілька матеріалів. Працювати з нею було легко і приємно. Пані Наталя любила свою роботу і була професійним журналістом.

Там я познайомився зі стажером газети Іваном Безсмертним, який пізніше очолив цей відділ. У ті часи він зарекомендував себе як талановитий і перспективний журналіст, і хто знає, як би склалася його професійна доля, якби він не почав різко відходити від тих принципів та поглядів, котрі так вперто декларував у перебудовні часи.

На той час в «Молоді України» заступником редактора працювали Володимир Олійник, відповідальним секретарем – Юрій Брязгунов (нині головний редактор відновленої «Молоді України»), а відділ спорту очолював відомий журналіст Микола Моторний. Саме завдяки плідній співпраці з Моторним рубрика з культуризму «Клуб Івана Піддубного», яку я вів в газеті з 1989 року, трансформувалася у «Всеукраїнську спортивну молодіжну організацію «Клуб Івана Піддубного».

«Молодь України» довгий час була інформаційним спонсором і «Всеукраїнського свята богатирської сили на призи Івана Піддубного», яке завдяки ентузіазму керівника агропідприємства Дмитра Піддубного проводилося на батьківщині видатного українського борця і атлета – в селі Красенівці Чорнобаївського району Черкаської області.

Також молодіжні силові змагання «Турнір надій» проводилися в Києві на базі однієї зі столичних шкіл. Але, на жаль, з приходом до влади режиму Леоніда Кучми робота спортивної організації «Клуб Івана Піддубного» почала згортатися через брак спонсорів, котрі хотіли б хоча би мінімально фінансувати любительський молодіжний спорт.

Зараз, можливо, навіть важко собі уявити, який авторитет серед української молоді у часи перебудови і постперебудови мала газета «Молодь України». А Володимир Боденчук став одним із першопрохідців в медіапросторі, перетворивши газету на рупор всього того нового, що тільки ще народжувалося у перебудовній, постколоніальній Україні.

 Нове слово в українській журналістиці – газета Чорновола «Час-Time»

Однак, якщо газети «Сільські вісті», News from Ukraine та «Молодь України» були засобами масової інформації, які трансформувалися і змінювалися під час історичного процесу просування України до своєї незалежності, то абсолютно новим явищем в українській журналістиці стала газета «Час-Time». Можливо, зараз не всі пам’ятають, що саме з «Час-Time», яку видавав В’ячеслав Чорновіл, була пов’язана одна з перших спроб національно-демократичних сил консолідувати свої зусилля для створення і поширення незалежної преси в Україні.

Чорновіл був не тільки видатним політиком, а й видатним журналістом та організатором створення незалежних медіа. Так, ще на початку 1995 року він зазначав у редакторській колонці своєї газети, що «Час-Time» може стати базою для «створення незалежної патріотично-демократичної преси, яка запіклується українською періодикою в центрі і в регіонах».

І без перебільшення можна сказати, що В’ячеслав Чорновіл – не тільки один з творців української незалежності. Він, являючись незмінним шеф-редактором газети «Час-Time», став творцем нового виду українських демократичних ЗМІ, яким, на жаль, так і не вдалося отримати поширення на всю Україну. І це врешті-решт проросло у майбутньому сепаратизмом на Донбасі та Луганщині.

Про відкриття «Час-Time» я дізнався випадково – з інформації про неї на хвилі радіостанції «Промінь». А вже навесні 1995 року почав співпрацювати з цією газетою. На самому початку редакція знаходилася на Ярославому Валу, потім її було переведено в орендоване приміщення на вулицю Терьохіна, 4 у Подільському районі.

Першим редактором газети був народний депутат Віталій Шевченко, а з січня 1997 року її очолила заступник «Народного Руху України» (народний депутат України III, IV, V, VI скликань) Олена Бондаренко. Протягом цих років незмінним заступником редактора «Час-Time» залишався письменник і публіцист Григорій Кримчук. Редактором відділу політики в газеті працював Іван Безсмертний, а потім на цій посаді його замінив Тарас Захарук.

Десь в листопаді 1996 року редакція «Час-Time» оголосила про конкурс на заміщення вакантних посад, серед них була вакансія редактора відділу політики. Я вирішив подати заяву на цей конкурс і пройшов його. Про це мене повідомив у телефонній розмові Григорій Кримчук. Але перед тим, як приступати до роботи, потрібно було пройти співбесіду з шеф-редактором газети В’ячеславом Чорноволом і редактором Оленою Бондаренко.

Зустріч було призначено по часу біля католицького Різдва, саме тоді в Києві стояли дуже великі морози (більше 25 градусів). Досі я з В’ячеславом Чорноволом особисто ніколи близько не зустрічався, а бачив лише декілька раз під час його палких виступів на масових політичних заходах. Мене відразу вразило те, що він тримався просто і водночас дуже чітко та дохідливо формулював свої думки. Також вразило, що Чорновіл, відомий політичний діяч і політик, був одягнутий у такий же простий теплий сіро-зелений светр, як у мене, котрий тоді продавався на кожному київському базарі.

Зараз, через багато років по тому, вже важко детально відтворити весь контекст розмови з Чорноволом і Оленою Бондаренко, але вона тривала біля години. В’ячеслав Максимович попросив, аби я детально розповів йому про своє бачення функціонування відділу політики в 1997 році та шляхи покращення його роботи.

Від спілкування з Оленою Бондаренко відразу ж склалося враження, що вона досвідчений і знаючий політик та журналіст.

Після цієї співбесіди мене вже остаточно затвердили на посаді редактора відділу газети. Там працювали дуже талановиті і цікаві журналісти – Валентина Гриник-Сутанівська, Зоя Загородня, Ніна Харчук, Людмила Бараневич, Леся Самійленко, Тетяна Ковальчук, Володимир Городецький, Борис Бахтєєв, Володимир Карташов, Ярослав Глібіщук, а також фотограф Сергій Спасокукотський. Серед найбільш затребуваних авторів був публіцист, політолог і філософ Сергій Грабовський.

У газеті також працювали друг Чорновола Роман Корогодський – український кінокритик, літературо- та кінознавець, учасник руху шістдесятників, дуже діяльний та оптимістичний головний менеджер Микола Ващук (на якому по суті трималася уся організаторська і адміністративна робота в «Час-Time») та відповідальний секретар Валентин Авдєєнко. Літературними редакторами у нас були Валентина Чорновіл (сестра В’ячеслава Максимовича), Галина Понамарчук (поетеса) і Євгенія Дончик (дружина відомого літературознавця, академіка Віталія Дончика).

Думаю, що феномен роботи в «Час-Time» і можливість працювати під керівництвом В’ячеслава Чорновола стали не тільки величезним шансом для всіх співробітників цієї справді унікальної газети. В’ячеслав Максимович, Олена Бондаренко і заступник редактора Григорій Кримчук зуміли поставити та налагодити працю редакції таким чином, що перебування на роботі стало радістю спілкування з однодумцями і колегами. За все життя це була перша робота, де можна було відчувати себе так вільно, творити в повністю безцензурному режимі.

На своєму власному досвіді можу засвідчити, що перехід від радянської до української журналістики проходив непросто. Адже ті історичні зміни, котрі відбувалися в українських медіа, потребували нових модерних підходів і вимагали засвоювати ту інформацію, яка раніше була малодоступною з ідеологічних причин.

Чим взагалі були цікавими середина і кінець 1980-х років в українській пресі? Поволі і різними дозами послаблювалась удавка компартійної цензури в Україні. І хоча до свободи слова і появи справжніх незалежних ЗМІ було ще далеко, однак вже відчувався вітер позитивних змін, а самі компартійні цензори дещо притихли, ніби нутром відчуваючи, що їхній час повільно, але невблаганно вже відходить.

На жаль, у нас й досі немає дослідження, у якому розглядався б досвід переходу в країні від радянської журналістики до української. Адже це був дуже важливий період в нашій історії, під час якого разом зі зміною політичної формації відбувалася і зміна медійної ситуації.

І хоча для нової журналістики незаангажованих минулим кадрів виявилося не так вже й багато, проте вони все ж були. А часи перебудови перетворилися для працівників ЗМІ на час очищення від стереотипів, закріплених у декого пропагандою на рівні підсвідомості. Таким чином, хто зумів вписатися в нові вимоги журналістики, зміг залишитися в професії, кому це не вдалося – мусив шукати собі інші шляхи для самореалізації.

Саме тому після 1991 року в журналістику прийшло багато людей, в яких не було фахової освіти, але вони мали велике бажання працювати в ЗМІ. Декому з них вдалося досягти висот у роботі, без якої вони себе просто не уявляли.

Починаючи від середини 1980-х років, українські журналісти крок за кроком відвойовували у комвлади медіапростір, незважаючи на те, що режим кремлівського гауляйтера України, першого секретаря ЦК Компартії України Володимира Щербицького, з усіх сил намагався приборкувати непокірні газети, їхніх редакторів і колективи, які повірили у перебудову.

http://osvita.mediasapiens.ua/print/1411980811/vid_radyanskoi_do_ukrainskoi_istorichni_zmini_v_ukrainskiy_zhurnalistitsi/

Advertisements
Опубліковано у Uncategorized | Теґи: , , , , , , , , , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s