Ментальність націонал-маргінала, або «Артикуляція розумової течії»

газета «Час-Time» 10 січня 1997 року

Віктор Каспрук

Укоріненість яничарського мислення – явище не нове серед україномовних, але «русскодумающих» інтелектуалів. Та якщо раніше за «безкомпромісну» боротьбу з «українським буржуазним націоналізмом» влада добре-таки приплачувала з «державного корита», то нині борці з українством, мабуть, чекають на якісь інші дивіденди.

І коли з науковими «динозаврами» з минулого все зрозуміло («горбатого лише могила виправить»), то стаття «Ментальність ясиру. Міра українськості» й досі визначається мірою нелюбові до Росії» (газета «День» за 25 грудня 1996 р.) з якою виступає молодий український історик Олексій Толочко – не може не викликати подиву.

Олексій Толочко робить спробу вести полеміку з покійним українським письменником Євгеном Гуцалом з приводу його книги «Ментальність орди». Добре розуміючи некоректність подібного підходу О. Толочко намагається пом’якшити абсурдність дискусії з мертвим застереженням, що «на жаль, автор не дочекався книжки. Отож рецензія на неї у звичайному жанрі (розмови з автором з приводу його тексту) з очевидних міркувань і неделікатна, і неможлива. Проте книжка опублікована, вона артикулює певну розумову течію певного кола україномовної інтелігенції. Відтак можна й варто говорити про саме явище, повно й відверто явлене в Гуцаловому тексті». Але далі автор, забувши про свої «неделікатно» і «неможливо», започатковує досі незнаний тип полеміки – такого собі полемічного спіритизму.

Які ж висновки О. Толочка, задля яких формально він і писав статтю? В цілому висновок, що його, власне, і винесено в заголовок статті, такий – «Гуцалова книжка засвідчує, що й досі міра любові і відданості до України (тобто те, що звичайно вважається «українськістю») визначається мірою нелюбові до Росії».

Почнемо з того, що це зовсім довільний висновок, не взятий навіть з контексту Гуцалової книги. Не кажучи вже про узагальнення, оскільки не це є основною мірою та й, власне, ніколи не було. Що ж до правомірності використання таких опосередкованих вимірів, то тут можна сказати, що навіть у повсякденному житті сам пан Толочко щодня використовує, як в об’єктивному, так і в суб’єктивному сприйнятті такі непрямі виміри.

Наприклад, така величина, як маса, сприймається непрямим чином через вагу, яка є нічим іншим, як відношення з найсильнішим об’єктом взаємодії, тобто Землею, її тяжінням. Об’єктивно з цим пан Толочко зіштовхується на ринку чи в магазині, а суб’єктивно, коли він іде або сидить, перебуває в будь-якому положенні і відчуває власну масу тіла як вагу. Таким же чином будь-який народ вимірює міру незалежності кожного індивідуума через найбільш динамічну складову належності, через готовність протистояння тим, хто загрожує існуванню народу.

Яскравим прикладом цього може слугувати патріотизм арабської нації та єврейської, що вимірюється готовністю протистояти одна одній. І не вдаючись до оцінки, хто з них правий, можна сказати, що цей частковий чинник достатньо освітлює рівень патріотизму як арабів, так і євреїв.

Що ж до ставлення українців до Росії, то треба сказати, що тут справа трохи складніша. В Україні ніколи не ставилися погано до конкретних росіян, або росіян в цілому. Негативна ж оцінка і ставлення до ідеології, деяких рис, засобів та інших речей, належних до всього російського, міра нелюбові до них, міра протистояння завжди визначалися мірою їхньої експансії щодо українського, а не навпаки. Це було обумовлено і підтверджено протягом багатьох століть життям, тобто мало під собою велике історичне підґрунтя.

Оскільки сама українськість завжди ґрунтувалася на демократичній основі, що в основному збігалося з європейськими традиціями, а російськість ґрунтувалися на імперській основі, успадкованій від Золотої Орди, з одного боку, і імперському спадку Візантії, що його принесла Софія Палеолог, племінниця останнього імператора візантійської імперії, разом із посагом своєму вінценосному чоловікові.

Тобто можна сказати, що російська імперська ментальність, російський підхід, політика й ідеологія є дитям двох великих мерців – імперії Орди і Візантійської імперії. І тому, безперечно, є чужим і ворожим демократичній ментальності, демократичним традиціям українськості. Тобто це є об’єктивний і необхідний процес, якій може закінчитись лише з кінця імперської російської експансії на терени України, як у ментальній, так і в політичній та інших сферах.

В іншому місці своєї статті О. Толочко робить висновок, що «ми все ще ідентифікуємо себе в рамках, установлених для нас російською історією. А значить, не усвідомили своїх власних меж, не виробили власних історичних і культурних ідентифікацій, – просто кажучи, не усвідомили себе до кінця українцями», звичайно, виходячи з наведених постулатів, тобто власних міркувань.

Не кажучи про те, що це просто слова довільні, нічим не обґрунтовані, хочу все ж нагадати шановному панові Толочку, що сам процес ідентифікації, в широкому розумінні цього поняття, має дві фази: перша – це ідентифікація сама по собі, тобто співвідношення в певній класифікації подібності, друга – розідентифікація з неподібними. Друга фаза є передумовою для першої фази ідентифікації з подібним.

Якраз на стадії розідентифікації перебуває, або підходить до неї, досить значна частина населення України, котра ще недавно в радянській імперії певною мірою ідентифікувала себе з російським народом. Що було обумовлено як русифікацією, так і іншими ідеологічними чинниками. У такому разі заклик до закінчення розідентифікації з чужим є закликом до припинення самоідентифікації. У цьому пан Толочко суперечить сам собі, принаймні ним проголошуваному.

Що ж до тези, що ми не усвідомили своїх власних меж, не виробили власних історичних ідентифікацій, не усвідомили себе до кінця українцями, хотілося б дізнатися, хто «ми». Оскільки ядро українського народу, в більшій чи меншій чисельності, а на сьогодні в більшій, завжди себе ідентифікувало, знало свої історичні культурні традиції, що, власне, й зберегло український народ як самостійний. І говорячи «ми», тут можна мати на увазі ту частину народу, в тому числі й інтелігенцію, котра перебуває поза основним річищем розвитку української нації, себто про прошарок націонал-маргіналів.

Яка ж справжня прихована ціль цієї статті пана Толочка? Вона коротко викладена в кількох фразах: «Ну то й що до того українцям і Україні?» Себто до всього російського. Як я казав, нічого, якщо воно не стосується України і зазіхань на українськість. А що таке є, можна побачити не лише у минулому, а й сьогодні.

Це – відверта експансія щодо Криму, і економічна війна щодо обміну товарів з Україною, і ідеологічна війна, в тому числі й через п’яту колону в самій Україні. Тому заклик Толочка «війна закінчилася, армію здемобілізовано», з посиланням на те, що ми здобули свою державність, може бути сприйнята лише як спроба деморалізувати українські сили, відволікти їх від боротьби на тому фронті, який проліг і в середині України, і ззовні. Оскільки експансія не змінилась, не зменшилась, а навпаки, збільшилась, піднявши знову на свій прапор двоголового мутанта, який і раніше ніс Україні і всьому українському лише смерть, морок, злидні, небуття.

Може, в цьому й полягає головна мета статті – внести неспокій у ряди української інтелігенції, деморалізувати і цим відпрацювати цілі п’ятої колони в нашій інтелектуальній еліті, замаскувавшись боротьбою з шароварщиною в нашій культурі, що, до речі, й була спровокована ззовні для подальшого висміювання і дискредитації українства.

Не кажучи вже далі про цілу низку довільних постулатів на зразок: «російська ментальність – ментальність орди, хай так. Але якщо задля того, аби повноцінно себе українцем, необхідно викликати дух пана, вдивитися в його «раскосые и жадные глаза» й роз’ятрити старі виразки раба, то це – ментальність ясиру». Приклеюючи ярлики всьому українському народу, стаття має чітке антиукраїнське спрямування.

Хоча О. Толочко і висловлює нібито небажання полемізувати з покійним Євгеном Гуцалом, 50 відсотків його статті присвячено якраз цій полеміці, при чому в стилі, який не робить йому честі навіть у полеміці з живим. Та й вся подібна «полеміка» є дуже схожою на виголошену ним «артикуляцію певної розумової течії», і чи не є це той творчий метод, яким користується О. Толочком при написанні подібних статей.

Толочківське твердження – ментальність орди, «ну що до того українцям і Україні?» можна продовжити вже традиційним «моя хата скраю, я нічого не знаю». За цим стоїть пропаганда ідеології новітнього «хохла», такого зручного для імперської політики Росії. За цим проглядається установка на фрагментування, розбрат, що ним кервався творець РККА Лев Троцький і яка, власне, тоді спрацювала.

Така пропаганда, перш за все, адресована тим, хто почувається, або готовий почуватися таким собі «українцем світу». Котрий не визрівши ще як українець, вже готовий віддатися всім націям водночас. Розчинитися в просторі новітнього «інтернаціоналізму», забувши, що на цьому шляху той, хто не викристалізувався ще як одиниця своєї нації, замість розширити кордони національного бачення, стає інтернаціональним ніким.

Саме на це, на мій погляд, і націлена така пропаганда, новітня модернізована пропаганда п’ятої колони. Завдання її в тому, щоб укотре знекровити інтелектуально українську інтелігенцію, хоча б її частину. Фрагментувати, не дати визріти, посіяти розбрат, активізувати політичну, соціальну сліпоту, деморалізувати в протистоянні з новітніми імперськими зазіханнями Росії.

 

Advertisements
Опубліковано у Uncategorized | Теґи: , , , , , , , , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s