Сирійський “бікфордів шнур” Путіна

«Дзеркало тижня. Україна» №38, 9 жовтня 2015

Віктор Каспрук

Одноособове рішення Росії про початок воєнної кампанії в Сирії без жодних консультацій та узгоджень у міжнародних організаціях свідчить, що сирійці можуть стати не останньою жертвою “інтернаціональної допомоги” Москви “братнім народам”. 

За цією відпрацьованою схемою досить лише якомусь диктатору, чиє правління відторгається громадянами підпорядкованої йому країни, звернутися до Кремля — і йому буде гарантовано “допомогу”.

Але схоже, що Володимир Путін вирішив зіграти свою партію на світовій геополітичній шахівниці, перед тим придумавши власні правила гри, про які знає тільки він. Усе це заскочило зненацька не тільки країни демократичного Заходу, а й Тегеран, для якого розширення військових дій Росією від України аж до Сирії стало також повною несподіванкою.

Але чи готові в ЄС, США та Ірані погодитися із втручанням Москви у сирійську кризу? І як вони можуть зупинити Путіна, якому вже, видно, набридла роль “російського Шварценеггера” і тому він вирішив зіграти в “геополітичного Термінатора”?

При цьому Путін добре розуміє, що ні країни ЄС, ні США не будуть готові піти на введення своїх військ і проведення наземної операції, а обмежаться лише бомбуванням позицій Ісламської держави (ІДІЛ). Це відкриває для Москви можливість перейти в майбутньому до використання десантних військ і спецпідрозділів ГРУ.

Путінська гра полягає в тому, що йому зовсім не потрібна вся Сирія. Адже для повного контролю за її територією Російська Федерація не має ні військових, ні фінансових ресурсів. А ось організація утворення на кшталт “Алавітської народної республіки” (на чолі зі збереженим Башаром Асадом), територія якого пролягатиме вздовж сирійського узбережжя Середземного моря, — та програма мінімум, до досягнення якої Кремль може докласти рештки всіх своїх сил.

Зрозуміло, що Путін блефує. Очевидно, що в Росії забракне запасу міцності на всю сирійську операцію. Але досягти певних проміжних цілей (хоча б у короткотерміновій перспективі) він може спробувати.

Однак не слід виключати й того, що кремлівський карлик визначив для себе головною тактику “бікфордового шнура”. Коли Москва від підпалювання одного конфлікту переходитиме до наступного, ніби запалюючи від попередньої країни, в яку вона вторглася, факел для свого наступного втручання.

І тут варто звернути увагу на певну закономірність: від України Росія “перескочила” до Сирії, що розміщена від неї за 3 тис. км. То хто ж може бути наступним?

Наразі це не зовсім риторичне запитання, коли згадати, що, крім Башара Асада, у Кремля є ще один постійний клієнт — венесуельський президент Ніколас Мадуро. Уго Чавесу вдалося маніпуляційним шляхом передати Мадуро владу над Венесуелою. Але, не маючи політичної харизми “червоного бунтівника” і його вміння переконувати народ у тому, що, попри всі негаразди, завтра буде жити краще, ніж сьогодні, “наступник” потрапив у патову ситуацію.

Катастрофічне зниження рівня життя і галопуюча інфляція у Венесуелі призвели до того, що рівень підтримки Ніколаса Мадуро на цей час не перевищує 25%. А 6 грудня у Венесуелі мають відбутися парламентські вибори. І хоча можна не сумніватися в “перемозі” на них прихильників президента Мадуро, однак зовсім не факт, що з цим змириться опозиція.

У такому разі не виключено, що протести переростуть у революцію. І тут можна спрогнозувати, що, за вже відпрацьованим у Сирії з Асадом сценарієм, президент Венесуели Ніколас Мадуро офіційно звернеться по допомогу до Москви. А та, звісно, не зможе йому в цьому відмовити. Після чого військовий десант терміново висаджується на венесуельське узбережжя, а відтак уже можна буде говорити про Карибську кризу-2.

Звісно, в такому разі США не терпітимуть присутність російських військ на своєму “задньому дворі”, і військово-морський флот Америки може розпочати морську блокаду Венесуели.

І цей принцип “бікфордового шнура” цілком здатний спрацювати, якщо світова спільнота дасть Путіну в Сирії робити все що він захоче.

Але й Ірану переформатування політичних розкладів у Сирії не може принести щось дуже позитивне. Якщо Росії вдасться закріпити за собою щось на зразок “Алавітської народної республіки”, то в такому разі більша частина Сирії все одно опиниться у зоні тривання конфлікту. І не важливо, будуть це бойові дії між антиасадівськими повстанцями і терористами з ІДІЛ чи між Росією та вищеназваними силами. Адже вони однак триватимуть.

Та тут ми підходимо до дуже цікавого питання. У вирішені цього конфлікту може з’явитися ще одна сторона. А саме президент Єгипту Абдель Фаттах ас-Сісі. Недавно єгипетський міністр закордонних справ Самех Шукрі схвалив військове втручання РФ в сирійську кризу. У своєму телевізійному інтерв’ю він наголосив: “Втручання Росії в Сирії зменшить поширення тероризму і допоможе завдати смертельного удару по Ісламській державі”.

Таким чином, не можна виключати, що на певному етапі Кремль спробує використати “єгипетський майданчик” для проведення переговорів про припинення чи замороження конфлікту в Сирії. Щось на кшталт досягнення “Каїрських домовленостей”.

Якщо це так, то переговори, котрі можуть відбутися в Каїрі, не лише підвищать міжнародний рейтинг президента Абделя Фаттаха ас-Сісі, а й приведуть до створення геополітичного тандему “Москва—Каїр”, дії якого почнуть заходити в конфлікт з інтересами у близькосхідному регіоні не тільки Саудівської Аравії чи Ірану, а й Ізраїлю.

Хоча, якщо придивитися уважніше до того, чого хоче Росія, то від докладання зусиль у потрібному їй напрямі конфлікт у Сирії не припиниться й не заморозиться. Є навіть потенційний ризик того, що він переросте у більш гарячу фазу. Бо головне завдання для Путіна — зберегти режим Башара Асада за будь-яку ціну. Навіть на дуже урізаній сирійській території.

У ситуації, що склалася, дуже багато важить єдина й узгоджена позиція Сполучених Штатів та Європейського Союзу стосовно проведення Росією сирійської кампанії. Адже для Москви головний противник у Сирії — зовсім не терористична ІДІЛ, а антиасадівські повстанці, що вже засвідчили перші російські авіаудари.

А дипломатія “по-лавровськи”, яка полягає в озвученні повних нісенітниць із серйозною міною, мала б уже остаточно переконати Захід у тому, що Кремль сприймає його бажання домовлятися й уникати силових конфліктів тільки як неприпустиму слабкість. Що вочевидь слугує для Москви сигналом вишукувати і розробляти додаткові конфронтаційні напрями. Бо кожна нова поступка Путіну провокуватиме його до нагнітання агресії.

Втім, певна частина відповідальності за нинішню ситуацію на Близькому Сході лежить і на Америці. Рішення президента Барака Обами виводити військовий контингент із Іраку стало однієї з причин виникнення нестабільності і в цій країні, і в Сирії: поспішним виведенням військ було запущено пружину старих конфліктів у регіоні між шиїтами та сунітами.

Однак це не є головною причиною. Відповідальність так само поділяють Туреччина, Саудівська Аравія, Іран і Катар. Вони вирішили скористатися ситуацією вакууму влади в близькосхідному регіоні для того, щоб досягти своїх власних цілей. Але сирійська криза врешті-решт може призвести до втрати Тегераном Дамаска яксвого давнього союзника в арабському світі, через якого він міг поширювати власний вплив і на сусідній сирійцям Ліван. А Туреччина так захопилася наступом на курдські воєнізовані формування, що боротьба з ІДІЛ (під прапором якої Анкара й почала проводити цю операцію) майже відразу відступила на задній план.

Не варто квапитися з висновками, але, схоже, Путін із самого початку не планував повністю знищувати ІДІЛ. Головна його мета полягає в досягненні максимальної дестабілізації в Сирії та Іраку, щоб підірвати цим остаточно стабільність на Близькому Сході. А це, своєю чергою, може призвести до встановлення нових, набагато вищих цін на нафту, що й має вирішальне значення для Росії у її втягненні в сирійський конфлікт.

Крім того, можна розглянути ще декілька варіантів мотивацій дій Москви в Сирії. По-перше, сирійська операція Кремля орієнтована не тільки на США, а й на Європу: погрожуючи продовженням війни у Сирії, Росія провокує ще більшу кризу з біженцями, чим сподівається отримати важелі впливу на Європейський Союз.

По-друге, той факт, що РФ готова йти на ризиковані дії, посилюючи конфронтацію зі Сполученими Штатами і провокуючи повторення фіаско СРСР в Афганістані (тоді як вона потрапила під санкції Заходу після вторгнення в Україну), визначається не її силою, а її слабкістю та відчаєм.

По-третє, втягуючись у сирійську авантюру, Володимир Путін намагається відвернути увагу російського суспільства від можливого виходу його військових формувань із українського Донбасу, створивши шляхом масованого телевізійного зомбування нового ворога в особі терористів ІДІЛ.

Зрештою, телевізор та інтернет можуть зіграти лихий жарт із президентом Росії. Ті, хто готував цю кампанію, не врахували одного дуже серйозного чинника. Тепер лише питання часу, коли і як перший російський солдат потрапить до рук терористів ІДІЛ. А ці ісламські бойовики зроблять зі звірячої розправи над ним публічний спектакль. Що неминуче вплине на популярність чинного глави російської держави.

Володимир Путін поставив на кін не лише свою політичну кар’єру довічного президента, а й історичну долю своєї країни. Знехтувавши міжнародними угодами та міжнародним правом, Російська Федерація вже платить чималу ціну за своє вторгнення в Україну. Високу ціну Росія заплатить і в Сирії.

http://gazeta.dt.ua/international/siriyskiy-bikfordiv-shnur-putina-_.html

Advertisements
Опубліковано у Uncategorized | Теґи: , , , , , , , , , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s